До четвертої розмови із серії «Що буде перемогою для України» Tvoemisto.tv запросило доктора філософії та нового ректора Українського католицького університету Тараса Добка. Він розповів про те, що саме ми означимо як перемогу України у війні; чому модернізація важлива, але не має відкидати традицій та попередніх досягнень; як прогрес не лише допомагає, але й шкодить суспільству; яких змін варто очікувати в УКУ після того, як його очолив мирянин; чим унікальний УКУ, в що він переріс від часу заснування в 1994 році, які виклики мусить долати і чи готовий ділитися здобутками з іншими; чому в нас ще досі є упереджене ставлення до католицьких університетів; як сформувати не просто фахівця, а людину.

Попередні розмови на цю тему: «НАТО має сказати, що ми вас приймаємо, і дати проміжний час» із польським політиком Мирославом Чехом; «Я мрію, щоб українці жили нудним прогнозованим життям» із психотерапевтом Романом Кечуром і «Ми вийдемо з цієї війни переможцями, але це буде дуже знекровлена країна» з філософом Володимиром Єрмоленком та журналісткою Тетяною Огарковою.

Ви вже трошки освоїлися в новій іпостасі?

Якщо за три дні можна освоїтися. Не думаю, що вже освоївся, але зразу відчув, як звузився приватний простір. Одразу почуваєшся on the spot. Зрештою, це інтерв'ю також це підтверджує. Але їжа смакує по-старому, я все ще люблю пити каву – мої вподобання не змінилися, я залишаюся Тарасом Добком і, сподіваюся, таким залишуся надалі.

Але ж ви дуже багато років були проректором, фактично були так само в топі, ухвалювали рішення і знаєте, як це все працює.

З одного боку, так. Але, скажу відверто, до такої посади неможливо повністю підготуватися. Така відповідальність вимагає своєрідного стрибка віри, особливо коли задумуєшся, хто був перед тобою, хто засновував цей університет, творив його. Митрополит Андрей, патріарх Йосиф, патріарх Мирослав-Іван Любачівський, отець Михайло Димид, владика Борис Ґудзяк, отець Богдан Прах… Я мирянин, а не священник, тож відповідно мав хвилювання і запитував у Бога, чи це моє покликання.

Вже не пригадую, хто сказав: «Якщо ти вважаєш, що до чогось готовий на сто відсотків, то навряд чи це твоє покликання».

Не знаю, чи мусить бути сумнів, але тебе повинні кликати. Я відчув, що мої друзі, колеги, які мене оточують, своїми дарам, чеснотами не просто доповнюють, а заповнюють мої обмеження. Це давало мені надію і віру, що цей виклик, цю місію, цю честь можна прийняти.

Український католицький університет – не найбільший навчальний заклад в Україні, але відіграє особливу роль. У Львові це дуже відчутно, тому що більшість заходів, подій, які стосуються think tank, публічних інтелектуалів, які приїздять зі всієї України, говорять на не львівські, а на загальноукраїнські, а інколи навіть загальносвітові теми. В чому унікальність УКУ і як він таким став?

Щиро кажучи, мені імпонує, коли хтось поза УКУ дає відповідь на питання, в чому УКУ унікальний. Інакше, коли я починаю про це говорити, це звучить як пропаганда (Усміхається). Але, якщо без жартів, це дуже важливе питання, яке ставиш собі якщо не щодня, то через день. Є проста і складніша відповіді. Проста і дуже правдива відповідь полягає в тому, що УКУ – це 519 цьогорічних випускників, молодих людей із цілої України, які мають не просто хороші знання, а й чудові вміння, знають, як і до чого їх прикласти та навіщо це робити. В УКУ студенти намагаються дати відповідь на запитання «навіщо».

УКУ – це передусім люди: Мирослав Маринович, Софія Опацька, Наталя Климовська. Це наші викладачі, які в різний спосіб намагаються бути в авангарді певних дискусій, суспільних змін – чи це стосується громадянського суспільства, чи церковного життя, а чи вищої освіти.

