Чому попри лікування серйозної недуги вона й далі співає та збирає гроші на ЗСУ, як зміна діяльності з творчої на робочу вбиває талант, що для неї означає звання заслуженої артистки, чому вона пішла на «Голос країни» і що побачила під час туру сходом, чим особлива постать Квітки Цісик та її творчість, чому вона тримає образу на Зеленського, як має змінитись освіта в Україні та чому ані тут, ані за кордоном неприпустимо розмовляти російською, Tvoemisto.tv розповіла співачка, заслужена артистка України Оксана Муха.

Ви мали невеликий тур, збирали гроші на підтримку ЗСУ. Це був Київ, Тернопіль, Львів…

Мав бути ще Ужгород та Івано-Франківськ, але саме в той час загострилася ситуація з бомбардуванням, тому ми перенесли концерти на квітень.

Як минув тур, чи успішно, які ваші враження?

Як на мене, все, що ми робимо, навіть маленький крок – це успішно, бо це більше, ніж нічого. Так, хотілося п’ять концертів, а відбулося три, але це більше, ніж половина, отже, це перемога. Кошти, які ми акумулювали, ще не підрахували, але це непогана сума. Микола Струс дав нам свої роботи на аукціон на підтримку військових. Чотири його картини були продані з молотка, люди дуже гарно боролися, діаспора підключилась. Я запропонувала свої книжки і диски людям, також за них активно боролися. І три мої невеличкі роботи – два розмальовані баранчики зі шкіри й одна пташка щастя – це я на дозвіллі під час лікування вкладала у них свою любов. І ще частина коштів від продажу квитків. Воно не все так радісно, як ми бачимо в залі. Люди стурбовані, схвильовані, ми не маємо права на них нарікати, бо кожен дбає про своє життя, безпеку. Але сміливців було багато. Скриньки також були зібрані. Ще мали надзвичайні синьо-жовті браслети, сплетені з ниток дітьми Львівщини. Це переважно не корінні львів’яни, є й багато переселенців. На кожному браслетику був напис: ім’я дитини та її вік. Це дуже зворушливо! Люди брали на пам’ять ці браслетики, цю дитячу надію та любов і жертвували кошти в скриньки. Це організував благодійний фонд «Із янголом на плечі».

27 жовтня ми завершили все у Тернополі, підсумуємо, відзвітуємо і вирішимо, куди спрямовувати ці кошти. До речі, вчора був феноменальний випадок: за мою пташку на аукціоні боровся військовий і виборов її. Це просто щось неймовірне. Коли ми попросили його зійти за нею, прийшли дружина з донькою, бо він, виявляється, на милицях. Тобто військовий, який зараз фізично не має можливості боронити, в такий спосіб намагається підтримати. Будемо контактувати з ним, шукати його побратимів і дізнаватися, чим їм допомогти. Нашу націю не здолати!

Після цього ви маєте повернутися до Рима?

Так, бо мушу продовжити лікування.

З якими відчуттями поїдете?

Хочеться бути тут, удома. Щиро зізнаюся, навіть із тими сиренами вдома психологічно спокійніше. Знаєте, є такий вислів «не такий страшний чорт, як його малюють». На відстані настільки важко це все переживати, тим паче що тут залишається мій син – це його принципове рішення. Йому 13 років, він дорослий хлопець, я поважаю його думку і бачу, що тут його друзі, дім, йому тут добре. Мені важко залишати його, батьків. Ще не встигла побачитися з друзями за цей час, поки я тут. Насправді мене довго не було, не мала можливості повернутися з лютого…

Їду, бо треба. Треба жити. Маю добороти це своє право на життя. І думаю, що поміж терапіями спробую робити якісь заходи в Європі. Наша діаспора завжди активна, тож проситиму допомоги і підтримуватиму наші Збройні сили.

