Соломія Чубай: «Мій брат пам’ятає обшуки з дитинства. Тепер рятує своїх дітей»

4719 0
23 січня у Львові відбувся концерт «Цей світ вертеп» з нагоди 74-ої річниці з дня народження поета Грицька Чубая. Tvoemisto.tv пропонує розмову з артменеджеркою, волонтеркою і співачкою Соломією Чубай про те, чому треба вчити історію змалечку, хто першим здав Грицька Чубая, за що ми воюємо і чому тільки зараз люди починають любити і цінувати українське в спецпроєкті «Акценти Твого міста».

Соломія Чубай – співачка, артменеджерка і волонтерка. Якими були твої останні пів року?

Я втікаю від волонтерства від самого початку, бо коли дивишся на Сергія Притулу, то виникає враження, що ти нічого не робиш. Що твої вісім-десять машин порівняно з тим, що робить він? У мене був геніальний тато і є геніальний брат. Я завжди мала дуже високу планку, до якої тягнулася, тому для мене це тепер складно у волонтерстві, бо такі люди, як Притула, роблять значно більше.

Щодня, переглядаючи ввечері свої телеграм, вотсап, я бачу історію, фотографію, відео і розумію, що надіслала вже насправді дуже багато.

Я пишаюся українцями і думаю, що коли говорять, що ми втомилися, це неправда. Хтось, можливо, вже відійшов, хтось прийшов новий, може, ми збираємо зараз менші донати, але воно дає цю суму на машину або запчастини, які ми маємо відправити на фронт.

Для дуже багатьох українців 1980-ті роки – це така своєрідна золота доба. А історія вашої родини – це історія сім’ї, яка страждала і яку вбивав той режим. Як боротися із залишками цієї радянщини, яка все ще присутня в нашій державі?

Коли з’явилися перші фото з Ізюма, ми зрозуміли, що це закономірність після Бучі. Мого тата знищили, коли йому було 33 роки. Його катували в один час зі Стусом, Горинями, Калинцями, і моя родина жила в цей час.

Мій брат, Тарас Чубай, пам’ятає обшуки, хоча тоді ще був малим. Пам’ятає перериту хату і побитого батька, якого забирали в «каталажку». І нині мій брат дивиться на своє розбите подвір’я в Гостомелі та з-під куль рятує своїх дітей. Він бачив це у 1972-ому і бачить це в 2022 році.

Поведінка росіян не стала для мене відкриттям, бо українців вони знищували завжди. Раджу вчити історію напам’ять ще від козаків, яких нищила Катерина II, до Голодомору. Навіть те, що ми маємо зараз у Львові велику кількість російськомовних дітей, це ж не переселенці це внуки і правнуки «асвабадітєлєй».

Але ж не можна рівняти всіх «асвабадітєлєй». Серед них є й мої друзі, які зараз на фронті, були поранені, але повернулися…

Ми просто маємо пам’ятати, як російський солдат потрапив сюди. Чому така проблема з Донецьком, Луганськом і Харковом? Винищили всю інтелігенцію. Вони намагалися просто вирвати це коріння.

Мій батько свого часу намагався затриматися в Києві, та йому не дали цього зробити. У Львові його гарно прийняли Чорновіл та Калинці.

Моє прізвище – це «гетьман». Тобто ми з козацького роду. І коли я робила фільм про тата «Чубай. Говорити знову» з Михайлом Крупієвським, це зайняло три роки , багато переглянутих архівних документів.

У одному фільмі була історія ОУН-УПА. І козаки. Його село за 30 кілометрів від Берестечка. Він досліджував козаччину, в нас навіть були удома козацькі шаблі. Він і на фотографіях завжди був козаком із чубом. Уже в 15 років створив літературний гурток, де читали заборонених Хвильового, Плужника, Семенка. В 15 років його вперше заарештували в його ж селі. Здала його дівчина.

А коли видали першу збірку?

Це була збірка «Говорити, мовчати і говорити знову». Це Микола Рябчук посприяв. Якщо не помиляюся, це було в 1990-их роках. Я жила тоді в інтернаті у Мюнхені, який називався «Вільна школа». Знаю, що Рябчуку було тоді дуже важко, редагувалося все.

Чия поезія була заборонена і чи були партійні поети, які отримували премії?

Таким у нас був Бажан, Микола Петренко, Лубківський, Богдан Стельмах.

Але досі не розставлені акценти в цій історії. Вони можуть бути поруч, у підручнику.

Я дуже добре розумію, як почувався у той час Тичина. В мене на YouTube є дискусія про нього. Тичина ранній і Тичина пізній – зламаний системою поет. Я особисто знаю родину Лубківських, Стельмахів, Петренків, і тут мій тато, якому так і не дали працювати. Він працював на овочевій базі, розвантажував гнилі овочі. Уночі малював плакати і розвантажував вагони.

А тим часом були поети, які працювали на якихось посадах, яких друкували, яких видавали, які вміли говорити з цією системою. Але я не  маю права їх засуджувати. Коли я зробила фільм про тата, то уявила, що прийшло КГБ, націлило револьвер на вагітну маму і поставило  батька перед вибором: «Або ти щось кажеш і підписуєш, або ми її вб’ємо»... Ще багато людей не усвідомлюють цього. Це відверта жорстокість, садизм, який у них був завжди.

