Як пережити відсутність тепла і світла, чому єдність українського суспільства непохитна, а гумор важливий для віри; чи варто святкувати Різдво 25 грудня і що це означатиме для церковних реформ; яких іще змін потребує Церква в Україні та що робити з московським патріархатом; чому Папа Римський змінює риторику щодо війни; як священники і монахи допомагають відкривати очі на те, що насправді відбувається в Україні та чому від них залежить доля Церкви третього тисячоліття, Tvoemisto.tv розповів ієромонах Української греко-католицької церкви, доктор богослов’я Юстин Бойко.

У приватному спілкуванні та в соцмережах люди дуже часто нарікають на те, що в одних є світло, а в других нема, бачачи в цій ситуації певну нерівність, несправедливість. Чи чули ви такі розмови? І якщо так, то як поясните людям цю ситуацію?

Ці розмови є щоденними. Суспільство не складається з однакових людей. Певний комфорт життя стабілізував у нас певні правила, і коли цей комфорт втрачається, люди реагують по-різному. Собі та іншим пояснюю, що зараз вся Україна є суцільним фронтом, тому кожен повинен нести свій хрест. Відсутність світла чи тепла ще не є ознакою того, що ми не повинні мати світло в душі, яке є запорукою нашої перемоги. Це очевидна дорога до мети й остаточної перемоги, яка неодмінно нас очікує.

Очевидно, відсутність світла, комфорту, необхідність бути на фронті полягає у тому, що росія напала на Україну. Не варто пробувати розколоти суспільство маніпуляціями. Тут велика відповідальність на таких людях, як ви, які мали б внести спокій.

Я дуже здивований єдністю українського суспільства. Мабуть, даються взнаки технології третього тисячоліття, соціальні мережі, соціальна комунікація, те, що люди стали більш освіченими, начитаними. 30 років незалежності були сповнені як позитивних, так і негативних подій, ознаменували народження нового покоління, яке розуміє, що тільки в єдності сила народу. Єдність не означає одноманітність, вона будується загально. Тому різні інформаційні вкиди, які можна спостерігати в різних регіонах України – від Львівщини і до сходу, короткотривалі й безуспішні. Бо український народ побачив ціну свободи і, порівняно з відсутністю світла й тимчасових благ, вона набагато дорожча. Свобода – це райський дар Божий, який Бог нам дав і не забрав навіть після того, як людина відпала від нього та стала смертною. Тому не вдасться розколоти суспільство і його єдність, яка збудована як єдність у прагненні до боротьби, перемоги, так і єдність у прагненні до подолання різних випробувань на цій дорозі. Зокрема, таких, які ми зараз переживаємо. Я цілком упевнений, що народ це переможе. Ба більше, спілкуючись із людьми, які тверезо мислять і бачать ситуацію, я спостерігаю й почуття гумору. А коли людина має гумор у такій ситуації – це означає, що і з нашою вірою також усе гаразд. Люди потрафлять ще жартувати з того всього. Тому я особисто дуже здивований нашим народом.

Після того, як Православна церква України дозволила громадам самим обирати час святкування Різдва, дуже багато вирішило святкувати його саме 25 грудня. Як ви ставитеся до цього? Коли будете святкувати? Чи можливий, на вашу думку, такий швидкий перехід?

