Як ми можемо наблизити перемогу; чому Захід боїться поразки росії; що робити з реформами і змінами під час війни; чи потрібен Україні уряд національної єдності; як змінити радянську систему врядування, яка досі в нас працює; чого очікувати в 2024 році та які сектори могли б активніше включатись у боротьбу. Про це та інше Tvoemisto.tv розповів директор pro.mova, член наглядової ради «Суспільного», викладач Українського католицького університету Євген Глібовицький.

“Вар'ятські речі – це теж частина політичного процесу”

The Economist опублікував статтю про те, що в Україні назріває розкол, непорозуміння між військовим командуванням і політичною гілкою. Це серйозна проблема, про яку вже говорять за кордоном. Ці скандали з Безуглою, нападки на командувача Залужного… Що відбувається в країні? Як це все сприймати? Нещодавно хтось сумно пожартував: донедавна читали історію падіння УНР і казали: «Як вони могли втратити такий шанс, пересварившись між собою», а тепер ми думаємо, що вони ще непогано трималися. Чи ми теж зараз підходимо до якоїсь небезпечної лінії?

Та ні. Те, що відбувається, є частиною політичного процесу, яким він міг би бути в наявних умовах. Є очевидні лінії напруги, які можуть час від часу наближатися до небезпечних зон. Цей процес у нас тривав весь час, просто ми дійшли до такого рівня міжнародного впливу, що тепер про це пише The Economist. Раніше він помічав нас вряди-годи, а тепер ми в центрі уваги, і це спричиняє ефект відлуння: коли про щось пишуть на Заході, воно знову повертається до нас, тому що про це пишуть на Заході. Ми за 30 років мали б звикнути, що з уст політичних діячів періодично звучать якісь вар'ятські речі – це теж частина політичного процесу, природне явище.

Я не поділяю апокаліптичних страхів, мовляв, усе пропало. Так, ситуація складна. Стратегічні виклики мене насторожують набагато більше, аніж тактичні. Якщо мовиться про війну, то гадаю, що внаслідок повільності підтримки Заходу, передусім військової, ми пропустили вікно можливостей, яке давало шанс швидко й переможно закінчити війну, вийти з неї в посттравматичне зростання. Кажу про зростання з високою експонентою: швидке і тривале економічне зростання, відкриття другого дихання в суспільства, яке окрилене перемогою і має можливість звернути гори. Боюся, що ми втратили цю траєкторію, а на неї в мене особисто було дуже багато сподівань. Я сподівався, що завдяки їй зменшиться розрив між Україною та розвиненими європейськими країнами. Що довше триватиме війна, то вищий шанс, що ми вийдемо з неї в депресивний стан, коли буде втрачена частина енергії, яка примушує людей вставати вранці і щось робити, частина приватної ініціативи, внутрішнього драйву, який вимагає від людей не погоджуватися на те, що вони мають, а прагнути більшого. Це страшна втрата з погляду людського капіталу. Це ті самі люди, але мотиваційно випалені, вже не готові інвестувати свої зусилля, ініціювати щось. Це набагато тривожніший сценарій.

Західні партнери не розуміють, що ситуація рівноваги на фронті є різновидом поразки для України. Росія кількісно переважає, і для того, щоб Україна була в паритеті з росією, їй треба бути якісно сильнішою. Це боротьба кількісного і якісного. Якісне тримається на людському капіталі, нашій креативності, спроможності час від часу хакнути систему і здійснити прорив. Щоразу, коли ми проходимо через факультативні необов'язкові випробування, наша глибока історична травма, успадкована з останнього століття, вступає в резонанс з новими подіями. Вони поглиблюють цю травму, вона прибиває ще більше, зменшує спроможність, ускладнює все. До повномасштабного вторгнення ми рухалися за вектором виходу з травми в бік розвитку креативності, людського розвитку. В цьому Україна зробила найбільший стрибок. Якщо дивитися на місце України в глобальних рейтингах, то за якістю інститутів ми глибоко посередині другої сотні, за якістю інфраструктури – приблизно на 100-му місці, а за розвитком людського капіталу – в першій 50-ці. Це означає, що люди є найважливішим чинником змін, локомотивом, який витягує нас з отого старого, радянського.