УКУ – це також університетське містечко, Центр Шептицького, Львівська бізнес-школа, Школа публічного управління, яка готує кадри передусім для місцевого самоврядування. Це чудовий студентський театр, центр «Емаус», який займається людьми з особливими потребами та їхніми родинами, супроводжує їх, пропагує і поширює в українському суспільстві культуру гідності людини. І ще дуже багато інших речей – це все УКУ. Ці люди, будинки, структури, їхня комбінація роблять університет у певному сенсі особливим, унікальним. 

Але УКУ є й місцем живої зустрічі віри та розуму. Це, наприклад, проявляється в тому, що в нас є єдиний в Україні філософсько-богословський факультет із програмами богослов'я, які дають повний цикл богословської освіти – бакалаврат, магістерку та phd. УКУ взяв відповідальність за академічну формацію семінаристів у двох семінаріях Української греко-католицької церкви: Львівській духовній семінарії Святого Духа і Київській Трьохсвятительській семінарії. Це означає, що УКУ готує зміну чи нову генерацію для Церкви в Україні.

Можна сказати, що УКУ – це інституція, в якій люди змінюються. Коли я розмовляю зі студентами, то інколи жартую: «Ви можете тут зустріти когось, хто переверне ваше життя з ніг на голову. Тому будьте обережні, обирайте те, що справді хочете робити».

Мовиться про цілісний розвиток молодої людини, бо ми наголошуємо, що справжня освіта – це не про наповнення голови якимись абстрактними концептами, це коли молода людина вивчає, як говорити трьома мовами: мовою розуму – бо повинні бути знання, мудрість, мовою рук – бо мають бути вміння, і мовою серця – тобто бути відкритою на життя, цінності, гідність людини, і ще багато інших речей. 

Від самого початку, як ми будували університет, називали собі його незалежним університетом у незалежній Україні. Це значить, що ми були і є недержавним університетом, який не одержує від держави ні копійки фінансування чи якихось субсидій. А це означає, що ми також вибудовуємо певну унікальну фінансову модель, в якій важливе місце відіграє пошук фінансування, фандрейзинг. І, з одного боку, це нам дуже ускладнює життя, бо це безперервна праця для забезпечення ресурсами діяльності університету. Але, з другого боку, це робить нас підприємливими, гнучкими, а ще перетворює УКУ в спільноту спільнот. Тобто це не лише спільнота викладачів, студентів, працівників у стінах університету, а й спільнота багатьох друзів, приятелів, партнерів, жертводавців. 

Коли УКУ розуміє себе як величезну спільноту, то починає функціонувати як місце зустрічі різних людей Церкви, бізнесу, влади, медіа, громадського сектору, і це дуже добре. Бо будь-який університет, не тільки наш, повинен бути такою платформою, об'єднувати чи запрошувати людей, які в звичайному житті не те що не перетинаються, а можуть навіть конкурувати. Ми це бачили, ідея деяких кластерів, навіть ІТ-кластера, з'явилася на платформі УКУ, коли люди зустрічалися і казали «давайте це робити». Мені здається, що це об’єднання – велика місія університету зараз і в майбутньому.

Ви кажете про ідею ІТ-кластера та загалом про ІТ-програму. Кілька років тому я говорив з ваших викладачем, який стверджував, що програма цього року дуже свіжа, яку викладають у Стемфорді. Це дуже привабливо для великих ІТ-компаній, які відправляють своїх спеціалістів, щоб вони покращили знання. А далі в них є замовлення. Тобто так це все й працює, тому ми кажемо «кластер». Але дуже дивно, що цим займається католицький університет, маючи один із найкращих факультетів з підготовки ІТ-спеціалістів. Чи не бачите ви тут якогось парадокса?

