«Ми б не грали Чехова». Історія шкільної вистави на мільйон гривень

2921 0
Як діти під час гастролей у США збирали гроші на бойовий літак, чи допомагають їм заняття в театральній студії відволіктися від війни, треба чи не треба відмовлятися від російської культури та чому Україна не має своєї театральної системи, для Tvoemisto.tv в межах проєкту «Тема тижня» розповіли актор академічного театру імені Леся Курбаса, викладач львівської «Школи вільних і небайдужих» Олег Онещак та акторки театральної студії цієї школи Марго Кузьма і Христина Гнєдко.

Під час візиту до Львова міністр оборони подякував за роботу представникам «!FESTrepublic», які придумали і супроводжували ініціативу «Купи мені бойовий літак». Ви також зробили у неї свій внесок, зібрали мільйон гривень. Розкажіть, з чого все почалося, яка історія вистави і цього проєкту?

Марго Кузьма: Пан Олег дав нам почитати текст вистави – не всім вона одразу сподобалася («Мама по скайпу» вистава за книгою Видавництва Старого Лева 2013 року, яка під однією обкладинкою зібрала історії 12 письменників про трудову міграцію та її вплив на сім’ї – Ред.).

Думаю, мені єдиній вона сподобалася одразу, бо викликала асоціації з моментами мого власного життя. Я одразу ж згадала, як була в селі з сестрою, як ми також бігали по полю. А потім нам захотілося суниць, але по них треба було надто далеко йти. Нам було лінь, тож ми просто валялися в траві, і це було дуже класно. Це дуже приємні спогади, тому, повторюю, вистава зачепила мене із самого початку.

Олег Онещак: Роботу над виставою ми почали приблизно рік тому (прем’єру постановки готували на кінець лютого, але представити її вчасно завадив початок повномасштабного вторгнення – Ред.). А взагалі це давня історія. Театральною студією я займаюся вже понад десять років. Книгу «Мама по скайпу» прочитав давно і відразу дуже нею захопився. Подумав, було б класно поставити за нею виставу, адже книга ця напівдокументальна, ще й тема така! Хоча, в принципі, я ніколи не ставився до своїх вихованців як до дітей радше як до дорослих. Але на той час вони були ще надто малі для того, щоби торкатися з ними цих тем. Коли ж вони підросли, я вирішив, що пора братися до «Мами по скайпу». У цього видання навіть сторінки пожовкли від часу.

Правду кажучи, спочатку дітям не дуже «зайшло», бо ці історії невеселі, завершуються переважно досить трагедійно. До постановки ввійшли не всі моменти, бо я намагався вибрати з книги більш світлі, в яких залишається надія. Мені хотілося працювати з темами, які зачіпають не тільки наших акторів, їхніх батьків, а й вийти з ними на ширше коло глядачів. І ця вистава саме така.

Нещодавно мені пропонували організувати показ у Львові, покликати матерів із дітьми. Але це не варіант, бо в цій виставі діти-актори звертаються до дорослих, дітям-глядачам буде нудно, нецікаво, вони нічого не зрозуміють.

Чи змінила ця вистава ваші стосунки в сім’ях, з батьками?

Христина Гнєдко і Марго Кузьма: Ні (Сміються).

Як ви відновили репетиції після повномасштабного вторгнення? Адже  перший показ вистави відбувся під час війни. Як у таких умовах вдалося зорганізуватися для такої справи?

Олег Онещак: Насправді це була ідея Юрка Назарука. Ми зібралися на якійсь нараді, і він запропонував: «Поки ти в службових справах у Львові роби виставу з дітьми у нас в шелтері». То був березень, і тоді здавалося, що в той час зовсім не до вистав. Я пішов служити, не орієнтувався, хто з дітей виїхав, а хто залишився. Ми зідзвонилися не по скайну, а в зумі (Сміється). Семеро із задіяних дівчат були у Львові, Марго також згодом повернулася з Польщі, а от Марта і Анна-Марія досі за кордоном.

Читайте також: «Треба однією рукою відстрілюватися, а другою не упустити майбутнє». Юрко Назарук про допомогу військовим і школу

Дітям можна було дати тексти, щоб вони їх швидко вивчили, і ми почали грати виставу та збирати гроші на армію. Коли вперше зібралися в шелтері, я зрозумів, що це дуже гарна ідея. Принаймні мені видалося, що дітям було важливо зустрітися. З’явилося певне відчуття внутрішнього спокою від того, що вони усміхаються, радіють. Хтось навіть сказав: «Дякую, пане Олеже, що вирвали мене з дому, бо я там вже засиділась, а зараз війна, біда і настрій, що «ми всі помремо».