Поразка України означатиме удар по добробуту західних країн

Захід не зміг нас коректно прочитати й проінтерпретувати, а ми не змогли себе пояснити. Наслідком цього є велика кількість неправильних припущень щодо України, її міцності, важливості, української суб'єктності, того, наскільки нам потрібно допомагати і коли саме. Виборці в США, маю таке побоювання, що й у багатьох західних країнах, виходять з припущення: є певний сценарій, що буде, якщо вони допомагатимуть Україні. Вони порівнюють його з тим самим сценарієм, якщо не допомагатимуть Україні, але не з огляду на наслідки для світу, а з огляду на наслідки ось цього скорочення витрат. Умовно кажучи, вони вважають, що мільярди доларів американської допомоги можна просто дати на якісь американські програми і світ залишиться таким самим, яким є зараз. Але він таким не буде. Поразка України означатиме удар по добробуту людей у всьому розвиненому світі. Вони цього не розуміють, не порівнюють сценарій поразки України з наслідками, до яких це призведе. Після поразки України всі диктатури в світі стануть міцнішими, нахабнішими. І це відчує насамперед споживач через зміну торговельних відносин, зменшення безпеки торгівлі, вищі ціни в супермаркетах. Фактично він програє. Але американський споживач цього не бачить, відмовляється це розуміти і посилає своїм політикам дуже недалекоглядні сигнали.

Проблема лідерства теперішньої американської політики полягає в тому, що політики не ризикують конфронтувати популярні серед виборців позиції, виходити до них і казати: «Ви помиляєтеся, світ виглядає і працює інакше». Розумію, коли таке стається в незрілих демократіях, таких як Україна, але коли це стається в зрілих, таких як США, це ознака кризи. Я розумію, що ми заходимо в точку, у якій Захід не бачить, куди рухатися. Українці кажуть: «Треба рухатись у бік поразки росії». На Заході це викликає відчуття страху, бо частина його істеблішменту вважає росію одним зі стовпів, на яких тримається світ, вона не може зазнати поразки, це неможливо в принципі. Це так само, як у Стародавньому Римі сказати, що колись не стане Римської імперії. Як? Світ неможливий без Римської імперії. Частина боїться того, що посилиться Китай, частина – що виникне величезна конфліктна зона, якою доведеться зайнятися негайно, немов гасінням пожежі, і що цим скористаються інші, наприклад Саудівська Аравія, Північний Кавказ, які посиляться і будуть ще більше «розгойдувати човен». Як-от Туреччина, яка поводиться дуже опортуністично.

Сума всіх цих страхів призводить до того, що допомогу Україні виціджують по краплі – рівно стільки, щоб вона не зазнала очевидної поразки, але недостатньо, щоб вона прорвалася. Як наслідок у певний момент військові починають посилати сигнали: «Ми розуміємо, що ви робите. Так добра не буде». Перед тим журнал Time писав, з яким рівнем особистого роздратування Зеленський ставиться до цих відмов і обмежень. Ми фактично маємо дуже подібну реакцію від військового та політичного керівництва країни на західні обмеження. При цьому частина західних політиків висловлюють вербальну підтримку, кажучи: «Ми будемо з Україною стільки, скільки буде потрібно», але не пояснюють, що буде потрібно, що означає «будемо з Україною», і, вочевидь, не можуть обіцяти навіть того рівня підтримки, який був. Наразі адміністрація Байдена не може провести через Конгрес пакет для підтримки України. Будемо бачити, як, найімовірніше, всередині відбудеться розмін на те, що в пакеті разом із підтримкою України буде спорудження стіни на кордоні з Мексикою і таке інше. Це дуже складний процес.