Це звучить дивно, коли ми не бачимо ширшого, міжнародного контексту. Католицьких університетів у світі є понад 2000. В деяких країнах, у Південній Америці, Бразилії, Аргентині, вони фактично формують кістяк системи вищої освіти, тобто є ключовими гравцями на цьому полі. Ці університети мають по 30-40 тисяч студентів і які завгодно факультети включно з сільськогосподарськими та медичними. Не всюди так, як у нас, медичні факультети є в окремих освітніх установах. У деяких країнах збереглася система, за якої, коли створювали класичний університет, медичний факультет був обов’язковим його компонентом. 

Це все католицькі університети, тому я тут не бачу чогось особливого, унікального. Наша перевага була і є в тому, що ми робили і робимо багато речей з нуля. Починати часом набагато легше. Намагаємося переосмислювати ці речі, загалом ідею університету в XXI столітті. Це якраз і підкупило мене тоді, коли владика Борис запрошував мене. Він мав велику ідею: треба переосмислити, чим є і для чого існує університет у XXI столітті. Ми не хочемо бути просто 181-м чи 211-м закладом вищої освіти в Україні, ми дійсно повинні знайти щось особливе. 

А починали ми в 1994 році з необладнаного приміщення дитячого садка на 400 квадратних метрів. Коли хтось збоку чує ці слова, то відповідно реагує, ставиться з якоюсь недовірою, скепсисом. Тривалий час ми відчували це як з боку держави, так і з боку ширшої академії.

Ми немовби чули питання, яке в Євангелії апостол Натанаїл ставив Филипу: «Що доброго може бути з Назарета?» А що доброго може створити освітня установа, заснована Церквою? Чи може вона дотримуватися високих зразків академічної культури? Чи наукового розвитку? Чи може католицький університет впливати і що він може дати для суспільного розвитку країни? Тобто на нас дивилися з недовірою, як ми кажемо у Львові, «як на мале пиво». 

Входити в якісь дискусії не було сенсу, просто треба було набратися терпцю, працювати довгі роки і доводити певними результатами. Можна згадати багато різних переломних моментів. Один цікавий був у 2017 році, коли ми раптом побачили, що змінюється структура вступників до університету. На початках це були 98% людей із Галичини. А ми свідомо ставили собі завдання ставати українським університетом, мати студентів з різних куточків України. Працювали системно, і потрошки ця пропорція змінювалася, але все одно трійка лідерів була сталою: першість міцно тримала Львівська область, а Франківська змагалася з Тернопільською за друге місце. І раптом в 2017 році ми побачили, що на другому місці в нас кияни, які починають їхати сюди вчитися, вступати. Хоча переважно саме до Києва, до столиці, студенти їдуть на навчання. 

Ми зрозуміли, що сприйняття нашого університету починає змінюватися. Очевидно, що ми ще далекі до того, щоб усі в Україні, коли чують «Український католицький університет», розуміли, що цей університет дає різні спеціальності, що тут є ІТ, бізнес-школа, журналістика, а не тільки богослов'я, біоетика, церковна історія. Ми пишаємося тими дисциплінами, з яких університет виростав, але зараз, без сумніву, є цілий спектр спеціальностей. І я думаю, що ми помалу будемо рухатися далі. 

Дуже часто кажуть про те, що Україна потребує модернізації, вестернізації. Чи Український католицький університет мусить балансувати між цим і цим, що залишається традиційним у багатьох питаннях? Приклад з ІТ простіший, тому що мовиться про програмування, про якісь коди. Але наскільки цей наратив може бути в католицьких рамках, коли ми кажемо про гуманітарний блок, ту саму журналістику? Чи він деколи виходить за них? Чи бувають у вас конфлікти, наприклад із викладачами? Чи викликають якесь занепокоєння курси через те, що вони можуть критикувати релігію або ж пропагувати якісь «не ті» цінності?

