Оксана Кісь: Чоловік та жінка – не «половинки», а партнери

2100 0
У різних країнах світу увагу до прав жінок привертають не лише 8 березня, а упродовж усього місяця. Tvoemisto.tv обговорило з історикинею, антропологинею, президенткою Української асоціації жіночої історії Оксаною Кісь, чому це важливо та як нам позбутися пострадянського сприйняття цієї теми і дати. Крім того, обговорили, чому в Союзі декларували звільнення жінок від патріархату, а натоміть вони отримали «подвійний тягар»; чому тема «половинок» недолуга для побудови особистих стосунків; яким є український феміністичний рух і які проблеми йому вже вдалося вирішити; чому вплив Церкви на гендерні питання не є загрозливим.

У наш час розмови, записані за допомоги соцмереж, завжди корисні, коли в них звучать якісь практичні поради. Люди це люблять. Я собі подумав, що добре було б, якби у підсумку цієї розмови ми вийшли на розуміння, як правильно відзначати 8 Березня. Пані Оксана, як найвідоміша українська дослідниця фемінізму, є найкращою людиною для того, щоби спробувати зробити такі висновки. 

Оксана Кісь / Фото: povaha.org.ua

Я зараз в Україні, у Львові, ви – в Сполучених Штатах. У 1908 році звідти почалася традиція святкування 8 Березня як Дня міжнародної солідарності жінок, боротьби за права жінок і масонство. Навіть у Львові, який важко назвати оплотом совєцьких традицій, було багато можливостей купити ті ж тюльпани. Я бачив щасливих і не дуже щасливих жінок, які йшли з ними. Але це свято саме в такій совєцькій інтерпретації досі живе. Як із тим в Америці: відзначають-не відзначають? 

Загалом відзначають, але не так масово, бо це свято в Сполучених Штатах чи європейських країнах ніколи не було державним, але завжди залишалося правозахисним, як і засадничо було задумано, Днем захисту прав жінок. Як правило, громадські організації, феміністські ініціативи організовують порівняно невеликі вуличні акції. Цього року мені не вдалося, але в 2011-ому я взяла участь в такому вуличному феміністському марші з дуже поважними гаслами. Темами того маршу було обрано дві: одна з них стосувалася сексуальних домагань до жінок-військовослужбовиць у Сполучених Штатах, а друга – експлуататорського характеру порнографічної індустрії. Це було надзвичайно цікаво, на Таймс-сквер, від якого хода рушила до рекрутингового центру. Перед ним організували мітинг, жінки-військовослужбовиці виступали з цього приводу, ділилися своїм досвідом, враженнями, ідеями, висували вимоги. В такий самий спосіб тривав мітинг і біля одного з осередків, де на той час був прокат порнофільмів. Тоді їх ще поширювали на CD-дисках. 

Якщо ми спробуємо навіть через гугл пошукати «8 Березня», то перше, на що натрапимо, це сайт Організації Об’єднаних Націй, яка шанує 8 Березня. У них є підрозділ «Жінки», і від середини 1990-их років вони щороку обирають певне гасло, певну тему, яку пропонують проводити крізь усі заходи по цілому світу. Тему, яка є актуальна, значуща для жінок в різних країнах і з якою треба дати раду. Та, де жінки потребують уваги урядів чи парламентів своїх держав, втручання, щоби подолати наявну дискримінацію. Цього року таке гасло пов’язане з діджиталізацією, використанням сучасних технологій для забезпечення гендерної рівності. Я б сказала, це дуже актуальна тема. У попередні роки траплялися теми про жінок в сільській місцевості, обмежених у багатьох правах та можливостях, а також пов’язані з миром, з насильством і так далі. Якщо глянути на сайт ООН, то можна там знайти й адекватне висвітлення смислів та історії цього дня, те, в який спосіб його відзначали у світі. Є багато ілюстративного матеріалу, і медіа, як правило, це висвітлюють. Очевидно, практично ніде, окрім пострадянського простору, не побачиш ніяких тюльпанів, мімоз, шоколадок чи інших речей, які є частиною такої пізньорадянської традиції спотвореного смислу 8 Березня. 

Якби раптом бос вийшов роздати квіти та шоколадки всім жінкам у офісі, це було б сприйняте як якась образа, щось абсолютно незрозуміле, неприйнятне.

