Вулицю Володимирську цілком можна назвати тисячолітнім проспектом княжого Києва. Вона існує майже 1000 років і з’єднує найважливіші туристичні та культурні об’єкти столиці – Андріївський узвіз, Софійську площу, Золоті ворота, Оперу, будинок Центральної Ради, університет імені Тараса Шевченка. 

Дигер та екскурсовод Кирило Степанець спеціально для «Твого міста» розповідає захопливі факти з історії вулиці.

Символ величі Київської Русі

Вважається, що теперішня вулиця Володимирська була прокладена ще за князя Володимира під час розбудови дитинця. Саме так за часів Київської Русі називали укріплену частину в центрі міста. Тут були зосереджені найважливіші культові й адміністративні будівлі, а також житла князів та наближених до них осіб. 

За легендою князь Володимир облаштував дитинець безпосередньо на тому місці, де до нього мешкав перший київський князь і засновник міста легендарний Кий. 

У 980 році Володимир наказав встановити поруч зі своїм теремом пантеон язичницьких богів – Перуна зі срібною головою та золотими вусами, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла та Мокошу. Капище (язичницький храм) стало першим композиційним центром місця, де жили князь і бояри. Тут вони збиралися для богослужінь із жертвопринесеннями.

Територія навколо терема Володимира була обнесена потужними земляними валами з кількома воротами-входами і окантована ровами. При влаштуванні оборонної системи використовували схили, пагорби та яри прилеглої місцевості. З прийняттям християнства у граді відбулися великі зміни – ідолів скинули в Дніпро, а незабаром майже на тому самому місці за велінням князя почали споруджувати перший в історії Київської Русі кам'яний храм, який був розташований на початку сучасної Володимирської вулиці. 

Для його будівництва запросили грецьких архітекторів, а храмове начиння привезли з Корсуня. Роботи тривали майже сім років. 996 року храм Успіння Пресвятої Богородиці освятили. За переказом на спорудження й подальше утримання храму Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому друга назва церкви – Десятинна. З Вишгорода сюди перенесли прах бабусі князя Володимира княгині Ольги, яка була християнкою.

Десятинна церква та перспектива Володимирської вулиці, 1870-ті

Після смерті Володимира будівництво дитинця ще тривало. Ярослав Мудрий перебудував і оновив земляні вали, а Мстислав Великий (у хрещенні Федір) збудував тут Федоровський чоловічий монастир, який став усипальницею багатьох князів. 

Київський дитинець був зруйнований військами хана Батия 1240 року. Десятинна церква стала останнім оплотом захисників міста. За однією з версій татари розтрощили храм, застосувавши стінобитні знаряддя. 

Майже на перехресті вулиць Великої Житомирської та Володимирської збереглися фундаменти Софійських, або Батиєвих воріт, крізь які увірвалися до Києва ординці.

Реконструкція Батиєвої (Софійської брами), що стояла на розі Володимирської та Великої Житомирської. Автор: Юрій Асєєв

Шлях, де оживає історія

На самому початку Володимирської вулиці можна побачити красивий дерев’яний будинок Трубецьких (№3) із мезоніном, який дивом зберігся в самому серці старого Києва. Будівлі цій майже 200 років. 

Сьогодні її займає відділ археології Києва Інституту археології Національної академії наук України. Це рідкісний зразок дерев'яної забудови столиці, що зберігся донині.

Дерев'яний будинок Трубецьких, 1930-ті 

У 1854 – 1857 роках на вулиці звели величезний будинок губернського управління, який називався «Присутні місця». Сьогодні це будівля міської поліції: вул. Володимирська, 13-15. Спорудили його в стилі класицизму. Казенна будівля мала здаватися величною і завдавати благоговійного страху простим обивателям-прохачам, які прибували сюди. 

Довжина будинку становила майже 180 метрів. Спочатку він був двоповерховим, пізніше надбудували ще один поверх, у якому розмістилися різні відділення губернського уряду, зокрема повітовий суд, а також Київська палата цивільного та кримінального суду. 

