Кожна річ унікальна. Мисткиня Катя Котлярова про цінність хендмейду

1694 0
Чому Львів – рай для майстрів, які займаються хендмейдом, що найскладніше в роботі з тканиною й через що деякі люди розплітають щойно заплетені дреди.

Катя Котлярова - художниця в широкому розумінні цього слова. Вона малює олійними фарбами, робить вибійку на тканині, створює ліногравюри, прикраси і навіть людські голови використовує, як полотна - вплітає у волосся кольорові дреди з войлоку та канекалону. Tvoemisto.tv поговорило з нею про те, чому українці не надто цінують хендмейд, як зрозуміти, чи є у тебе хобі, якщо ти заробляєш на життя тим, що більшість людей роблять лише у вільний від роботи час і про те, чому для українських художників та хендмейдерів так люблять Львів.

Чим Львів добрий для хендмейдера

До художньої школи я в дитинстві не ходила. Мабуть, тому, що їздити було далеко, а возити не було кому. Натомість, ходила до художньої студії, де ми ткали й займались розписом на шовку – батиком. Нам давали величезну кількість цікавих нових навиків, прищеплювали бажання робити щось нове й експериментувати з тим, що ми вже мали. Потім я поїхала до Києва і вступила на спеціальність «дизайн інтер’єрів».

Київ відкрив для мене багато нових матеріалів і технік. Тоді почався бум на хендмейд, який мене не оминув: я зрозуміла, що час не лише вивчати щось нове, а й почати застосовувати знання, які я вже маю. Я опанувала ліногравюру, яка привела мене до створення штампів для вибійки по тканині та власне вибійки. Крім того, плету дреди й пишу картини олійними фарбами. 

Чотири роки тому я збиралась переїжджати жити в Одесу. Але зустріла хлопця, в якого закохалась, і він запропонував мені інше місто – Львів. Так я поїхала з Києва й опинилась тут. Львів і Одеса – дуже творчі міста з великими можливостями. Звісно ж, важливою є атмосфера. Крім того, що тут і в Одесі є всі крамниці, потрібні мені для роботи, в цих містах також величезна кількість цікавих і творчих людей, із якими можна і треба співпрацювати. Львівська спільнота творчих людей більш відкрита до співпраці, ніж такі середовища в інших містах. Там лише починається рух від суперництва до співпраці. У Львові ж завжди можна було прийти до крутого майстра і сказати: «о, ти робиш класні штуки, а я роблю ось такі – давай робити щось разом!».

Хоча мені важко жити у Львові – бракує моря, якщо не такого, як в Одесі, то хоча б такого, як у Бердянську. Або хоча б річки. Вода мене заспокоює. 

Різниця між роботою й хобі

Перше, що я питаю в людини, яка до мене приходить: «Що ти читаєш? Яке хобі маєш?». Багато хто відповідає, що не має хобі. Це сумно – я починаю думати, чим таку людину можна захопити. Натомість, коли рік тому один хлопець запитав мене, яке хобі в мене, я не змогла відповісти. Замислилась: чи є в мене взагалі хобі? Адже моя робота – це якраз те, що люди зазвичай вважають своїм хобі. А для душі я займаюсь іншим мистецтвом: вишиваю прикраси бісером. Я довго, роки з три, вважала це також роботою. Але робота – це те, що треба робити постійно, а прикраси потребують натхнення, яке не буває стабільним. Тоді я ідентифікувала вишивання як хобі – і все чудово пішло.

Решта занять також потребують натхнення, але його простіше знаходити в процесі роботи. Коли ти шиєш прикрасу, маєш бачити фінал – те, чого хочеш досягнути. Зрозуміло, що від першого до останнього ескізу відбувається трансформація. Але вишивання бісером, навіть із набитою рукою – монотонне заняття, й від початку яскравого результату не видно. А ось вирізав ліногравюру, закатав фарбою – й одразу бачиш красу.

Я майже ніколи не повторюю власні дизайни. Навіть якщо роблю щось схоже, то додаю нові деталі. Тому кожна річ унікальна. Людині важливо усвідомлювати, що така річ є лише в неї.

Чим складна робота з тканиною

Якби мені довелось обрати щось одне, це був би текстиль. Це цікаво, його можна багато де використовувати – від декору приміщень до одягу й картин – не розпорошуючись на мільйон навичок. Єдина проблема в роботі з тканиною – комунікація з замовником: люди не знають специфіки робочих процесів, але мають чітко сформовану картинку в голові й не дозволяють від неї відійти. Але спрогнозувати, яким буде результат, не можу навіть я, попри те, що давно працюю із штампами. Те, що виходить у результаті, не обов’язково погане (неякісний виріб я просто не віддаю), але воно може відрізнятись. Тому добре, якщо замовник гнучкий.