А вас батьки легко відпустили?

Христина Гнєдко: Я взагалі спочатку не хотіла там грати, бо до «!FEST» мені треба добиратися понад годину. Але таки прийшла на репетицію, пограла, сказала свої слова – і мені так сподобалося, що я вирішила: не знаю як, але буду туди їздити. Батьки, звісно, мене відпустили, вони підтримують всі мої починання.

Ми репетирували в бомбосховищі Fest Republic, зіграли одну виставу, а потім нас відразу запросили в Америку! Це, напевно, найстрімкіше кар’єрне зростання акторів у цілому Львові, принаймні я ще такого не чула (Сміється).

Марго Кузьма: Я у той час була в Польщі. Почула, що знову відновлюються репетиції, побачила, що Ганнуся грає на акордеоні. Спочатку це мала робити я, але пан Олег віддав акордеон Ганнусі! Тоді я зрозуміла, що ще хтось візьме мої слова. Була така зла, що захотіла приїхати в те бомбосховище і забрати все моє (Сміються всі троє).

Ми й так із мамою збиралися повертатися з Варшави, бо дуже сумували за домом. А тут ще одна причина з’явилася. Тож ми одразу повернулися. Я була дуже рада побачитися з усіма, на репетиціях не відчувалося, що ми в бомбосховищі, бо там були друзі. Я навіть під час репетиції забувала, де ми і для чого потрібне це приміщення.

Про поїздку в Америку

Тоді у вас почався неймовірний злет. Але як ви дізналися про запрошення у США і як туди вирушили?

Христина Гнєдко: Спочатку на нашу виставу приїхали журналісти з The New York Times і написали про неї. Тоді нас помітив керівник театру Irondale Ensemble Project у Брукліні Тері Грейс. Він написав панові Олегу в месенджер, що запрошує нас на гастролі і що все спонсорує.

Пан Олег пише нам у групу: «Нас запрошують в Бруклін, у США. Але ще не відомо, як усе вийде, бо ж треба візи, те, се». Коли я це прочитала, спершу була шокована, а потім подумала: «Ні, як це в Америку? Не думаю, що в нас вийде». І думала так аж до самого кінця, поки не отримала візу (Сміється). Потім ми ще з однією дівчинкою, якій уже виповнилося 14 років, поїхали по наші візи в Люблін. Спочатку нам їх не дали, ми вже злякалися. Ще на тиждень лишились у Любліні без батьків і все-таки отримали американські візи на 10 років. Ми дуже раділи!

Марго Кузьма: Я також зраділа. Бо візи тоді взагалі майже не видавали, а нам за такий короткий час ще й на 10 років дали!

Коли я почула про Америку, відразу подумала, як на це зреагує один хлопчина з гуртка. Він якось сказав, що вистава дуже погана, а тут почує, що ми з нею летимо в Америку безкоштовно, що нам усе спонсорують (Сміється).

Варто уточнити, що пан Олег не зміг із вами поїхати.

Христина Гнєдко: Так, пан Олег на службі, він не міг їхати, тож нас супроводжувала його дружина пані Марія.

Скільки часу ви були у США, в яких містах грали виставу?

Христина Гнєдко: Рівно місяць. Були у Нью-Йорку та його округах – Брукліні, Мангеттені, Йонкерсі, в Коннектикуті, а саме в Гартфорді та Діп-Рівері, Бостоні, Філадельфії. Найбільше запам’ятався виступ у Брукліні, в театрі Irondale Ensemble Project. Це була наша найкраща вистава, ми там багато імпровізували, грали з публікою, відчували її «живою», і це прикрасило нашу виставу.

Ви ж там були самі, без батьків?

Христина Гнєдко: Так, із мамою приїхали лише Ганнуся та Лесик – діти пана Олега.

Марго Кузьма: І ще Настя була з мамою.

Вистава, яку ви граєте, перетворилася в реальне життя – ви були далеко від сім’ї. Що ви відчували?

Христина Гнєдко: Так сталося, що на заробітки поїхали ми діти по скайпу (Сміється). Я сумувала за домом, за батьками. Але це не перший раз, коли ми довго не  бачилися.