Ваше питання добре, хоча, звісно, дуже нюансоване, багатовимірне. Спробую відкрити кілька шарів. Перший із них полягає у тому, що ми вкладаємо в поняття модерності й модернізації. Якби я запитав у вас, якими були найбільші досягнення ХХ століття, то напрошується відповідь про якісь наукові винаходи – відкриття нових видів енергії, зокрема атомної, політ людини в космос, комп’ютери, інтернет, штучний інтелект, нові ліки. І це все правда, це привід для гордості. 

Але вважаю, що одним із найбільших досягнень ХХ століття була й перемога над ідеологією тоталітаризму, який ми розуміємо як намагання контролювати людину в усьому, перетворити її на гвинтик, позбавити гідності. Під перемогою маю на увазі не лише факт розпаду нацистського Райху, радянської імперії – радянського союзу. Сподіваємося, росія в теперішньому вигляді, яка є продовженням цього авторитарного й тоталітарного мислення та дії, розвалиться. 

Перемога була не лише у фізичному просторі, а й у тому, що навіть в тих нелюдських умовах були люди, які змогли залишатися людьми. Маю на увазі, для прикладу, отця Омеляна Ковча, який загинув у Майданеку, бо хоч його намагалися витягнути, врятувати, він вирішив залишитися з тими людьми, які там страждали, бути для них опорою.

Чи отця Максиміліана Кольбе – польського священника, який був у Аушвіці. Коли нацисти за якусь провину вирішили покарати групу в'язнів, серед яких був сімейний чоловік, що мав дітей, то отець Максиміліан пішов на смерть замість нього. 

І нацисти, які в радянському союзі творили радянську людину, і тепер рашисти намагаються звести людину, маніпулювати нею, перетворити на тварину, істоту, на яку не впливає культура, показати, що насильство, страх, гроші є основними чинниками, які можуть впливати на людину, керувати нею. А ці люди показували, що можна залишатися людиною навіть у нестерпних умовах. Те саме доводять наші воїни. Є щось святіше, аніж людське життя. Це перемога,  перемога над тоталітаризмом у його основі. Це робили українські дисиденти, шістдесятники, вся плеяда борців за те, щоб залишатися людиною. 

Вважаю, що це є перемогою ХХ століття. І мені здається, що ми намагаємося плекати це й через різні наші дисципліни, щоб вони не перетворювалися просто на набір сухих професійних компетенцій. Так, вони обов'язково потрібні, щоб професійно виконувати свою роботу, але їх недостатньо.

Хтось може сказати «це консервативна цінність, модерні зараз інші». Проте, мені здається, це протиставлення «консервативні – модерні» насправді політизоване і часто штучне.

Бо є справжні цінності, які проходять випробування часом, кризами, катаклізмами, які дають життя, і якщо ми ними керуємося, то можемо будувати безпечне та мирне суспільство, суспільну взаємодію. А є цінності, які можуть призводити до конфлікту, які будуються на культурі «Я», тобто крайнього індивідуалізму, що відкидає будь-які обов'язки перед спільнотою. На них не побудуєш справжнього життя. Якщо цінності комфорту ставити вище за цінності захисту людського життя та гідності, то росія була б уже біля берегів Атлантичного океану.

Ми хочемо це передати. Інколи це складно висловити, а проте… 

Чи, наприклад, зараз є велика проблема самотності. В Америці вона, може, й більша, бо в нас через війну це трохи відійшло на другий план. Парадокс у тому, що люди стали більш глобалізованими. Ми спілкуємося з людьми у Новій Зеландії чи в Південній Америці, ми дуже інформатизовані, дуже віртуальні, але молоді люди почали втрачати здатність будувати тривкі дружні стосунки, і на це треба давати відповідь. Тривкі стосунки можна будувати лише тоді, коли ти готовий своє «Я» трошки відсунути вбік і поцікавитися, чим живе інша людина. Так будується дружба, коли ти раптом розумієш, що для тебе цінне те, чим живе інша людина. Хтось називає це консервативними цінностями, але насправді вони важливі для нормального людського життя.