Власне кажучи, в країнах, де питанням гендерної рівності та подоланню будь-якої дискримінації приділяють серйозну увагу не лише на декларативному рівні, законодавчому, але й на рівні щоденних практик, інституційної культури в різних установах, дбають про ці речі щодня. Помічають таланти, здібності, внески жінок, їхню професійну успішність, відзначаючи це у відповідний спосіб: через службове підвищення, фінансову винагороду, додаткові бонуси і так далі. Тим часом, ось ці різні, так би мовити, жіночі чесноти, краса, ніжність, жіночність, якісь родинні ролі, материнство, на яких чомусь традиційно наголошують наші очільники, послуговуючись пізньорадянською традицією, виглядають недоречними в контексті професійних чи службових стосунків. І такі речі виглядали б абсолютно неприйнятними в будь-якій установі цивілізованої країни. А Україна, як я розумію, прагне якось долучитися до цивілізованого світу, стати повноправним членом світової демократичної спільноти. Тому треба переглядати ці наші звичаї. 

У 1920-их роках в СРСР панували надто радикальні уявлення про роль жінки – аж до того, щоби зовсім скасувати інститут сім’ї, щоби всі жінки були вільні у виборі партнерів, щоби їх було дуже багато, щоб усі діти були спільні та всі жили в якійсь комуні. Тобто це було щось дике, і воно було реалізоване в 1969 році десь у Каліфорнії, в місцевих хіпівських комунах. Але потім у Союзі воно все якось так змінилося, мутувало і стало якимось кондовим празником жіноцтва чи навіть бабства. Як так сталося? Це якісь внутрішні процеси?

Це закономірний процес, тому що насправді більшовики ніколи не були щиро зацікавлені в емансипації жінок. Для них це був вимушений захід. Всі ці емансипаційні ідеї, доволі радикальні соціальні експерименти з усуспільнення побуту, визволення жінок із кухонного рабства були необхідністю, оскільки більшовикам було дуже важливо заангажувати жінок на свій бік, мобілізувати їх до комуністичного будівництва. Жінки все ж таки становили досить консервативну частину тогочасного суспільства, з великою недовірою ставилися до подібних експериментів. Усі ці більшовицькі гасла про релігію, увесь цей войовничий атеїзм, заперечення будь-яких традицій викликали підозри в жінок. Ідея Олександри Колонтай та багатьох її колег, феміністок, соціалісток полягала в тому, щоби переконати Леніна та інших вождів більшовизму, що в інтересах більшовиків дати жінкам більше прав і спокусити їх, аби вони побачили – ось де наші шанси. Експерименти, про які ви згадуєте, пов’язані з легалізацією абортів, розлучень, із тим, щоби шлюби стали цивільними і таким чином спростилися ці партнерства, та й багато інших подібних практик були на це націлені. Однак досить швидко стало зрозуміло, що молода більшовицька держава не має жодних ресурсів, щоб забезпечити жінкам те, що було обіцяне: дитячі садки, медичне обслуговування, кухні, пральні, інші побутові речі. Виявилося, що вони взагалі нічого не можуть запропонувати жінкам. І, відповідно, оцей «відкат» стався порівняно швидко. Вже наприкінці 1920-их – на початку 1930-их років відбулося повернення до консервативних ідей, наголошення на тому, що жінкам місце в родинах, що вони повинні дбати про дітей, сім’ю, побут. І в підсумку повернулися до того, з чого почали. Єдине, що від жінок, окрім виконання обслуговуючої побутової праці, репродуктивної функції та турботи про членів сім’ї, дітей, старих і хворих, почали вимагати повноцінної участі в економіці, професійної праці та політичної активності. Так з’явився феномен, який дослідники називають «подвійний тягар радянських жінок». Декларації були чудові, права були начебто закріплені, але можливості їх реалізувати не було, тому що на жінках лежав тягар домашніх, побутових і родинних обов’язків. І фактично цей консервативний «відкат» стався дуже швидко тому, що більшовики усвідомили: ми спробували, але з того нічого не вийшло. Багато жінок насправді їм повірили, деякі скористалися з цього дуже серйозно, особливо для ліквідації неписьменності серед жінок. А ще більшовики бачили перспективу в тому, щоби жінки здобували освіту і могли активніше включатися у виробництво. Але освіта, школа також були місцем індоктринації, пропаганди. Це був спосіб запхати жінкам у голови певні ідеї. І для молоді це мало ефект. У 1930-их роках були такі активістки комсомолу, які щиро вірили в ідеї радянської емансипації.