Нам потрібна еволюція думки про Україну на Заході для того, щоб одного дня постала синхронізація нашої та їхньої оптики стосовно росії. Щоб вони зійшлися на тому, що найкраще для світу – це поразка росії, бо так ми не зайдемо у відкладання цих проблем на наступні покоління. Якщо вийдемо в будь-яку форму замороження конфлікту, це означатиме, що наше життя – на фронтирі, яке й без цього буде дуже довгим, перетвориться в набагато триваліше протистояння і матиме для українського суспільства величезні наслідки. Ми будемо змушені побудувати мілітаризоване суспільство, змінити культуру для всіх цивільних. Це означатиме, що війна не є фактором, який ми можемо пережити, що входимо у нього всім своїм життям. Це тривожний сценарій.

Російська система на позір є міцною і за п’ять хвилин до краху

Із того, що ти змальовуєш, видається, що Україна в цілому дуже сильно залежить від глобальних процесів, глобальної кризи демократії чи ліберального устрою. Що ми маємо робити в цей час? Було багато прогнозів, зокрема азербайджанського військового експерта Агіла Рустамзаде, про те, що за рік світ покінчить із росією та Іраном. Цьому прогнозу вже понад рік, але бачимо, що росія та Іран не стали слабшими. На жаль, справдилися найпохмуріші прогнози, зокрема шотландського історика Фергюсона, який попереджав, що політика Байдена не буде ефективною, призведе до тривалої та виснажливої війни, яка може затягнутися на роки, і найвищу ціну в цій історії платитиме Україна. В 1950-х роках у Кореї за незалежність Сеула воювала міжнародна коаліція. Зараз цього нема. Тепер Фергюсон приїжджає в Україну і каже: «Не чекайте, коли закінчиться війна. Змінюйте країну вже зараз, модернізуйте систему управління». Чи це добра порада? Чи історик не бачить наших викликів?

Порада проводити реформи є доброю. Проблема в тому, що ми маємо певні обмеження на повноту інструментів для проведення реформ, наприклад обмеження демократичного процесу. Влада під час воєнного стану є менш підзвітною, менш чутливою до сигналів з боку суспільства, а суспільство – більш чутливим, сильніше артикулює якісь сигнали. Це зовсім інакші відносини між суспільством і державою. Українська система відкрита, тому кризи помітні відразу, російська – закрита, ми не знаємо, чи міцна вона, чи крихка, чи завтра розвалиться. Дивлюся я на кремлінологів, які згадують старі навички часів холодної війни, кажучи: «Дуже дивно, що патрушев почав часто виступати». Востаннє він розказував губернаторам, які йому не підпорядковуються, що вони мають робити, говорив про путіна в минулому часі. Ми не знаємо, що там відбувається, не розуміємо. Ця система видаватиметься міцною до останнього дня. Вона матиме вигляд цілісної і за п’ять хвилин до того, як впаде. Тому говорити про те, хто наскільки сильний, складно.

Так, нам треба змінюватися під час війни, проводити реформи і розуміти, що є певні обмеження, до яких ми можемо рухатися, бо для деяких змін бажано мати спокій мирного життя. Війна заважає стратегуванню, довготерміновому плануванню. Важко говорити про відбудову, коли не розумієш, яким чином закінчиться війна і наскільки глибоко вона зайде, які відносини зруйнує. Війна руйнує не тільки фізичну інфраструктуру, а й бізнес-моделі, підходи. Не буде радянської промисловості на сході, радянського сільського господарства на півдні. Нам треба буде «перевинайти» себе, зрозуміти, як ми інакше підходимо до тих ресурсів, які маємо, щоб, наприклад, не були отруєні чорноземи, як росія отруєна нафтою. Як не допустити оцієї ресурсної пастки, побудувати міцну систему врядування. Це все питання радше мирного часу. Зараз ми можемо вдосконалювати систему, будувати деякі інституції, але до певної межі. Маємо величезну перевагу – перед нами висить «морквинка» євроінтеграції, яка важлива, бо дає перспективу і вказує, куди рухатися. Ця дороговказність чимало коштує, інакше ми мали б значний рівень розгубленості в суспільстві, як у 1990-х роках, і ця розгубленість точно нас послабила б.

Із самого початку були заклики утворити щось на зразок уряду національної єдності, який має багато переваг. Це те, що зробив Нетаньягу, об'єднавшись зі своїми непримиренними опонентами. Чи можлива така модель для України і що заважає такому об'єднанню?

