Освіта 3.0. Коли від школи лише половинка

2932 0
БеркоШко важко назвати школою, бо вона не вписується в рамки традиційних уявлень про освіту. Проте цей заклад, створений батьками для своїх дітей, успішно функціонує з 2011 року, його учні закінчують уже п’ятий клас, а неформатні ідеї зацікавлюють інших: тих, хто шукає альтернативу для навчання своїх дітей.

Нині у БеркоШко два класи: п’ятий і перший. Набору на навчання в особливій школі немає, бо її основні принципи – невеликі групи й індивідуальний підхід до кожного учня. Але засновники їздять Україною, проводять освітні семінари, де знайомлять один з одним прогресивних батьків і розповідають про домашню освіту. У Києві вже не менше десятка спільнот, які виховують дітей самостійно. В інших регіонах альтернативні методики повільно, але зароджуються й розвиваються. Так, минулорічний семінар БеркоШко у Львові дав свій результат: його учасники нині працюють над концепцією своєї школи і набирають свій перший клас. У попередньому матеріалі ми розповіли, чому львівська мама не хоче віддавати дітей у традиційну школу, які освітні підходи є для неї неприйнятними, а які вона хоче застосовувати у своїй альтернативній школі.

На семінарі БеркоШко у Львові ми дізналися про те, чим домашня освіта краща за традиційну, чому педагогічний диплом не грає ролі, як історії про драконів можуть пояснити граматику і яким чином дрова впливають на знання математики.

«Не вважаю, що наш експеримент – це панацея, яка всім підійде»

«Ми зрозуміли, що система велика й інерційна. Змінювати це занадто довго, – розповідає Валентина Мержиєвська, ініціаторка проекту. – Тож вирішили йти своїм шляхом і для початку вивчити своїх дітей».

Так народилася школа для трьох. Вчителів, натомість, було з десяток, сміється засновниця. Жоден з них не мав спеціальної педагогічної освіти, хоч більшість і слухала під час університетського навчання окремі курси. Так, Валентина – магістр з інженерної механіки і викладає математику, досліди, міфологію, фізкультуру та теревені (розвиток мислення й мовлення). Катерина Окремова, випускниця культурології у Могилянці, прослухала трирічний курс із Вальдорфської педагогіки й нині викладає майстрування та англійську. Письменниця Олеся Мамчич навчає дітей української мови і літератури.

Загалом у БеркоШко працює семеро постійних викладачів. Ще є ті, хто долучається до різних проектів. Наприклад, проект із мікробіології веде аспірантка, яка пише дисертацію в цій галузі.

«Діти чутливі до того, чи є у тебе знання про те, що розповідаєш, – каже Валентина. – Якщо є, то добре сприймають і предмет, і вчителя. Педагогічна освіта лише дає шаблони, за якими можна викладати. Тому всі розслабляються і виходить нудно. Ознака, що ти розібрався в темі, – якщо можеш пояснити складне простими словами». Це впливає й на авторитет учителя. Його немає за замовчуванням, але він формується з часом і залежить від довіри».

Матеріали для уроків учителі збирають самостійно, підручників немає. Тому одночасно  займаються й професійним самовдосконаленням:

«Не можна навчити дітей тому, що ти не вмієш сам», – додає вчителька-мама.

Тим паче, жоден із предметів не закінчується з підведенням підсумків: до актуальних тем повертаються за рік-півтора: «Говоримо на новому рівні, бо ходити по циклу – це правильно».

«Я не вважаю, що наш експеримент – це панацея, яка всім підійде, – каже Валентина. – І намагаюсь не говорити про традиційну освіту як про погану. Просто вчитель, який тридцять років викладає один предмет, втрачає запал».

«У БеркоШко від школи лише половинка»

Так кажуть про неї її засновники. І йдеться не лише про назву, де Шко – це півшколи, а Берко походить від назви київського району, де вона розташована (Берківці).

Заняття з дітьми спершу відбувалися у будинку, де мешкала одна з родин. А за півроку зрозуміли, що потрібне окреме приміщення. Так на земельній ділянці силами татусів за чотири місяці з’явилася школа, яка не мала нічого, крім сірих стін: навіть води чи світла.

«Є багато проектів, які починаються у квартирі чи дитячих клубах. Починати можна будь-де, – каже Валентина. – А домашня школа може змінювати місце проведення залежно від бажання учасників».

