Макротопонім Нивки в сучасному розумінні є поєднанням цілої низки селищ, хуторів, історичних місцевостей та урочищ. Загалом більш ніж десять. Починаючи від стародавніх назв – Хмілівщина, Сеньківщина, Васильчики, Кубельки, Галагани до більш сучасних – Веселий Майдан, Вовча Гора, Берковецькі сади, Нивки, селище Старих більшовиків.

Дигер та екскурсовод Кирило Степанець спеціально для «Твого міста» розповідає історію селищ, що стали одним мікрорайоном. Цю розповідь ми розділили на дві частини. Сьогодні пропонуємо вам історію Фузиківських земель, Васильчиків, Веселого Майдану, Вовчої Гори, Дігтярів, Кубельків та Берковців.

Фузиківські землі

На початку 1920-х років землі сучасних Нивок поступово починають входити до складу міста та приміської смуги. Декотрі зі згаданих хуторів, віддалені від Брест-Литовського шосе, ввійшли до меж Києва лише в 1930-х роках. До цього переважна більшість їх підпорядковувалася Біличанській сільраді. Брест-Литовське шосе (теперішній просп. Перемоги) – це старий Житомирський шлях, який із середини ХIХ століття починають називати Брестським або Києво-Брестським.

Докладну історію виникнення хутора Нивки, що дав ім’я великому житловому масиву, виклав відомий краєзнавець Михайло Рибаков: «Назва ця досить часто згадується в документах середини ХIХ ст. Урочище було в сосновому лісі, за 77-78 кварталів I-го Київського лісництва, за 1,5 версти від шосе, хутір – ближче до шосе. Значна частина території Нивок належала військовому відомству, тут містилися табори та стрільбище. Хутір та урочище Нивки належали заможним селянам села Біличі – братам Фузикам, тому в документах зустрічаються назви «Фузиківські землі», «урочище Фузиківка».

Становлення і розвиток хутора, а згодом і житлового масиву припало на радянський період. У 1927 році селище Нивки остаточно ввійшло до складу міста Києва, а управління цією територією перейшло до міської ради (до цього воно було в межах Київського району). Однак ще навіть у середині 1960-х років у багатьох довідниках та путівниках цю місцевість за звичкою згадували як селище або хутір.

Сам хутір Нивки виник між 1923 – 1927 роками на місці старого приватного плодового саду. Спочатку складався з трьох коротких паралельних вулиць, розташованих перпендикулярно до Брест-Литовського шосе: Невської, Олександрівської та Олександрівського провулку. Їхня назва походить від Олександро-Невської церкви, що стояла поряд із хутором на протилежному боці шосе.

Олександро-Невський храм, 1890-ті

За радянських часів незручні в ідеологічному плані топоніми не змінювали, можливо, просто не догледіли. Хіба Олександрівський провулок перейменували в 1955 році на честь письменника Гончарова. А Невську неофіційно змінили на Нивську, немовби від назви хутора. До речі, тут, на Невській, є одинока садиба, зведена ще за часів імперії, яка чи не єдина збереглася в майже первісному вигляді  (лише прибудована веранда).

Найстаріший будинок колишнього хутора Нивки, знаходиться на вулиці Нивській. Побудований зі знаменитої жовтої цегли на початку ХХ-го сторіччя. За словами володаря, будинок належав одному з братів Фузиків, що фактично стали засновниками хутора Нивки. Первісно це селище складалося всього з трьох вулиць – Невська, Олександрівська й Олександрівський провулок. Збереглися креслення й папери на землю імперських часів.

А загалом тут за садибами хуторян простягалися неосяжні сади. За їх недогляд у 1920-ті роки можна було навіть отримати штраф. 1 квітня 1928 року тодішня Київська міськрада видала обов’язкову для виконання постанову «Про боротьбу із садовими шкідниками у Києві». В ній серед інших районів міста та прилеглих територій згадувався хутір Нивки. Сенсом цього документа було зобов’язати всіх без винятку орендарів і власників садів очистити плодові дерева від зимових гнізд шовкопряда, золотогуза та шовкопряда недопарки. Ігнорування постанови каралося штрафом 25 копійок за кожне неочищене дерево, але загалом не більш ніж 100 карбованців з одної особи.

Перейдемо до місцевостей на теренах Нивок, їхньої історії.

Стара забудова Нивок

Васильчики

У 1859 році генерал-губернатор Іларіон Васильчиков за вірну службу отримав від царя Олександра II хутори Сеньківщина і Хмелівщина в долині річки Сирець. Так виник хутір Васильчики. Після смерті Васильчикова його дружина Катерина разом із великою сумою грошей подарувала ці землі отцю Йоні. Він був фундатором Троїцького монастиря, що тоді активно розвивався на Звіринці. На території колишньої Васильчиківської дачі створили жіночий скит.