Очевидно, мовиться про гуманізм. Його можна називати як завгодно –  християнським, гуманізмом просвітництва. Але він також не взявся нізвідки. Мені здається, коли ми кажемо про таке спрощене сприйняття модернізму, то воно прив'язане до віри в прогрес. Ця надмірна віра сьогодні дає дуже дивні, абсолютно зворотні результати. Бо коли, наприклад, збираються всі ті світи і підписують листа про заборону GPT-чата, це виглядає дивно. Ви рухали цей прогрес, а тепер боїтеся його?

Так. Краще допоможіть нам, давайте подумаємо, як можна це опанувати. Будь-який інструмент може служити для добра, а може бути використаний на шкоду.

Проблема не в інструменті, а в людях.

Власне, і це питання. Ви добре зауважили, бо те, що я хотів сказати, стосується поняття модернізму як постійного прогресу, пошуку чогось нового і знецінення традиції. Колись Честертон сказав: «Найбільшим демократом насправді є той, хто дає голос всім чи більшості, що жили перед ним і вже не можуть самі за себе сказати». Інакше кажучи, не відкидає щось просто тому, що це було колись. Бо й колись люди робили важливі відкриття в житті людини, те, як потрібно жити. Так народжувалася філософія як мистецтво життя. Ми до кінця ще не оволоділи цим мистецтвом, я не знаю, чи повністю ним оволодіємо. Тож тут є ще багато поживи для роздумів та дискусій.

Нарешті маємо нового міністра освіти й науки. Не знаю, чи ви знайомі…

Так.

Сподіваюся, цей точно набагато кращий за попереднього. Один із його заступників – Михайло Вінницький, відомий український науковець з Канади, до великої війни з росією писав про те, що в Україні є величезна потреба в перегляді поглядів на вищу освіту, що вища освіта має формувати на виході особистість, а не фахівця, як ви вже казали. 

Тільки не треба протиставляти особистість і фахівця.

Звичайно, але коли формуєш насамперед фахівця, то забуваєш про потребу, щоб цей фахівець був не просто інструментом, а людиною, яка розуміє добро, зло, розуміє і свободу, і відповідальність. Чи ці зміни можуть бути прищеплені іншим інституціям, чи це є місією УКУ – певною мірою торувати цей шлях?

Такий виклик перед вищою освітою справді постав. Завданням є впоратися з ним. Ба більше, в теперішніх обставинах він загострюється передовсім через два фактори. Перший – на освітньому полі з'являються нові дуже цікаві явища, а саме нові освітні гравці, які пропонують короткі програми, «заточені» на дуже вузькі компетентності, дуже потрібні для певного фаху, які зовсім не ставлять світоглядних запитань. Вони є швидкими, в них дуже проста бізнес-модель. В університетах інша бізнес-модель, це корпорації, і вони повільніші. Ці гравці дуже гнучкі, спритні, можуть швидко змінюватися відповідно до потреб, попиту на ринку праці й на освітньому ринку. Це дуже впливає на університети, їхню конкурентоспроможність, навіть на освітньому ринку.

Другий фактор – це, звичайно, онлайн-освіта. Через ковід і в тих областях України, які ближчі до лінії фронту, ми бачили це дуже чітко, виразно. Навчання переважно відбувалося онлайн. У багатьох університетах України цьогорічні випускники були тими, котрі лише перший семестр вчилися наживо. Ніхто до кінця не знає, як це вплинуло, навіть на фаховий рівень. Щодо останнього треба проводити дослідження. Але точно відомо, що онлайн-навчання послабило світоглядний формаційний компонент вищої освіти. Коли ти працюєш онлайн і не маєш живого зв'язку, то що б не робив, дуже складно передавати цінності. Складно передавати вміння, але настанови, ставлення, громадянські чесноти – ще складніше. Так, через те, що ми перебуваємо в стані великої війни, більшість молодих людей почали волонтерити, появилося відчуття громадянського, патріотичного обов'язку. І воно дало змогу формувати ці громадянські чесноти, може, навіть краще, аніж у довоєнний час. Але якщо ця світоглядна формація відбувається лише онлайн, вона, можна сказати, нереальна.

