Пасажирський потяг «Інтерсіті» з Києва до Львова доїжджає за 6 годин 54 хвилини. Відстань між станціями – 627 кілометрів. Наскільки подібними та різними можуть бути два міста в одній країні? Про різні світи, які відкриваються, щойно виходиш із вагона, ми запитали в людей, які переїхали з Києва до Львова під час повномасштабного вторгнення.

Початок знайомства із Львовом

Богдана Романцова, літературознавиця, літературна критикиня, переїхала до Львова на початку повномасштабного вторгнення – 27 лютого 2022 року. З чоловіком, подругою, котом і рибками виїхали автомобілем із Києва 25 лютого. Добиралися до Львова об'їзними шляхами – боялися, що головні бомбитимуть.

Богдана Романцова

У Львові облаштувалися в квартирі батька подруги, головної редакторки «Куншта» Олесі Павлишин. Було зручно, тому що ділили помешкання з друзями, всі свої.

«Уже тоді Львів мав вигляд велелюдного міста. Було дуже багато хаосу», – вважає вона.

Богдана раніше часто бувала у Львові і як туристка, і по роботі – працює у книговидавничій сфері, тож щороку їздила на Форум видавців.

«Коли потрапляєш до Львова уже як вимушена переселенка, це зовсім інші відчуття. Місто стало робочо-волонтерським. Я тоді волонтерила на вокзалі. Саме вокзал був однією з двох точок, між якими я пересувалася. Квартира – друга точка. Львів стривожений: зовсім інша атмосфера, ти не розслабляєшся. Сприймаєш його як місце вимушеного перебування, почуваєшся замкненою в його просторі», – каже жінка.

Марина Безкоровайна, координаторка міжнародних проєктів, приїхала до Львова 16 лютого 2022 року в робочих справах. Коли почалося повномасштабне вторгнення, керівництво сказало там і залишатися. У місті Марина пробула до 13 червня. Львів не був для неї чужим, приїздила сюди й раніше – як по роботі, так і в особистих справах.

Марина Безкоровайна - координаторка міжнародних проєктів

Коли з подругою шукали житло, натрапили на аферистів, які видурили в них гроші.

«Хоч це була дуже неприємна ситуація, я не вважаю її такою, що підтверджує думку, начебто в місті нажилися на переселенцях. Шахраї є всюди. Врешті ми знайшли інше житло, у якому проживали до червня», – розповідає вона.

А за кілька днів відбулася кардинально інша ситуація. У відрядження Марина їхала з маленькою валізою. Теплого одягу не мала, тож коли зрозуміла, що залишиться в місті надовше, почала шукати, де можна докупити речей. Згадала про львівський бренд, який дуже любить.

«Написала їм, запитала, чи раптом не мають на складі флісових костюмів? Розумію, що магазини не працюють, та готова приїхати, куди скажуть, і купити. Компанія відповіла, що костюми є, та вони віддають їх переселенцям, добровольцям і волонтерам. Я хотіла придбати, але власники, коли дізналися, що я переїхала з Києва, відмовилися брати гроші. Зійшлися на тому, що я ці кошти перекину на ЗСУ, а вони надішлють мені одяг безкоштовно. В цьому костюмі я проходила всю першу зиму. Він у мене і зараз є – заношений, але я його не викидаю, бо це тепла згадка про той час», – ділиться спогадами жінка.

Тетяна Захарченко, засновниця проєкту Prosteer, приїхала до Львова 7 березня 2022 року. Причина проста – закінчувала мікромагістерку в МІТ (Massachusetts Institute of Technology), мала скласти чотири дуже важкі іспити. Кожен із них займає дві години з неперервним інтернетом та відеотрансляцією. А якщо тривога, то ти або сидиш і пишеш іспит, або йдеш в укриття, а іспит анульовують.

Тетяна Захарченко

Щоб скласти ці іспити, Тетяна вмовила чоловіка на місяць переїхати до Львова, мовляв, тут спокійніше, рідше бувають повітряні тривоги.

Житло почали шукати відразу. Тетяна питала про нього кожного, хто був у списку контактів і асоціювався з Львовом.

«Серед таких людей був і декан факультету прикладних наук УКУ. Доти ми перетнулися лише раз – на конференції, там і познайомилися. Він не мав ідей щодо житла, але запросив разом випити кави в УКУ, поговорити. Так ми й залишились у Львові. Хоча насправді живемо на два міста: у чоловіка в Києві бізнес, тому він їздить туди що два тижні на п’ять днів. Там ми теж орендуємо житло, маємо багато друзів. Іноді їжджу з ним, щоби побачитися, обійнятися з близькими», – розповідає вона.

Читайте також: Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості 

Про різницю між містами

Богдана признається, що Київ для неї значно «швидший», там зовсім інші відстані. У Львові можна було на дорогу запланувати 25-30 хвилин, цього точно вистачало з лишком. А в Києві завжди думаєш про годину, коли їдеш із лівого берега до центру. Якщо це далекі відстані, закладаєш на дорогу півтори години.