Кілька років поспіль були для всіх нас непростими, а у вас взагалі…

Всі постраждали через пандемію. Дуже важко творчим людям, бо вони працюють в царині, яка є після хліба й комфорту. Тобто людина має де жити, що їсти і тільки тоді потребує духовної поживи: краси, квітів, фільмів, пісень, книжок. Є таке, що люди, здобуваючи хліб насущний, занурюються в рутину, дивляться собі під ноги, їм важко глянути вгору. Шкода… Творчі люди надзвичайно потерпають у цій ситуації. Хоча, як бачимо, на них тримається все волонтерство. Всі заходи, на яких збираються люди, підтримують творчі особистості, вони є акумуляторами, і їх треба підтримувати. Прошу, не забувайте, якщо зараз не підтримати, то потім просто не буде з чого живитися! Вони змінюють професію, починають займатися іншими справами, бо жити треба. Але всі хочуть, щоб усі зірки виглядали так, наче вони щойно з небес спустилися – красиві, з гарними думками, наповнені емоційно, продукують красу… Але її звідкись треба черпати. Якщо вони розвозять Glovо, працюють на будові, то змінюється їхня емоційна й духовна складова, вони втрачають свій талант. Тому бажано, щоби ті люди, які так красиво розвивалися в творчості, все-таки не покидали цього.

Незадовго до початку війни ви мали тур східними областями України. Чи було відчуття, що може бути цей натовп?

Жодного. Я, навпаки, була дуже щаслива бачити так багато гарних українців. В нас були повні зали. Це не були продані зали квиткові, це був тур для військових. Ми збирали понад 100-200 військових у кожному місті. Але були й пластуни, яких я взагалі не сподівалася. Не знала, що в Маріуполі й Сєвєродонецьку є пластуни. Весь зал співав, люди прийшли з квітами, знали одне одного, спілкувалися між собою. Таке враження, що в кожному місті така окрема Україна, українці тримаються в єдності. Тому що тут, на заході України, неважко бути українцем. Скажімо так, важко, але не так, як там, де вони щодня виборюють своє українство в русифікованих містах. Не маючи підтримки й розуміння, тримають свою лінію, переконання. Коли я дізналася, що Маріуполь став фактично братською могилою, що сталося в драмтеатрі, де в нас була зустріч, це був шок, перед очима ці люди… Донедавна я поверталася до них думками: де ці діти, ці прекрасні пластуни? Нещодавно їздила до друзів у Яремче і зустріла там жінку з Сєвєродонецька, пластунку, яка переїхала туди жити. Це просто Господь дав мені для заспокоєння, що принаймні одну особу з них я зустріла. Отака зустріч – це феноменально, вона випадково невипадкова, така мені й була потрібна. Наговорилися, назгадувалися… Звичайно, емоції були особливі. Маріуполь залишився в пам’яті надзвичайно романтичним, світлим, багато дітей із мамами, обіймів, у повітрі витає щастя. Прекрасні клумби, чистенькі лавочки, спокій і радість. І тепер цього всього нема...

У Лисичанську була особлива ситуація, там складніше. Ми їздили туди до нашої бригади. Нам показали могилу, де загинув військовий, а медика, який його рятував, убив снайпер, що стріляв із будівлі. Наші військові були такі роздратовані, з танка вгатили так, що знесли того снайпера разом із будівлею. На тому місці поставили пам’ятник цим двом, і одні люди з Лисичанська приходять, приносять квіти, палять свічки, моляться за їхні душі, а другі… обливають фарбою. Всі сателітарні антени розвернені до москаля. Я не бачила цього, мою увагу на це звернув військовий. Я би про таке навіть не подумала. Хати вкриті шифером. Люди ходять і дивляться собі під ноги. Коли люди щасливі, вони усміхаються, розглядають щось красиве, а не підлогу. Це Лисичанськ…

Як ви наважилися зробити цей крок на «Голосі країни» – популяризувати Квітку Цісик?

За рік до того ми зробили 21 чи 22 концерти лише на заході України для Квітки. Це було для мене надзвичайно складно. Тури зазвичай не можна розтягувати на пів року, бо йде інформаційна хвиля, і ти маєш працювати через день. Я відчула, що так розповідати про Квітку дуже складно, треба зробити якийсь потужніший бум. Раніше, років п’ять тому, подалася на «Голос країни», але не пішла на кастинг, а заповнила онлайн-форму. Мабуть, я тоді ще не була готова, мною керували якісь інші амбіції, треба було більше себе проявити, я написала пісні, які мені подобаються, своє виконання, і їх це не зацікавило.  А от уже після цього туру мені так захотілося, щоб люди довідалися про Квітку. Ті, що слухають її пісні, стають більш наповненими, зрілими, щасливішими.

У чому особливість Квітки Цісик? Є ж Вєра Брежнєва, Ані Лорак – вони теж співають. Це ще одна співачка, яка просто жила в Америці, в цьому її шарм?

