Владика Борис Гудзяк закликає всіх охочих «приєднайтеся до наших відзначень в Парижі і в Санлісі 21-23 листопада! І всіх просимо про молитву».
Також він написав з цієї нагоди статтю для Lb.ua, де зазначає: «Україна заплатила високу ціну за свій європейський вибір на Майдані і продовжує платити у війні на Донбасі. Ця ціна показує нам, що ми здобуваємо щось прецінне, що не вимірюється безвізовим режимом чи зоною вільної торгівлі. Ми відвойовуємо власну розтоптану гідність, Богом нам дану і свідчимо про неї світові».
Журналістка Ярина Капітан асоціює 21 листопада зі студентами: «21-ше листопада в мене чітко асоціюється зі студентами УКУ. Більше нічого не писатиму, крім того, що для мене Ви - найзнаковіші!!!»
Фотограф Максим Баландюх відібрав свої 50 фотографій часів Майдану. Тут – 1 грудня на Банковій, гра на вуличному піаніно, криваві події Майдану та випадкові обличчя учасників Революції гідності.
Скрін з сайту photomaradona.com
Медіаексперт, викладач УКУ Отар Довженко: «Пафос видається мені формою забування, а не пам’яті. Інстинкт забування лікувальний: я пам’ятаю про Майдан дуже мало й переважно відображене, наприклад, переказане потім у якихось розмовах. Або щось на рівні фактів, прив’язаних до ключових дат.
Дуже мало живих спогадів, кадрів, картинок, відтворюваних відчуттів, окрім того, що було холодно. Я не належу до людей, ладних із власної волі бабратись у снігу або насолоджуватись зимовою свіжістю: в холодну половину року я не живу, а виживаю. Холод є найприроднішою ознакою смерті. Ось, напевно, ці три місяці мали для мене постійний присмак боротьби зі смертю (22 лютого вже було тепло).
Отар Довженко (посередині) 21 листопада 2013 року на Майдані у Львові. Фото Петра Нека
Майдан від першого до останнього дня нагадував мені книжку «Війна кінця світу» тепер усім відомого, але все одно мого найулюбленішого Маріо Варґаса Льйоси. І в цій паралелі важко не ідентифікуватись із підсліпуватим журналістом, який приїхав спостерігати, але стає зовсім безпорадним без окулярів. Приблизно так само почуваюсь я без цілісних спогадів про ті три місяці. Я не кидав коктейлів, не бився з беркутом і взагалі не робив нічого справжнього, тільки слухав і дивився. Треба спробувати згадати. І вам усім дуже дякую, що нагадуєте».
Політолог Антоніна Колодій привітала усіх з Днем Гідності і Свободи і наголосила: «Працюємо, щоб усе збулось!».
Журналіст Радіо Свобода Левко Стек пов’язує перший рік після Революції з переїздом до Києва. «От і минув мій перший рік в Києві. Столиця, звісно, рідним домом не стала, хоча постійно ловлю себе на думці, що я тут з незапам'ятних часів. Ну бо не могло все це поміститись в 365 днів.
Друг, який прийняв в столиці і з яким ми в безкінечних суперечках таки пережили цю зиму в квартирі на Позняках, поїхав з Києва і взагалі з країни. Дівчина, з якою я хотів тут жити - вийшла заміж...але не за мене. 21 листопада близько 11 ночі я потрапив на Майдан.
Далі я побачив, що таке українська мрія, потім, що таке українська лють. Побачив, як виглядають обличчя, які вірять, і очі, які оплакують втрати. Побачив Марш Мільйонів і, мабуть, найкращий концерт ОЕ в їхньому і моєму житті. Вперше понюхав перцевого газу, поплакав...не вперше. Вперше був поранений, вперше одягнув бронежилет... на жаль, не востаннє. Був свідком розстрілу людей в центрі столиці своєї країни. Був свідком ганебної втечі її президента . Робив селфі у нього вдома. Зняв як військові частини здають без бою солдатам чужої країни. Зняв як на їхній бік переходять українці в формі і без. Мене вперше викрали. Я вперше видавав себе за іншу людину і боявся говорити рідною мовою. Я полюбив Донбас і людей, які там живуть. Бачив як працює пропаганда і не працює мозок. Бачив як в дім до моїх земляків приходить війна. Бачив як вона забирає життя. Я тиснув руку героям і покидькам теж тиснув. Я вперше ночував в окопах. Я дізнався значення абревіатур ЗУ, ДРГ, РПГ, СВД, САУ і ще безліч дивних наборів букв. В моїй телефонній книжці з'явились імена, якими я пишаюсь і разом зі мною ними пишаються ще тисячі людей…».