Це свіжа політична ідея. Я не бачу того, що не дає в теперішній ситуації отримувати достатню суспільну чи парламентську підтримку ключових законопроєктів з погляду безпеки, військового посилення. Українська політична опозиція здебільшого конструктивна, підтримує важливі речі незалежно від того, хто є автором реформи чи якоїсь пропозиції. Тож у цьому сенсі я не знаю, наскільки в цьому є потреба. Вона розмиє політичну відповідальність, розуміння, хто за що відповідає, створить додаткову операційну напругу.

У нас складний пошук своєї моделі врядування. Конституція 1996 року зафіксувала в Україні французьку модель із сильними президентом і прем'єр-міністром. Та в нас впродовж усієї історії точаться конфлікти між президентом і прем'єр-міністром. Зеленський вирішив цю проблему – прем'єр-міністр став технічною фігурою і фактично наблизив країну до суперпрезидентської моделі.

Читайте також: Що відбувається у церкві святого Андрія 

Але при кожній зміні влади відбувається перезавантаження цього підходу, відповідно, важливість того чи того органу змінюється. РНБО було слабким за Марчука, під Кучмою – ще сильне, при Ющенкові воно було органом для компромісу, коли секретарем РНБО була Богатирьова, згодом, при Януковичі, не було важливим органом, при Порошенкові знову стало важливим. Бачимо, що кожна інституція в таких флуктуаціях може посилюватися чи послаблюватися...

Так само через кризу проходить модель урядування, яка є в сучасній Україні, коли старі й неповороткі радянські інституції, маючи величезні повноваження, потребують дуже кваліфікованих бюрократів усередині системи для того, щоб система працювала. Цим бюрократам було б незле добре платити, а система не може цього. Зараз вони отримують «голу» зарплату, працюють в умовах тиску і дуже високих персональних ризиків. Відповідно у центральних органах виконавчої влади бачимо від 20 до 70% вакантних позицій. Тобто частина органів не може виконувати навіть свої базові функції. І оскільки це системна криза, то, напевно, вони вже не зможуть вийти з неї. Тому припускаю, що підвищення суб'єктності, зміна способів взаємодії між суспільством і державою, ослаблення держави, намагання тих, що в державі, навпаки, концентрувати свою владу призведуть до кризи, яка розв'яжеться через нову модель. Як вона виглядатиме, як має бути дизайнована – хороші питання.

Перевага в тому, що в Україні є своя внутрішня сильна експертиза. Дивлюся я зараз на середовища юристів-конституціоналістів, людей, які займаються дизайном систем урядування, і розумію: в них тепер дуже активні внутрішні дискусії з приводу того, що і як має працювати. Є різні підходи, обмін думками. Те, що зараз відбувається, це не згаяний час. Дискусії тривають, десь більш, десь менш інтенсивно. В момент, коли з'явиться політичне вікно можливостей для змін, якісь пропозиції появляться, але це не буде легко. Здається, що вже всі попустилися з ідеєю проведення виборів наступного року. Був ризик, що ми змінимо легітимне правління України на нелегітимне, і тоді опинимося в більших ризиках.

Знаю думку Віталія Портникова про те, що уряд національної єдності міг би зняти питання легітимності для уряду, який працював би вже поза своїми повноваженнями з вичерпаним терміном, якщо все затягнеться.

Можливо. Але, можливо, так само створив би нові проблеми. Настільки, наскільки опозиція є конструктивною щодо питання національної безпеки і є партнерство між правлячою коаліцією та опозицією в стратегічних питаннях, настільки багато персональної ідіосинкразії у відносинах між Зеленським та Порошенком, ego стосовно лідерства в середовищі влади й опозиції. Чи це буде новий вихід на наступний рівень персонального протистояння і чи це потрібно? Не забуваймо, що поруч Юлія Тимошенко, яка шукає, за що вхопитись, активізувалася у питаннях, пов'язаних з марихуаною. Не забуваймо, що є інші, наприклад ОПЗЖ, які охоче побачать зміни політичного процесу для того, щоб спробувати під новими «фасадами» зайти в гру. Ідеальний варіант – швидко закінчити війну перемогою і провести повноцінні законні вибори. Все інше – та чи та форма компромісу.