Ні, ми говоримо про абсолютно різні речі. Ані Лорак співає, використовує пісню, аби проявити себе, показати красу тіла, свій голос. Пісня не живе, її використовують заради своєї особистості. Квітка, не показуючи своєї особистості, через свою душу і голосові зв’язки дала можливість пожити пісні, розказати її історію. Для цього не треба далеко ходити – вмикаємо одну виконавицю і другу: на цю в тебе залишається просто порожнє місце, а Квітка залишає в тебе відчуття зміни в душі, зачіпає, дає можливість відчувати особливо. Це любов до пісні, це призначення, а не шоу-бізнес.

Але я так розумію, що Цісик для вас – певна місія. Хто більша українка –  співачка, яка народилася в Україні, але все життя співала російською, чи співачка, яка народилася в Америці, але свою душу віддавала через українську пісню. І гроші так само: Квітка витратила величезні кошти, щоб записати всі ці альбоми.

Різниця між витраченими коштами, тому що ми всі витрачаємо великі кошти, щоб записати альбом: і Квітка Цісик, і Ані Лорак, і Брежнєва, і я. Ми всі вкладаємо величезні ресурси в свою творчу роботу. Але різниця між згаданими попзірками і Квіткою в тому, що вони заробляють на кліпах і піснях, які створюють, а Квітка не заробляла. Вона не робила концертів, на жаль. Думаю, що маю право це озвучити, – досі не продані її платівки, бо почалися копіювання, і вони не окупилися. Ед Ракович, чоловік Квітки, і Мая Лев, її двоюрідна сестра, передали нам сюди її оригінальні CD-альбоми, які ми пропонували купити людям на концертах, а кошти передавали назад. Поки ви ставили питання, мені спало на думку слово «пустоцвіт». Квітка – це повноцінний цвіт, який дає плоди. А вони живуть миттєво, заради себе, зараз, у цю хвилину.

Чи стали ви частиною українського шоу-бізнесу?

Мені не вдається, я не надаюся до цього, напевно. Можливо, в мене трошки інше сприйняття світу, можливо, я не вмію так, як вони, а можливо, мені це й не потрібно. Я ще не визначилася, просто йду за серцем, як мені лягає. Мені хочеться співати ці пісні – і я їх співаю. Було б правильно, мабуть, мати продюсера, який мав би займатися, бо виконавиця цього не може робити, як і не може сама собі писати пісні, шити одяг. Бо це буде сам для себе зі своїми смаками, це для дуже родинного кола. А якщо це роблять професіонали, відповідно, ти можеш вийти на загал, бо це люди, які бачать загальну картину і можуть тобі допомогти мати ширшу аудиторію.

Я йду так, як мені вдається, мене ніхто не продюсує, не проплачує, в мене немає спонсорів, я не маю звідки брати кошти на якісь величезні фантастичні кліпи, хоч це гарно і потрібно. В мене трошки по-іншому лягає доля. Але пісні, які я співаю, вічні. І ми їх, на жаль, не почуємо від наших зірок естради.

Можна співати пісні українською, але чи завжди вони будуть українськими? На початку війни у львівській кав’ярні я мав зустріч і почув дуже російську музику. Покликав офіціанта, щоби дізнатися, чому ми це маємо слухати. Він відповів, що це український реп. Що з цим робити, чи це не має значення?

Думаю, зараз складно давати оцінку таким речам. Я розумію, що є різні люди, що вони мають різні смаки. Комусь це потрібно. Є люди, які не сприймають такої музики, їм потрібне щось інше. Має бути різний спектр, щоб задовольнити кожного слухача, але однозначно воно має нести достойний  україномовний контент. Ми відречемося від того, що є «за парєбріком», ми перестанемо туди заглядати і мотивувати себе тими чи іншими віяннями. Адже наша естрада донині так і розвивалася – з акцентом на московію, що сучасно і модно – те чи те. Не хочу нікого образити, але це факт. Сподіваюся, що зміниться не лише мова пісень, прийде природне бажання пізнавати українське. Пізнати українську пісню в корені, від народних пісень, відчути та зрозуміти її мелізматику, мелодичність, гармонійне поєднання з природою – це те, що відкриває світу українську народну пісню. Наскільки людина жила тісно з природою, з Богом.