Дякую, ваше запитання дуже слушне. Війна і вбивства, які здійснили російські війська в Україні, геноцид українського народу, який триває з боку росії, наново відкрили перед людьми питання віри, віри в Бога. Чому? Тому що від цього залежить наш завтрашній день. Не треба багато розуміти, бути великим філософом, щоби збагнути, що, встаючи щоранку, людина мусить мотивувати себе жити. І мотивує вона себе питанням «для чого я живу?». Без майбутнього, без погляду в майбутнє вона не дасть відповіді на нього. Минуле тільки допоможе аргументувати те, чому ти живеш. Але завжди треба мати погляд у майбутнє, а його відкриває віра в Бога, яка говорить про життя вічне. Це життя, яке ми зараз маємо, є передсмаком життя вічного. Очевидно, так складаються обставини, такою є доля Божого сина, що Він прийшов на Землю як дух, але як людина промовляв до нас, страждав, був похований, чим спричинив шок у найближчих апостолів, які його покинули і повтікали. Воскресіння з мертвих цілковито перевернуло справу його Божої місії тут, на землі. Син Божий повертається до своїх учнів, які, по суті, від нього втекли, і пояснює, навіщо потрібно було, щоб усе сталося саме так, і в піснях знову посилає їх до Єрусалима проповідувати сказане ним. Тому питання віри зараз є насущним, питанням номер один. Але воно нерозривно пов’язане з питанням Церкви. Церква не є інституцією, яку придумали люди. Якби так було, вона б давним-давно розпалася – відразу після того, як Ісуса Христа розіп’яли на хресті. Вона є інституцією Божою, яку створив сам Ісус, вибравши дванадцятьох апостолів із багатьох, які ходили за ним. Євангелісти свідчать про те, що за Христом ходило 72, але Христос вибрав дванадцятьох як основу своєї Церкви і поставив на чолі апостола Петра, який мав провадити ними, стерегти, щоб навчання Христа було незмінним. Церква як людська інституція увібрала в себе дві риси: вона є свята, бо її заснував Христос, але й грішна, бо складається з грішних людей. Хто говорить про Церкву й не бере до уваги те, що її становлять грішні люди, той далекий від істини, навіть євангельської істини. Не брати до уваги тої немочі людської чи гріховності людини означає не визнавати, що людина відпала від Бога. Тому в історії Церкви траплялися різні речі, які її як інституцію в очах людських робили або ближчою до Бога, або коли її очолювали люди, далекі від Бога, то такою була й церковна інституція. Зважте, що інституція ця протривала донині, але Церква незнищенна. Зникли Церкви на Сході – в Єгипті, в Азії, там, де колись був центр християнського життя, натомість на інших теренах народилася інституція, яка була вірніша Богові, тому й протривала.

Читайте також: Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду

Коли мовиться про календар, то це не догматичне питання, а питання звичайної астрономії. Ми не вирішуємо, коли буде день, а коли ніч, приймаємо це як природне право. Так само природним правом є рости, бо не можна людською постановою сказати, що віднині людині буде 12 років. Тому питання календаря свого часу стало основою державної політики, а опісля й церковної. Від 325 року, коли імператор Константин скликав перший Собор у Нікеї, питання Церкви і держави стало нерозривно пов’язане, оскільки імператор проголосив себе покровителем Церкви на землі, немовби намісником Бога, а Церква таким його сприйняла. З того й зародився цезаропапізм. Ми ще живемо в добу Церкви, де є поняття християнських держав, державної Церкви, але бачимо, що це руйнується на наших очах. Тому що Церква і держава не суперечать одна одній, але мають свої місії. І коли мовиться про політичні питання, ідуть на компроміс між Божим та людським на користь останнього, тоді страждає віра. Саме це й сталося з календарем. Коли ви мене запитаєте, як я ставлюся до літургійної календарної реформи, скажу, що її треба було зробити давним-давно. Що заважало цьому процесу в Україні? Очевидно, найбільшою дилемою було те, щоб зберегти єдність Церкви в Україні. Теперішня війна оголила обличчя московського патріархату, який показав, що він не є Церквою, але державною інституцією, створеною сталіним як зовнішньополітичне відомство радянського союзу. Ця інституція якою була, такою й залишилася, хоч і намагалась останні 30 років змінити своє обличчя, показуючи себе немовби таким світлим ангелом. А насправді диявольське обличчя московського патріархату проявилося відразу, щойно патріарх кіріл проголосив «русскій мір» головною ідеєю православного московського патріархату, а відтак, по суті, підтримав війну росії проти України, вбивства людей в Україні. Від цього постраждала Українська православна церква московського патріархату і, на превеликий жаль, не зробила висновків: її єрархи дотримуються давньої практики «а може, нас омине», як це зазвичай було. Ні, цього разу не омине – вони повинні стати або на бік правди, або на бік диявола, брехні.

Реформа церковного календаря потрібна, але, як на мене, Православна церква України зробила такий крок тому, що люди бажають цілковито відділитися від усього, що пов’язує їх із москвою, зокрема й церковний календар. Чи це слушно? Так. Чи це церковна аргументація? Ні. Вона політична, але правдива і слушна. Ба більше, якщо ми вже робимо якусь календарну реформу, то треба робити її цілковито, а не обмежуватися зміною дати святкування Різдва. Як ми відсвяткуємо це Різдво? В чому це полягатиме? В тому, що сядемо до столу 25 грудня? Чи це змінить щось у нашій вірі? Не змінить. Треба взяти участь в богослужінні, належним постом підготувати себе, збагатити свою віру тощо. Варто повністю змінити весь календар уже і відразу. Чи готові ми цього року його змінити? Як на мене, вже запізно. Але пропозиція Православної церкви України дозволити певним парафіям перейти на святкування 25 грудня слушна за умови, що це буде останнє «змішане», подвійне святкування. Якщо наступного року ми всі перейдемо на новий календар, тоді це буде слушно. А якщо тільки цього року, то це вже трохи відгонить політикою. Наступного року як Українській греко-католицькій церкві, так і Православній церкві України варто підготувати перехід на григоріанський календар. Зрештою, всі наші богослужбові книги слідують григоріанському календарю. Хто загляне у нього, то побачить, що ми святкуємо якраз 25 грудня, але робимо вигляд, що 7 січня. Це ж стосується Пасхи, інших свят.