«Присутні місця», 1910-ті

Киянин Олександр Паталєєв, відомий у тогочасній пресі під псевдо Старий Грішник, залишив цікаві мемуари про хабарництво чиновників, яке процвітало в «Присутніх місцях» у його часи. 

На розі Володимирської та Великої Житомирської можна побачити й цікаву стару пожежну каланчу (наглядову вежу) при Старокиївській пожежній частині.

Каланча колишньої Старокиївської пожежної частини, 1956 рік

Наступною цікавинкою на тисячолітньому проспекті княжого міста є готель «Прага» (Володимирська, 36), відомий киянам як мінімум завдяки двом речам: перша – тут був знаменитий літній ресторан на даху, друга – цей будинок асоціюється з постаттю відомого чеського письменника-сатирика Ярослава Гашека та його знаменитим солдатом Швейком, пригоди якого відбувалися в цих стінах. Цей факт підтверджувала наявність меморіальної таблички на фасаді колишнього готелю, оформленому в стилі модерн.

Відкрита тераса готелю «Прага». 1896 рік

Готель «Прага», 1900-ті

Саме тому серед міських екскурсоводів шириться легенда про те, що літературний герой Швейк народився в приміщенні готелю «Прага». Насправді Гашек вигадав цього персонажа ще задовго до початку Першої світової війни, хоча кишенькове видання «Бравий солдат Швейк у полоні» вийшло в Києві у 1917 році. Саме на його основі згодом був написаний відомий роман, який, як відомо, так і не був закінчений. Нині готель «Прага» зачинений на ремонт.

Далі на тому самому боці Володимирської потрапляємо до Золотоворітського скверу – невеликої зеленої оази в самому серці старого Києва, що біля виходу зі станції метро «Золоті ворота». Сквер має форму прямокутника, в центрі якого знамениті Золоті ворота з павільйоном-музеєм. Тут ростуть клени, каштани, береза та біла акація. 

У частині, що межує з Володимирською вулицею, віддавна розміщений один із фонтанів заводу Термена. Сквер цей є знаковим місцем початку безлічі екскурсій старим Києвом і популярний не менше за Хрещатик, Майдан Незалежності та Андріївський узвіз.

Минувши Золоті ворота, можна побачити київську Оперу. Оперний театр входить до найкращих шедеврів київської архітектури. До будівлі, зведеної наприкінці ХІХ століття, доклалися такі відомі майстри, як Володимир Ніколаєв та Еліо Саля, Олександр Кривошеєв та Олександр Вербицький і не тільки. 

Оперний театр, 1970-ті

Окрім архітектурної та культурної цінності, будівля оперного театру також була пов'язана з низкою історичних подій. У 2017 році він відсвяткував 150-річчя, а Національний банк України з цієї нагоди випустив ювілейну пам'ятну монету номіналом 5 гривень.

Із протилежного від Опери боку розміщена будівля Академії наук, далі – колишній педагогічний музей (тепер Будинок учителя), де засідала Центральна Рада.

Центральна Рада, 1917 рік. З будівлі збивають російський герб

Перетнувши велелюдний бульвар Шевченка, бачимо однойменний парк – один із найпопулярніших у Києві, розташований навпроти університету імені Тараса Шевченка. Досить компактний, однак наповнений різними інсталяціями – як старими, так і сучасними. Композиційним центром цього зеленого куточка є пам'ятник Тарасові Шевченку, також є бювет і фонтани. 

Далі, за університетом, видніється великий прибутковий будинок купця Мороза 1912 року (Володимирська, 61/11) – один із найкрасивіших та найбільших житлових комплексів Києва початку ХХ століття.

Будинок Мороза, перетворений на комуналки. 1930-ті

Від цього будинку і далі вулиця Володимирська має значний ухил, переходячи в долину колишньої річки Либідь, де фактично закінчується.

У цій її частині розташований Національний університет харчових технологій. 

Тутешня забудова вже еклектична: сталінки, будинки царських часів і сучасна архітектура. 

Загальна протяжність вулиці Володимирської становить майже 3 км.