«Це зовсім інші відстані, тут зовсім по-іншому сприймаєш дорогу, вона теж стає семантично важливою. Дорога – це не просто простір переміщення, як це часто бувало у Львові. Такий межовий стан, коли ти долаєш відстань від однієї локації до другої. Дорога в Києві – це місце, де я, наприклад, багато працюю. Пишу статті в дорозі у телефоні, читаю книжки, слухаю відео, аудіо, готуючись до презентацій. У Львові зовсім не так. Там ти даєш собі час на дорогу. Просто роззирнутися навсібіч, пройтися», – вважає вона.

Богдана Романцова волонтерить на львівському вокзалі.

Також Богдана відчуває величезну різницю у темпах: в Києві треба  постійно бути насторожі, в стані активованості, аби бодай щось встигнути. Якщо в Києві зупиняєшся, то вже запізнився.

Марині Київ схожий на плавильний казан, у якому все постійно кипить. Люди не мають часу законектитися ні зі собою, ні з рідними, ні з середовищем. Сюди їдуть будувати кар’єру, досягати цілей.

Читайте також: Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках 

У Львові все інакше. Можливість своєрідної медитації, заземлення Марина вважає цінною та привабливою.

Тетяна зауважила, що у Львові все повільніше. Якщо у вас, наприклад, зламалася техніка в Києві, то або майстер ремонтує її за день, або ви йдете до іншого, який полагодить її за три години. А у Львові майстер каже: «Зайдіть через тиждень, а ще краще через два».

У сфері послуг я зіткнулася з тим, що немає гнучкості. У Києві, через те що дорога займає багато часу, закладають буфер у 15-20 хвилин між клієнтами, бо знають, що можна застрягнути в дорозі. У Львові кожен має свої 30 хвилин. Якщо запізнився на 10-15-ть, все, побачимося наступного разу.

«Київ – це місто, в якому ніхто нікого не знає. Це місто можливостей. Якщо ти приїжджаєш сюди студенткою, то перед тобою не постає питання, що не знайдеш роботу, бо нікого не знаєш. Є вакансія – ідеш.

У Львові інакше – тут дивляться, чи є спільні знайомі, рекомендації від них. Середовище більш закрите. Але я думаю так: що краще у місті всі одне одного знають, то менше можливостей для когось «ззовні». Всі хочуть перевірених, знайомих людей більше, аніж когось зовсім нового «з вулиці». Це, напевно, про різницю масштабів», – розмірковує Тетяна.

Інфраструктура

Богдані у Львові імпонують відстані і те, що не треба закладати багато часу на дорогу. Менше подобаються вузькі вулиці, на яких непросто роз’їхатися. Вона любить трамваї, їй подобається, що у Львові вони є. Розповідає про часи, коли в Києві трамваї теж дуже часто їздили, навіть мостом, і ними можна було добратися, наприклад, на Контрактову. Шкодує, що зараз там суцільні автомобільні смуги.

«Думаю, громадський транспорт у Києві став кращим. Принаймні на тих маршрутах, якими я користуюся. Не люблю київські маршрутки, бо їх багато, вони незручні. Київські маршрутки – це взагалі те, що я нікому не раджу», – каже вона.

Марина родом із Вінниці. Запевняє, що Київ для неї якийсь час був центром всесвіту, у якому вона мріяла жити. Дуже тішилася, коли вдалося переїхати.

«Багато років я просто кайфувала від міста і від того, що я отут, в центрі всіх подій», – признається вона.

Це змінилося з ковідом. Вона почала помічати погані дороги, не дуже добру інфраструктуру, жахливі маршрутки, те, як важко дістатися з точки А в точку Б. Ставлення до міста дуже змінилося.

Читайте також: «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця 

«Інфраструктура Києва, здається, стала вже просто легендарною. Побутує думка, що діти, які виросли на Харківському масиві, бояться дерев. І така ситуація поширюється на все місто. Мені дуже неприємно за цим спостерігати», – розповідає жінка.

Марина прожила у Львові чотири місяці і каже, що місто було для неї комфортним. Їй подобається, що воно дуже зелене: скільки б не йшла, поруч завжди або парк, або скверик, або звичайна клумба чи алея. У Києві цього дуже бракує.

«Досить швидко вдалося знайти місця, в яких мені подобається кава, сніданки, а також доброго стоматолога й масажиста. У мого песика є грумер і друзі в парку Франка, з якими він бавиться, коли ми приїжджаємо в місто. Спіймала себе на тому, що за чотири місяці перебування у Львові в мене з’явилася своя інфраструктура, можливо, навіть краща, аніж та, яку я за роки напрацювала в Києві», – запевняє вона.