Ці виконавці, які зараз починають прилаштовуватися, намагаються пристосуватися до ситуації. В них, дай Боже, з’являться україномовні пісні і, сподіваюся, вони перестануть співати свій російськомовний контент. Кожен має чимось пожертвувати.

У 2019 році вам присвоїли звання заслуженої артистки України. Що це для вас означає?

Приємно, що зауважили моє існування в нашій Україні, дякую! Для мене це гордість, що я щось зробила, і це того варте. Але, на жаль, ми бачимо, як сьогодні влада розкидається орденами – орден ІІІ ступеня Козловському (Віталій Козловський – український співак родом зі Львова – ред.), як отримують звання ті, що «за парєбріком», маючи народних і заслужених артистів… Не хочеться мати цього звання, не хочеться бути до них подібною. Влада абсолютно знівелювала ці звання і взагалі цей статус. Але, з другого боку, це якесь віяння радянщини, якісь медалі, наче: «Чемний, сідай, п’ять! Молодець, продовжуй». Насправді я не працюю задля того, щоби мені поставили ту п’ятірку, дали якусь медаль. Я вдячна, я не хочу, щоби подумали, що я зневажаю, мені приємно. Але я йду своїм кроком, не вимагаючи цього, я живу без цього.

Тоді питання: а для кого заслужений? Якщо для народу, то хіба на якийсь референдум це питання виносити, а якщо перед владою, то перед якою конкретно? Якщо заслужений для Порошенка, який вам вручав, то для Зеленського вже ні? Це рудименти совєцької системи.

Я вам поясню, яка процедура. Все дуже просто: людина працює, здобуває творчість, продукує творчість, записує CD-альбоми, має певну кількість сольних концертів, має достатній багаж, тоді може бути заслуженим артистом, а якщо має п’ять концертів, то ні. Тут питання досвіду того чи того виконавця – що він заслужив, має в своєму багажі, залишив людям, чим він достойний. Це не залежить від влади. Якщо розпочинається ця програма, кому дати, кого взяти, то не залежить, хто прийде, він все одно розглядатиме цей папір і підпише його, якщо ця людина справді на це заслуговує. Але в нас уміють це робити якось дивно. Коли ми бачимо людей, які отримали заслуги, це в голові не вкладається. Людина була в росії, заробляла на росію, привозила сюди гроші звідти. Це був такий поєднаний організм. Цей же Козловський – я цього пережити не можу, це плювок мені в душу від нашого чинного президента.

Може, в усьому винен путін? Як його не буде, якось усе потрошку…

Завжди треба, щоби хтось був винен, тільки не я (Всміхається). Мені нещодавно дуже сподобався один допис у фейсбуці чоловіка зі сходу України. Цей текст може допомогти іншим російськомовним українцям. Жахливий вислів – російськомовний українець. Для мене ти або українець, або не українець. А російськомовний… воно якось ламає українськість, ти не до кінця, напівлюдина. Той допис – як сповідь, що він є причиною війни, він кликав сюди «русскій мір», у свої 33 роки, 30 з яких минули в незалежній Україні, де єдина державна мова – українська, він розмовляв російською. Але далі у нього питання до держави: чому в його паспорті ім’я та прізвище написане двома мовами? Держава сама кинула нам цю кістку, щоби ми її гризли і постійно мали питання одне до одного. Думаю, наш чинний президент також ішов з позицією «какая разніца». Я в житті не забуду цього вислову. Зараз усі зрозуміли, «какая разніца». І, звичайно, теперішня влада зобов’язана діяти так, як діє. Не тому, що вона так хоче, а тому що в неї «свалу нема», тому що люди встали і сказали: «Якщо ти зараз спробуєш щось вчудити, і ми маємо поступатися, ми ж недопустимо!» Чому москаль не прийде сюди, на захід? Бо він носа сюди не покаже, його з кожного вікна розстріляють.

Гадаєте, можна було б уникнути цієї війни, якби українці зрозуміли, що вони українці, із самого початку?

Я не політик, на жаль, і не готова давати відповіді на такі запитання. Точно можу сказати, що наші люди ще не зрілі. Це я змушена визнати. Тобто вони перебувають під впливом ЗМІ, телесеріалів, зроблених заздалегідь, якими підігріли любов до чинного президента. Він прекрасний актор, чудово справляється, зараз особливо, направду знімаю шапку. Ми ж розуміємо, що в першу чергу є команда, а не президент, одноосібно рішення не приймаються. Це моє особисте відчуття. Ще раз – я не політик, але свою думку і те, що відчуваю, можу сказати.

