«Це здебільшого українські розробки». Інтерв'ю з командиром, який керує ударними дронами

4381 0
Як це – керувати дронами з боєприпасами, що це дає українському війську, що відомо про українські розробки та чому звільнення Херсона відрізнялося від ситуації в Бахмуті, Tvoemisto.tv розповів командир підрозділу патрульної поліції, який займається ударними дронами, Святослав Прокопчук.

Ви були одні з перших, хто зайшов у звільнений Херсон. Маємо відео, яке ви у той день запостили на своїй сторінці в одній із соціальних мереж. Ви згадуєте той день? Як це відбувалося, які були очікування та з чим ви зіткнулися в Херсоні?

Ніхто не сподівався, що нас так зустрінуть люди, коли ми заїхали в Херсон. І це підтверджує тільки те, що Херсон – це Україна. Він був, є і буде українським містом, що би там не сталося. Жителі зустріли нас дуже привітно, якщо відверто, ми ледве стримували сльози, бо люди хочуть бачити, що наше військо сильне, а не дозволяє собі плакати. Херсонці вийшли з українськими прапорами. На другий день ми з ними багато спілкувалися, і вони казали, що ховали ті прапори під подушками, у коморах, будь-де, щоби в певний момент, коли Херсон звільнять, вийти зустріти наше військо, показати, що вони боролися. У кожного з нас різна боротьба: хтось зміг піти в ЗСУ, хтось не зміг, хтось має силу волі йти воювати, хтось немає – і це нормальні речі. Навіть партизани в Херсонській області зробили великий внесок: те, що вони щось розписували, чіпляли українські прапори, теж має дуже сильну психологічну дію. 

Ми познайомилися з отцем, який в окупації служив українською. Люди збиралися вечорами, співали пісні рідною мовою. Отець розказував, як до нього приходили ФСБшники, але він все одно правив українською. 

Було дуже приємно бачити, що люди нас так зустрічають. Вони вийшли і на другий день, принесли нам продукти, солодощі від усієї душі, бо чекали коли ЗСУ зайдуть у Херсон.

Я також пам’ятаю ці кадри і думаю, що не одна людина в Україні дуже емоційно на це зреагувала, згадуючи той спротив і ті дії, які чинили містяни, коли в Херсон зайшли російські війська. Ці кадри показові ще й тому, що ті відео і фото, де ви на фоні Херсона, були одні з перших і дуже широко розійшлися – їх запостило Міністерство оборони України, зарубіжні журнали. Ви робили фото свідомо для публіки чи це просто було перше, що ви зробили, коли побачили табличку з написом «Херсон»?

Ми заїжджали двома машинами, і, якщо чесно, я проїхав знак «Херсон». Уже в дзеркалі побачили, що наші стали і передають у «радійку»: «Під’їдьте, зробимо фото, просто на пам’ять, а там подивимося». Ми не взяли зі собою Starlink, інакше, напевно, швидше запустили б це фото. Зв’язку не було зовсім, я не міг навіть із супутникового телефона вийти на зв’язок. Вже дорогою назад, між Посад-Покровським і Миколаєвом запостив це фото. Пам’ятаю, ще всі разом у машині вирішували, що написати в пості, і назвали його «Без коментарів».

Після цього наступною вашою точкою був Бахмут. Наскільки там усе інакше? Дуже важко?

Після того ми ще трохи побули в Херсонській та Миколаївській областях, бо ворог і звідти відійшов. Але відійшов не просто так, а тільки через те, що наша армія показала свою силу. Працювали ще по Кінбурнській косі, а вже потім поїхали в Бахмут.

Бахмут – це кардинально інша війна. Якщо тут у нас були відстані чотири-п’ять кілометрів від позиції, то там місцями 50-100-200-500 метрів. Все дуже відрізняється щодо кількості «арти», яка працює по нас і яка працює по них. Відрізняється й те, що ми працюємо переважно ударними дронами, є питання РЕБу (РЕБ – різновид збройної боротьби, під час якої здійснюється вплив радіоперешкодами на радіоелектронні засоби розвідки, системи зв’язку та управління потенційного супротивника для ускладнення їхньої роботи та передачі даних – Ред.), який дуже потужно працює. В Бахмуті ми втратили два ударні дрони, а на Миколаївському та Херсонському напрямках не мали таких втрат. Там варто дивитися на речі реально, що можеш робити, а що ні.

