Освіта 3.0: школа, яка навчає інакше

5348 0
Tvoemisto.tv розпочинає проект про альтернативну освіту у Львові «Освіта 3.0». У серії матеріалів ми розповідатимемо про те, де у нашому місті вчать по-іншому, які методики використовують та про людей, які у звичайних садках, школах та університетах ініціюють зміни. Наш перший репортаж – із початкової школи, де навіть немає дзвінка на урок.

Ніжка балерини замість літери, прогулянка замість уроку і альтернативні методи замість усталених міністерських – так бачить початкову освіту львівська школа «Джерельце».

У 1936 році Андрей Шептицький купив цю будівлю, аби побудувати монастир, а школа тут з’явилася вже за радянської влади. «Джерельце» виникло 1996 року з легкої руки Надії Оксенчук, яка запропонувала навчати дітей так, аби ті отримували задоволення. Нині у школі інший директор, Світлана Мазур. У її кабінеті – з десяток різнокольорових орхідей, плазма з відеоспостереженнями, фотографії своїх дітей і десятки однакових папок, як у звичній шкільній учительській. У директорки – коротка стрижка, темнава в’язана кофта та масивні золотаві прикраси.

На початку робочого дня у керівниці вже відвідувачі: чоловік у елегантному костюмі з дитиною. Дівчинці років 5, вона вдягла медичні бахіли і від цього тішиться. Таке модерне взуття знайшла у скриньці на вході. Їх адміністрація пропонує батькам – аби не забруднювати підлогу вуличною багнюкою, коли забирають дітей зі школи.

«Ти прийшла у школу записуватися?» – лагідно питає Світлана Петрівна, подаючи батькові якісь документи. Той зосереджено заповнює папери.

«Так, я Софійка», –  ствердно киває дівчинка, задивляючись на квіти. Лепече, що погуляла школою і їй сподобалося. Тут яскраво: на стінах дитячі малюнки, картини, різнокольорові розклади дня, наліпки, квіти, метелики.     

Світлана Петрівна вдоволено слухає і розповідає про інноваційні підходи до навчання. Перед уроками у дітей півгодинна розмова «про життя» – аби розрухати тих, хто не встиг прокинутися. Так із напівсонного стану дітей приводять у робочий. Основні предмети об’єднують навколо тем. Скажімо, якщо це «Прапор», то діти читають, пишуть, складають речення про прапор. Про робочу тему на тиждень можна дізнатися з таблички на дверях у клас. У школі такий підхід називають інтегрованим навчанням. Це українська методика, яку винайшов Яків Чепіга – освітянин з Чернігівщини. Букваря і дзвінків немає. Аби не було натовпу у коридорах, перерви для різних класів розпочинаються з різницею у п’ять хвилин. Ще є дві великі: для обіду і прогулянки. Час від часу дітей водять у Стрийський парк, але частіше малеча забавляється на подвір’ї.

Чоловік, який старанно заповнює документи на вступ дитини до школи, –  кандидат в депутати від Української галицької партії. Він приязно усміхається і віддає папери директорці. У додаток йдуть партійні візитівки.

«Світлано Петрівно, хотів ще поговорити з приводу майданчика від міської ради, –  каже чоловік, схилившись до столу директорки. – Я всі документи зібрав, вирішуватимемо».

«Добре, сьогодні-завтра має прийти підрядник, я з ним говоритиму, складемо угоду», –  відповідає директорка.

«Батьки є активними учасниками навчального процесу, –  каже жінка, коли чоловік із донькою, яка ковзає у бахілах килимом, виходять з кабінету. – Вони допомагають шукати тексти, інформацію на різні теми, долучаються до спільних проектів».

У школі, за словами директорки, є лиш кілька платних послуг, за яку в сумі батьки сплачують до 100 гривень. Серед них – предмет «Мислення». Він розвиває дитячу логіку. Для цього розроблено спеціальний посібник «Планета міркувань» Ольги Гісь. Директорка зауважує, що саме завдяки цим заняттям дітям легше вступати до інших навчальних закладів після «Джерельця».

«Але ви бачите, що наша школа трохи інакша, –  каже директорка, оглядаючись на екран відеоспостережень  і кидаючи оком на нові зошити, розроблені спеціально для методики школи. – Ми маємо гарну підтримку батьків, які задоволені навчанням своїх дітей і хочуть допомогти. Ось, - показує на різнокольорові посібники, - дитина вже давно школу закінчила, а батько нам досі друкує».

Вступних іспитів немає. Директорка запевняє, що вони зайві для першокласників (а навчають тут лише 1-4 класи), бо це серйозний стрес. Тому заяви на вступ пишуть вже у листопаді, –  пояснює, згадуючи візит кандидата в депутати з донькою.

«У нас немає іспитів, але пріоритет ми надаємо тим батькам, діти яких у нас вже вчились і тепер підросли молодші. Потім добираємо решту – тих, хто живе найближче», –  пояснює свою позицію Світлана Петрівна.

«Ми не цікавимося, де працюють батьки, - доводить. – Але вони самі говорять, яку можуть дати нам допомогу та підтримку».

Одна з мам, –  розповідає Людмила Копина, завідувачка школи з навчально-виховної роботи, –  розмальовує дзеркала у спортивній залі, яка є водночас і актовою залою. Скло розписують зубною пастою, змішаною з гуашшю – так краще відмивається. Малюють щосезону інше – аби зображення було на часі. Вже скоро зі скла змиють листя і квіти. Замінять на сніжинки і сніговиків.

Паркет у залі розмежований, як спортмайданчик, вікна завішані шторами, на стіні – спортивні драбини, ліворуч від яких розмістилося піаніно. Ще один музичний інструмент – на вході. На нього діти складають речі, аби ті не заважали присідати і жбурляти м’яча.