Хто буде в нас далі, яким буде вибір, залежить знову ж таки від нас. Бо якщо ми далі будемо йти на рекламу, хапатися за класний рекламний ролик, знову матимемо якісь такі речі. Найважливіше після перемоги, а вона буде, і дай Боже, щоби була якнайшвидше, аби ми не перетворилися – а ми потихеньку перетворюємося – на певний культ особи. Якщо в опитуванні про найпопулярніших людей він у нас лідирує... після Шевченка, то, як на мене, це трошки неправильно.

Вас це непокоїть?

Дуже. Це цар з’являється. Найбільше мене непокоїть, коли люди були проти Порошенка і не дозволяють, щоби щось погане казали про Зеленського, а на Порошенка виливають діжку лайна. Це неправильно. Кожен має право сказати, якщо бачить некоректні дії, він має право про це говорити. Чому його одразу зневажати?

А чи не буває зворотної реакції, коли люди ненавидять Зеленського просто тому, що він Зеленський? Це важко забути.

Тому й така ситуація.

Але якщо говорити про Порошенка, мені теж інколи здається, що природа такого хейту нераціональна.

Скажу так, ніхто не святий – ні один, ні другий. Ми ніколи не знаємо, як би було за Петра Олексійовича, якби ми не почали, і не знаємо, чим закінчиться зараз ситуація за чинного президента. Що я знаю точно: президентом мав би бути українець, який досконало знає історію України, а не відкриває її для себе під час війни, людина, яка щиро любить цю землю і є дуже справедливою.

У першому читанні вже ухвалений закон про те, що для набуття українського громадянства треба буде скласти іспит. Не впевнений, що всі чинні громадяни відповідають цьому мінімуму. Із самого початку Україна мала провальну гуманітарну політику, люди погано знають і не довіряють історії своєї країни, культурі. Тому й виникає спокуса сказати «какая разніца». Мовляв, ми відвоювали, ми молодці, а там далі якось буде…

…а там далі в цій загальній ейфорії ми легко можемо втратити все. Тому зараз треба дмухати навіть на холодне і дивитися, що нам пропонують, щоб не було підміни понять. Ці подвійні стандарти мене завжди турбують. Зараз нема розуміння, як чітко має бути – так чи так, а є – ніби й так, але, знаєте, можна й так.

Чи складати іспит для набуття громадянства? Перш за все треба володіти бодай мовою і знати ази історії України. Але справжньої, а не «вихованої» на сході – хто звідки походить, кого породила росія, хто кому брат, сестра. Треба розкласти все людям по полицях. Мрію про те, щоб викладачі історії України були фанатами своєї справи, навчали дітей правильно подавати цю історію. Не так, що дітям стає нецікаво. Їх треба захоплювати, бо це наше достоїнство, наша сила.

Перше, що роблять росіяни на окупованих територіях, це знищують наші пам’ятники і привозять своїх російських учителів, не довіряють тим, що залишилися і показують свою лояльність. Це вже було в 1939 – 1945 роках. Навіть на Львівщині перше десятиліття викладали майже всі привезені вчителі, лише потім потроху почали дозволяти викладати…

У моїй родині було так, що побралися українка та росіянин. Він викладав історію України. Можете собі уявити, як він її викладав… Ми маємо бути дуже категоричні зараз, бо ця кількість невинно убієнних людей заслуговує на нашу з вами максимальну включеність і кардинальні кроки. Навіть якщо це незручно, вони мають бути зроблені. Викладацький склад має бути професійним, чітко підібраним, він має не лише знати, але й уміти. Мені дуже хотілося б, щоб наші викладачі мали якісну оплату, були зацікавлені навчати, бо вони ж виховують наших дітей! Як викладачка може переживати за своє життя, харчування, якщо вона виховує мою дитину, яка пів дня проводить у школі? Викладачі в першу чергу і лікарі. Оці хабарі, які ми постійно бачимо, ці конверти, як батьки збирають з класу гроші, щоби зробити вчительці приємність. Це гарно, але дивно щонайменше. Чому вчителі мають самі собі організовувати класи, нові штори, чому батьки мають це робити постійно? Ми робили так: купували штори, телевізор, замінювали вікна, щоб діти мали нормальну науку. Але чому? Ми ж платимо податки. І наче законослухняні люди, ну, не всі, але…

Вважаю, що з цього все почнеться. Якщо у нас зараз зміниться система освіти, прийдуть якісні викладачі. Має бути розвиток не лише загальноосвітніх предметів. Художнє мистецтво зобов’язані мати в школі, музичні інструменти – обов’язково, бо це духовний розвиток дітей.