Червоний корпус університету Шевченка

Без сумніву, університет імені Тараса Шевченка – один із найвідоміших та найкращих вишів в Україні. Його корпуси розміщені по всьому Києву. Проте найбільш знаковою будівлею університету, його представницькою частиною, візитівкою є саме червоний корпус. 

Універсистет, 1846 рік. Картина Михайла Сажина

Найстарший із корпусів університету названий червоним через своє характерне коричнево-червоне забарвлення, що породило чимало чуток. Монументальна класицистична будівля прикрашена потужним портиком, що робить її схожою на великий палац. Цей корпус є пам'яткою архітектури національного значення. Будівля виконана у формі замкнутого квадрата з двориком усередині. Примітно, що внутрішня стіна корпусу пофарбована в жовтий колір.

Червоний колір будівлі досі є предметом диспутів та обговорень серед краєзнавців, екскурсоводів та просто небайдужих містян. Яких тільки думок не почуєш із цього приводу. Буцімто червоний колір тут використаний для того, щоб стіни не червоніли від студентського невігластва. Є й порівняння кольору стін із кров'ю, адже в університеті насправді відбувалися доленосні для України події. 

Для прикладу, в 1845 році співробітники університету разом із харківськими колегами, а також частиною вихованців створили Кирило-Мефодіївське братство – перше таємне політичне товариство, що спиралося на ідеї відновлення незалежності України. До нього входили Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський та багато інших відомих особистостей.

У роки Української революції студенти університету в більшості своїй також стояли на засадах відновлення державності. В 1918 році багато з них загинуло в складі студентського Помічного куреня у бою під Крутами.

Однак мало хто знає, що за задумом архітекторів цей корпус спочатку був пофарбований у білий колір. Це його зображення увічнене на акварелі знаменитого художника Сажина – друга Тараса Шевченка. 

Подейкують, що будівлю в 1930-ті роки ненадовго перефарбували в абрикосовий колір, але пізніше від цієї ідеї відмовилися і повернули вишу «статус кво» – червоний колір.

Якщо університет був заснований у 1834 році, то зведення окремої капітальної будівлі почалося лише через три роки і затяглося на шість років. Примітно, що у фундамент була закладена плінфа (широка та плоска випалена плитоподібна цегла) зі згаданої Десятинної церкви часів князя Володимира.

Будувати красивий корпус у стилі класицизму, що цілком міг претендувати на імператорський палац, почав знаменитий зодчий Вікентій Беретті. Однак, будучи вже на схилі літ, у розпал робіт віддав Богу душу. Шляхетну справу продовжив його син Олександр, який у 1843 році урочисто здав закінчену будівлю університету. Її освятили й передали для навчання студентів. 

Згодом усередині з'явилося два храми: будинкова православна церква Святого Володимира та католицька каплиця. Чотириповерхова будівля утворила замкнутий квадрат і була розташована з невеликим відступом біля одного з відрогів Либідської долини, де незабаром утворили університетський ботанічний сад.

Університет у 1910-ті. Поштівка

З боку саду проклали зливну каналізацію, що збереглася донині. Ці два паралельні тунелі з виходами під ботанічний сад і далі – під червоний корпус – одразу породили чутки про існування масонської ложі в стінах закладу. Щоправда, сьогодні ця легенда вже майже забута, її згадують лише старожили Паньківщини – сусіднього історичного району.

За радянської влади заклад не переставав працювати. Тут діяв Університет народної освіти. Будівля кілька разів зазнавала руйнувань через пожежі. Одним із найбільших був штучний підпал нацистами при відступі з Києва в 1943 році. До речі, за окупантів університет діяв і називався націонал-соціалістичним.

Через війну будівля сильно вигоріла і вимагала капітальної реконструкції, яку здійснив досвідчений архітектор Павло Альошин, дбайливо відновивши розорену київську alma mater. 

На жаль, у частині будівлі впало перекриття, і багато що довелося робити з нуля. Але, дивлячись на старі фотографії та сучасний вигляд червоного корпусу, навряд чи можна знайти якісь відмінності.