Після Жовтневої революції маєтки були націоналізовані. В 1934 році тут збудували спецдачу, яка перебувала на балансі Раднаркому УРСР. У той же час на теперішній Артилерійській на місці знесеного монастирського кладовища постав житловий квартал. У 1962 році колишній хутір Васильчики став Міським парком культури та відпочинку.

Дача Хрущова, 2011-ий

Льох, що залишився від хутора Васильчики

Веселий Майдан

Топонімічною загадкою краєзнавці називають колишній виселок Веселий Майдан. Від себе додам – ще й суперечливою. На плані-схемі 1923 року він позначений як досить велике селище з розпланованою забудовою. Мистецтвознавець Федір Ернст у «Провіднику по Києву» 1930 року згадує цей топонім як одне з робітничих селищ міста. За деякими даними під робітничим селищем мався на увазі табір для примусових робіт.

Веселий Майдан на мапі 1923 року

Надалі тут налічувалося лише 16 садиб, хаотично розміщених уздовж Гостомельської дороги (теперішня вул. Туполєва). Ймовірною причиною різкого скорочення населення та будинків стало різке зменшення кількості мешканців селища Веселий Майдан унаслідок Голодомору. На відміну від центральної частини міста околиці сильно постраждали від тотального геноциду. В 1930-х роках поряд із висілком розмістили підсобне господарство танкодрому. На радянській схемі 1939 року на теренах сучасних Нивок видно тільки Веселий Майдан і селище Берковці. Про інші хутори не мовиться.

Державне господарство «Веселий Майдан» згадується в адміністративних документах за 1942 рік. Частина селища була знищена під час Другої світової війни. В 1949-му Веселий Майдан остаточно зруйнували в процесі будівництва овочевої фабрики. Згодом на цьому місці виникло летовище авіазаводу. При овочевій фабриці збудували селище з єдиним Овочевим провулком (нині це одна з найкоротших у Києві вулиць). Тут був свій сад, магазин та універмаг. Тепер Веселий Майдан фігурує лише як історичне урочище. На схематичному плані розбудови Нивок 1960-х років цим топонімом підписаний парк «Веселка».

Виселок розміщувався серед мальовничих місцин: поряд був прадавній Братський ліс і заливні луки Дударів Сінокіс. Тут варто трохи зупинитися, щоб розглянути ці історичні назви. Братський ліс уперше згадується відомим українським істориком Леонідом Похилевичем у 1864 році. Краєзнавець Сергій Вакулишин локалізує цей терен саме на території заводу «Авіант».

Щодо урочища Дударів Сінокіс, то це заливні луки в заплаві річки Любка, якими здавна користувалися мешканці села Біличі. Назва походить від прізвища місцевого лісника.

Вовча Гора

Хутори Веселий Майдан, Дігтярі та Вовча Гора сполучала вул. Селекційна (з 1945 року – Вовчогірська, з 1971 року – Естонська). Під такою маловідомою назвою ця заміська дорога була позначена на німецькій мапі 1941 року.

Хутір Вовча Гора – це невеличке селище на місці теперішньої Естонської. В 1937 році тут проживало 34 особи. В 1954-му році на цій території був зведений перший п’ятиповерховий будинок на 45 квартир. Будівництво тривало аж три роки, роботи виконував трест №1 «Міськкомунбуду». Інженер із авторського нагляду О. Леонтьєв, який інспектував споруду на кінцевому етапі будівництва, влаштував скандал у пресі, палко переконуючи, що строки виконання робіт затягуються, а проєкт у повному обсязі не реалізований. Зі слів інженера, стіни не облицювали інкерманським каменем, як було передбачено. У деяких квартирах не зачинялися двері, не працювало парове опалення. Заготовлені для портика колони виявилися циліндричними, хоча за проєктом мали бути звужені вгорі.

Старі будинки 1920-х років по вул. Вовчогірській (Естонській)

Будівельники почали тесати їх до потрібних розмірів, чим спричинили появу виїмок, які довелося заливати бетоном. Не дивлячись на всі негаразди, які з огляду на сучасне містобудування були б зовсім не значними, будинок є окрасою цього району. Поряд із ним у 1957 році на вул. Вовчогірська спорудили ще один – на 30 квартир. А на паралельній Кирпоноса (тоді вул. Центральна) з обох боків збудували декілька сталінок – гуртожитків.

Назву селищу дала місцева гора Вовківня. Як зазначають старожили, залишки цього природного узгір’я ще на початку 1960-х років були в межах теперішньої забудови на Естонській, 7 – 5. Усі місцеві дітлахи полюбляли кататися тут на санчатах. Незабаром гору ліквідували  для будівництва типових «хрущоб». Ледве помітний ухил вулиці, особливо в межах №7, і нині нагадує про Вовківню.