Чим заповнити цю прогалину, яка утворюється на місці всього російського, що є в левової частки українців?

Щоби заповнити цю прогалину, треба мати бажання. А якщо його нема, то... Мене вразило те, коли я поїхала до 28-ої бригади на передову, і вони увімкнули в машині російський реп. Я запитала, чи вони взагалі нормальні: «мочите» москалів і вмикаєте російський реп?! Я розумію, що інтелігенція надає цьому значення, але є люди, для яких це просто фон.

Для мене завжди важливий контекст – слова і музика, що вони несуть. І оскільки я сама пишу музику, роблю великі музичні проєкти, то усвідомлюю це.

Треба розуміти, що є різні люди. Для когось важливий просто шум, для мене ж важлива глибина. Брат бив мене по руках, коли я включала щось із американської поп-музики, коли була мала. Але саме йому я завдячую тим, що маю музичну палітру. Я обирала між класичною оперою і якісною класичною музикою, рок-музикою, гранжем, я навчилася слухати тексти.

По-різному буває. Але ми маємо розуміти, що війна, ці люди, які на передовій, такі різні. Вони не слухають контекст – вони ловлять щирість, вони чують, чи ти їх любиш, чи ні. Це як із дітьми з аутизмом, бо в мене син із аутизмом, я знаю, про що кажу.

З ними не можуть працювати фальшиві люди, тому що вони це відчувають. Навіть той, хто хоче піаритися біля них, не зможе довго там перебувати, бо такі діти його не сприймуть. Мені здається, те ж саме відбувається з нашими хлопцями та дівчатами на передовій. Вони бачать таке, що нам і не снилося. І все, що нам лишається, це чиста емоція любові та співчуття.

Думаю, ми рухаємося в бік світла. І коли ми зрозуміємо будову всесвіту, любов, прийняття, чути і бути почутим, мені здається, що всі речі   залишаться поза контекстом. Бо все, з чим я борюся в своєму проєкті, є тим, що я жила у «коконі» інтелектуалів. Але Україна значно ширша, це показала війна. Не всі знають Андруховича, Прохаська, Чубая.

Чи не означає це, що вони неважливі?

Вони дуже важливі. Проблема наших міністрів культури і нашої держави, що вони не беруть те, що вже виросло на українському ґрунті, не підносять його.

Я багато років була головою правління мистецького об’єднання «Дзиґа», з 2003 по 2021 рік. Ми створювали дуже круті мистецькі проєкти, які виховали певну молодь. «Дзиґа» ще з 1998 року виховувала і «Океан Ельзи», і Руслану, і «Мертвого півня». На їхній музиці виросло покоління.

Це величезний пласт роботи. Мені здається, що проблема нашої держави у тому, що чиновники почасти не розуміють того. У Go-A до Євробачення на YouTube було кілька сотень переглядів, і після цього вони стали суперпопулярними, перед ними почали відчинятись усі двері.

Те саме було колись із «Океаном Ельзи» та «Бумбоксом»: перші поїхали і заспівали щось у росії, і це стало популярним, другі записали трек для якогось популярного російського серіалу. Українці, ну навчіться вже цінувати тут і тепер! Поки хтось не скаже, що хтось класний, про цих авторів ніхто не почує.

Мені здається, що у нас, українців, є проблема, що ми не цінуємо людей одразу, без возвеличення. Ми – люди, і ми робимо помилки, і коли ми це зрозуміємо, то все зміниться.

Це радянщина, коли за найвищі заслуги перед народом діячі культури можуть отримувати від держави звання героя?

Є така річ. Це відбувається замість того, щоби дати цій людині ефір на радіо чи на телебаченні, чи підтримувати, говорити про цю людину, митця.

Ми, митці, зараз у дуже поганій ситуації. Ми не маємо цієї підтримки. Зараз знову УКФ скоротив фінансування. Я не можу зрозуміти, куди ми рухаємося, бо, як на мене, це очевидно, що війни починаються тому, що ми не займаємося вихованням, як писав мій тато у «Вертепі» про «мислячу породу». 

Оцей «совок» в голові, мені здається, є і в наших ключових керманичів країни. Багато з тих, що виросли східніше, є дітьми радянського союзу.

Може, є сенс домовитися, що не варто під час якогось умовного перехідного періоду ставити людей на посади, що передбачають  відповідальність за гуманітарну політику, які виросли в радянському середовищі?

Що мене свого часу вражало у Києві, то це популяризація кав’ярень із радянськими телефонами, прапорами, ті хаби, зроблені під квартиру доби «совка». Пити з півлітрових банок пиво, як алкоголіки в радянському союзі, столи із 60 – 70-их, килими, страшні шафи…

Було таке, що до війни молодь уже носила краватки. Це було в Києві та в Харкові, де на кожному кроці були ці хаби й ресторації. І там не розуміли мого обурення, тому що для мене «совок» спрацьовував як тригер, і це був якийсь жах.

