Освіта 3.0. Львів’янка, яка не віддасть дітей у школу

13966 0
Львів’янка Світлана Кіка виховує трьох дітей, не збирається віддавати їх у школу і працює над альтернативою – створенням власного освітнього проекту «Я – школа». Це буде заклад неформальної освіти для дошкільнят, дітей молодшого шкільного віку та їхніх батьків, де вони разом шукатимуть ідеальні методи навчання. Tvoemisto.tv дізналося в ініціаторки проекту про те, як методи традиційної школи впливають на дитячу психіку, чи можна виховувати дітей самостійно, чи потрібні дітям тепличні умови та чому батьки бояться змін.

Синам Світлани 2, 5 і 7 років. Наступного року старший має розпочинати своє шкільне життя, але його батьки активно шукають можливості цього уникнути. Ходили у школи, спілкувалися з директорами, розпитували про можливості домашньої освіти, екстернат (форма отримання освіти, яка передбачає самостійне вивчення предметів і подальшою атестацією у загальноосвітньому закладі – ред.).

«У багатьох батьків, – розповідає Світлана, – є бажання виховувати дітей вдома. Але пропозиції системи, на відміну від попиту людей, немає. В Україні трапляються поодинокі прецеденти: дітей із першого класу беруть на екстернат за звичайною заявою і без виняткових умов. Батьки переважно домовляються окремо із директором, вчителями. Але ці домовленості, як правило, не підкріплені законодавчо, – нарікає жінка. –  Хочеться, щоби все було прозоро, просто й доступно».

«Існує проблема з тлумаченням закону про екстернат, – розповідає Світлана. Батьки не розуміють, чи може будь-яка людина за власним бажанням скористатися можливістю не віддавати дитину до школи. Закон України, зокрема «Положення про екстернат у загальноосвітніх навчальних закладах» передбачає, що право на екстернатну форму навчання мають діти, які не можуть з поважних причин (як-то через здоров’я) відвідувати заняття, прискорено опанували навчальний матеріал, випустилися зі школи і не пройшли атестації з деяких дисциплін, отримали документ про навчальний рівень за кордоном, живуть за кордоном, є іноземцями чи навчаються у Міжнародній українській школі за дистанційною формою. Для тих, хто просто хоче вчити свою дитину вдома, окремого пункту не прописано. Але і не заперечено», – додає Світлана.

У вимогах Міністерства освіти прописано програму, яку має пройти учень із кожного предмету. На думку жінки, там немає нічого складного, крім математики. Все можуть пояснити батьки. Екстернат перевіряє знання дитини на іспитах і контрольних. Відповідно, це є певною формою звіту. До того ж, це дозволяє не відривати дітей від реального життя. «Перевірка знань потрібна, аби діти впевнено стояли ногами на землі й розуміли, у яких умовах ми живемо. До того ж, іспитові завдання мінімалізують різницю між тепличними і реальними умовами», – переконана Світлана.

Її не задовольняє той підхід, який пропонує школа. Тому жінка взялася за створення свого проекту. Це буде школа з комплексним, проектним навчанням. Кожній темі буде присвячено період від кількох годин до тижнів. А навчальні дисципліни, відповідно, зосереджені навколо однієї теми.

«Роблячи з дітьми вареники, можна розповісти їм про українську історію, культурні традиції, порахувати кількість інгредієнтів, а під час замішування тіста навіть вивчити хімію, – розповідає Світлана. – У школі дитина часто думає: «А нащо мені це потрібно?», а тут бачить наочно, де в житті знадобляться отримані знання».

Недоліком формату шкільного навчання жінка вважає й тривалість уроку – за 45 хвилин дитині стає або нудно (і вона з нетерпінням чекає завершення уроку), або вона лише встигає  зацікавитися, а урок закінчується.

«Логіка дитини така: я би хотіла зрозуміти краще, послухати про це ще, вивчити більше, але натомість маю йти на три наступні уроки, а після школи зробити домашні завдання. За такого режиму не завжди лишається час на елементарний відпочинок, а це має бути пріоритетом для маленьких дітей», – переконана Світлана. Діти початкового шкільного віку, на думку жінки, мають більшість часу проводити надворі, на свіжому повітрі. Однак вони сидять кілька годин у школі, потім стільки ж удома за домашньою роботою.

У школі батьки й вчителі акцентують увагу дітей на оцінках. Пізніше – на ЗНО. Але цю мотивацію Світлана вважає неправильною: «Класно, коли людина розуміє, до чого в неї є хист і йде своїм шляхом. Але переважно відбувається інакше. Скажімо, батьки відправляють дитину вчитися на юриста, бо це престижно. А якщо дитина має хист до малювання? Кажуть: будеш вчити англійську. Але якщо дитина танцювати хоче? Зараз море юристів, лікарів, яких батьки запхали вчитися. І вони не можуть робити свою справу добре, бо не люблять».

Так само неправильною є мотивація навчання «заради вступу», «заради диплому»: «Яка різниця, яка у тебе оцінка, якщо ти не користуєшся отриманими знаннями? Навіщо потрібна вища освіта людині, яка мріє стати перукарем? Вона може закінчити кілька професійних курсів і якісно робити свою справу без зайвих папірців».