Дігтярі

Хутір Вовча Гора на північному сході майже межував із селищем Дігтярі. Це поселення ще в 1819 році заснував заможний уродженець села Біличі Василь Дігтяренко. В 1869-му площа хутора становила 72,5 десятини землі та мала населення 79 осіб. Відомий меценат Григорій Галаган у 1876 році подарував свою садибу під будівництво ремісничого училища. В 1926-му на Дігтярах проживала вже 181 особа. Територія селища розширилася до 32 га.

Під час Голодомору тут вимерла половина жителів. Ще 10 чоловік загинуло в Другій світовій війні. Безпосередній учасник воєнних дій, уродженець Кишинева, розвідник Василь Толоченко зберіг цікаву розповідь: після того, як радянські війська 1-го Українського фронту форсували Дніпро в межах Лютезького плацдарму, уперед основних сил на декількох «вілісах» була відправлена диверсійно-розвідувальна група. На хуторі Дігтярі їх радо зустріли мешканці, що ховалися в льохах від бомбардувань.

Хлопчик на ім’я Микола Дігтяренко взявся провести розвідників до центру Києва найкоротшими шляхами. Через дірку в паркані оминули дачу Любченка. Завданням було повісити червоний прапор на даху будівлі ЦК. До речі, самого прапора в розвідників не знайшлося. Виручила жінка на ім’я Ганна Кривенко, теж жителька Дігтярів: подарувала воякам свою велику червону хустину, яку почепили на даху урядової споруди як символ визволення міста.

Микола Дегтяренко з архіву Дмитра Малакова

На місці новобудови на Бауманській, 25 – 29 був типовий одноповерховий сільмаг. Тут жителі хутора купували все необхідне. В 1956 році на початку цієї ж вулиці звели гуртожиток для будівельного тресту. Через 50 років він стане відомий тим, що тут нададуть притулок жертвам квартирної афери «Еліта-Центр». Тоді ж, у середині 1950-х років, у Бауманському провулку спорудили добротну чотириповерхову сталінку для партійної еліти і керівництва ще одного міського тресту. На початку 1960-х років хутір Дігтярі розрізала навпіл прокладена вул. Саратовська.

Цікаво, що прізвище фундатора селища згадувалося серед більшості місцевого населення аж до 1950-х років. За непідтвердженою інформацією нащадок засновника Дігтярів живий дотепер. Подейкують, що він навіть зберіг документи на володіння землею, видані ще «за царя». На хуторі було й кладовище, зруйноване в 1960-х роках. По війні тут поховали воїнів чеської бригади, які брали участь у визволенні Києва.

Рештки кладовища хутора Дігтярі, 2015-ий

У 1968 році на знаковому місці на Інтернаціональній площі збудували показовий меморіал-кенотаф. А от братські могили, де лежать бійці, забуті й сплюндровані. Деякий час тут був баскетбольний майданчик, який згодом перетворився на смітник. Наразі завдяки ініціативі місцевих активістів кладовище врятували від забудови й відновили частину поховань. Час від часу тут відправляють панахиду за загиблими воїнами. На майдані біля колишніх могил до початку 2000-х влаштовували День хутора Дігтярі (теперішній Ставропольський провулок). Свято проходило в сільській традиції: широкі столи, різні напої та наїдки. На них збирали гроші з усіх присутніх.

Точної дати проведення свята не було, урочистість відбувалася в святкові 9 травня або 7 листопада. Збиралися всі мешканці, навіть ті, кого переселили звідси через велику розбудову масиву за радянських часів. До речі, дігтярівців відселяли переважно на Троєщину. Останнього разу на День хутора зібралося понад 100 людей із дітьми. На жаль, зараз ця добра традиція забута.

Ще в 1990-х роках майже половина садиб колишніх Дігтярів не мала індивідуального опалення. Районна рада закуповувала вугілля для них, бо одноосібно придбати його було неможливо. Та й тепер деякі мешканці приватного сектору опалюють домівки дровами.

Допитливий читач знає, що в Києві, окрім колишнього хутора Дігтярі, є ще вул. Дегтярівська й урочище Дігтярі. Перша пролягає від Лук’янівки до меж станції метро «Берестейська». Цікаво, що попри очевидну близькість вулиці до згаданого хутора жодного відношення вони одне до другого не мають: Дегтярівська вулиця названа на честь купця Михайла Дегтярьова в 1908 році, за радянських часів була названа ім’ям військового Олександра Пархоменка (зараз їй повернули історичну назву); в урочищі Дігтярі, що в мальовничій улоговині біля Замкової гори на Подолі, ще з Х століття селилися київські ремісники, які займалися виробництвом або продажем дьогтю.