Мені дуже пощастило, що ми – мистецька родина, що радянський Львів пройшов повз нас. У нас були антикварні меблі, картини Труша, хороші книги. Ми вміли це зберегти. Але для 80% населення типовою окрасою помешкання була радянська «стєнка».

У мене є свекруха, з якою я завжди сварилася. Бо коли приїжджала до неї в Долину, то мені розповідали, яким гарним був Сталін, як колись було добре. Вони завжди питали мене, чому мій тато «наривався».

І ми маємо таких українців зараз. Це як два різні береги. Ти можеш блукати в ілюзії на одному березі, що ми на щось впливаємо, що ми такої передової думки, а є люди, які це просто зневажають, бо їм було класно й без того.

То за що ж ми воюємо?

Зараз уже зрозуміло за що. Зараз про це не мовиться. Ми воюємо тому, що жодна свобода не може даватися так легко, як вона далася нам у 1991 році.

Українці, на жаль, вміють цінувати тільки мертвих або те, що дається через величезний біль і втрату. Якщо подивитися на нашу сучасну українську владу, яка до цього була відверто про«совкова»: вони почали говорити про Голодомор, взяли історію кожного міста, що радянська влада там чинила. Тому мені здається, що ця війна – не про замовчування історії.

Мені здається, що ми нарешті підважили цю «совкову» армію, яку вважали «асвабадітєлямі», і нарешті почали говорити про Стуса. Нарешті бути бандерівцем – гідно в очах українців зі сходу.

Ця війна для того, щоби ми нарешті розвіяли всі ці стереотипи. Це глобальна війна, яка змінює світ. Усім було дуже комфортно в певній зоні, і вона нарешті розвалюється.

Світові було дуже зручно, що були нацисти і фашисти. Окей, вони визнали це на Нюрнберзькому процесі. Це дуже круто. Це те, чого росія ще досі не може визнати. Вона є класичним психопатом-аб’юзером, якому подобається все криваве.

Тепер наше завдання – не повернутися в стан жертви, в жодному випадку. У кожному з нас раніше засіла жертва і комплекс меншовартості. Він  виник не на рівному місці. Щоби вижити, ми самі, зрештою, накрили історію з борнею наших пращурів. Про те, що хтось із рідні був в УНР, а тим паче в УПА, подекуди просто перестали говорити.

Але жертва виживає, вона не живе. Зараз крутий час, але дуже страшний з огляду на події в Бучі, Гостомелі, Ізюмі. Ми показуємо все це світові. Але зараз ми говоримо, що так було завжди, що москалі робили це з нами завжди. Петербург побудований на кістках козаків…   

Мене дуже приколола Одеса. Коли я їздила на передову, всі пам’ятники були заставлені мішками з піском. І тільки одна Катерина аж проситься, щоби по ній лупонули нарешті. Мені здається, що самі одесити вже зрозуміли, що Катерина – це печаль.

А що, якби львів’яни захотіли поставити пам’ятник Марії-Терезії, скажімо, в центрі Львова?

Мені здається, що це те саме, що німці ставили б усюди пам’ятники Гітлеру. Це та сама річ.

Я працюю з сім’ями, які мають дітей із аутизмом. І коли батько – аб’юзер, б’є, і коли ти говориш тій жінці, що «б’є, значить любить» – це про те, що ми підтримуємо садизм, приниження.

Коли українці перестануть бути жертвами, ми почнемо говорити так, як є, перестанемо це терпіти. Росія підтримує пам’ять про Леніна, Сталіна, і вони стають героями для її дітей. Отже, ці діти думають, що Голодомор – це нормально, бити свою дружину, як це робив Сталін, теж нормально, знущатися зі своїх дітей – нормально. Їхній герой – путін, який не визнає своїх дітей, і це теж окей.

Вони ростуть моральними виродками. І ті виродки плодять виродків, тому що ті цінності, які вони сповідують, страшні. І ці люди, 19-20 років, приходять і ґвалтують чотирирічну дівчинку у нас в Гостомелі чи в Бучі…

Я вчила свою племінницю любити, вчити українську пісню, бути ввічливою. Аж тут приходить людина з іншими цінностями і каже, що може зґвалтувати і забрати дім. Це так само, як на Заході дають поради, щоби Зеленський віддав землі, на які претендує росія. Там не розуміють, що коли до тебе в хату заходить психопат-аб’юзер, то просто забирає все, твоє тіло і душу. Ти залишаєшся ні з чим. А коли ти лишаєшся ні з чим, він іде в сусідню хату. Це наче вогонь, який перекидається з хати на хату.

Чи є хороша новина в цій історії?

Звичайно. Це те, що наші захисники стоять там і не пускають це сюди.  Низький їм уклін, що з 2014 року вони там стояли і не пустили це сюди! Зараз ми народжуємося як політична нація, розправляємо крила і стаємо армією Світла.

У нас є свої герої, нам не потрібно дивитися кудись за кордон, імпортувати героїв. Люди починають любити й цінувати українське. У нас позитиву від лютого стало значно більше, аніж було за всі 30 років незалежності. 

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Акценти твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!