Календарна реформа також повинна взяти до уваги святих, які наповнюють кожен день. Святі в літургійному календарі – це не тільки ті особи, завдяки яким ми святкуємо свої іменини. Це люди, взоруючись на яких, ми наслідуємо Ісуса Христа, і вони повинні бути нам близькі. Якщо поглянемо на теперішній літургійний календар Православної церкви України і Української греко-католицької церкви, то побачимо, що він сповнений імен багатьох святих, праведних перед Богом людей, які абсолютно нам не відомі, а тому не промовляють до сучасної людини. В тих календарях мали б бути такі святі, як Іван Павло II, Іван від Хреста чи той же Шарбель, культ якого зараз великий не тільки в Галичині, а й у центрі та на сході України, святі київської доби. Їх треба впровадити в літургійний календар і заохочувати людей наслідувати їх. Разом із питаннями календаря астрономічного треба змінити календар літургійний. Ми до цього готові, маємо фахівців, які вже можуть це зробити. Знаю літургістів, зокрема в Українській греко-католицькій церкві, які вже цю реформу напрацювали з точки зору богословської, наукової. Залишається тільки питання її впровадження. Коли мовиться про компетентний орган, відповідальний за таке, це очевидно Синод єпископів. Не кажу про спільний синод між Українською греко-католицькою церквою та Православною церквою України в даному випадку, а принаймні про якусь консультацію. Також у цьому процесі мають бути задіяні представники Римо-католицької церкви в Україні. Єрархів московського патріархату навіть не беру до уваги, бо вони не здатні на будь-які кроки, але це вже інше питання.

Дуже довго влада робила вигляд, що не втручається у церковні питання, що її не обходить діяльність московської церкви. Але Служба безпеки України зацікавилася цією організацією. У Львові поки що таких дій не було. Як думаєте, це торкнеться Львівщини, заходу України?

Мені важко щось прогнозувати. В Українській греко-католицькій церкві з 1990-их років били на сполох, щоби держава надала рівні права Церквам. У їхньому існуванні перед державою, на превеликий жаль, рівності не було, бо були рівні й рівніші. Якщо взяти до уваги Українську православну церкву московського патріархату, то їй віддавали різні прерогативи, починаючи від користування пам’ятками архітектури і закінчуючи величезними державними дотаціями. Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра, Закарпаття, Чернівеччина – вони порушували всі стандарти навіть щодо пам’яткохоронного законодавства, бо в Почаєві збудували величезний собор на території лаври. Натомість для Української греко-католицької церкви деколи було великою проблемою замінити один ґонт на покрівлі дерев’яної церкви. Таке було на Львівщині, я сам став жертвою такого підходу. Тобто одним було дозволено все, а другим не можна було нічого. І це не робили люди, які були московитами, росіянами. Вони були українцями і дотепер займають поважні пости в певних державних інституціях. Чи зробили вони висновки? Важко сказати. Сьогодні мене запитали, чи війна змінює світ. Війна змінює тільки тих, що хочуть змінитися, а ті, що не хочуть, шукають для себе вигідного місця, вигідної позиції. Я не буду зважати на це, бо живу одне життя та інших закликаю жити так, щоби про них була пам’ять і в людей, і в Бога. А от висновки на державному рівні варто робити уже.

