Фото: Катерина Москалюк

Фото: Катерина Москалюк

На шкільні збори я принесла печиво. Батьки, певно, подумали, що я трохи не в собі

45989 0
Ініціативна вчителька молодших класів Наталія Яйко про нові форми освіти, професійного розвитку та спілкування з батьками учнів.

Наталія Яйко – вчителька молодших класів у львівській школі №27, що на вулиці Свєнціцького. А ще вона – одна з тих ініціативних учителів, що не хочуть чекати на реформу, а починають із себе: просувають зміни у шкільній освіті самотужки. Вона бере участь у навчальних проектах для педагогів та підтримує разом із п’ятьма колегами клуб «Вчительські закамарки» для обміну досвідом і популяризації нових форм навчання. Наталія не нарікає на невелику вчительську зарплатню: «Кожен із нас знав, куди він іде, на кого буде вчитися». Tvoemisto.tv розпитало в Наталії Яйко про те, як вона вибудовує комунікацію з батьками за допомогою інтернету та соцмереж, як допомагає колегам опанувати нові методики викладання та чи треба, на її думку, боротися з репетиторством.

Я беру участь у Школі становлення сучасного вчителя. Це щомісячні тренінги для вчителів початкових класів. З наступного року тренерами там будуть ті вчителі, що успішно пройшли навчання. Ми хочемо, щоб завдяки такому ланцюгу всі вчителі зрозуміли, що є не тільки теорія, не тільки те, що написано в методичках. Вчителі в кожній школі обмінюються досвідом. Наприклад, ти можеш піти на урок до іншої вчительки й подивитись, як вона працює – можливо, її підхід чимось кращий за твій. Або, навпаки, підказати їй якусь ідею. Так старші можуть навчити молодих, а молоді – старших. До мене на уроки ходила вчителька з Галицької гімназії,  що мала вперше брати першокласників. Я радо погодилась: якщо їй це допоможе, то будь ласка!

«Вчительські закамарки» – це наш дискусійний клуб. Він спрямований не тільки на те, щоб показати інтерактивні та креативні методики та навчитись чогось нового, а й на те, щоб учитель не вигорав емоційно. Адже бувають моменти, коли ти доходиш до певної точки й розумієш, що вже не хочеш працювати. Вчитель – це не лише сів перед зошитами й загруз! Ми зустрічаємось щомісяця, обговорюємо різні освітянські теми, ходимо на екскурсії. На останній зустрічі, наприклад, я розповідала, як учителі мають презентувати себе та свою школу. Не всі колеги зі мною погодились, але я вважаю, що треба себе хвалити, якщо є за що. На стіні в моєму класі багато подяк, грамот і дипломів, які я отримала не просто так – я їх заслужила важкою працею. Якщо вчитель вміє себе подати, це значить, що він і дітей навчить подати себе.

Я працюю за програмою «Лицем до дитини». Намагаюся у своїй  роботі втілювати ідеї навчання, орієнтованого на особистість. Навчання в молодших класах має бути цікавим, аби дитина хотіла йти до школи. У нашій школі є річна адаптаційна програма для дошкільнят, і якщо не зацікавити тих п’ятирічних малюків, то вони просто скажуть «я не хочу» і не прийдуть до тебе. Ми з ними не лише вчимо літери й цифри, а  намагаємось робити щось руками, й діти йдуть додому щасливі. Навіть манера розмови з дітьми має значення: вчитель має бути для дитини другом.

Користуюся для роботи ресурсом Вчи.юа. Кожен учитель там реєструється сам, реєструє кожного школяра і може стежити за успішністю дітей. Дитина має свій пароль і лоґін, тож може на своєму ґаджеті виконувати певні завдання разом з учителем. У нас, наприклад, був дуже цікавий проект про Львів: кожна дитина підготувала вдома розповідь про певну пам’ятку архітектури. У школі була мапа, на яку ми клеїли зображення цих пам’яток і розповідали про них. Зараз готуємось до справжньої екскурсії. Діти, гуляючи Львовом, впізнають свої пам’ятки. Ще ми брали участь у конкурсі «Ювілей у місті Лева». Я написала п’єсу. Діти придумали, про що вона буде: вони ніби потрапляють до стародавнього Львова, зустрічаються з Данилом Галицьким, потім ходять до Марії Заньковецької, до Юрія Кульчицького… А потім ті герої потрапляють до сучасного Львова.

Успішність залежить від учителів і школи лише на 50%. Інша половина – від роботи вдома з батьками. В першому класі в нас було домашнє читання. Я наголошувала батькам, що вони самі мають читати, щоб у дітей не виникало питання: «навіщо мені читати, якщо цього не робить моя мама?». Учні приходять до мене, питають, що я читаю, просять показати книжки, дізнаються, що я планую читати далі.

Комп’ютеризація шкіл – не самоціль, але вона необхідна. Зараз, коли у вправі зустрічається невідоме дитині слово, вона відрухово шукає його в інтернеті. У мережі можна знайти й показати дітям будь-яку інформацію, будь-яку картинку. Але витрати на оснащення класів комп’ютерами, моніторами, проекторами не можна перекладати на батьків. Потрібно «вибивати» ці кошти з держави, місцевої влади, писати гранти.