Недоліком більшості шкіл Світлана вважає не тільки складність фізично висидіти на уроках. Емоційна атмосфера часто є неправильною й некоректною: «Кожній дитині не приділяють достатньо уваги. Я розумію, що це фізично неможливо: дітей багато, вчитель один, який, до того ж, отримує копійки за свою роботу. Але до кожного має бути особистісний підхід. Крім того, щоб була дисципліна й порядок, у дітей придушують емоції: сиди тихо, не бігай, нічого не зламай. Це психологічно неправильний підхід. Не можна робити вигляд, ніби негативних емоцій не існує».

За словами Світлани, якщо негатив накопичується, то вибухає у невдалий момент. Але агресія і гнів притаманні людині. Проблемою є невміння їх правильно проявляти: «Для того, щоб не показувати негативні емоції там, де не потрібно, треба мати для цього безпечне місце: кинути іграшку на підлогу, покричати, побити подушку. Головне, аби це не  було травматично для людей навколо».

Початкова школа – період, коли діти повинні мати максимально сприятливі умови для розвитку. З віком психіка міцнішає, але до того часу важливо їй не зашкодити. Для Світлани принципово, щоб у першому класі дитина не мала домашніх завдань і мала час для прогулянок і забавок. Відтак, приблизно до 12 років вона потребує навчання у формі гри. Така форма навчання, зауважує жінка, також допомагає зберегти зв’язок із дитиною. Відповідно, у підлітковому віці перед нею не стоятиме питання, до кого звернутися за порадою – вона знатиме, що батьки зможуть дати пораду і допомогти.

Домашня освіта не має викликати у батьків страх, – доводить ініціаторка «Я-школа». Натомість існує стереотипне уявлення, що всі обов’язки мають покладатися на одного з батьків: «Ми звикли все робити самостійно. Жінка зранку впряглася і ввечері впала ні жива ні мертва. Так не повинно бути. У євреїв, скажімо, традиції зобов’язують допомагати жінці у вихованні дітей. До цього процесу долучаються родичі, сусіди, коліжанки. Якщо є старші  діти, то вони займаються прибиранням, приготуванням їжі».

Світлана теж час від часу делегує хатні обов’язки людям, яким довіряє. У вихованні дітей їй допомагають бабусі, родичі, а також няні. «Існує теорія прив’язаності Гордона Ньюфелда, яка пояснює, що для дитини важливо, коли поряд з нею багато дорослих, – розповідає вона. – Науковець доводить, що в ідеалі на одну дитину має бути 3-4 людини, до яких вона може звернутися за порадою і допомогою. А коли тато постійно на роботі, а мама весь час «затюкана», це спонукає задуматися, чи все ми правильно робимо. Коли до виховання долучаються інші люди, виграють усі. До того ж, дітям цікава зміна середовища».

Страху втратити з дітьми зв’язок жінка не має: діти відчувають емоції і переймають їх на себе. «Відтак, коли мама весь час поруч, має купу справ, не знає, за що хапатися, то вона напружена і нервова, – пояснює Світлана. На дітей це ніяк не може вплинути позитивно».

Так само не варто боятися ізоляції. Якщо дитина не ходить до школи, то вона не позбавлена спілкування. Про відмежування від соціуму не йдеться.

«Ми живемо в суспільстві. Не можна відгородитися від усіх і робити вигляд, що навколо нічого немає, – каже Світлана. – Я хочу навчити дітей і себе жити в системі так, як нам зручно, вміти дипломатично обходити конфліктні гострі кути.

Навчання вдома не передбачає сидіння за підручниками в чотирьох стінах, Обов’язковими є гуртки, секції, спортивні заняття. Єдиною проблемою після домашнього навчання може бути те, що дитина не захоче адаптовуватися до гіршого. Але я не бачу в цьому проблеми».

Світлана рішуче налаштована створити альтернативу й навчати своїх дітей самостійно. Чи це буде власна школа, екстернат чи дистанційне навчання – не має принципового значення. Хоча жінка усвідомлює, що дітям буде цікавіше в колективі, додає що це не втеча від школи, це шлях до чогось кращого.

Мрією Світлани є створення такого освітнього закладу, де дитині буде комфортно. Зараз ідеї в процесі розробки і поступової реалізації: на базі львівської районної бібліотеки ініціативні батьки вже провели перше заняття з дітьми. Поки навколо ідеї об’єдналися близько десяти людей, які розробляють концепцію, шукають постійне приміщення і фінансової допомоги.

Про методики і підходи своєї майбутньої школи Світлана воліє не розповідати. Обіцяє показати наочно, коли вже буде зреалізовано. Проте натякає, що впроваджуватимуть різні методики, адже брати один підхід – це обмежувати себе. Звісно, експериментуватимуть без фанатизму й категоричності. «Головне, аби це було в задоволення!» – усміхається жінка. – Для змін завжди потрібно докласти зусиль. Багато людей і хотіли б щось змінити, але втомлені. Хтось боїться, хтось не бачить можливостей, хтось не розуміє, для чого це потрібно. Традиційна школа дозволяє батькам робити мінімум зайвих рухів: завести й забрати дитину дорогою на роботу/з роботи. Тож я не можу бути впевнена, яким буде співвідношення людей, зацікавлених і незацікавлених у альтернативі. Проте попит зростає, адже десять років тому про виникнення неформальних закладів навіть не можна було думати.

Розмовляла Альона Вишницька

Фото – Альони Вишницької, Христини Кардаш та з сімейного архіву Світлани Кіки

Освіта 3.0