У вас був досить лаконічний пост: «Дякую Бахмуту за навчання». Розумію, що там усе зовсім інакше відбувалося, що ви напевно отримали інші навички або розуміння, як із цим усім працювати.

Бахмут дійсно нас навчив, що не можна себе переоцінювати. Те, що ми думали «вміємо-знаємо» у напрямку Херсон – Миколаїв, зовсім не працює в Бахмуті. Ми намагалися підбирати години, три-чотири дні визначали їх по роботі РЕБу вночі. Ударним дроном зазвичай працюємо тільки вночі, щоб його не було так помітно, бо він дуже великий і його добре чути. В тепловізори і «нічник» його побачать, але не кожен його має. Тому робота тільки вночі. До того ж більшість особового складу спить, і є тільки пости, СПшка (спостережний пункт – Ред.). Це якщо взяти Миколаївську область, бо там усе по-іншому було, ми працювали вночі, а тут бої цілодобово. Ці моменти ми трошки не врахували. Загубили дрони через те, що в одному був GPS-модуль, який, як на мене, не готовий до роботи під РЕБом, а другий, де зовсім інший GPS-модуль, був підбитий, але дивом повернувся назад – просто впав, і ми його підібрали. Але знову ж таки це тільки робота з РЕБом. Ніби й визначили, що на той момент нема, але коли почали працювати, то все вийшло по-іншому. В Миколаївській області було простіше: якщо ми визначали години, коли дрон піднімається, то окей, дрон заходив, скидав боєприпас і вертав назад. Переважно працювали в автоматичному режимі: літали два-три дні, визначали цілі, узгоджували їх, програмували політ і визначали звідки. А в Бахмуті доводилося переходити на ручний режим, бо дрон там не витягував роботи під РЕБом, навіть із дорогим GPS-модулем. 

Дрони стали особливістю цієї війни. До цього їх не використовували і ви. Як почалася робота з дронами і наскільки ви були готові до їх використання?

Якщо чесно, то зовсім не були готові, тому довелося дуже швидко вчитися. Раніше я служив у 73-ому морському центрі спеціального призначення, і всю роботу дронів доводилося виконувати вручну. Ми обходили все пішки, писали звіти, подавали інформацію, де і що знайшли: їхні СПшки, бліндажі, окопи, якісь склади, якщо була можливість дійти і визначити, що це саме склади. А зараз, піднявши дрон і вміючи літати, нема потреби стільки ходити, наражати особовий склад на небезпеку – дрон виконує всю роботу. Раніше ми не мали в підрозділі жодного дрона, лиш один літачок, з яким на той момент працювала одна людина, а вся розвідка була піша. Зараз дрон піднявся, пролетів, потім на великому екрані оператор передивився все, що він «налітав», «Армія SOS», звірив координати, повносив – і маєш усю картинку, на що колись треба було витратити дуже багато часу. 

А щодо ударних дронів, то за ними взагалі майбутнє. З ними не треба робити засідку, потім наліт. Якщо ми витрачаємо кілька днів, то визначаємо, де проживає особовий склад, побачивши ознаки, сліди. Консультуємось із сусідніми підрозділами, може, вони визначили щось чи бачили. Інколи є доступ до РЕР (радіоелектронна розвідка – Ред.), хлопці можуть дати інформацію, чи є скупчення телефонів. Тоді узгоджуєш ціль і підбираєш боєприпаси. У нас дрон тягнув до 30 кілограмів, тому можна досить потужний боєприпас нести, і працюєш по особовому складу. Це зовсім інший результат. Знову ж таки зберігаєш життя своєму особовому складу.

Яка роль волонтерів у забезпеченні дронами, тієї допомоги, яку надають люди, збираючи на них?

У нашому випадку всі дрони волонтерські. На перший ударний дрон волонтери зібрали частину коштів, на другий ми з хлопцями скинулися і самі його купили. Наступні дрони вже буди придбані за волонтерські гроші. Люди допомагали, бо бачили нашу роботу. Ми намагалися публікувати і збирали кошти на дрон, бо порахували, що два-три зроблять більше роботи, аніж один. У нас невеликий підрозділ, тому готували людей, щоби вони могли розділитися на команди і працювати.

Тобто потреба у волонтерській допомозі є завжди?