Ви перший ректор, який не є священником. Що це означає? Це зміна курсу самої інституції? Які тоді перед вами виклики? Можливо, ви прийшли з новими реформами?

Така практика існує в цілому світі. В різних університетах є різні підходи. Я сприймаю це як великий кредит довіри від Блаженнішого Святослава, Української греко-католицької церкви. Церкву формують не лише єпископи і священники, а й Божий народ, миряни. Одна з особливостей саме нашої Церкви в тому, що тут завжди був досить сильний мирянський рух. Це відрізняє її, скажімо, від російської православної церкви, яка діє в дуже подібний спосіб до російської держави, де люди є просто пішаками і ні на що не впливають. Та й не хочуть впливати – лише відсторонитися, заховатися.

Ми з командою, спільнотою обговорювали різні речі. Скажу відверто, зараз ми, наша держава, наш народ перебуваємо в таких обставинах, коли важко бути оригінальним. А може, й не треба бути занадто оригінальним у своїх планах, тому що життя змушує нас робити певні речі. Якщо уявити собі систему координат, в якій ми хочемо рухатися, то це система, в якій є напрямок зцілення ран війни, бо навколо дуже багато болю, травм, страждань.

Ми як католицький університет повинні мати на це відповідь, і ось у чому вона могла б полягати: є вектор відбудови, оновлення України, і кожен має долучитися до нього, знайти своє місце в цьому процесі. Ми як університет також повинні це робити – тут не будеш оригінальним, мусимо в цьому напрямку працювати. 

Для університетів дуже важливо, що світ зацікавився Україною. Але так завжди не буде. Цей сплеск інтересу завдяки героїчному спротиву наших захисників і цілого українського народу спонукав Захід більше уваги приділяти Україні, відкрити її для себе. Це означає, що люди готові прислухатися до українського голосу, заглиблюватися далі рівня медійних заголовків. Цей інтерес треба закріпити, підтримати. Роботи тут чимало.

Є багато міжнародних майданчиків, не тільки в Південній Америці, де нас майже зовсім не чують, десь у Африці, в Азії, навіть у Європі чи в Північній Америці українського голосу бракує. Маю велику надію, що серед тих українських біженців, які мають хорошу підготовку, вищу освіту, знають і вчать мови та вирішать залишитися за кордоном, знайдуться люди, котрі почнуть заповнювати різні міжнародні організації, структури, і цей український голос буде чути. Це їхня місія, якщо вони залишаються там не просто жити в своєму приватному світі, а будуть старатися зайти в якісь такі структури і представляти там Україну. 

Повторюю: потрібно цей інтерес закріплювати, робити його сталим, і це завдання університетів. Роботи тут справді чимало. Наприклад, у академічному світі під впливом росії тривалий час формувалася вся ділянка східноєвропейських студій, вона була російськоцентричною. Ми говоримо про деколонізацію українських міст, української історії. Та треба попрацювати над деколонізацією західної академії в її вивченні нашого регіону. Вони весь час дивилися на нас із перспективи росії та були зовсім не критичні до того, що відбувалося в росії. Недавно для Збруча  (zbruc.eu) Юрій Андрухович написав прекрасну статтю, в якій стверджує: «Західна інтелектуальна думка, яка є такою критичною, сповідує критичне мислення, скепсис до всього на світі, залишалася наївною і дитячою щодо «великої російської культури». Так би мовити, опускала лапки перед цим. Звідки взялася ця зачарованість? Треба це зруйнувати, але й зробити позитивну роботу. Пояснювати, ким і чим є Україна, чому вона важлива, і багато інших речей. На цьому полі треба багато працювати.