Марго Кузьма: Це був мій перший раз, і я почувалася вільною, що можу поїсти в «Макдональдзі» шкідливу їжу, поки мама не бачить, купити собі «желейку» (Сміється).

А тепер серйозне питання: ви залишили у своєму телефоні налаштування сповіщення про повітряні тривоги в Україні?

Христина Гнєдко: Я залишила і майже кожен раз писала батькам: «Як ви там? Ви сидите в коридорі, так? Якщо ні – йдіть туди або в бомбосховище». Я би переживала, якби не знала.

Марго Кузьма: У Америці я забула про ці сповіщення до того часу, поки одного разу не почула зі свого телефона: «Шановні гості, дорога родино, повітряна тривога: запрошуємо вас до бомбосховища!» Спершу подумала: «Це ж Америка, яка повітряна тривога?!» Встигла надумати собі вже багато всього, а потім згадала, щоу мене ці сповіщення залишилися з України.

Христина Гнєдко: Саму програму я видалила, бо вона могла спрацювати вночі, а в телеграмі сповіщення про загрози залишила і, коли був час, писала батькам.

Про США і Україну

Вистава супроводжувалася збором коштів на бойовий літак для України. Ви говорили про це з глядачами, з людьми, у яких гостювали? Можливо, вони вас про щось питали?

Марго Кузьма: Так, і багато. В Брукліні ми з Христею та Лєрою жили в дуже гостинного старшого подружжя. Пам’ятаю, як ми ходили по продукти разом і нас завжди питали: «Що ви хотіли б з’їсти?» Ми поводилися скромно, казали: «Якщо можна, то ось це». І нам купували два види морозива. Нещодавно я зазирнула в імейл і побачила, що вони мені написали, а я досі не відповіла…

Христина Гнєдко: Зате я їм відповіла, що ви з Лєрою теж добре поживаєте (Сміються всі).

Олег Онещак: Хотів би додати, що цей проєкт у Штатах був винятково волонтерський. Переважно артисти, які їдуть на такі гастролі, віддають орієнтовно 30 відсотків від заробленого на них. А в нас узагалі ніхто не отримував гонорарів, навіть троє дорослих, які супроводжували групу. Ми так домовилися, як і про те, що вони не витрачатимуть кошти на дорогу і харчування.

Театр приймав і поселяв  учасників нашої студії в американських сім’ях – дівчата вже загадували про сім’ю Тари, а інколи у гостели й готелі. Також із поселенням допомагала українська діаспора. Ще раз дякую за це, бо це дуже круто, що вони відгукнулися, опікувалися дітьми, переймалися, щоби наші артисти щось цікаве запам’ятали, щоби це були не просто гастролі, а й екскурсія!

Писала мені одна пані Люба: «Олеже, я не можу організувати виставу – це будень, люди не зберуться, до того ж літо, всі роз’їжджаються. Але я дуже хочу щось зробити для дітей». І ось що вона придумала: оскільки її майбутній сват є головним шерифом у Національному парку Нью-Йорка, то пообіцяв безкоштовно провести нашу групу на острів, де стоїть статуя Свободи, і провести там екскурсію. І вона організувала нам цю поїздку!

Ми отримували багато різних пропозицій, наприклад, що є приміщення, оренда якого коштує 800 доларів. Це мінімум, який можуть запропонувати орендарі. Я на таке відповідав: «Ми їдемо з дещо іншою метою, а не заробляти. Ми не будемо продавати квитки». Просили відштовхуватися від того, щоб витрачати поменше, а збирати побільше.

До слова, про бойовий літак говорили хіба між собою і з дотичними до організації представниками діаспори або американцями. Вони просили не заявляти про це іншим, бо в них частково заборонено збирати гроші на зброю, а тут ще й діти це роблять. Радив казати, що просто збираємо на армію, на допомогу, не уточнювати, на що саме, а використовувати зібране на свій розсуд.

Ми зробили QR-коди, хотіли поставити банер і в підсумку все це згорнули. Насправді в різних штатах по-різному ставляться до цього, хоча ми й написали красивий текст про те, що цей літак не вбиватиме інших, а захищатиме нас.

А про що вас найбільше питали, чого вам найчастіше бажали у США?

Христина Гнєдко: Найбільше питали про ситуацію в Україні. А бажали, звісно ж, миру.

Із росіянами не перетиналися?