Тетяну тішить те, що у Львові майже до всього можна дійти пішки. Це дуже зручно. Якщо гарна погода – бере самокат. Майже не користується львівським громадським транспортом. У Києві жінці треба було півтори години, щоби дістатися з одного місця в друге. Звикла, що в столиці в кожному будинку або дворі є бодай маленька крамниця з продуктами. Від житла до найближчого магазину дорога займає до 10 хвилин. Звісно, це не катастрофа, але одна з відмінностей.

Розвиток міста

Марина зазначає, що завдяки децентралізації роль Києва як такого собі наріжного каменя, головного міста країни, почала відходити в минуле. І війна це лише закріпила та пришвидшила.

Львів ще до повномасштабного вторгнення став містом, у яке люди їдуть і з робочою,  і з кар’єрною метою.

«У моїй сфері – міжнародні зв’язки – зараз багато організацій відкрили представництва у Львові, тут запускають велику кількість міжнародних проєктів. Тому я вважаю, що в кар’єрному плані Львів зараз має не менше можливостей, аніж Київ. На це впливає міграція. Потік людей, спричинений повномасштабною війною, дається взнаки. Демографічна динаміка потягла за собою інфраструктуру. У моїй «бульбашці» зараз бум роботи різного масштабу, особливо середнього та вхідного рівнів. Людина з хорошим знанням англійської має багато можливостей знайти добре оплачувану роботу в міжнародній сфері. Проєкти дуже різні: розбудова системи освіти, підтримка незалежних медіа, підтримка і розвиток демократії», – пояснює співрозмовниця.

Тетяна поділилася спостереженнями, що багато партнерів компаній готові приїхати в Україну, але не до Києва. Його вважають зараз не зовсім безпечним. За час повномасштабного вторгнення Львів став хабом для подій та зустрічей. До війни багато великих заходів планували проводити в Києві – там легше зібрати більше людей, аудиторія виходить «щільніша». Нині також намагаються проводити різні події, але рівень не той:

«Тепер Львів вважають більш безпечним містом. Недавно мала перемовини з іноземними лекторами про організацію літньої школи. Всі вони наполягають, щоб заняття відбувалися на заході України. Вважаю, що в теперішнього Львова дуже багато можливостей змінити все кардинально і вийти на новий рівень. Для мене він перестав бути таким тихим і локальним, асоціюватися з вихідними, коли гуляєш, відпочиваєш і їдеш геть. Він стає містом, яке приймає партнерів і в якому організовують багато важливих зустрічей».

Читайте також: Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону 

Особливі місця

Для Богдани особливим місцем у Львові є головний вокзал. За час волонтерства вона побачила його не як місце переміщення, а як місце порятунку.

«Вокзал для мене став місцем, насиченим смислами, я побачила там безліч хоробрих і сильних людей, чудових і неймовірних дітей. Людей, які піклуються про інших, люблять тварин, хочуть допомагати. Це для мене тепер місце сили, бо я бачила, на що здатні українці. Я горда жити в одній країні з такими людьми. І це не дешевий пафос, а щира правда», – каже вона.

У Києві Богдана вважає особливим мікрорайон Русанівку.

«По-перше, це острів, ще й штучно створений, і це вже дивовижа.

По-друге, це такий ідеалізований район. Він мав стати взірцевим мікрорайоном, там мешкало багато митців. Багато води, багато зеленого простору, бібліотек, мистецьких і гіпстерських місць.

Русанівка для мене – місце сили, я там дуже люблю гуляти», – розповідає вона.

Для Марини у Львові особливим місцем є Високий замок. Ранкова прогулянка нагору, щоби впорядкувати думки, стала щоденним ритуалом. А ще вона готова душу віддати за чизкейк від пекарні Cheese Bakery.

У Києві Марина любить гуляти Пейзажною алеєю. Приходить туди, коли потребує тривалої прогулянки, хоче побути наодинці з собою.

Марина Безкоровайна на Лисій горі.

Тетяні у Львові складно вийти з УКУ. Каже, її притягує це місце, бо тут є все, щоби творити, вчитися, спілкуватися, знаходити чарівних людей. Признається, що їй стає добре, коли вона приходить сюди і щось робить.

У Києві Тетяна любить місця, пов’язані з Дніпром:

«До війни я жила на «лівобережці», дуже близько до ріки, п’ять хвилин – і я на узбережжі. Для мене це місце сили, в яке я йду на прогулянку, маленький пікнік, просто ввечері помилуватися заходом сонця. У Львові мені бракує водойми. І, напевно, це єдине, окрім близьких людей, за чим я дуже сумую. Ми з чоловіком досі остаточно не вирішили, де залишимося. Живемо на два міста. Я щаслива і там, і тут, але маю постійне відчуття роз’єднаності».

 

Текст: Тетяна Павліченко

Фото надані співрозмовницями Твого міста

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.