Будинок довели до ладу, провели світло і воду. І за два роки спільного шкільного життя три родини навіть оселилися поруч, аби бути ближчими один до одного і не їздити далеко. Організація спільного шкільного побуту – це окремі веселі шкільні уроки:

«Пічку топимо дровами, – сміється Валентина. – І одного року машина приїхала незаплановано і без попередження. Дрова висипали на дорогу. Були тільки ми з Олесею (Олеся Мамчич – письменниця і вчителька у БеркоШко) і діти. Разом все перетягли за півгодини. Потім на основі цього випадку вивчали продуктивність праці на математиці».

«Наші діти вже в п’ятому класі, і вони наші єдині знайомі, які не мали досвіду традиційної школи», – каже засновниця. Діти теж приїхали до Львова на семінар. Вони почуваються цілком вільно та розслаблено – бавляться на килимі.

«Ми намагаємося всі заняття проживати через тіло й рухи, – пояснює Валентина. – Відчуття тіла тісно пов’язане із запам’ятовуванням». Тому у школі багато уваги приділяють розвитку дрібної моторики.

«Але дітям прикольно розвивати і велику моторику. Так само з малюванням – не варто обмежувати дитину лише розмальовуванням аркушів А-4», – розповідає вчителька. У БеркоШко діти малюють і на стінах. Скажімо, коли вивчають кам’яну добу та ілюструють карти.

Чітких меж між уроками й перервами немає: діти мають вдосталь часу, щоб побавитись самостійно. Але оскільки багато предметів відбуваються у формі гри, то перерви часто не особливо відрізняються від уроків.

 Деякі заняття не мають чітко окреслених назв – їх важко вписати в рамки  міністерських. Скажімо, у БеркоШко є курс із умовною назвою «Рятування», де дітей вчать надавати домедичну допомогу. Викладачем є дипломований рятувальник мальтійської служби допомоги, якого запросили спеціально для того, аби він прочитав цей практичний курс. Зрештою, головне – не назви, а наповнення, переконані БеркоВчителі: «Спочатку треба щось побачити, а вже потім назвати, – пояснює Валентина. – Тому, наприклад, починати заняття завченою фразою «Тема цього уроку..» безглуздо і нецікаво. Упродовж уроку діти і так дізнаються тему, але це буде набагато захопливіше».

«Творчість – це не стрибки у довжину»

Домашня освіта не передбачає асоціальності чи відстороненості від суспільства, переконують творці БеркоШко. Офіційно діти вчаться екстерном. В Україні, розповідає Валентина, є всього вісім шкіл, які пропонують зареєструватися на домашню освіту. Раніше можна було домовитися неофіційно, приїжджати раз на півроку і «нелегально» вчитися вдома. Нині все законно: діти щомісяця складають атестацію, пишуть контрольні і насамкінець отримують звичальний табель.

Оскільки в програмі не прописано, як саме діти мають вчити матеріал, батьки обирають найбільш зручні та прийнятні для себе методи. Наприклад, табличку множення, як заведено у школі, не вчать спеціально – лише через задачі і приклади.

Справжні оцінки учні БеркоШко бачать лише на міністерських атестаціях, проте вони не мають жодної емоційної значимості, кажуть вчителі, тому і не створюють стресових ситуацій. З умовами змагальності й протистояння в стінах БеркоШко не стикаються. Хіба що на уроках фізкультури. Батьки-вчителі усвідомлюють, що рейтинги є досить важливим аспектом у дорослому соціумі. Просто до цього варто прийти природнім способом, а не шляхом муштрування оцінками.

Муштрування – це взагалі не про БеркоШко. Тому, сміються її творці, оформлення зошитів і письмових завдань – те, чим важко похвалитися: видирати сторінки і переписувати по сто разів дітей не змушують. За це і не карають: «Неправильно карати дитину позбавленням задоволення. Бо у розвагах дитина може почерпнути натхнення і сили, щоб подолати робочі труднощі».

 «Головним є не зовнішня оцінка, а внутрішня зреалізованість, – доводить засновниця. – Проблема в тому лише, що поміряти творчість і нестандартність мислення важко, бо це не матеріальні речі і не стрибки в довжину». Про зреалізованість варто думати не лише дітям: «Виховати дитину так, щоб вона займалася у житті тим, що приносить їй задоволення, можуть лише ті батьки, які самі роблять те, що хочуть», - переконана Валентина.