Марго Кузьма: О так, перетиналися! Ми відвідували музей картин, у якому три поверхи виділили під роботи російських художників. Також там був магазин із мерчем цього музею. Ми зайшли туди і почули «давай сейчас…», кудись там ті люди збиралися йти. Мені неприємно це згадувати. Нас це здивувало, мовляв, чому тут росіяни, як їх узагалі впустила Америка?..

Христина Гнєдко: А ще, коли ми з піцерії виходили, сиділи росіяни і про щось говорили, пам’ятаєш?

Марго Кузьма: Після другого успішного виступу ми запропонували людям, у яких тоді жили, купити піцу. І коли вийшли з піцерії, то почули москалів, які сиділи біля неї і голосно, на всю вулицю, матюкалися. Напевне, були п’яні.

Христина Гнєдко: Думали, що їх ніхто не розуміє. Ми їм крикнули: «Слава Україні!», а вони нам: «Слава Росії! Ідітє…» Не буду казати куди.

Про Кліма, Сумську і російську культуру

Ви за цей час подорослішали. Одна з найбільших дискусій зараз стосується виключення російської культури з нашого вжитку і пояснення за кордоном, чому це потрібно робити. Як ви на це дивитеся?

Христина Гнєдко: Я вважаю, що зараз дуже потрібно виключати все російське з нашого життя. За всі ці століття нас дуже сильно русифікували, особливо схід України. Там українцям нав’язували, що вони малороси. Зараз, під час війни, обов’язково треба відділити нашу культуру від їхньої, зробити так, щоби їхня до нас ніяк не проходила. Бо чомусь заходиш у добірку найбільш популярних пісень на Spotify, а там у списку того, що слухають українці, досі російські пісні! І одразу думаєш, чому, ну чому наші громадяни такі несвідомі? Невже вони не розуміють, що коли слухаєш якусь пісню, то гроші за це йдуть артисту або ж на його лейбл?

Марго Кузьма: Ці люди спонсорують війну!

Христина Гнєдко: Навіть якщо артисти не вкладають зароблені таким чином гроші у війну, то все одно платять податки, з яких її фінансують.

Марго Кузьма: Часто натрапляла у тіктоку на відео, в яких українські жінки, які дуже красиво співають, перекладають російські пісні. Я не розумію: їм взагалі немає чим зайнятися?

Це працює на півсвідомому рівні: ти слухаєш, читаєш щось російське, переймаєш думки росіян і, відповідно, сприймаєш їх, як це не прикро.

Читайте також: Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»

Христина Гнєдко: А коли люди кажуть: «Какая разніца, на каком язикє говоріть?», то розмивають межі між українцями та росіянами. Самі бачите, що сталося в Білорусі: у них є своя мова, але при цьому 90 відсотків громадян розмовляють російською, навіть президент. Такого просто не має бути!

Олегу, але в репертуарі театру Курбаса є кілька вистав російського сценариста Володимира Клименка. Дискусія з цього приводу вже точилася. Чи триває вона досі?

Олег Онещак: Я зараз на службі, лише іноді граю у виставах. Але, як я розумію, дискусія ця наразі завершилася, а ці вистави вилучили з репертуару.

Володимир Клименко, більш знаний як Клім – українець, походить з України, а у виставі «Так казав Заратустра» нічого такого немає. Наразі Клім у Москві, працює у якомусь театрі. І, як мені відомо, друзі пропонували йому виїхати, але він відмовився.

Тобто він вирішив, що йому зараз добре в Росії.

Олег Онещак: Якоїсь публічної відповіді від нього стосовно всього, що відбувається, нема. В театральному світі, і в українському, і в російському, Клім – людина знакова.

Якось я мав розмову з режисером-постановником вистави «Так казав Заратустра» Володимиром Кучинським про те, що я не впевнений, чи це зараз потрібно, навіть коли у виставах не мовиться про росію. У цій постановці точно не мовиться ні про російську культуру, ні про ще щось – він не вкладав туди таких ідей. Але якщо людина свідомо обирає залишитися в росії, продовжувати розвивати там щось, навіть якщо вона вже такого поважного віку, коли щось важко змінювати, навіщо тоді це?

І стосується це все не тільки Кліма. Є багато питань стосовно того, чи варто віддавати наше росіянам, того ж Чайковського, Чехова? Ці дискусії ще триватимуть.