Так, вона є в будь-якому підрозділі. Кажу про це, поспілкувавшись із хлопцями, з якими раніше служив. Не раз чув: «Autel» нам можуть дати зі складу, а «Mavic» – ні». Хоча другий значно кращий і виконає більше роботи, аніж перший. Тож без волонтерів у нас не було б армії, не було б і нас. На початку Україна не була настільки готова, волонтери вдень і вночі шукали шоломи, «броники», «розгрузки» – будь-що, що просили хлопці. Тому волонтери роблять великий вклад у нашу перемогу.

Коли існує потреба в ремонті чи в новому дроні, ви так само звертаєтеся до людей. Наскільки для вас це комфортно?

Відверто кажучи, мені зовсім не комфортно просити якусь допомогу, тому в більшості випадків я цього не роблю. Десь хлопці обдзвонять, десь із кимось поспілкуються, почують, що потрібно, і вже самі пропонують допомогти. Особисто я не можу просити, хоча розумію, що це потреба, це потрібно робити. Але навіть наші збірки не йдуть від мене, я ніколи про них не пишу. Так, ми домовилися, що зі мною погоджують пост, як ми його пишемо, як подаємо. Але в нас просять інші люди, бо для мене це проблематично.

Освоєння дронів відбувалося поступово. Сьогодні всі розуміють їх необхідність, тож постало питання навчання операторів для кращого використання і збереження. Чи відбуваються такі навчання і чи доречно про це говорити?

Перед тим, як давати оператору дрон, це необхідно. Неправильно буде сказати, що ми не губили дронів, як і те, що ми одразу їхали на навчання. Ми вчилися самі: щось читали, шукали відео, консультувалися, дивилися, як хлопці літають на полігоні, помилялися. Дрони падали, навіть ударний, бо ми не врахували того, що батарея може сісти так швидко. Все це спонукає до того, що навчання потрібне обов’язково. Навіть зараз ми з вами знімаємо програму у вільний від навчання час. Всі наші поїхали на навчання, вони обов’язкові для всіх. Ми так вирішили. Навіть маючи багато вильотів у бойових умовах, є якісь теоретичні й практичні моменти, яких ми не знаємо.

З ударними дронами гірше, бо ті, що ми використовуємо, переважно саморобні. Щодо керування ними навчань на два-три тижні немає. Мене вчили пів години: показали, як він літає, я зняв це на відео, потім кілька разів спробував на полігоні, а далі ми вже намагалися літати у бойових умовах. Нам це вдалося, і ми почали з ними працювати. 

Повторюю, навчання вкрай необхідні. Якщо волонтери купують дрони, передають їх у підрозділ, то я б рекомендував перед тим обов’язково запитати, чи було навчання. Дуже багато громадських організацій роблять так: хлопці, які вміють літати, просто об’єдналися і безкоштовно вчать військових, поліцейських. Є черга, щоби потрапити на них, бо вони безкоштовні, і операторів треба обов’язково відправляти вчитися.

А ви берете участь у таких навчаннях чи вас залучають до них? Ви ж маєте досвід безпосереднього використання дронів у бойових умовах, який суттєво більший, аніж просто теоретичне вміння керувати ними.

Їхати чи не їхати на навчання, вирішує боєць і його командир. Я вважаю, що вони необхідні: скільки б не було практики, все одно можна знайти те, чого не знаєш. Тому й сказав командирові, що мені треба відправити свою групу, невеличкий підрозділ. А оскільки ми вже показали роботу і командир з повагою ставиться до цього, розуміє, що це необхідно, то й адекватно відреагував – відправив нас. 

Я також мав на увазі, наскільки вас залучають як інструкторів.

Ми самі не проводимо навчання бійців, як використовувати дрони. Для цього є школи. Треба правильно викладати, доступно, а нам це дуже важко дається. Однак, коли є можливість, вчимо дітей. Для бійців, які до нас звертаються, проводимо інші навчання, суто по дронах ніколи не організовували.

Наскільки розвинулися українські розробки, що стосуються дронів та їхнього доповнення?