Навчання в школі – триденне, з понеділка по середу. І триває з дев’ятої ранку до п’ятої вечора: три заняття до обіду, перерва, обід, прогулянка, ще два заняття. Зранку – мова, математика, а творчі предмети, як-от малювання, досліди чи Живий світ – пообіді. Такий розклад сформувався не одразу: перші два роки існування школи чіткого графіку не було: заняття тривали від двадцяти хвилин до двох годин. Це залежало від того, наскільки довго потрібно було занурюватися в проект. Нині ж усі заняття тривають по годині і є руханка, «під час якої діти розтягуються в шпагат і обговорюють, які в кого новини».

 Вартість навчання однієї дитини у школі – дві тисячі гривень на місяць. Батьки (і за сумісництвом вчителі) жартують, що гроші, які віддають БеркоШко, забирають собі мінімальною зарплатою. І знову віддають БеркоШко. Словом, зарплати вчителів-батьків і оплата навчання для дитини – це кругообіг сімейного бюджету.

«Неможливо запхати у дитину більше, ніж вона може вмістити»

Тому не варто силою підганяти того, хто повільніший, варто дозволяти кожному рухатися у своєму темпі», – каже Валентина. У маленьких групах це можливо: вчителі виділяють кожному час і пояснюють індивідуально, дають завдання різних рівнів. Відповідно, діти не мають поспішати один за одним чи, навпаки, чекати, якщо темп інших повільніший.

Релігійні питання у школі лишають на розгляд родини. Так само, як і патріотичні: «Намагаємося показувати різні точки зору. Майдан розглядали на прикладі людей, які там були, без узагальнень і оцінок. Неправильно насаджувати патріотизм, який поширює розбрад», – пояснює позицію школи засновниця.

Домашні завдання у БеркоШко існують. На їхнє виконання дитина має аж чотири вихідних. Це дозволяє дитині вчитися самостійно планувати свій час.

 «До того ж, у команді все сприймається легше», – пояснюють викладачі. А домашні завдання дають змогу перевірити те, чи достатньо добре дитина засвоїла інформацію. Батьків же просять лише допомагати в організації, але у жодному разі не робити завдання замість дітей.

«Мовне наповнення підручників – це пафос, відмежований від дитини»

Важливим елементом учбового процесу є проекти: вони не вписуються в рамки звичних предметів і переважно об’єднують кілька курсів.

Скажімо, коли у дітей з’явилася цікавість, як заробляти гроші, створили проект «Аукціон»: діти взяли у БеркоШко кредит, купили холсти, намалювали картини, винайняли приміщення для аукціону, запросили батьків, які викупили малюнки. Частина грошей пішла на повернення кредиту, а решту розподілили між собою відповідно до того, хто скільки заробив. Так, малюючи картини, діти вчилися фінансовим схемам.

А на уроках мистецтвознавства в другому класі готували описи картин. Це одночасно було і завданням з української мови. Проект завершили квестом київськими музеями.

Одним з останніх проектів була створена літературна премія «Волохатий олівець». Діти готували рецензії на книги, видані 2014-2015 років. На Книжковому Арсеналі в Києві видали премії тим літераторам, хто отримав найкращі оцінки від дитячого журі. «Незважаючи на те, що це був проект з української мови, туди підключилося й малювання, і майстрування», – розповідає кураторка Олеся Мамчич. Відверто каже, що не наважилася б на такий експеримент, якби діти не були підготовлені БеркоШко: завдання стояло важке і зовсім не дитяче. Але все вдалося, і деякі рецензії дивували мудрими думками.

Дітей вчать висловлювати свою думку в різних жанрах. Звідси і багато письмових завдань: учні пишуть історії, продумують літературні конфлікти, структуру текстів. Так, через історії Олеся подає дітям і теорію: скажімо, коли діти не на жарт захопилися історіями про драконів, в історіях про цих істот письменниця розповідала учням про різні мовні явища. Приклади з підручників не використовують принципово – через вживану там дистильовану мову: «Мовне наповнення підручників – це пафос, відмежований від дитини», – вважає письменниця.

«Якщо у людини є сильний інтерес до чогось, то ти спершу підігруєш, а потім розширюєш горизонти, – пояснює Олеся. Конфлікт – це коли людина хоче робити щось одне, а ти змушуєш робити щось цілковито інше. Діти все одно робитимуть те, що захочуть. Наша роль – пропонувати».

Підготувала Альона Вишенська

Фото автора та із picasaweb.google.com

Освіта 3.0