Скажу так, Юрко Вовкогон лежить у госпіталі, в його тілі повно медичних спиць, він ще з пів року відходитиме від усього того (менеджер культури, ще у 2014-му пішов добровольцем в АТО. Після 24 лютого повернувся на війну, 30 червня під Лисичанськом був серйозно поранений. Отримав орден «За мужність» III ступеня із рук президента в лікарні – ред.). І на тлі цього я навіть не знаю, чи варто дискутувати про російську культуру і наше в ній.

Це зараз просто треба відкласти і, можливо, пізніше вже можна буде дискутувати, збиратися, сваритися, ділитися, шукати, у кого яка ДНК, хто звідки походить і що робить.

Читайте також: «Війна – це катастрофа, але мусимо користати з неї сповна»

Тепер стосовно «Заратустри»: курбасівці протестували, не хотіли грати цю виставу. Проте один раз усе-таки зіграли, після чого львівський актор Андрій Петрук, який тепер також служить, створив допис, і це теж мало вплив. Але, в принципі, у цій виставі те, про що ми говоримо, не збігалося зі словами Кліма – автором цього твору. І тут нема ніякої провокації, провокатора.

 

Чи є в нас режисери, яких справді знають на Заході, в США? Бо якщо наші театри везтимуть російські твори, то будуть вторинними. « Мама по скайпу» «спрацювала», бо тут усе автентичне, українське: книга, сценарист, виконавці. А якби поїхали з російською виставоюце мало б подвійне значення, цього б не зрозуміли

Олег Онещак: Я не знаю, чим закінчилася історія з Ольгою Сумською (акторка мала вирушити на гастролі Європою із постановкою «Майстра і Маргарити» російського режисера Валерія Бєляковича, який помер у 2016 р. Він здійснив чотири постановки за цим твором, останню для МХАТу в 2009-ому. Зараз цю виставу показують і в росії, і за кордоном – Ред.). Її всі дуже захищали, мовляв, усе класно, та й вистава хороша. Але я тепер перебуваю у іншій атмосфері, і ці їхні виправдання звучать якось дико.

У 2018 році ми з Богданом Поліщуком як співзасновники «Галереї сценографії» започаткували Lviv Quadriennale of Scenography. Прев’ю цього фестивалю назвали «Ідентифікація», бо часто говорили про це.

Мене і моїх друзів цікавить, хто ми, хто ми на світовому рівні, де справді український театр, а не той «а ля»? Яким є той ідентифікатор? Над цим зараз треба працювати, дискутувати про це.

От набирають новий курс акторів, а за якою системою їх будуть навчати? Напевне за Станіславським! Знову буде Чехов, та культура. І як би ми її не крутили, не казали «ні-ні, це ж про Харків», «це чеховська інтелігенція, яка вимирає», все це сполучає нас із росією тонкими нитками, які ніби й не помічаєш, але вони спільні.

У 2010 чи в 2011 році, не пам’ятаю, я їздив на варштати (майстерні – Ред.) у Вроцлав, до гуру театру Анатолія Васильєва. Він росіянин-вигнанець, принаймні таким себе вважає, хоч імперець ще той! Тоді Крим ще не анексували, але щойно заходила мова про щось українське, як у росіян наливалися кров’ю очі і все плуталося в голові. Недарма кажуть, що «хороший русскій» на українських питаннях перестає бути ним дуже швидко.

Читайте також: «За Булгакова вчепилися, бо не знають Хвильового», – Катерина Сліпченко

На варштатах були люди з усього світу, з багатьма я досі товаришую, дехто після початку війни писав, що готовий прийняти мою сім’ю. Були там і росіяни, і нам треба було придумувати спільні етюди. Знаєте, на чому ми сходилися за п’ять-десять хвилин? На тому, що я і вони в дитинстві дивилися ті ж мультфільми, грали в ті ж ігри, читали у школі ті ж книжки. Мене ще тоді дивувало, як воно все пов’язане. А це й досі тягнеться… Але ми не займаємося варварством, не знищуємо, не палимо книжки.

Так, але через це Марго і Христина мусили в США збирати гроші на літак, який нас захистить. І спільні спогади цього не змінять. 

Про плани і сподівання

Які у вас плани? Готуєте щось нове?

Христина Гнєдко: Відновити репетиції і зробити щось нове з іншими учасниками театральної студії – з хлопцями, яких ми не взяли зі собою у США. Їм, напевно, через це трошки образливо (Сміється).