«Побутове» 8 Березня залишається живучим. Я мав можливість поставити невеличкий експеримент в ефірі, запитати у співрозмовників, хто, на їхню думку, сказав певні слова до жінок з нагоди 8 Березня. Це були слова Володимира Путіна, я просто переклав їх українською. Там були доволі традиційні меседжі про те, що жінка – умовно берегиня, береже спокій, затишок, несе кохання. І мої співрозмовники, серед яких була народна депутатка, висували різні версії. Хтось сказав, що це Юлія Тимошенко, ще хтось, що Андрій Єрмак, голова Офісу президента. Було багато версій, доволі сумнівних, тому що ти розумієш, що зовсім недавно таке міг сказати будь-хто. 

На пораду жінки я подивився виступ «95 кварталу» трирічної давності з іще комедіантом Зеленським. Він був присвячений саме 8 Березня. Там був такий скетч, у якому були зібрані всі махрові максимальні стереотипи щодо цього свята, ролі жінки. І я б не сказав, що вони були висміяні – навпаки, ніби підживлені цим скетчем. Герой-чоловік висміювався за те, що не подарував жінці квіти, не полегшив їй хоч трошки хатню роботу, і взагалі він – негідник. Я подумав, що це фантастична еволюція для суспільства, влади і президента Зеленського. Сьогодні він теж оприлюднив звернення, і там не було всього цього жахливого, але я не почув там про права жінок і так далі. Напевно, ми до цього не доросли. Зеленський закінчив своє звернення тим, що ми по-різному сприймаємо це свято, але тим ми і сильні, що також вважаємо це Святом жінки. Як ви це прокоментуєте? 

Очевидно, треба віддати належне еволюції, про яку ви згадали: від дуже консервативних поглядів, безкінечного наголошення на суто жіночих чеснотах до визнання внесків і ролі українських громадянок у те, що відбувається зараз в країні. Це важливо, оскільки президент – людина авторитетна, наділена владою, і багато хто взорується на те, що саме він каже. Тож, думаю, для чиновників це стало сигналом, що тепер треба говорити, що тепер доречно. 

Однак маємо розуміти, що наша країна є справді демократичною, що ми не можемо просто заборонити щось, а маємо працювати з цим. Зміни в суспільній свідомості – дуже складна річ, яка потребує багато часу й зусиль, просвітництва. На щастя, це зміниться. Я мала два чудові приклади, хоч розумію, що їх більше, просто не встигла відстежити. Але вітання від Генерального штабу просто взірцеве, з визнанням ролі жінок-військовослужбовиць. Воно абсолютно професійне, з повагою та гідністю. Навіть «Укрзалізниця» показала дуже непоганий приклад адекватного привітання. Натомість президент Академії наук, до якої я належу ось уже понад 20 років, опублікував ганебне звернення і привітання. Якби я не знала, хто це, то подумала б, що це якийсь неосвічений чоловік. Але, на жаль та превеликий сором, він зібрав у цьому вітанні всі можливі «печерні» стереотипи. Дуже прикро усвідомлювати, що ті, котрі називають себе українською інтелектуальною елітою, демонструють такі архаїчні, застарілі уявлення в такий відповідальний момент нашої української історії. 

На захист голови Академії наук, який є фізиком за фахом, скажу: свого часу він бідкався, що саме гуманітарні науки дуже слабкі в Україні. І, можливо, це саме той ґеп, який треба заповнити. Це та робота, яку робите ви і яку мусять робити медіа для того, щоб і фізики, і лірики були на одній хвилі, коли говорять про такі важливі речі, як солідарність жінок і права жінок. Ми це теж обговорюємо, у нас дискусія, здається, на тому рівні, на якому вона еволюціонує. Нещодавно великий резонанс мало інтерв’ю Іво Бобула, який зараз перебуває на другій хвилі популярності. Всі були заскочені його «печерним» ставленням до жінок, мовляв, вони хочуть шубу, іще чогось. Дуже багато було хейту в його бік, хтось звинувачував журналістку… Але я дозволю собі нагадати історію про обшуки в головної дами, яка займається податками Києва, коли знайшли й оприлюднили записки-побажання, чого вона хоче, планує на наступний рік. Там були теж такі речі, як соболина шуба за мільйон гривень, нова машина, сильний і багатий чоловік, який буде її забезпечувати, повезе на Балі чи ще кудись. Це я до того, що, можливо, Іво Бобул, якому не дуже пощастило, бо мав кілька жінок і постійно розлучався, має справу з тою умовною «бульбашкою», де жінки на це налаштовані та хочуть, щоби до 8 Березня їм дарували квіти та ще й шуби.