Повертаюся до зцілення ран та оновлення України. В нас є цілий факультет наук про здоров'я, в якому є психологія, психотерапія, фізична реабілітація, фізична терапія, ерготерапія, є соціальна робота. Ми хочемо розбудувати цей факультет навколо ідеї комплексної реабілітації людини. Зараз уся реабілітація в світі побудована на мультидисциплінарному, мультикомандному підході. Людина потребує реабілітації тіла, душі та суспільної реабілітації, тобто інтеграції в суспільство. Отже, ми повинні запропонувати такий підхід. Чи, скажімо, в УКУ з'явиться офіс ветеранів. Ми дуже серйозно підходимо до цього, вивчаємо різні ініціативи, спілкуємося з «Повернись живим», з ветеранським фондом, щоб зрозуміти, хто за що взявся, що вже робиться, і не дублювати цього. Щоб зрозуміти, де наша ніша. Ми тут повинні також послужити.

Те, що ми бачимо на прикладі УКУ, бачимо й на багатьох інших прикладах – тих самих ветеранських організацій, громадських ініціатив. Є держава з бюджетом, міністерствами, планами, умовно кажучи, п'ятирічками, а є паралельні структури, які утворюються тому, що певні люди мають візію і можуть переконати інших дати гроші. Вони завжди існують ніби паралельно до держави. Але ваш викладач Павло Шеремета, колишній міністр економіки, дуже добре каже про те, що сам для себе зрозумів.

Він є засновником нашої Школи управління.

Сімейні психологи кажуть, що дитина формується до 13 років, до цього віку треба навести лад із тим усім. До вас студенти приходять вже у 17-18 років, і це вже трошки інша історія, бо приходять уже зі своїм багажем. Це я до того, що всі ці напрацювання треба якось екстраполювати. Мені здається,  щось не те є в тому, що такі заклади, як УКУ, не можуть мати нормального фінансування від держави, потужних мільйонних щорічних грантів. Це свідчить про те, що люди, які визначають політику держави, не мають візії держави.

Думаю, ви маєте рацію. Це питання нам дуже болить. Я б назвав його питанням масштабування нашого внеску. Направду, коли ти малий, твій спосіб діяльності та існування – це переважно генерація певної ідеї, перетворення її на якусь цікаву модель, екстраполяція цієї моделі, наприклад, через навчальні програми.

Train the trainers – тренуй тренерів. Ми не можемо через себе пропустити тисячі чи десятки тисяч студентів, будучи маленькими. В тому є своя краса, щоб залишатися малими, бо ми уникаємо анонімного підходу до студентів, можемо працювати з ними напряму, знати імена людей. Це дуже важливо в ось цій людській світоглядній формації.

Так, що 15 людей на курсі, що 200…

Ми це розуміємо. Але постійно запитуємо себе, як, залишаючись малим університетом, можна цей вплив поширити, масштабувати. Я не можу сказати, що ми даємо собі раду за стобальною системою навіть на 90 балів. Маємо над чим працювати. Навіть виступаючи з умовною програмою перед спільнотою, я звертався до колег, які були в залі, і казав, наприклад: «Отче Юрію, ми створили тут такий цікавий продукт, явище. 5% вашого робочого часу має приділятися для того, щоби його поширювати серед інших університетів». Я так звертався до різних людей, бо ми ще замало ділимося, поширюємо. 

Але певна надія є. Нещодавно до нас завітав Михайло Федоров, віцепрем'єр-міністр цифрової трансформації. Зараз Міністерство освіти і науки є під ним. Видно, що він захоплений ідеєю реформ, змін у освіті. Їздить по різних університетах і намагається скласти собі картинку, що найважливіше, першочергове, що є low hanging fruit, за який не треба багато платити, але який дасть хороший ефект для цілої системи. Ми задекларували свою готовність включитися, де є потреба. 

Але якщо говорити про масштабування, то одне із завдань, яке ми ставимо перед собою, це ще більше перетворити УКУ в цікаву мережу, скажімо так, «спінофів». Наші випускники дуже smart, дуже віддані, мають цікаві проєкти, а ми про них усіх знаємо не так багато. Хочемо більше розуміти, знати, чим вони займаються, і ці проєкти якось підтримувати.