«Євроінтеграція надягне на нас «корсет»

Не так давно один із можливих претендентів на кандидатство у президентських виборах США від Республіканської партії Вівек Рамасвамі перебивав у інтерв'ю британського журналіста і як рефрен повторював: «Україна – не демократія». Можна сказати, що він популіст і трампіст, але на Politico виходить рейтинг, у якому одним із найвпливовіших політиків Європи названий… Єрмак. І це притім, що саме видання зазначає: це людина, яка не має конституційних повноважень, але де-факто є керівником чи наглядачем над виконавчою владою та, можливо, має більшу значущість, аніж міністр МЗС Кулеба.

Грицак любить порівнювати цю війну з війною Афін із Персією, Дарієм, Ксерксом. Це ті періоди, коли маленька грецька демократія перемогла величезну східну деспотію. Але демократія добре працює тоді, коли є зрілою та функціональною. Чи може Україна перемогти деспотичну, але мобілізовану, згуртовану росію, якщо не є високоефективною демократією? Чи можна цю демократію «ремонтувати» під час війни?

Рамасвамі може мати рацію настільки, наскільки зіпсований годинник, який показує правильний час двічі на добу. Він може намагатися вгадувати якісь відповіді, час від часу бути досить точним у якихось речах, але аж ніяк не в цій. Україна є демократією за багатьма параметрами, в Україні є змагальний політичний процес, вільні вибори, плюралізм, відкриті соціальні ліфти, тобто є можливість виходити практично з будь-якої соціальної групи і досягати самого верху. В цьому сенсі Україна може бути більш відкритою, аніж деякі усталені демократії.

Чого в Україні немає, то це відпрацьованої моделі підзвітності чинної Адміністрації суспільству в міжвиборчий період, тобто вплив суспільства є сильним під час виборів, але слабшає в процесі. В Україні немає достатньо спроможної системи врядування, і суспільство цьому не допомагає, бо позбавлене реальних важелів впливу. Суспільство забирає інституційну довіру в чинної Адміністрації і таким чином ослаблює її спроможність впливати на порядок денний. Тоді Адміністрація намагається впливати на порядок денний тим, що кричить голосніше – обмежує доступ до ринку медіа, як зараз телемарафоном «Єдині новини» чи раніше неформальним контролем над приватними гравцями. Як раптом той чи той олігарх через свої медіа ставав компліментарним до чинної Адміністрації. Це було при Порошенкові, практично при всіх президентах.

Так само збільшується значущість неформальних гравців, у тому числі голів адміністрацій чи помічників, радників. Це одна з особливостей оцієї пострадянської моделі врядування, яку ми успадкували, бо Україна постала як незалежна держава не внаслідок перемоги національно-визвольного руху, а вузького вікна можливостей, коли вдалося вийти в консенсус комуністів, демократів і націоналістів з приводу того, що важлива оболонка незалежної країни, яку вже пізніше почали наповнювати змістом ті, що вже були всередині. Фактично український виборець хотів успадкувати радянську Україну, що дуже чітко проявилося 1 грудня 1991 року в голосуванні за президента, коли екскомуніст Кравчук здобув 60% голосів, а Чорновіл – 23%. Якщо не помиляюся, демократи всі разом отримали 26 чи 27%. Те, що українці хотіли зберегти радянський суспільний договір, тобто відмову від суб'єктності в обмін на соціальні гарантії, затримало радянську систему врядування. Вона існує донині й не була суттєво реформованою, її дух зберігся в новій Конституції, в тому, яким чином здійснюється врядування.