Олег Онещак: Ми не планували цього навмисне. Але те, що поїхали самі дівчата, за винятком маленького Олексія (сина Олега – Ред.), показало, що чоловіки залишаються тут, захищають Україну. Так склалася картинка для американців: діти, жінки поїхали збирати на літак, а режисер не приїхав, бо служить. І від цього суспільство видається ще дивнішим.

Мене розізлило, як конгресвумен Вікторія Спарц, сидячи в теплому зручному кріслі, давала інтерв’ю, кажучи: «Всім треба усвідомити, що в нас, в Україні, триває війна», бо вона була відірвана від нашої реальності. Куди вже усвідомлювати більше, якщо тут кожен віддає останнє? Хлопці, з якими я служу, віддавали свою цивільну зарплату іншим військовим на машини, «броники», поки були в тилу. Те, як хлопці допомагають один одному і що діти їдуть збирати гроші, змінює сприйняття ситуації.

Марго Кузьма: Щодо планів: поки їхали сюди, пан Олег питав, виставу якого жанру ми хочемо ставити. Зійшлися на прозі, на комедії з пацанами.

Олег Онещак: Репетиції наразі залежатимуть від моєї служби, ситуації на фронті і того, як довго я буду у Львові. Але, думаю, можна взяти щось комедійне. Можливо, якісь гуморески, про що жартують люди у бомбосховищі.

– А якби вам, дівчата, сказали грати Чехова?

Христина Гнєдко: Ні! Я від Чехова з легкістю відмовилася б, повірте. Але пан Олег нам такого не скаже.

Олег Онещак: Вони це розуміють. Я працюю у «Школі вільних і небайдужих» як керівник напрямку театру. Він у нас в програмі, хоч це й академічна школа, де є звичайні уроки.

Ми готуємо для дітей книгу, в якій Лесь Курбас як персонаж розповідатиме історію театру. Вишукуємо для неї сказане ним, щоб розказати дітям більше про театр, більш доступно.

Театральна група в гостях у очільника Львівської обласної військової адміністрації Максима Козицького

Вважаю, якби його не розстріляли, ми мали б свій визначений український театр зі своєю системою, бо Курбас працював дуже системно. В Києві у лаврі є музей театру і кіно, заснований Курбасом (Музей театрального, музичного та кіномистецтва України на вул. Лаврська, 9 – Ред.). До минуло року я про це не знав. Вони з Меллером робили вистави, будували музей, Курбас набрав свій режисерський курс, виховував акторів, вибудовував свою систему, стверджуючи, що ми мусимо відійти від російського максимально, рухатися в бік Європи. Мусимо знайти себе: хто ми є, чи можемо конкурувати на світовому театральному рівні? Вважаю, що можемо, бо якщо ти створюєш щось своє, це цікаво.

Як показав ваш досвід можемо. Просто треба не боятися показувати своє.

Олег Онещак: Нещодавно я читав статтю українського режисера Влада Троїцького, який пише, що в Європі ні на хвилину не можна замовкати про Україну, бо ця тема вже трішки відходить. Погоджуюся з ним на всі сто.

Дивно було чути влітку під час спілкування з діаспорою таке: «Добре, що діти їдуть на гастролі, може, ситуацію сприйматимуть по-іншому. Бо деякі американці дивуються, думають, що війна вже завершилася». Українська тема стихає, люди думають про власні проблеми, наприклад про те, що бензин подорожчав.

Христина Гнєдко: Так, а в нас гречка по 90 гривень.

Дівчата, ви зараз у Львові, вчитеся. Яку форму навчання обрали? Чи відпрацювали алгоритм спуску в укриття?

Христина Гнєдко: У нашій школі очне і дистанційне навчання чергується потижнево. Ми в школі присутні винятково в другу зміну, і це дуже незручно. Спуск в укриття відпрацювали, але ще жодної тривоги я в школі не застала.

Марго Кузьма: В нас тільки очне навчання. Коли спускаємося в укриття, то теж там вчимося, якщо ви не знали. Під час навчання користуватися телефоном у нас заборонено, бо він відволікає. І нам це не подобається, тож, пане Олесю (директор «Школи вільних і небайдужих» Олесь Пограничний – Ред.), якщо ви нас бачите, дослухайтеся до нас, дозвольте нам мати при собі телефони (Сміються всі).

Розмовляв Сергій Смірнов
Текст: Ольга Кацан, Марічка Ільїна
Фото: Іван Станіславський,

Люба Чорненька, Gerry Goodstein
Колаж: Дмитро Тарадайка

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 
 

Тема тижня

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!