Мабуть, певна частина українського суспільства живе в такому патріархальному каноні й вибудовує стосунки в такому форматі, за такими правилами, коли жінка надає заможному, багатому чоловікові сексуальні послуги, прикрашає і, так би мовити, обслуговує його, а він, натомість, фінансово її забезпечує. Нема чого дивуватися, якщо хтось виходить із цих стосунків у програші, тому що вони завжди мають ризики – якась сторона може не виконати умови контракту. Власне у цьому й полягає феміністська ідея, ідея гендерної рівності, коли партнери не ставляться одне до одного в такий споживацький спосіб обміну послуг на фінанси і таке інше, а ставляться одне до одного як до людей, з гідністю, з повагою до потреб та інтересів. Коли вони намагаються збагатити життя одне одного як особистості. Мені здається, що це має більше перспектив у тому сенсі, коли кожна окрема особистість, чоловік і жінка, є досить автономною, самодостатньою. Не оцими недолугими «половинками», які начебто мають одна одну доповнити, а самі собою є цілісними особистостями, можуть вибудовувати партнерські стосунки, які будуть здоровішими, в яких люди справді підтримуватимуть одне одного емоційно, фінансово чи в будь-який інший спосіб, тому що цінують не ресурс, а саме особистість. 

Якщо говорити загалом про феміністичний рух, то в нас є претензії до нього. Не всі хочуть, щоб це була Клара Цеткін, бо ми боремося з постсовєцькими травмами і намагаємося знайти свою ідентичність. Кажуть, ось у нас є Кобилянська, Леся Українка в чомусь була дуже прогресивною. Але в цілому це і про те, чим є тепер феміністичний рух, який дуже неоднорідний. Звідки нам черпати свій національний фемінізм і чи повинен мати фемінізм такі риси? 

У нас є велика традиція і велика спадщина українського жіночого руху. Він мав свою специфіку саме тому, що українці були бездержавною нацією, і українські жіночі організації поряд із питаннями загальної жіночої емансипації дуже активно обстоювали питання емансипації українок, розбудови української самосвідомості, культури. В цьому й полягала специфіка періоду до приходу радянської влади. Потім, очевидно, все це було перерване й занедбане. І зараз мене дуже тішить, що молоде покоління українських активісток, феміністок дуже активно відновлює цю тяглість, шукає ту спадщину, воліє спиратися на досвід своїх попередниць, використовуючи його як спосіб легітимації сучасних політичних амбіцій українок. 

В Україні досить розмаїтий та розгалужений феміністський рух. Справді досить різний за формою, метою, якимись засадничими речами. Але якби ми спробували зрозуміти, яким є ядро феміністської ідеї, в чому суть феміністської ідеології, чого прагнуть феміністки, то назагал це можна пояснити як право кожної особистості обирати свій життєвий шлях, робити свій життєвий вибір без тиску ззовні, примусу, таврування, присоромлення, обирати ту сферу і той спосіб самореалізації, який конкретній особистості видається бажаним. З тим, щоби здібності, амбіції і таланти кожної людини могли отримати якнайповніший розвиток і реалізацію. І повага до цього вибору має бути універсальна як для чоловічого, так і для жіночого. Думаю, що суспільство, яке дозволить своїм громадянам максимально реалізувати свої таланти, не тільки стане багатшим, тому що люди справу, яку люблять, роблять, як правило, краще та ефективніше. Це добрий спосіб використання людського потенціалу. Бо люди, які роблять свою справу та мають можливість насолоджуватися нею, а надто якщо це цінують довколишні, є щасливими людьми. Хіба ми не хочемо мати суспільство щасливих громадян? Це питання поваги до вибору одне одного і можливостей, які мали б бути створені для того, щоб і чоловіки, і жінки могли себе реалізувати. В державі має бути не лише декларація прав, але й відповідні механізми забезпечення їх реалізації. І це саме те, чим займається жіночий рух в Україні у різних сферах. Але і в соціальній, і в оборонній, себто в Збройних силах, ще є певні проблеми. Частина з них була дуже суттєво вирішена саме завдяки адвокаційних заходам, акціям, дослідженням. Мабуть, ви чули про «Невидимий батальйон». Це досить відома акція, яка показала, якою глибокою є дискримінація жінок-військовослужбовиць. Частина цих перешкод усунута, але в інших сферах ще зберігається. 