Вони розвинулися дуже потужно. Що літачки, що дрони – тепер здебільшого українські розробки. Навіть той дрон, яким ми літаємо, є справою рук львівських контрабандистів. Колись ті дрони «таскали» цигарки в Польщу, Румунію, а тепер – боєприпаси. Ударний дрон – це агродрон, який може нести певну вагу. Той, яким ми користуємося, працює за координатами: є програма, в яку ми їх «забиваємо», він заходить на них і здійснює скид. Працюємо на невеликій висоті, вже відпрацювали ту, на якій у нас найоптимальніше влучання, щоб не було великого розльоту між точкою влучання і контрольною точкою. В нас це один метр. Це наші розробки, і їх немало. У Львові є розробка з тепловізійною камерою, є R18 (R18 – розробка «Аероророзвідки», октокоптер вертикального зльоту та посадки, який має вісім підіймальних гвинтів та може нести декілька кілограмів корисного навантаження – Ред.), у Миколаєві розробляють дрони. Працюють, постійно вдосконалюються, вишукують GPS-модулі, думають, які зміни внести, щоби краще працювали під РЕБом. Дронів із тепловізійною камерою та  R18 хлопці просто так не дають – треба обов’язково пройти навчання. І це дуже правильно, бо зменшує втрату дронів. Коли ти пройшов навчання, то розумієш, які моменти можуть бути, плюс за ці два тижні знайомишся з людьми, в яких завжди можна щось запитати, якщо своїх знань недостатньо.

Ви також брали участь у звільненні Лук’янівки. Там напевно була інша ситуація, аніж у Херсоні, де наші війська змусили ворога відступити. 

Так, це Київська область, березень місяць, як я пам’ятаю. Там було декілька загонів. Ішов підрозділ патрульної поліції, білоруси, Братство Корчинського, був танчик, який в реальності нас усіх врятував. Хоча ми й не знайомі з його екіпажем, всі говорили, що це третій курс нашої Академії сухопутних військ. Якраз цей один танчик і зробив більшість роботи. Бо на початку, щойно ми зайшли в Лук’янівку, ще не почався контактний бій. Працювала ворожа «арта», наші, а ми бігали між будинками, щоби снаряди по нас не влучали. Танчик вийшов, «склав» їхній, потім ще один і отак постійно витягував на себе. Хлопці молодці! Цікаво було б із ними познайомитися. Якби не вони, то, ймовірно, нашої сьогоднішньої бесіди не було б. Ось так було в Лук’янівці – всі разом ішли. Може, якийсь підрозділ не згадав, але росіяни відступили.

Ви розповідаєте про танчики так просто, хоча, напевно, так не було. Такі історії варто чути нашим європейським партнерам, які все ще дискутують, чи передавати Україні військову техніку. Є багато різної інформації про те, як росіяни відступають і залишають трофейну техніку. Було таке у вас?

Було. В тій же Лук’янівці. Вони залишили техніку і відійшли, бо було страшно. Росіяни не знали кількості нашої сили, а ми їхньої. Але ми перемогли, а вони відступили. Їхню техніку тоді передали ЗСУ. На Херсонському напрямку мені таке не доводилося бачити, але ті, з ким ми служили раніше, бачили: залишали міномети, техніку, кидали все і відступали. А в нас трошки інша робота – ударні дрони, розвідка, стрільба на великі відстані. 

Як кажуть на Харківщині, росіяни при відступі зуміли поповнити запаси техніки для Збройних Сил України. Але такі моменти свідчать і про мотивацію, моральний дух агресора. Через специфіку своєї служби ви не стикаєтеся з цим кожен день, але чи помітна різниця в мотивації українців та росіян?

У нас із ними різна мотивація – ми боремося за свою землю, а вони прийшли знищити нас. Уся наша історія полягає ось у чому: скільки існуємо ми і вони, крім того, щоби нас знищити, іншого в них не було. Яка в них може бути мотивація? Те, що їм втовкмачують, це одне, вони ж не пробують відвоювати щось своє? Ми боремося за свою землю, своїх дітей, сім'ї, за те, щоби ми й далі існували як нація. А вони – за те, щоби знищити нас як націю. Тому нема в них мотивації, щоби боротися і вмирати.

Дякую вам за цю розмову і за те, що ви робите! Бажаю, щоби ми не просто перемогли, а перемогли якнайшвидше, щоби ваші навички роботи з дронами розвідки згодилися нам у мирному житті! 

Розмовляв Сергій Смірнов

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Іван Станіславський, Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Тема тижня

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!