Фото: Олександр Ласкін
Різдво обов’язково мусить бути взимку, має бути сніг, має бути затишний теплий дім, де збирається родина. Проте Різдво - воно зимі не належить. Воно є окремою історією. Ця історія поза часом і у часі, почалася понад дві тисячі років тому, але триває досі. Вона розгортається й нашими маленькими різдвяними історіями. Tvoemisto.tv вирішило зібрати кілька таких історій від цікавих оповідачів й поділитися ними із вами у проекті "Живе Різдво".
Одного Святвечора, коли двоє пастухів грали на дуді, аби прославити Народженого, святий Джузеппе почав притупувати, його охопила екстатична радість, аж врешті він вигукнув щось, відірвався від землі і пролетів у повітрі двадцять п’ять метрів, які відділяли його від головного вівтаря. Іншого разу, під час ходи на честь св. Франциска Асизького, він, переповнившись благоговінням, зненацька злетів у повітря на очах у сотень людей. Йому стало так незручно, що він утік до дому своєї матері і сховався там.
Коли в 1767 році Святий Престол канонізовував монаха-францисканця на ім’я Джузеппе із Копертіно, було вислухано оповіді десятків свідків – звичайних селян і освічених каноніків, фанатичних віруючих і скептиків – і всі в деталях описували, як він літав, як, охоплений молитовним екстазом у дні великої духовної радості, відривався від землі і ширяв. Після довгих вагань і детальних розслідувань було все-таки визнано факт чуда.
Я не так давно читав про все це в одного прекрасного польського есеїста – той, як пасує освіченій людині модерної доби, пише про «чемпіона з Копертіно» з симпатією і поблажливістю, ніби поплескуючи його по плечі, і врешті-решт закономірно впирається лобом у питання: «Що мені з цим Джузеппе робити?» Як писати чи думати про святого, що літав – за якісь три роки до того, як Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння? Що сучасній людині робити з чудом? Вона, озброєна своїми знаннями, ніби в’язкою ключів, підходить до чуда, яке нагадує гладеньку світляну кулю: можна пройти повз, можна стояти у колі її рівного світла, можна нахилитися і роздивитися в ній своє власне призабуте дитяче лице. Але в чудесній кулі немає шпарини для ключа, жодної.
Одна річ мене особливо інтригує в усій цій загалом дивовижній історії – часто, а може, навіть переважно святий Джузеппе літав у час Різдва. Запрошував до костелу музик і, переповнений радістю від народження Христа, пролітав над їхніми головами, аж доки приземлявся на престол, не загасивши при цьому жодної свічки. Я просто-таки бачу, як він летить небом слідом за Вифлеємською зорею, а троє статечних царів, зачувши вгорі якесь лопотіння, задирають голови і дивляться вслід за цим нетерплячим монахом, який хоче бути першим біля ясел.
Я тепер щороку в час Різдва розглядаю цю чудесну кулю, диво цього італійського монаха, покровителя пілотів і пасажирів усіх можливих авіаліній, і бачу в ній своє відображення, дуже виразно: я – малий, в окулярах, і в мене є своє різдвяне чудо. Не таке неправдоподібне, як те, що відбувалося в Копертіно, зате моє; і нічого, що я не був його безпосереднім свідком, а лише перебував десь поруч, у полі його випромінювання.
Впродовж уже багатьох-багатьох років щоліта, а часом і взимку, ми з родиною їздимо до нашого будинку в карпатській Дорі. Коли я був малий, по сусідству, через кілька хат, жив зі своїми синами дід Юрко. «Дід» і не зовсім «дід», бо не такий вже він був і старий, старості йому додавало те, що він майже цілком втратив зір. Тому-то я й не пригадаю його лиця – він майже не з’являвся в селі (чого невидющій людині по селі ходити?), а коли з’являвся, то завжди в супроводі когось зі своїх синів або невісток.
Якось одного року, коли ми пізнього вечора 7 січня приїхали в Дору, застали село в дивному піднесенні, трохи незвичайнішому, ніж звичайно-різдвяне. Щойно ми ввімкнули світло в кухні, сусідка зарипіла до нас по снігу, щоб негайно про все поінформувати. «Знаєте, що наш дід Юрко нині прозрів? Встав і пішов зранку сам до церкви, і всіх бачив і впізнавав». Потім ми поступово довідувалися багато подробиць: як його рідні зранку встали і забили тривогу, бо не застали діда вдома, як одна жінка ледь не знепритомніла, коли він біля церкви її побачив і сказав «Христос рождається», як плакалося, як усі зібралися ввечері на молебень, щоб подякувати Дитятку Ісусові за зцілення. Пригадую, як наступного дня до хати діда Юрка йшло багато отців, мабуть, з довколишніх сіл, на чолі з нашим парохом.
Дід Юрко прожив ще кілька років, прислуговував у церкві, допомагав на будові монастиря. Відійшов він дев’ятого січня – так, ніби Господь, уже запланувавши забрати його до себе, дозволив йому пережити ще одне Різдво, ще раз прокинутися і побачити світло.
Не знаю, чи можливо розказати чудо. Чи не є чудо однією з таких подій, які мають лишитися в мовчанці, лише названі, але не прокоментовані, не оточені обставинами і фактами; бо який контекст може бути у чуда, що існує окремо від світу причин? Одного разу я опинився поруч, на мене впав цей відсвіт невідсвітнього, тепер я знаю, як виглядає це світло. Я знаю, що Джузеппе літав. Знаю, як дід Юрко встав на світанку, побачив ще сірувате світло у вікні, сніг, іній на гілках, спокійно одягся і пішов подякувати новонародженому Ісусові. За чудо, яке буває, отже, є.
Остап Сливинський
P.S. Це перший текст із циклу різдвяних історій проекту “Живе Різдво” від