Кубельки

Найменш відомий із усього «пантеону» хуторів називався Кубельки. Розкинувся він між Галаганами, залізницею і Брест-Литовським шосе. Походження назви не встановлене. На німецькому військовому плані 1941 року в цій місцевості позначена вул. Кубельків. Фрагменти старої забудови хутора збережені на світлинах із архіву музею верстатного заводу. В 1951 році хутір знесли задля будівництва цехів заводу «Червоний екскаватор».

Етнографічний музей Нивок й Дігятрів, що був на вул. Щербаківського

Берковці

У північній частині Нивок розміщене урочище Берковці. Подейкують, що в ХVII столітті тут було пасовисько одного з київських монастирів, на якому випасали і стригли однорічних овець – бирок. Згодом на цих теренах влаштували стрільбище Київського гарнізону, яке існувало аж до початку Другої світової війни.

Із Сирецьких військових таборів, що дислокувалися там, улітку до Берковецького полігону солдати прямували пішою ходою вузькою стежиною через ліс. Потім на цьому місці проклали сучасну вул. Стеценка і частину вул. Щусєва.

Після війни задля вирішення питання продовольчого дефіциту радянське керівництво почало масово надавати громадянам ділянки під садівництво. Крім цього, на них дозволяли ставити дерев’яні літні будиночки. Будь-яке капітальне будівництво заборонялося. На Берковцях паралельно з іншими районами Києва виникло величезне садівництво, яке спершу підпорядковувалося безпосередньо Радміну УРСР. Дачники, пораючись на городах, знаходили гільзи зброї різного калібру, переважно ХIХ століття.

У 1957 році поряд із Берковцями було засноване кладовище, яке згодом стало найбільшим некрополем міста. Поховання тут займають 152 га. На тій частині садівництва, яка прилягала до летовища «Авіанту», було величезне звалище пінопласту. Ці відходи привозили й скидали сюди з конструкторського цеху заводу. Місцеві дітлахи розбирали пінопласт, який, до речі, був чудової якості, і робили з нього іграшки.

Тепер на місці дерев’яних тимчасових будівель майже скрізь повиростали справжні палаци й котеджі. Лише сучасні назви тутешніх вулиць нагадують про колишнє садівництво – Кукурудзяна, Огіркова, Баклажанна, Сунична, Кальвінна, Абрикосова, Ананасна.

Селище Старих більшовиків

Ще після Другої світової війни Нивки були далекою глухою околицею. В 1945 – 1947 роках був складений перший повоєнний план розвитку міста Києва. Відповідно до нього на місці хуторів Нивки та Вовча Гора аж до самої овочевої фабрики планували будівництво великого селища.

Із 1949 року почалася індивідуальна забудова. Будинки призначалися для інвалідів війни, ветеранів партії та заслужених фронтовиків. Нове поселення стало селищем Старих більшовиків. Під такою назвою воно згадувалось у довідниках аж до початку 1960-х років, зокрема в «Справочнике киевского милиционера».

КПРС урозріз із доктринами комунізму довелося заохочувати такі ініціативи: в зруйнованому війною Києві критично не вистачало житла, і в різних куточках міста почали виникати подібні селища. На Печерську – в межах вул. Панфіловців та Редутної (зараз тут так зване Царське Село), селище Хрущова (Жовтневе) на Багриновій горі, у Совках, Новокараваєвих Дачах та в інших районах міста.

Вигляд будинків мав нагадувати фронтовикам переможену Німеччину. Зовні споруди були схожі на житло «бауерів». Але скопіювали ці котеджі, як це часто в нас буває, недосконало. Зараз їх переважно зносять або реконструюють нові господарі. Загалом було зведено 1350 споруд такого типу.

Котеджі Старих більшовиків, 2015 рік

Ще на початку 1990-х років переважна більшість тутешніх мешканців провадила, можна сказати, сільський спосіб життя. Далекі родичі нашої сім’ї тулилися тоді в «готельці» на вул. Щербакова, 31/40. Цей будинок стоїть на розі Естонської. Мої батьки часто відвідували родичів, а я товаришував з їхньою дочкою, моєю одноліткою. В дитинстві ми бавилися на маленькому подвір’ї, каталися на старих каруселях, грали в «мерседес» та інші тогочасні ігри. Подвір’я межувало з приватними садибами, де були  розвалені паркани, худоба, кури й гуси. Зранку співали півні. І це все за якихось 7 км від центру Києва. Наші родичі купували козяче молоко в бабусь із селища та постійно пригощали ним гостей. Зараз замість цих господарств з’явилися елітні садиби – як і в Берковцях. Така ситуація в усьому місті. Але повернімося до історії.

У другій частині, який вийде 10 липня, читайте про становлення району, а саме історію селищ Галагани, Рубежівка, Нивки-2, Нивки-3, Квітникарство-1 та Квітникарство-2.

Кирило Степанець

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.