Володимир народився у Києві, але зізнається, що завжди відчував зв'язок зі Львовом: «У мене, мабуть, лишилася генетична пам'ять старого Києва і з кожним роком мені ставало незатишно у новому місті. Тому тільки-но з’являлась можливість – їхав у Львів».

Чоловік закінчив Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю «французька мова та література» і два роки працював у школі. Канікули, карантин, свята – одразу рушав на Західну Україну. А потім звільнився зі школи та поїхав відпочити. Так і лишився у Львові та живе тут уже 7 років.

Спершу Володимир працював у «Дзизі» та допомагав організовувати виставки, концерти, мистецькі проекти: «Я завжди спілкувався з творчими людьми – художниками, музикантами, хоча в моїй родині усі фінансисти, бухгалтери. Чим довше працював, тим більше моє середовище наповнювалося митцями. Я того не хотів – усе відбувалося само по собі. У Львові я почуваюся органічно. Хоча не маю до цього міста ілюзій і не плутаю туризм з еміграцією».

Тепер Володимир працює в Галереї сучасного мистецтва УКУ. Він вважає, що кожному навчальному закладу слід мати творчий простір для розвитку студентів. Зараз він презентує виставку «Високий друк» одеської художниці Альбіни Ялози. Поруч з її картинами тут експонують стародруки з бібліотеки УКУ. Альбіна Ялоза працює у техніці кольорової ліногравюри. Усі сюжети біблійні, хоча авторка виросла у нерелігійному середовищі. Вона зображає дерев’яні скульптури, які знайшла у приватних колекціях чи реставраційних майстернях, в запасниках музеїв та церков.

«Я сприймаю мистецтво через автора – спочатку знайомлюся з художниками, а потім дивлюся, що вони малюють. Бо буває дивишся на роботу і вона тобі подобається, але якщо не знаєш біографії автора, підтексту, то відчуття не буде повним. Більше знаєш – більше бачиш», – каже адміністратор галереї.

Володимир багато читає про мистецтво, збирає брошури з виставок, каталоги робіт художників: «У Парижі є така книжкова мережа «Мона лізе». Це гра слів французькою, що означає «Мона читає». Туди переважно студенти віддають вживані книги, тому вони коштують уп’ятеро дешевше за нові. Зазвичай після подорожі Францією у моєму рюкзаку – вино, сир та книги».

«Мене часто порівнюють з Далі, хоча він бороду не носив, а мав тільки вуса – крутив їх, витворяв з ними всякі штуки. Мене не ображає таке порівняння. Кілька днів тому мене назвали Ван Дейком. Це дуже приємно, бо мені подобається Ван Дейк. Коли я останній раз перетинав піший кордон, то польський прикордонник сказав: «Я вам дещо скажу, тільки ви не ображайтесь. Ви схожий на художника». І поставив печатку в паспорті», – каже хлопець.

Хоча Влодек не вважає себе художником, але мистецький досвід має – писав пленери, натуру. Каже, що хороший автор завжди з легкістю віддає свої картини. У нього самого немає жодної своєї роботи, та є багато чужих. Також він три місці допомагав розписувати церкву, а згодом розмальовував панк-клуб: «Я жив У Закарпатті, допомагав з розписом храму: малював орнаменти, навчився наносити позолоту. А через півроку взяв участь в оформленні панк-клубу – робив трафарети, теги, графіті. Ми хотіли, щоб це виглядало як німецька підземка, якою пробігли футбольні фанати».

Серед класиків йому подобається Рембрандт і Караваджо своєю непересічною життєвою історією: «Одна з останніх робіт Караваджо, де Давид тримає відрублену голову Голіафа – це подвійний автопортрет. Він зобразив себе молодого в образі Давида і себе старого з усіма гріхами та пороками».

Серед улюблених львівських художників Володимир називає Юрія Коха: «На його картинах Львів такий, яким він є – з обваленою штукатуркою та старою рекламою. Він поєднує Львів 20-30 років зі Львовом 90-х».

А серед тих, з ким він особисто знайомий – Євген Равський, Влодко Костирко: «Костирко використовує техніку старих майстрів та зображає сучасні сюжети. Наприклад, він цікавиться субкультурними течіями і навіть намалював футбольних фанатів, як монахів у капюшонах. У них теж є свій устав, девізи, лозунги, своя ієрархія, дрес-код. Костирко багато розповів мені про фанатський, хуліганський рух, бої без правил».

Ще хлопцю подобаються роботи Сергія Радкевича, який поєднав сакральне зі стріт-артом, тобто створив сакральне графіті: «Звичайним маркером художник може написати класичну ікону. Він переносить релігійні образи з церкви на стіни вулиці, але робить це обережно – в таких місцях, куди важко дістатися, щоб не зіпсували».

Текст Олександри Чернової