Фото: dt.ua
У ніч на 30 листопада 2013 року у центрі Києва тодішні беркутівці жорстоко розігнали мирне зібрання молоді на майдані Незалежності. Для багатьох людей саме це стало переламним моментом, з якого згодом виросла Революція Гідності. Львівська журналістка і фотографка Одрі Стахів згадує, що відбувалось у ту ніч у Києві.
То був вже такий час доби, коли ніякого руху не передбачається, коли спокійно очікуєш ранку та світла або ж шукаєш спосіб поїхати у тепло поспати. На Майдані залишалась жменька студентів, які співали пісень та намагались зігрітись. Багато знайомих роз’їхались, та й ми із подругою намагались викликати або спіймати таксі, щоб поїхати до друзів на ночівлю. Коли раптом дивний рух таки почався: тут, звичайно, варіант був один – бігти назад, щоб зрозуміти, що відбувається.
Вже у підземці на підході нас перепинила міліція: глузували – «дєвушкі, водка, бар – ета туда», відмовлялись пропускати на вихід біля майдану навіть із журналістською посвідкою. Але ми таки вибігли нагору бічними сходами до оточеного силовиками майдану. Тоді почався справжній шок для мене – я не розуміла, як можна отак бити людей, майже дітей, та, в принципі, взагалі просто брати і бити когось. Дзвонила до своєї редакторки, щоб дати їй хоч якусь інформацію про все, що відбувається, зв’язок зникав, врешті телефон просто випав і розвалився на кавалки, збирала телефон, фотографувала камерою обличчя силовиків й ковтала злі сльози безпорадності.
Читайте також: Давайте ж згадувати, щоб побороти зневіру. До річниці революції гідності
Поряд із нами стояв і молився священник, збирались ті, хто вистрибнув чи кого виштовхали з оточення, якось в один момент всі почали співати гімн і потихеньку відходити по Хрещатику – і тут уся та беркутівщина замість того, аби вже стояти і охороняти своє «відвойоване» «йолкомісце», просто кинулась вперед на мітингувальників, які не виказували жодної агресії, лиш тотальний шок і невіру у таку дійсність. Гнали Хрещатиком, кидали на землю, били кийками, шукали на бічних вулицях усіх, хто мав стрічки чи інші символи майдану.
Ми із подругою та ще кількома активістами ховались у дворах будинків спершу, а згодом дістались до цілодобової кав’ярні (там теж шукали, але працівники нікого не видали), звідти вже почали писати і дзвонити усім, кому могли. І то єдиний раз, коли мені не було соромно будити людей серед ночі, піднімати всіх на ноги, кричати і трубити про те, що сталося. Таке просто не могло вміститись у голові, викривлена реальність і відпустило лиш надвечір, коли почали з’їжджатись люди. То був такий собі момент тотального стресу, але й такої ж сильної підтримки. Загалом так можна сказати про весь час Майдану, просто це було початком. Особисто для мене ця подія і стала справжнім початком, хоч і страшним.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