Читайте також: Роман Ващук: «Україну бачать жертвою, але вона бореться і розвивається»

Коли мовиться про Українську православну церкву московського патріархату або, як ми її називаємо, російську православну церкву в Україні, то ця інституція після всього, що сталося, не має права на існування. Не має права користуватися тими благами, які їй дає Українська держава, бо вона виступила не тільки проти держави, але й проти народу. З боку провідників цієї церкви я до сих пір не почув засудження не те що російської агресії в Україні, а навіть імені агресора. Вони й далі думають, що міф про трійцю «Україна, Росія, Білорусь» – це немовби Боже створіння, яке треба леліяти. Я не кажу про всіх у цій церкві, є дуже багато нормальних людей, котрі живуть згідно із заповідями Христовими. Це передусім миряни, є напевно й священники. Маю там людей, з якими знаюся роками. Тільки виховання в російській православній церкві побудоване на страху та певній підлеглості. Ця церква як інституція потребує покаяння, але щоби дійти до нього, вона повинна все втратити. Пригадуєте, коли з Христа хотіли познущатися – прибивали до хреста голим, зняли весь одяг? Так і в духовному житті є важливий елемент: коли хочеш покаятися, навернутися, то мусиш оголитися з усіх своїх гріхів. Українська православна церква московського патріархату хоче тривати як церковна структура, але без публічного покаяння перед українським народом – не символічного, а з уст всіх єрархів – вона не має права на існування.

Але Бог очистить цю церкву, люди будуть поволі покидати її. Це відбувається вже зараз, бо йде паралельний шлях очищення. Один я б назвав інституційним, він дещо форсований, коли багато парафій переходить із Української православної церкви московського патріархату до Православної церкви України. Цей шлях зрозумілий, але не передбачає великої зміни, бо в ньому змінюються тільки люди. Бо щодо священників, які переходять до лона Православної церкви України із московського патріархату, я не впевнений, що вони дуже радикально змінюються. Але є й паралельний процес: люди відходять з цієї церкви, бо пережили великий шок і зараз шукають церковних спільнот, у яких зможуть знайти пояснення, чому все так сталося і де їм далі жити з Богом. Вони знаходять різні спільноти: одні йдуть до греко-католиків, другі – до римо-католиків, треті – до православних. Деякі перебувають у такій зневірі, агностицизмі, але це, мабуть, один з відрізків на їхній дорозі віри в Бога. Потрібен час, але однозначно треба почати ці реформи, це очищення.

Як діятимуть державні мужі, важко сказати. Але якщо мовиться про церковних достойників, то їм варто перестати бути страусами, які ховають голови в пісок і відмовчуються, або ж прикриваються вивісками «Ми підтримуємо українську армію», намагаючись цим виправдати, відбілити себе, свою поведінку і московського патріарха. Цей варіант уже не пройде. Те, що вони говорять про якусь автономію від москви, є абсолютною фальшю. В Церкві діють чіткі правила.

Не можу не запитати про заяви, які лунають з вуст Папи Римського і часто засмучують українців. Як ви бачите цю ситуацію і чи можна очікувати радикальних змін, на які так сподіваються люди?

Я священник-монах Української греко-католицької церкви, ліквідованої радянським режимом в 1946 році дуже підступним і брутальним способом – через насильницьке приєднання до російської православної церкви. Це сталося таким благородним шляхом, який називається Собором, хоча то був псевдособор. Аби вижити в той час, радянська влада пропонувала нам підписати згоду на те, що ми будемо згадувати під час літургії московського патріарха і підкорятися йому. Але наші люди, священники, єпископи знали, що це суперечить Євангелію, бо в 16 главі Євангелія від Матея чітко подане звернення Ісуса Христа до Петра: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро-Скеля і на цій скелі збудую мою Церкву й адові ворота її не подолають». Через вірність наступнику апостола Петра моя Церква терпіла століттями, не тільки від 1946 року, а ще від Берестейської унії, за імператора Петра I, за Катерини ІІ, за Миколи II. Тому чути певні вислови Папи Франциска боляче й мені, бо тут мовиться про нерозуміння дітей своєї Церкви, зокрема про ідею спільного несення хреста українкою та росіянкою під час хресної дороги в Колізеї, де тоді намагалися поєднати російський та український народи без попереднього покаяння росіян. Були й інші заяви про НАТО… Мені важко коментувати слова Папи, бо я не належу до його найближчого оточення. Як людина, яка 15 років вчилася і проживала в Римі, знаю людей, які оточують Папу, і те, як формується церковна риторика. Тому можу сказати , що Папа однозначно не є проросійським. Але, можливо, він не до кінця зрозумів ситуацію, яка відбувається. Бо якщо ви побачите його останній лист, скерований до українського народу й опублікований 24 листопада, то він унікальний. Востаннє такого листа до українського народу написав Іван Павло ІІ під час святкування тисячоліття Хрещення Руси-України в 1988 році, коли Україна ще не була незалежною державою.