«Тут бракує захисту на вікна, –  аналізує Людмила Михайлівна. Її син якось під час спортивної гри розбив скло. Довелося вставляти нове.

Навпроти спортивних драбин – сцена. Підніжжя заставлене горщиками з квітами. Завідувачка схиляється над пальмою і турботливо розпрямляє листя. Нарікає, що рослина, яку принесла з дому, ось-ось засохне. На самій сцені – гори різнокольорового лахміття, штучних квітів, декорацій, плакатів. Там ставлять дитячі вистави і шкільні урочистості. На шторах висять аркуші А-4 з адресами прилеглих будинків і номерами квартир. Тут проходять вибори. Одразу під видрукуваними вказівниками для вибочої комісії шикуються діти. Не займатиметься сьогодні лише одна дитина: хлопчик засмучено сидить на лавці за шеренгою. Одягнений у оливкову жилетку і закинувши ногу за ногу, схожий на Тома Соєра. Він забув вдома форму, тож тепер ліниво розглядає свої черевики і кидає меланхолійні погляди на однокласників.

На інших уроках простіше – форми не потрібно. Ба більше – можна навіть ходити класом. Наприклад, якщо хтось із дітей забув вдома олівці, поруч із дошкою стоїть коробка із сотнею різнокольорових – можна підходити і брати, які хочеш. У третьому класі цього тижня «кольорова» тема – вчать усе, що пов’язане з фіолетовим кольором. Пишуть диктант.

«Прошу подивитись у зошит», –  безперервно повторює завідувачка школи. Тут пишаються охайністю шкільних записів. Деякі літери і слова обведені фіолетовим. Коли вчать якусь тему, правила запам’ятовують на прикладах. Скажімо, одним кольором обводять подвоєння.

У більшості дітей «гострого письма» не видно. Формується характер, а з ним і почерк, –  пояснює вчителька. Тому до третього класу у більшості гострота зникає, хоча літери виводять так само ретельно і каліграфічно. Натомість помилок на письмі роблять небагато, –  розповідає шкільна психолог. Спрацьовує і асоціативне сприйняття: намагаючись запам’ятати літери, діти уявляють їх казковими персонажами. Скажімо, «л» схожа на дві ніжки балерини. За допомогою асоціацій створюється логічний ряд, –  пояснює психолог.

«І ще дітей не змушують нахиляти літери у якийсь бік, як раніше казали писати з ухилом праворуч», –  додає завідувачка.

Школярі вчаться писати олівцем, а не ручкою. Так вони почуваються впевнено і не бояться, що через помилку доведеться переписувати вправу. Адже можна виправитися за допомогою гумки. На психологічному рівні це теж допомагає не розгубитися, –  тлумачить психолог.

Чим писати, вибирає дитина. Дівчинка із заплетеними білявими косами пише синім олівцем. За нею хлопець в окулярах старанно виводить літери ручкою. Перед ними дошка завішена малюнками, правилами, картинками. У кілька рядів наліплені таблички з «фіолетовими» словами: чорнило, ручка, бузок, фіалки, айстра, дзвіночок, баклажан, ірис. Біля кожного слова – зображення, аби добре працювала візуальна пам’ять.

Перші півтора року навчання оцінок не ставлять. Натомість дають намистинки. У вчительки є коробка з десятками відділень, які підписані іменами школярів. У кожного там своя скрбничка із накопиченими намистинками: їх дають за прочитані книжки. Вони різного розміру – залежить від кількості сторінок. Діти з вчителькою домовилися: якщо кожен назбирає по 10 намистинок, то поїдуть на майстер-клас із випікання піци. А потім з намистинок зроблять коралі до дня матері.

 Збирання бісеру часом набуває серйозних масштабів. Коробку зробили неякісно, тож часом намистинки перебігають від однієї дитини до іншої. Добре, що діти ведуть паралельний підрахунок і слідкують за чесною грою.

На уроці у другому класі вчать англійську. Для таких предметів класи ділять на кілька підгруп. Діти сидять по-четверо за зіставленими партами. Вчителька ходить між ними і допомагає зорієнтуватися у завданні. Нині треба скласти діалог. Одна команда вже готова – тягнуть руки відповідати. За іншою сидять чотири парубки, перекочують ручку з одного краю парти на інший і розгублено озираються, коли черга доходить до них.

«Діалог?» –  здивовано підіймає брови дитина у синій сорочці. Решта хлопців присоромлено опускають очі і на допомогу товаришеві не приходять.

Шкільні сходи дерев’яні і риплять. Про те, що урок закінчився, зрозуміло не із дзвінка. Вузькі коридори заповнює галаслива малеча, яка радісно біжить у їдальню їсти. Сьогодні дають гречку з котлетою. Перед трапезою обов’язковий ритуал – вимити руки. Вчителька стоїть з пляшкою рідкого мила і на вході наливає його у дитячі долоні. Кирпатий першокласник у джинсах, намагається схитрувати і йде одразу за стіл. Молода вчителька помічає і суворо гукає хлопця на ім’я. Той приречено повертається до рукомийника. Золотоволоса дівчинка у жовтому светрі знуджено длубається у тарілці. Їй не цікава забавка однокласників, які змагаються, хто зможе викласти гречку так, аби вийшла найвища гірка. Дівчинка з’їдає кілька ложок каші. Серйозна завідувачка, помітивши відсутність ентузіазму, просить скуштувати котлету.

«Та не люблю я ваші котлети», –  спокійно відповідає дитина.

«Мабуть, вегетаріанка», –  жартуючи, резюмує жінка.

Підготувала Альона Вишницька

Освіта 3.0