Сьогодні, 10 грудня 2022 року, Львів прощається з Героєм України, членом Української Гельсінської групи, дисидентом і народним депутатом України Юрієм Шухевичем – сином легендарного головного командира УПА Романа Шухевича. Він відійшов у вічність на 90 році життя 22 листопада в лікарні Мюнхена, де перебував на лікуванні. Tvoemisto.tv зібрало факти про його життя та поговорило про нього з членами родини.

Юрій Шухевич – перша дитина в сім’ї Романа Шухевича – народився 28 березня 1933 року на Львівщині. Серед його предків були етнографи, публіцисти, організатори львівської «Просвіти», Українського педагогічного товариства «Руська бесіда», товариства «Боян», Музичного товариства ім. М. Леонтовича, редактори часописів. Після окупації Західної України большевиками в 1939 році Юрій разом із матір’ю Наталією Шухевич нелегально перетнули кордон, щоби добратися до Кракова, де за рік народилася сестра Юрія – Марія. 

Під час Другої світової війни, в 1941 році, сім’я Шухевичів переїхала до України і замешкала у Львові. 17 липня 1945-го матір Юрія заарештували радянські спецслужби, розлучили з дітьми та відправили на заслання. Юрія і Марію віддали до дитячого будинку в Донецьку, звідки він тікав двічі. Згодом його ув’язнили за політичну діяльність батька. Він став відомим дисидентом, членом Української Гельсінської групи. В 1948 – 1956, 1956 – 1968, 1972 – 1988 роках був політичним вʼязнем, провівши у тюрмах і таборах СРСР загалом 28 років.

Із 1990 до 1994 року очолював УНА-УНСО. В серпні 2006-го був удостоєний звання Героя України. У 2014 – 2019 роках був народним депутатом України, активно лобіював законопроєкти про воїнів УПА. Був ініціатором і автором Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», завдяки чому цей статус здобули колишні воїни УПА. 

Рідна сестра Юрія Шухевича – Марія Трильовська каже, що тепла згадка про брата дозволила їй дожити до 15 років у дитячому будинку «для дітей ворогів народу».

Коли їй було 15-ть, КГБ дозволило Юрію писати до неї, і вона отримала від нього першого листа:

«Коли нас розлучили з батьками і забрали в дитячий будинок, то Юрко спершу весь час був зі мною, а потім втік із дитячого будинку, і я лишилася сама. В дитячому будинку була така самотність, що коли всі лягали спати, я накривалася ковдрою з головою і плакала. Пам’ятаю, нічого не знала ні про маму, ні про тата, але знала, що в мене є брат. І щодня думала про те, що виросту і знайду його. Коли мені виповнилося 15-ть, до мене прийшов перший лист від Юрка. КГБ дозволило йому листуватися зі мною»,– розповідає вона.

Із першого листа Марія дізналася, що Юрій та їхня мати в таборах. Згадує, що через листи Юрій відкрив їй очі на радянські реалії:

«Він особливо не міг писати ні про батька, ні про рух ОУН-УПА – листи просто не пропустила б цензура. Але його листи вчили мене дивитися на світ. Юрко писав, щоб я подивилася довкола: радянська влада обіцяла нам золоті гори і казала, що ми щасливі, а всі ми жили дуже бідно, були голі-босі. Відтоді я почала інакше дивитися на світ, бо до того читала радянську літературу про Зою Космодем’янську і про Матросова. Навіть вступила у комсомол і написала йому листа, в якому цим страшенно пишалася. Юрко потім розповідав мені, що коли дістав того листа, то подумав, що я несповна розуму. Натомість друзі зрозуміли, чому я так про це писала. Я ж перебувала в цілковито прорадянському середовищі. Вони казали Юркові, що перевиховати мене – тепер його місія».

Марія Трильовська запевняє, що довіряла братові абсолютно, у них були найтепліші стосунки в родині:

«Уперше ми з ним зустрілися в Києві. Я вступила у політехнічний інститут, і КГБ дозволило нам зустрітися. Пам’ятаю вхід у кімнату слідчого і його руку, якою він затуляв двері. Від радості, що бачу Юрка, я прошмигнула під рукою слідчого до кімнати так, що ледь не загубила берет. Юрко завжди це згадував зі щирою усмішкою. Між нами були найтепліші стосунки, я йому довіряла абсолютно, як і він мені. Після смерті брата я написала, що він був одинокою ниточкою, яка пов’язувала мене з родиною Шухевичів». 

Сестра каже, що вдячна Юрію за те, що не зганьбила прізвища Шухевич:

«Хотіла відсвяткувати з братом його 90-річчя, бо років зо три не бачилася з ним. Був Covid-19, і його Леся не відпускала нікуди, ми тільки говорили по телефону. Але в будь-якому разі я дуже вдячна йому, що не зганьбила свого прізвища. Я виросла в Донецькій області серед радянського мотлоху і зрозуміла, хто я, після його листів. Уже пізніше приїхала сюди і почала цікавитися своєю сім’єю. Це тільки його заслуга, і за те я йому дуже вдячна». 

Філіп Шухевич, троюрідний брат Юрія, згадує, що той був дуже приязний і завжди тримав у голові ідею незалежності України:

«Він – дуже такий теплий, завжди активний, завжди мав одну ідею в голові – незалежності України. Думаю, він дуже тішився, коли чув, як ЗСУ звільняли Херсон, і про поразки росії. Добре, що зміг витримати до цього моменту».

Леся Шухевич, дружина Юрія, згадує, як побачила його вперше:

«Я його перший раз зустріла на сходах собору Святого Юра. Якраз тоді УГКЦ отримувала його в юрисдикцію. Було багато незрозумілості – наш собор чи ні. Я народилася за кордоном і спеціально приїхала подивитися на це наживо, бо мені це було важливо. Мене хрестив духівник УПА, і я зростала в дуже патріотичній сім’ї. Як зараз бачу усміхненого Юрка, який іде подвір’ям Святоюрського собору. Він одразу припав мені до душі. Ми дуже швидко порозумілися, бо в нас були одні цінності й одне виховання. Він був направду дуже добрий. Це для всіх інших Юрко був серйозний, а вдома – дуже лагідний. Пам’ятаю, як він розповідав казки онуці та допомагав готувати на Різдво». 

Михайло Гаврилів, чотириюрідний брат Юрія Шухевича, стверджує, що Юрій для нього – незламний герой України: 

«Я більше спілкувався з Марією та її чоловіком, але Юрій для мене завжди був прикладом незламного героя України. Він дуже сильна людина, його історія приголомшлива. Як його, маленького, відгородили від сім’ї, як він знайшов свою сестру… Його нищили все життя, але він таки сказав своє слово в незалежній Україні і був прикладом для багатьох із молодого покоління. Показував, як треба бути стійким і боротися за незалежність. Тепер ми знову в такій ситуації, що мусимо воювати за свою незалежність. Ця битва ще не скінчилася, ще довго триватиме. Я би хотів, щоб його досвід передався наступному поколінню. Це потужний символ, який, на жаль, відійшов у вічність».

Відео: Володимир Панчук

Розмовляла: Марта Байдака

Текст: Роман Тищенко-Ламанський