Фото Богдана Нагорняка
Інколи думаю крамольну річ, що Різдво у радянський час було більш різдвяним, ніж сьогодні, — і не тому, що кожному найсолодші його дитячі спогади. Безумовно, зараз можна вільно піти до церкви, і це велика річ. А ще 25 років тому УГКЦ була у підпіллі. Та і до православних храмів, пильно контрольованих, не можна було приходити так масово, як сьогодні.
Різдво було різдвяним усупереч радянській довколишньості. В часи мого дитинства, в сімдесяті роки я мала різдвяну розкіш, яку мало хто мав. Справа у тому, що домівка моїх дідуся і бабусі водночас була і підпільною церквою. Отже, дідусь відправляв, як і належить, всі різдвяні богослужби. Парафіян було небагато. Все відбувалось дуже камерно і потайки, не так монументально, велично, масово, як зараз у переповнених храмах. Але був той дух Різдва, який ніколи не забуду.
З мого дитинства я пригадую Різдво - тоді ми жили у Львові - як щось дуже гарне. Перед Різдвом я дуже чекала на ангелика, який приносив ялинку, тож перша бігла всім відчиняти двері. Але то приходив дідусь, то бабуся, то тета… І ось, нарешті! Відкриваю двері, за ними нікого — ангел же невидимий! — але до стіни притулена пахуча ялинка.
Прибирання ялинки — то також була подія! Поряд з новими прикрасами на гілки чіпляли старовинні іграшки з бісеру та скляні гірлянди. Вгорі обовязково мусило бути зображення ангела. Нижче — старовинний «дощик», який називали не інакше, як «ангельське волосся». В нашій родині притримувались різдвяних традицій і церковних настанов, готувались святкові страви за традиційними рецептами, а також всі радо колядували.
Завжди в різдвяний час баба водила мене до римо-католицької катедри у Львові дивитися на велику шопку, оточену ялинками, яка стояла з католицького Різдва. Та сама шопка, до речі, є там і сьогодні. Розглядати всі фігури було для мене великим задоволенням. Спереду були два малі ангели, а біля них щілини для пожертв. Мені страшенно подобалось кидати копійки до скарбонки, бо ангели тоді схвально кивали голівками.
Завжди існував певний культ Різдва. До нього в родинах готувалися й усвідомлювали важливість цього дня. Так було і в радянський час, хоч різні керівники, вчителі слідкували, щоб жодних ознак Різдва не було помітно. Але попри те — таємно святкували. Трошки вільніше — у селі, більш законспіровано — в місті. Кожен львів’янин міг зауважити, проходячи вечірнім містом, що на Різдво у вікнах сяяло значно більше ялинок, ніж на Новий Рік. Нескладно те було зауважити і з поїзда чи автобуса, проїжджаючи через галицькі села. Люди принаймні в своїх родинах, в себе вдома опиралися насаджуваним радянським традиціям. І на вершок різдвяного деревця настромляли не рекламовану радянську зірку, а інше, струнке навершя.
Зараз же це свято мені здається трохи знівельованим. Наприклад, сьогодні ялинку можна ставити на Різдво, але майже всі ставлять її по-радянському на Новий рік. А традиційно різдвяне деревце приносив перед Святвечором ангел. А декому Ангел приносив під ялинку й подарунки…
Колись люди пильно слідкували за тим, щоб не змішувати нові радянські традиції з давніми народними і християнськими. Зокрема, святкування Нового року було скромним і не затінювало головного зимового свята — Різдва Ісуса Христа.
А тепер це перемішалося. Діти одержують подарунки і від Святого Миколая, і від Діда Мороза, добре не розуміючи, чи є якась різниця — аби подарунок. Зрештою, свято Миколая стало комерцією: чи не у кожному магазині дитячих іграшок, як написано на оголошеннях при вході, “є гарні подарунки до дня святого Миколая”. Те ж саме — на біл-бордах з рекламою різних супермаркетів. Якось воно вбиває ту таємницю. Немає казки, нема сюрпризу — ось покупець, ось товар... Подібно і щодо Різдва.
Наприкінці 80-тих — напочатку 90-тих років бурхливо відбувалося відродження церкви, культури. Згадали про коляду і дідух. Різдво з інтимного, таємного, родинного свята виросло до загальнонародного, масового, навіть офіційно стало національним і державним святом. А згодом… щось втратило! Вже практично ніхто не хоче так масово колядувати, як у 90-тих, поменшало вертепів, діти лінуються ходити до сусідів з колядою. Але ж як? У підпіллі колядували, а тепер не будемо?
В нашій традиції є визначений час приготування — передріздвяний піст. Сьогодні ж, в незалежній Україні, в час пилипівки чомусь є дуже багато розважальних заходів, вечірок, корпоративів тощо. Так само, до речі, як і в Великий піст. Суспільство швидко секуляризується. Очевидно, цій системі треба протистояти так, як колись радянській.
Звичайно, найважливіше — це піти на Різдво до церкви, і така можливість, слава Богу, нині є у кожного в незалежній Україні. Але крім того є приготування і згодом святкування у місті, селі, а найголовніше — в кожній родині. І тут, мабуть, варто пам’ятати, що Різдво не зробиться саме по собі, все залежить від нас. Наскільки сам собі влаштуєш Різдво, настільки потім воно буде святом — або ж звичайним днем з питтям і об’їданням. Якщо люди не виконають наперед всю роботу, не приготуються належно, зрештою, не розчистять собі для святкування час, то свято буде сірим, буденним, сумним. А діти ніколи не побачать різдвяного Різдва.
Ми не зобов’язані робити все так, як колись. Деякі традиції можуть відійти, може прийти щось нове. Але є важливі речі, які варто зберегти. Різдво Господа нашого Ісуса Христа має залишатися особливим, святим часом.
Очевидно, у час секуляризації треба усвідомлено запроваджувати і плекати гарні традиції. Бодай одна людина в родині мала би пильнувати, щоб різдвяні народні традиції не згасали, не нівелювалися, не перемішувалися. А також — щоб не заглушували духовну, християнську суть свята. Добре, щоб в час пилипівки всі висповідалися. Щоб у Святвечір ніхто не вмикав телевізор чи комп’ютер. Може, варто навіть ввести заборону на певні теми за святвечірнім столом. Не говорити про щось злободенне, а згадувати, що гарного трапилося за рік, розповідати доречні історії, а потім обов’язково колядувати. Всім. Разом. Бо Син Божий народився!
Анна Кирпан