Понад 10 мільйонів жінок і дітей зараз перебувають за кордоном і набувають того досвіду, коли не треба носити хабарі, коли є певний порядок, права та обов’язки. Але як повернути цих людей, чи вони повернуться?

Цього ніхто не знає. Що довше триватиме війна, то більше шансів, що вони не повернуться. Зі свого досвіду, здобутого за час лікування, я зрозуміла, що можна знайти якусь роботу, друзів, можна потихеньку вирулювати із ситуації, вставати на ноги. Тому що довше люди матимуть цю небажану евакуацію, переселення, то більше шансів буде пустити коріння там. І тоді ми втратимо цих українців.

Патріотизм не спрацює? Просто повернутися й відбудовувати свою країну.

Не можу відповідати за тих людей. Є ті, які не можуть жити не на своїй землі, вони обов’язково повернуться. Люди, які не потребують від цієї землі сили, можуть знайти її на будь-якій іншій землі. Якщо їм там комфортно, ми не можемо їх критикувати, бо це тільки їхнє життя, їхнє рішення, і ми повинні поважати це. То не був їхній вибір – так сталося, так склалася їхня доля, вони виходять із ситуації так, як виходять. Тому прошу не зневажати нікого з тих, що прийняли те чи те рішення. Ви прийняли рішення залишитись тут – честь вам і хвала; поїхали за кордон – молодці, рятуєте дітей; залишились там, не повернулися – ваша особиста справа. Повернуться ті, що мають тут бути.

Зараз багато українців за кордоном часто розмовляють російською. Люди втратили домівки, тікають від війни, але й далі є російськомовними…

Це катастрофа. У їхній свідомості нічого не змінилося, вони просто змінили місце проживання. В мене була ситуація: стою в черзі по овочі, і біля мене жінка починає говорити російською. Я ж не знаю, хто це, не можу ідентифікувати за вимовою, я не відчуваю цього. Для мене російська – це москаль, і крапка. Вибачте, але це моє сприйняття мови. І я хочу завалити їй по мордяці. В мене відчуття, що я би її зараз задушила. Потім думаю: «А може, це українка? Просто вона отак говорить». У мене злість, мені бридко чути цю мову на фізичному рівні. А як сприймають нас – українців, які говорять російською, іноземці? Їм це ніяк в голові не вкладається, вони не розуміють причини цієї війни. А в нас, виявляється, все гаразд, не соромно навіть. Мені здається, що цією мовою зараз просто соромно говорити. Питання не в зручності, має бути соромно до червоноти говорити мовою ґвалтівників і вбивць. Це не рідна мова українців, вона нав’язана насильно, смертями. Принизливо було, якщо ти говориш українською, ти – хохол, ти – із села, ти – ніхто. Треба говорити російською, тоді ти вже хтось. Згадайте своїх дідів, вони ж говорили українською. То чому ж ви говорите російською, невже не соромно? Розумію, що питання в зручності. Але подивіться на хлопців, які повертаються з війни без ніг, рук, очей. Є діти, які вже ніколи не побачать своїх батьків. Є такі, що народжуються і не знають, хто їхній тато, і ніколи до нього не доторкнуться. Це надзвичайна данина. І не порівнюйте себе з тими, що на війні говорять російською. Їм зараз так справді зручно. Не прирівнюйте себе до військових, які розмовляють російською. Часто можна чути: «А що ви так за мову заступаєтесь? Ось хлопці на передовій говорять російською». Так ти ж не на передовій! Це соромно, це принизливе виправдання, яке демонструє сутність людини. Ідіть тоді на передову і далі говоріть російською. А тут, у мирному місті, де не тримаєте в руках зброю, ваша зброя – мова. Це питання життя і смерті, а вони цього не можуть зрозуміти, їм незручно, зарази.

Як зміниться Україна після цієї війни і в чому?

Поживемо – побачимо.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.