Читайте також: Що має побачити кожен львів’янин: храм Святого Архистратига Михаїла

Останній лист Папи Франциска має чіткі ознаки того, що він визнає український народ народом-мучеником, переслідуваним росією, що вона чинить над нами геноцид, подібний до того, який вчинив йосиф сталін зі своїм почтом. Зрештою, 28 листопада щомісячний єзуїтський журнал «Америка» опублікував інтерв’ю з Папою, записане 22 листопада в Домі Святої Марти у Ватикані. В ньому на запитання, чому він не називає на ім’я того, хто напав на Україну, тобто путіна, Папа відповів, що це й так відомо. Але з коментарів стало зрозуміло, що він це робить з огляду на дипломатію, оскільки Ватикан задіяний у звільненні українських полонених, зокрема й тих, що були на «Азовсталі». Це було офіційно озвучене. Думаю, мине час і риторика Апостольського Престолу зміниться. Вона вже змінюється. Треба розуміти, що впродовж десятиліть російська православна церква московського патріархату формувала свій напрям у Ватикані, кажучи: «Ми можемо наблизити єдність Церкви, тільки потрібно з нами вести діалог». Вони себе представляли ангелами миру, а тепер показали, що є грішними ангелами. Багатьом людям, які присвятили своє життя співпраці з росією в надії на її навернення, тепер відкриваються очі. З деякими я спілкувався, вони абсолютно розгублені й не розуміють, що сталося. Вони не очікували, що російська церква опуститься до такого рівня і почне підтримувати цю війну. Зараз в умах багатьох людей у Римі, у Ватикані відбуваються кардинальні зміни, і нам треба ці зміни підтримати аргументами й поясненнями. Для цього нам потрібні фахові дипломати як з боку держави, так і з боку Церкви. Зрештою, Рим – це столиця наукових інституцій, де розробляють різні концепції та погляди Церкви на її розвиток у майбутньому. Тут наше місце повинне бути чільним, його мають займати люди, які можуть щось сказати про нашу Церкву і наш народ .

Важливими є свідчення українських священників, які перебувають на війні, капеланів, тих, що обрали інший шлях, і тих, що сьогодні допомагають людям, які там перебувають. Ви також до цього докладаєтеся, спілкуєтеся з тими, що на війні?

Звісно, і то не відтепер. З 2014 року в межах своєї компетенції я долучаюся до різних державно-військових формувань, де потрібна участь священників. На початках це був обмін військовополоненими, відтак пошук безвісти зниклих. Паралельно допомагаю військовим як волонтер і друг, оскільки багато моїх друзів воюють. Свою діяльність скеровую у двох напрямках – допомога тим, що на фронті, солдатам та іншим людям, і співпраця з військом. Як людина, яка багато років перебувала на Заході, зокрема в Римі, бачу, що потрібно постійно працювати тут, на лінії інформаційного фронту, який не менш важливий, і намагатися достукатися до людей в Римі, котрі впливають не тільки на політику Церкви, але й держави. Намагаюся контактувати з людьми, з якими закінчив інститут і які сьогодні перебувають на різних постах, донести істину про те, що діється в Україні. Бо російська пропаганда дуже сильна, вона збаламутила західне суспільство. Деколи розсудливі люди не знають, кому вірити, і більше довірятимуть тим, з якими пройшли певний життєвий шлях, а не тим, які щось показують через телебачення. Але це кропітка щоденна праця, вона не обмежується однією заявою, треба постійно спілкуватися на різних рівнях. Наш Блаженніший Святослав це робить у свій спосіб, контактуючи з єрархами. Та багато священників, монахів, монахинь роблять це в інший спосіб, на своєму рівні, і це потрібно робити далі.

Я є палким прихильником того, щоб українці у римських інституціях наново почали представляти людям з цілого світу унікальну історію Української греко-католицької церкви і України загалом як київського християнства, наш досвід на дорозі наслідування Ісуса Христа, що ми можемо вкласти сьогодні, будучи у війні, в розвиток Церкви третього тисячоліття. Наш погляд не може бути звернений тільки в минуле, але й у майбутнє. Мене як священника передусім цікавить майбутнє Церкви як інституції, яка провадить людей до Бога. Це для мене завдання номер один. Нова доба вимагає нових людей, підходів, викликів. Незмінною залишається тільки правда про Бога, людину, Церкву, те, що Бог сотворив світ і покликав Церкву для того, щоб вона була дорогою людини до Бога.

Розмовляв Сергій Смірнов

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.