Святкування 8 Березня, Міжнародного дня прав жінок, є якраз чудовою нагодою показати ось ці проблеми, привернути до них увагу, артикулювати їх і закликати до вирішення, змусити державні структури, місцеві органи влади, будь-які інші відповідальні інституції зробити щось, змінитися. З другого боку, це й нагода відсвяткувати наші здобутки. Бо все ж таки за понад столітню історію феміністичного руху ми досягли чимало. Ті права і можливості, якими ми нині користуємося як даністю, як чимось цілком очевидним і закономірним, не були такими ще сто років тому. Це була велика праця, довгий шлях тисяч жінок-активісток, які не злякалися, проявили відвагу, наполегливість, часто наражаючись на конкретні ризики, на переслідування задля того, щоби сучасні жінки могли почуватися гідними, повноцінними, повноправними громадянками і продовжувати цю справу. 

Я розумію, що зараз для України це якісь речі майбутнього, можливо, доволі далекого. Але якщо подивитися на те ж ставлення до партнерства ЛГБТ-пар, то воно кардинально змінюється, буквально за кілька років. Це фантастичні зміни в країні. Однак я розумію і те, що коли ми дивимося на Сполучені Штати, то бачимо те, що називають культурною війною, великою розділеністю. І мені здається, що є певна небезпека в радикальному крилі, радикальних рухах усередині фемінізму, який дуже сильно розвиває цю ідею. Вона абсолютно правильна, бо це теж має свою травму, своє історичне пояснення. Але якщо ми весь час кажемо про панування, репресії, то ця риторика розділяє. Ми хочемо мати партнерство чоловіка і жінки, але це травмує. Одного ставлять у позицію вчорашнього раба, а другий нібито має бути якимось вчорашнім повелителем. Можливо, такого ніколи й не було. Є дискурси, які реально розділяють людей. І я не знаю, чи вони корисні в цьому випадку. 

Проігноруймо всі ці несправедливості заради громадського спокою, хай вони собі будуть, зате ми будемо задоволені тим, що у нас нема конфлікту (Сміється). Ігнорування проблеми не вирішує проблеми. Всі справи, які створюють комусь дискомфорт, серйозні обмеження, коли людина не почувається належно оціненою, а обділеною, треба вирішувати через серйозну дискусію, пошук компромісів, обговорення, з’ясування причин цієї проблеми і вироблення взаємоприйнятної стратегії. Чи це стосується якогось особистого партнерства, сім’ї, родини, а чи держави загалом. Я не вважаю, що нам треба боятися якихось радикальних рухів, бо в жодному суспільстві радикали не мали більшості – вони існують для того, щоб окреслювати межі. Є радикали справа, є радикали зліва, але, як правило, більшість суспільства поділяє певні ліберальні цінності і практики, які вважає прийнятними. Хтось тяжіє туди, хтось – сюди, однак це нормальний стан демократичної країни, де завжди відбувається дискусія, де різні сторони обстоюють свої ідеї, висувають свої аргументи. При цьому дуже важливо, що демократія вибудовується на владі більшості, тож важливо не так воювати з ультраконсервативними чи ультралівацькими сторонами, як справді активно, свідомо, послідовно, цілеспрямовано працювати з суспільством… 

…так, щоби медіана, зріз суспільства, який, зрештою, визначає норму, був досить високим, щоби демократія, демократичні інститути могли функціонувати, бо інакше демократія не працюватиме. 

Але в цьому велику роль відіграють не тільки громадські організації чи наука. Засоби масової інформації відіграють ключову роль. Звичайно, соціальні мережі зараз важливі, але все ж таки те, що через ЗМІ є можливість промовляти до суспільства, пояснювати, в чому смисл фемінізму, що таке гендерна рівність, у чому взагалі проблема з гендерною дискримінацією, дозволяє звичайним посполитим розібратися. І замість упереджень, які виникають на ґрунті необізнаності, невігластва, замість ворожості, страхів, різних міфів приходить розуміння. Якщо люди здатні пояснити одне одному свою позицію, то це вже шлях до суспільної гармонії, примирення, уникнення конфліктів, порозуміння. 

Бо партнерство можливе тільки тоді, коли це партнерство двох особистостей. Із якоїсь спільноти, «бульбашки» видається, що Україна – доволі секуляризована країна, принаймні так є на папері. Здається, що люди не дуже часто ходять до церкви, це не надто впливає. Попри те, величезна кількість людей ідентифікують себе як православні християни. Чи це є певним прокляттям для України, що ми, в принципі, належимо до ортодоксальної, можна сказати, ультраконсервативної гілки християнства, і це накладає відбиток? 

Ви хочете почути мій коментар з приводу християнства (Сміється)?