Наприклад, можливо, ви чули про «Будуємо Україну разом»? Ця ініціатива, організація створена в 2014 році одразу після Революції Гідності. Коли почалася війна, вони їздили будівельними таборами в різні місцевості на сході України і відновлювали пошкоджені будинки. Зараз з цього розрісся величезний рух. Щороку від 4000 до 6000 осіб беруть участь в цих таборах, навіть під час війни.

Чи «Українська освітня платформа», яка працює з громадами. Її також заснували наші випускники, очолює її наша випускниця. Це одне із стратегічних завдань нас як університету: через різні освітні проєкти більше працювати з місцевими громадами, з ОТГ. Вважаємо, що це майбутнє України. Реформа децентралізації була дуже успішною. Війна зі зрозумілих причин знову занадто сконцентрувала владу в центрі, і нам після перемоги треба буде знову повертати її. Але люди повинні бути готові до цього. Треба допомогти скерувати певні ресурси до людей, в громади, щоби вони змінювалися. Бо я також переконаний, і соціальне вчення Церкви говорить про те, що є такий принцип субсидіарності: основні проблеми людини мають вирішуватися на найнижчому рівні, на якому людина функціонує. Не в столиці, не в столиці Галичини – у Львові, а в тій самій ОТГ, містечку, де людина проживає. Це великий процес, він буде непростим, але його треба здійснювати. І ми хочемо це робити через інших агентів впливу, наших випускників. 

Так, бо це вимагає насамперед довіри.

Абсолютно, і відданості також. Випускники вже є незалежними людьми. Якщо вони були чимось невдоволені в університеті, то не підуть на співпрацю. 

У Леніна є така цитата: «Довіра – це, звичайно, добре, але контроль – краще». Тому я розумію, що коли ти маєш справу з централізованими інституціями, то все може бути складніше. 

І наостанок хотів би спитати те, про що ми зазвичай питаємо у наших гостей, – про візію перемоги. Якою має бути українська перемога, на вашу думку? Що можна назвати перемогою України в цій війні?

Тут я, знову ж таки, не буду оригінальним. Передусім, звичайно, це відновлення територіальної цілісності та суверенного контролю над територією в міжнародно визнаних кордонах. Також це повернення наших полонених. Це певна ментальна реінтеграція територій, які будуть деокуповані. Це дуже складне завдання. Надзвичайно важливим також є покарання військових злочинців. Без сумніву, це різні ретрибуції з боку росії за шкоду і страждання, завдані Україні та українцям. Це, як я вже казав, зцілення ран війни. Повернення, наскільки це можливо, наших біженців. Це реінтеграція наших військовослужбовців, ветеранів у мирне життя і створення умов для повного життя в мирних обставинах.

Промоція сімейних цінностей, навіть демографічний вибух – також була б перемогою. Люди потрібні, бо це найбільший скарб, найбільша цінність, щоб творити нову Україну. Це, звісно, і  відбудова, реконструкція, оновлення України, щоб ми могли налагодити гідне життя на своїй землі. 

Додав би ще одну річ: ми проходимо і пройдемо дуже болісний досвід, але ми  повинні пам'ятати, що не є в ньому унікальними. В світі є багато болю, страждань, інших воєн. І, на жаль, буде. Ознакою нашої зрілості та перемоги стане те, щоб після неї ми не були зосереджені тільки на собі, щоб ми пам'ятали, як нам допомагав світ.

Ми б, звичайно, хотіли більше, і це врятувало б життя багатьох наших побратимів і посестер. Але допомога світу є, і ми потім також повинні звертати увагу на тих, хто, можливо, теж стане жертвою якогось збройного конфлікту, бути готовими допомогти. Це так само частина формули української перемоги. 

Тобто ми всі маємо стати кращими, так?

Так.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.