Ще одна неприємна деталь: люди не усвідомлюють цінності текстилю ручної роботи. Це нормально – вироби ручної роботи й не мусять бути зрозумілими для всіх. Масове виробництво заполонило простір настільки, що унікальні речі не сприймаються на загальному тлі. Тому важко слухати, як хтось розповідає, що подушка, яку я зробила вручну, має коштувати менше, ніж магазинна. Люди різні, треба мати терпіння, працюючи з ними. Коли приходить сорок людей, які кажуть «у вас задорого», а потім з’являється один, який щиро милується тим, що ти робиш – це компенсує все.

Якось на передноворічному ярмарку до мене підійшла дівчинка. Вона вподобала красиві серветки. Ходила туди-сюди біля них, крутилася, гладила. Врешті зважилась і купила. А влітку на ярмарку підійшла знову і сказала: «Знаєте, я купила у вас серветки… Вони були для мене занадто дорогими. Але мені вже так набридли ці злидні! А то було свято. І знаєте, все в мене в житті після тих серветок налагодилось».

Важливо, щоб вироби залишались тут

Коли я шила прикраси, то ніколи не оцінювала їх за міжнародною таблицею оцінки виробів – просто тому, що тоді вони стали б недоступними для нашого ринку. А мені хотілося б, щоб вони залишались тут. Звісно, приємно, коли в тебе хтось із-за кордону щось замовляє – туди мої роботи теж їдуть. Але приємніше, коли приходять наші жінки і знаходять щось для себе. Щось хороше, красиве, відмінне від того, що їм усе життя нав’язували як правильне.

Тому, з одного боку, майстри, які продають свої вироби закордон, правильно роблять. З іншого – не зовсім. Спостерігаючи за людьми на вулицях і площах українських міст, я зауважила, що вони в принципі не вміють красиво вбиратися. Не знають, як для себе щось обирати. Або бездумно копіюють тенденції, або фантазують надмірно без уміння поєднувати незвичні речі. Те ж і з хендмейдом. Саме тому, що українці дуже хочуть краси навколо, але ще далеко не всі вміють її створити, мені не хочеться виходити на міжнародний ринок. Хочеться залишити красу для нас і розширювати її межі тут. Адже загалом українці відкриті для сприйняття нового.

Ще з радянських часів склалося так, що всі в нас усе вміють робити власноруч. Саме тому не вбачають особливої цінності в речах ручної роботи. Приходить до мене якась домогосподарка й махає рукою – мовляв, я теж макраме плету. Але я розумію, що махає вона не на мене, а на свої вміння, знецінюючи їх таким байдужим ставленням.

Зачіска, що змінює все

Творчість у дредах – це як творчість у стрижках. Ти береш людину і розкриваєш її потенціал, адже зовнішній вигляд важливий насамперед для самої людини. Дуже рідко люди приходять і чітко кажуть, чого хочуть. Зазвичай приходять ті, хто хоче змінити щось кардинально, але так, щоб у разі чого можна було все повернути назад. Як правило, люди губляться через це своє бажання змінитись. Тому творчість тут – це квест: за скупою інформацією зі спілкування в соцмережах треба зрозуміти, усвідомити і запропонувати, що підійде саме цій людині. Це складно, зате результат перевершує всі очікування.

Часто буває: вже доплела зачіску, ставлю дзеркало, й людина каже «ой, не знаю, чи подобається мені це, чи ні… Може, мені це не пасує?». А я розумію, що все гаразд, просто людина ще не бачить себе в такому образі. Це дуже типова реакція. Потрібен період звикання, особливо якщо людина досі нічого кардинального з своїм образом не робила. Ця зачіска змінює все.

Я маю під дреди й під звичайну зачіску два кардинально різні гардероби, адже те, що пасує до одного образу, геть не відповідає іншому. Я завжди знаю, що дреди суто візуально виглядатимуть на людині добре. Але чи готова вона до такої кардинальної зміни? За вісім років у мене було кілька випадків, коли люди не витримували цього періоду звикання й розплітались на четвертий день – просто не могли себе прийняти.

Мої клієнти – це люди, які хочуть щось якісно й кардинально змінити в житті. Суджу по собі: коли мене щось починає не влаштовувати, коли бракує зростання, я купую собі щось, що вважала недоступним. Коли життя застигає на місці й починає засмоктувати тебе в болото, саме час згадати про щось, що видавалось тобі невчасним, надто дорогим або не дуже потрібним. І це завжди допомагає повернути життя в нове русло. Коли доходиш до дна, відштовхнутись у такий спосіб – дуже добре.

Олександра Власюк

Фото Ярини Семчишин та надані Катею Котляровою

 

 

(Не)пересічні львів'яни