У нашій школі нема заборони на ґаджети. Діти самі розуміють, що ними не слід користуватись у школі. На перерві ж діти не сидять у телефонах, а воліють бавитись разом – у настільні ігри, наприклад, які приносять із дому. Ці ігри такі, що часом і вчителі сідають побавитись, коли дітей немає.

Мої діти в четвертому класі використовують інтернет дозовано. Сидять у «Вконтакті», спілкуються через Viber, але знають, що я є в них у друзях і можу подивитись, о котрій годині вони були онлайн. А наступного дня запитаю: «Андрію, ти знаєш, скільки часу маєш бути в інтернеті?».

Батьки, а не вчитель, є першими вихователями. Хоча, звісно, вчитель, із яким діти проводять багато часу, добре їх знає. Коли йдеться про інклюзію – а в мене в першому класі була дівчинка, що навчалась за індивідуальним планом – нічого не вийде без співпраці батьків, учителів і лікарів. Те саме стосується всіх дітей: потрібно взаємодіяти. Батьки мають право приходити на будь-який урок, і ніхто не може їм цього заборонити. Адже вони довіряють свою дитину школі й мають право контролювати умови та якість навчання. Батьки повинні мати змогу поставити вчителю будь-яке запитання й висловити будь-яку думку, а вчитель – бути готовим до критики. Батьки не розуміють, як сильно впливають на дітей. Те, що вони говорять, дитина сприймає дуже чітко, й може приносити це до школи. Я завжди говорю батькам: не обговорюйте вчителів у присутності дитини, не нав’язуйте їй думку про певні речі – нехай вона сформує свій погляд сама.

Комунікація з батьками тепер ефективніша. Колись учитель витрачав багато часу, пишучи в кожному щоденнику «канікули з такого числа по таке», «до школи тоді й тоді», «принести те й те». А тепер це може бути закрита група в Facebook чи чат у Viber, де відразу видно, хто прочитав, а хто ще ні, й можеш щось уточнити. Завдяки ґаджетам, мобільним додаткам і соцмережам батьки можуть бути в курсі всього.

Формат батьківських зборів потребує змін. У деяких львівських школах уже запроваджений формат батьківської кави. Він допомагає порозумітися, вільно обговорювати проблеми та висловлювати думки. Коли я вперше організувала каву батькам своїх учнів, поставила на стіл печиво, вони, певно, подумали, що я трохи не в собі. Як можна дивуватися дітям, які замикаються в собі, якщо їхні батьки на зборах сидять і бояться? Батьки не повинні сприймати вчителів як церберів, що кричать на їхніх дітей. Адже це так легко – зварити каву, почати говорити, зіграти інтерактивну вправу, щоб розрядити обстановку. Збори повинні бути побудованими на співпраці, а завдяки батьківській каві батьки знайомляться між собою та починають одне одному довіряти.

Я провела тест для дітей і батьків. Спочатку діти відповіли на питання на кшталт «який колір любить твоя мама?», «чи любить твоя мама помідори?», а потім те саме я запитала в батьків. Ми порівнювали відповіді: діти зрозуміли, що мало знають своїх батьків, а батьки – що мало приділяють часу спілкуванню з дітьми. Я зустрічаюсь із батьками й індивідуально, щоб поговорити про їхню дитину. Кожен школяр має портфоліо – папку, куди складаються його роботи, малюнки, тестування. Тоді батьки можуть бачити результат навчання та підуть із зустрічі щасливими – адже їхня дитина розвивається. 

Багато батьків наймають своїм дітям репетиторів. Найчастіше з української, англійської чи математики. Розумію – батьки дуже зайняті, а ще не хочуть нервувати, коли бачать, що дитина не дає ради навчанню. Одна моя знайома каже: «я люблю свою дитину, я з нею читаю, бавлюся, гуляю, але уроки з нею нехай робить хтось інший – не хочу її сварити». Програма молодших класів дуже насичена, й дитині важко впоратись із нею самій. Тому головне завдання батьків – учити дитину вчитися самостійно. Якщо не вдається, тоді у старшій школі без репетитора точно не впораються.

Я не думаю, що треба боротись із репетиторством. Якщо вчитель може допомогти дитині, має змогу заробити гроші, а батьки – змогу платити, то чому це треба забороняти? Молоді вчителі часом не мають де жити, потребують грошей на квартиру, їжу та одяг, тож і знаходять способи заробити. Якщо це вдається – респект їм. А батьки – молодці, що хочуть допомогти своїм дітям. Те, що в школі вчителі начебто навмисно не вчать, аби до них ходили на додаткові заняття – дурня. Добрий вчитель на уроці викладається на сто відсотків.

Не всі розуміють сенс реформ у шкільній освіті. Стрімкі зміни особливо болючі для старших учителів. Але й батьки не всі свідомі: деякі просто приводять своїх дітей, як кажуть, «здають у школу», щоб спокійно займатися своїми справами. Але дитина йде до школи, щоб будувати свою особистість. А за чотири роки, коли діти переходять із молодшої школи в п’ятий клас, досить подивитись на них, і відразу видно рівень професіоналізму вчителя.

Розмовляла Олена Семенюк

Фото Катерини Москалюк