Чи це якесь прокляття для нас у сенсі емансипації жінок, лібералізації суспільства? Чи це якась тінь, яка тяжітиме над нами? Як нам із цим бути? 

Християнські церкви в Україні не перестають бути дуже впливовими суспільними інституціями, на жаль, дуже пов’язаними з владою. Хоч і в неформальний спосіб, але все-таки мають важелі впливу. Рада Церков відіграє дуже активну й не дуже добру роль у тому, що стосується гендерної політики. Але мені здається, що не варто драматизувати. Звернімо увагу на молодь. Все ж таки основна маса активних християн, вірян, парафіян – це люди трохи старшого віку. Молодь не така вже й активна. І навіть якщо з огляду на тиск родини ходить до церкви, то не дуже переймається церковними догмами, орієнтуючись радше на реалії життя, де доводиться справді конкурувати на ринку праці, вибудовувати стосунки, а не взоруватися на якісь архаїчні матричні уявлення про жінку як підлеглу, пасивну, що має коритися чоловікові, і всі ці патріархальні настанови. 

Церква залишається впливовою, але не варто недооцінювати свої можливості та сили. Нам своє робить, «лупати сю скалу». Я щиро вірю в просвітницькі ідеї, залишаюсь оптимісткою в цьому і думаю, що нам треба боротися за уми. Тобто Церква, звісно, має свій порядок денний, програму, стратегію і буде їх втілювати. Але те, що я бачу в молоді, дає мені підстави для оптимізму в сенсі того, як вона вибудовує свої стосунки, як трактує осіб у приватних партнерствах і професійних відносинах. 

Деколи й Церква дає приводи для оптимізму, там теж є хороші процеси, якщо говорити про ПЦУ. Спробуємо підбити практичний підсумок: яким має бути 8 березня для здорової людини в Україні? Яким його хотіли б бачити ви? 

Таким, яким би я хотіла його бачити, я відзначаю його вже багато років: беру участь у феміністських заходах, маршах. Це можуть бути вуличні акції різного штибу, присвячені цій тематиці, в тому числі перформанси. Те, що я бачу і що мені здається доречним у цей день – це різні культурницькі й просвітницькі заходи. Ми бачили чудові виставки, присвячені історії жіноцтва, перегляди кінофільмів із обговореннями, дискусіями та інші подібні практики, які мені видаються доречними. 

Якщо керівники підприємств, очільники місцевих органів влади чи лідери політичних партій справді хочуть виявити свою повагу до жінок і привітати їх з нагоди 8 Березня, то повинні апелювати і звертатися в тому статусі, в якому вони пов’язані з цими жінками. Не в якихось приватних категоріях, категоріях жіночих чеснот, а відповідно до стосунків, які їх пов’язують: професійних, політичних, громадських, творчих. Наголошуючи на тому, як вони цінують працю жінок, що готові зробити для того, щоби сприяти жінкам у їхній самореалізації. Оце, мені здається, було б значно краще, аніж безконечні реляції про красу, жіночність і весну, яка взагалі не є приводом для святкування. Бо сезони змінюються щороку, і тут нема що святкувати. 

Ісая Берлін колись дуже добре сказав, що боротьба за права жінок, яка насправді про Égalité, про рівність, і Liberté, тобто свобода, часто перебувають в опозиції. Що в майбутньому найважливішою буде третя цінність, третє гасло Французької революції – Fraternité, тобто братерство. Але, беручи до уваги наші феміністичні історії, що робити з цим терміном? Чим його замінити, щоби він був добрим, а ми, врешті, змогли знайти гармонію? Яка ваша версія?

Ця версія вже була озвучена наприкінці 2013 року на Майдані, де була велика акція, ініціатива «Половина Майдану: Жіночий голос протесту». Вони організували Ніч жіночої солідарності на Майдані з гаслом «Свобода, рівність сестринство». І власне в сестринстві, мені здається, є більше смислу, аніж в братерстві, тому що жінок так виховують, так є потім на практиці, що вони демонструють більше солідарності чоловіків у своєму братерстві, більше змагальності й боротьби за лідерство. Тому сестринство зараз актуальніше для українського суспільства з точки зору солідарності. 

В англійській мові простіше: там є слово «sibling», яке позначає і брата, і сестру. Нам чогось такого бракує, але ми точно це вигадаємо! Дякуємо, що знайшли час і змогли включитися зі Сполучених Штатів! Долучаємося до підтримки руху за солідарність жінок в цілому світі.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Акценти твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!