Відомий блогер Петро Нек розмістив у себе на Facebook фото річної давності, зроблене на львівському Євромайдані – біла пам’ятника Шевченку. І дописав: «Хто вийде почаювати ввечері?».
Відомий активіст Остап Малашняк пише про перемогу: «Не забуваймо головне – Ми перемогли. Страшною ціною, але перемогли. Саме ми завалили одного тирана і не боїмось іншого. Саме ми, крок за кроком будували та будуємо нашу українську/європейську мрію. Друзі, Ви найкращі. Українці, Ви найкращі. Це була перша, мега важка і страшна перемога, але це перемога. Попереду їх ще буде багато. Разом - сила! Слава Україні!».
Журналіст Володимир Бєглов пише: «23 листопада 2013-го року я практично «забив» на роботу і, як всі, жив Майданом. Ми єдналися, боялися, не знали, додумували, планували, аналізували, купували чаї-лимони-ковбасу, стояли. Тоді я написав оцей пост і сьогодні написав би такий самий. У кожного є шанс на власний собор у столиці світу.))
«...Не знаю, навіщо виходити щовечора на Майдан. Тим більше не знаю, що спонукає людей там ночувати. Не можу пояснити, чому туди приходять музиканти і поети, чому співають, знайомляться, несуть теплий одяг, дощовики, чайкаву, хтощоможе. Не знаю, навіщо з розмовами про всі біди і радощі українця проводять по десять годин або й цілодобово під парасолею. Чому ламають усі плани, скасовують поїздки, збирають знайомих, лишаються, – теж невідомо.
Важко пояснити, чим зумовлено те, що люди не просто з роззявленим ротом слухають гарні слова з полум'яних вуст причетних політиків, а натомість - вимагають, сперечаються, відстоюють позиції. Чому тепер довіряють, але перевіряють.
Може, тому що за майже 10 (майже 23?) років ми навчилися розрізняти цінності й інтереси? Може, тому, не знаючи, що буде завтра, не маючи поки що чіткого плану дій, ми щовечора ідемо туди? Бо з одного боку ковбаса за 2-20, а з іншого правила гри для виробників цієї ковбаси. З одного боку за ХХ століття ми наїлися Голодоморів, намовчалися на кухнях і, набоялися сусідів, а з іншого - вчилися миритися, поважати одне одного, жити за зрозумілими правилами громадянського суспільства, любити себе.
Чому у Львові так легко на підтримку євроінтеграції вийшли журналісти і влада, студенти і академіки, програмісти і офіціанти? Тому що ось вони - окремо взяті європейські цінності в окремо взятому українському місті. Навіщо виходити щовечора на Майдан, навіщо їхати до Києва в неділю? Щоб показати собі самому, своєму ближньому, цій владі і цій Європі - ось ми, ми - європейці, ми вже давно готові до викликів цієї цивілізації, ми - не бидло, ми вимагаємо.
...Тут питають "А навіщо?", "Все вирішуємо не ми" і тощо. І знову нагадаю промову Владики Borys Gudziak, який нагадує відомий, але забутий факт. Коли апостол Петро ішов до Рима, він був звичайнісіньким рибалкою, простою, слабкою, пересічною людиною, яка ішла до Міста Міст. Він боявся, не мав чіткого плану дій, а тільки віру. Тепер у Римі стоїть Собор Святого Петра...».
Відомий ресторатор Андрій Худо пише таке: «РАЗОМ народ це сила, і якщо є бажання ВІЛЬНИХ людей жити з європейською системою цінностей, то МИ так і будем жити!».
Отець Ростислав Пендюк вітає усіх з Днем гідності: «Боротьба між добром і злом відбувається, передовсім, у наших серцях. Там постійно триває жорстока боротьба, у якій наш власний Воїн Світла - Ангел Охоронець, на передовій. Він дуже потребує нашої підтримки, щоб перемогло добро і гідність! Зі святом Архистратига Михаїла та всіх ангелів Світла! З Днем Гідності!».
Використано фото: gursky.com.ua, maidan3.org.