Особливість цієї радянської системи в тому, що всі гравці, в ній присутні, які ухвалюють рішення, лідери позбавлені безпеки, вразливі, незахищені. Суспільне мовлення переобрало нове керівництво Національної суспільної телерадіокомпанії України, і за кілька місяців на ньому вже «висіли» ритуальні кримінальні справи, щоби було кого тягати на допити. Включилося й ДБР, ще хтось. Система робить це тому, що вміє працювати тільки через страх. У підсумку абсолютно всі депутати, міністри, президент перебувають у режимі браку безпеки і потребують, щоби принаймні те, що є безпосередньо в їхній зоні контролю, не становило для них загрози. Відповідно призначають і роблять сильними ті фігури, які допомагають їм вести справи, вони посилюються і перетворюються на політичних гравців. Подивіться на керівників Адміністрації за всіх українських президентів. Притім наголошувалося, що всі вони, по суті, канцелярські функціонери, ставали політичними фігурами.

Може, за винятком Рибачука, але він був недовго.

Щоб ми розуміли, закінчувалося це Балогою.

Це був такий soft-варіант кардинала.

Пам'ятаємо, чим це закінчилося для президентства Ющенка. Питання в тому, що спроби здобуття безпеки є системними. Тому я розумію, що дискурс стосовно Єрмака зараз такий самий, як стосовно Табачника при Кучмі.

Читайте також: Російськомовні не хочуть втрачати статус привілейованої касти в Україні

Чи Медведчука, Балоги, навіть Ложкіна…

Це системна проблема. Вона вирішується перемогою над росією, зміною всієї інституційної системи, набагато складнішими процесами.

Тобто нам мало перемогти зовнішню росію, треба ще й внутрішню.

Так, звичайно. Нам треба детоталіризуватися зсередини, і це напевне одне з найскладніших завдань. Це та фінальна частина реформ, яку треба зробити і яка змінить ДНК системи врядування. Тоді ми станемо готовими до євроінтеграції. Це причина, чому я боюся. Євроінтеграція надягне на нас «корсет» і дуже сильно сковуватиме наші рухи в будь-яких внутрішніх реформах, змінах. Вона поставить серйозні обмеження на те, наскільки ми будемо суверенні в тому, як вирішуватимемо стратегічні питання свого врядування. Перед тим, як надягти цей корсет, краще привести до ладу себе. Ось чому, на мою думку, важливий не швидкий вступ, а стратегічно відкрита можливість вступу. І дуже усвідомлений вступ з ретельно проведеними переговорами з приводу того, яким чином ми виступаємо. Але мусимо вийти з цієї російської моделі, з ординської системи, при якій не буває захищених прав власності, коли якийсь ресурс може бути даний тільки для користування. Це модель сучасної олігархії – російської та української. Іноземні інвестори Ахметова казали, що його активи продаються тільки в пакеті з постом президента країни. Тобто в Україні є проблема з тим, що значна частина української ДНК, яка відповідає за врядування, родом із хрущовських часів – можливо, трошки м'якших, але репресивних – і містить сильний тоталітарний ген.

Важливо скорочувати лінію фронту

Ти кажеш, нам життєво важливо, щоб ця війна закінчилася швидше. Але які в нас можливості? Як ми можемо наблизити цю перемогу? Чи є в нас стратегія цієї перемоги? Бо Валерій Пекар повторює, що не бачить стратегії перемоги у влади, а без цієї стратегії перемогти неможливо.

Розумію, чому Пекар так каже, розумію цю логіку аргументації, але дивлюся на це трошки інакше. Мені здається, що відповідь прийде знизу. Це те, про що каже генерал Залужний у статті для The Economist: потрібен технологічний прорив. Він прийде від спроможних його згенерувати. Це приватна ініціатива, це люди. Згадую час, коли після спроби захоплення Майдану 11 грудня 2013 року він перетворився на Січ, переструктурувався за ніч. Точно так само відбувається переструктурування приватних гравців бізнесу. Велика кількість тих, що вчора були в інших сферах, нині заходять у miltech, запускається виробництво, розробка нових видів озброєння. Подивіться, що відбувається на Чорному морі з надводними дронами, які загнали росіян за буйки. Сподівання в тому, що приватна ініціатива, здатність автономно ухвалювати рішення, те, що ми як групи ініціаторів дуже децентралізовані, дасть можливість намацати слабкі місця в надто централізованій та зацементованій російській системі.

Ми не можемо припинити війну за будь-яку ціну, бо будь-яка ціна – це смерть. Ми дуже добре бачимо це на прикладі радянського періоду.

Але ж перемога також має свою ціну. Чи будь-яка є прийнятною?

Тому можливі будь-які сценарії, у тому числі й заморозки. Ми розуміємо, що це погані сценарії, які відкладають оплату на далеке майбутнє. Тепер зрозумілішим, аніж будь-коли, є те, що головним пріоритетом став південь. Без безпеки Чорноморського басейну не працює експертна модель України. Захоплений росіянами Крим весь час становитиме загрозу, бо знову перетвориться на плацдарм для наступу. Важливо скорочувати лінію фронту. Це означає, що південь є великим пріоритетом.

На сході ситуація складніша. Там гігантський незахищений простір, український степ переходить у степ російський, кордон дуже умовно проведений на карті, нема природних маркерів, рік, морів або гір, які створюють лінію, що стає ще й природною перепоною.

Тому будь-які рішення, які зараз ухвалюватимуть, будуть складними. В цьому сенсі я намагаюся будь-що зберегти спокій і холодну голову щодо оцінок того, що роблять політичні діячі, навіть ті, за яких я особисто не голосував. Вони під шаленим тиском, пройшли величезну трансформацію. Бачимо, наскільки іншою є тональність публічних звернень практично на всіх рівнях включно з місцевими. Наскільки інакшими стали відносини бізнесу з іншими сферами. Починають налагоджуватися міжсекторальні зв'язки, бачу дуже активний пошук контактів між бізнесом та громадським і державним секторами. Зміни капітальні. Навіть те, що ми провадимо цю розмову в передріздвяний час, який настав на два тижні раніше, аніж торік, теж дуже важливо.

Я би нехтував пройденим шляхом і величиною цієї зміни. Нам доведеться бути настільки мобілізованими, наскільки це можливо. Ми йдемо шляхом, на якому всі намагаються повторювати те, до чого звикли, аж до моменту, коли самі бачать, що воно не працює. Тому в 2024 році я очікую змін способу комплектування ЗСУ, ролі військкоматів, способу призову і взаємодії між приватним сектором та Міністерством оборони чи Міністерством стратегічних галузей. Ми будемо бачити пошук нових підходів, бо якщо старе не працює, то мусить поступитися чомусь новому. Альтернативою цього є знову ж таки смерть.

Читайте також: Чому медики "швидкої" не приїжджають на усі виклики львів'ян

Ми не маємо можливості умовно якимсь чином дати росіянам пройти через себе і сказати європейцям: «Далі мастіть собі голову з цим». Ми на цьому фронтирі надовго, географія з нами назавжди, а це означає, що нам треба навчитися з цим жити. Тут не буде виходу. Це, найімовірніше, означає, що за наступний рік ми десь наростимо «грубу шкіру», десь навчимося по-новому вирішувати завдання для того, щоб бути ефективнішими, сильнішими. Дуже сподіваюся, що воно не забере в нас отої наївної юнацької життєрадісності, якою була наповнена Україна до 2022 року, за винятком територій, які були у війні з 2014-го, де ця печать війни була відчутна. Більшість України її не відчувала на собі з 2014 року.

Дуже сподіваюся, що ми як суспільство зможемо адаптуватися до війни так, що збережемо себе. Це буде складний процес. Дуже сподіваюся, що зі своїми баченнями включаться  й ті структури, частина тих гравців, яких зараз не чути і які є важливими для суспільства. Громадянське суспільство дуже зосереджене на волонтерстві, на допомозі і менше на культурних змінах. Культурний сектор послаблений, у тому числі державою, свідомо. Ми пам'ятаємо розгром Українського культурного фонду, бачили, яким чином управлялося й досі управляється Міністерство культури. Голоси культурного сектору приглушені. Більш мовчазна, аніж можна було очікувати, Церква, релігійний сектор у всьому своєму розмаїтті. Нам знадобиться пошук нових підходів.

Пора виходити з цього шокового стану…

…і адаптуватися до нього. Тому те, що відбувається на університетських та інтелектуальних майданчиках, в медійному та культурному секторах, має величезне значення.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.