В країні, яка воює за ідентичність, за культуру, дивно бачити не розуміння того, за що воюють.

Чи повинні українці обирати між Новим роком та Різдвом; чому нам треба вивчати росіян, а не кенселити; через що галичани видавалися дивними Великій Україні; чому традиції майже неможливо відновити з нуля; як і ким замінити Діда Мороза та чому за це має взятися молодь, Tvoemisto.tv поговорило з істориком, доцентом кафедри культурології Українського католицького університету, працівником Центру міської історії Богданом Шумиловичем.

Напередодні нового 2023 року війна триває як на фронтах, так і в соцмережах. Як святкувати Новий рік і чи святкувати взагалі? Чи має приходити Дід Мороз, Святий Миколай, а чи обидва?

Війна крутиться навколо культури, хоча має дуже виразні матеріальні й травматичні наслідки, але керівництво нашої держави не дуже це розуміє. Український культурний фонд фактично був зупинений, бачимо дивні призначення в сфері кіно. Це анахронічна позиція у стосунку до культури. Навіть за часів Порошенка втручання у сферу культури було значно меншим, а підтримка значно більшою. В країні, яка воює за ідентичність, за культуру, дивно бачити нерозуміння того, за що воюють.

До війни президент Зеленський казав, що ми теж трошечки є Совєтським Союзом, претендуємо на цю спадщину. Пояснювалося, що там теж було багато всього доброго, то чому ж маємо від цього відмовлятися?

Моя родина, глибинно галицька, майже не мала шансів отримати місце у Львові. До Другої світової війни це місто нам не належало, хоча були такі містечка, як Снятин, Дрогобич, Старий Самбір, Борислав, де домінували українці, там був польсько-єврейсько-український склад, який у різній формі співжив. Для більшості галицьких українців Львів був столицею, наші предки мріяли, що це буде наше місто. А нашим воно стало завдяки радянській владі. Мої дід і баба були вигнані зі своїх територій проживання, селитися тут не було дозволено. Мама і тато перші в родині змогли здобути вищу освіту в університеті, який був формально радянським, але й українським теж. Вони вчилися українською, вивчали різні дисципліни, дивно, але змогли отримати певний соціальний ліфт. 

Левандівка, увесь Сихів, цілі квартали у Львові збудовані радянською Україною, і це неможливо викинути. Ми демонізуємо Радянський Союз і забуваємо, що в ньому була радянська Україна, трохи відмінна, але його частина.

Світлини з журналу «Архітектура і будівництво СРСР» кінця 80-х – початку 90-х років

Але маємо й середмістя, майже повністю збудоване австрійцями. 

Львів як місто мав найбільший урбаністичний розвиток, революцію в останній третині ХІХ століття, коли отримав певну форму автономії, і до Першої світової війни. Тоді стався будівельний бум, все будували у межах Австро-Угорської імперії, однак активними агентами в цій розбудові були досить різні групи й народи. Найактивнішим елементом у місті були поляки. Нам завжди складно це визнавати. Предки моєї родини вважали поляків ворогами, а зараз за останньою статистикою українці вважають їх найбільш братнім і ближнім народом. Історія мінлива і хитра, вона рухається: те, що було погане, може ставати хорошим і навпаки.

Ми хочемо думати, що є причина і наслідок. Сталін і група шизоїдних західних правителів вирішили, що ця частина стане частиною Великої імперії. В них не було наміру винагороджувати українців. Але не треба забувати, що дуже активною і сильною складовою тої шизоїдної групи, як і самого Союзу, є українці. Дивно виглядатиме, якщо ми скажемо: прийшла імперія і подарувала нам Львів. Ні, наші предки, будучи в структурі Радянського Союзу, його «вигризли».

Не думаю, що в 1945 – 1946 роках тут планували зробити український П’ємонт. Степан Давимука розповідав, що коли вступив до університету, виявив мережу викладачів, які вільно говорили між собою на будь-які теми, співали пісні, передавали заборонені книжки, цитували Бандеру… 

…і це все було добре просочене агентами, гебістами, інформаторами. Тактики в них були різні.  Наприклад, у 1955 році ухвалили рішення, що тут буде велика телестудія, яка охоплюватиме весь Західний регіон радянської України. Це мала бути велика нова інституція, що потребувала специфічних кадрів, які  вміють знімати. Їх привозили з різних територій. І тих, що творили контент, також. Ті, що це вміли, вже працювали у театрі, університеті, та й телебачення платило невеликі гроші. Так у 1960-их роках на телебачення прийшли люди, які ще недавно сиділи за український націоналізм у таборах і повернулися під час «відлиги». Можете це собі уявити? Наче ж радянська система, повний контроль. Однак він ніколи не був повним, вони його хотіли, але не мали. В багатьох інституціях була величезна кількість дір, крізь які можна було пролізти. Аж раптом з'явилися ті, що в 60-их почали робити україномовні мюзикли, передачі про наші народні пісні. І виявилося, що це «оплот націоналізму». «Центр» це зауважив, почалися комісії, розслідування, і їх трохи розігнали, били, карали. Але це постійна історія, в різних організаціях з’являлися такі групки, навіть найбільш «віруючі» комуністи не могли собі дати з цим ради. 

Але в 1990-их покоління молодих українців, галичан не знали колядок. Жага до відродження була, але це робили з нуля, бо була заборона. Чи треба і можна поширити це на більші території? Чи галицький місіонізм таки мусить існувати? 

Це важке питання. Я з маленького містечка Яворів, усе моє дитинство там стояла «Залізна дивізія», воно просякнуте радянськими військовими. Мама працювала у військторгу, тато – на хімвиробництві у Новояворівську. Ми організовували вертепи впродовж 1980-их, хоча й була формальна заборона. Про те, що ми ходили на Великдень до церкви, вчителька доповідала в школу, викликали батьків, мама вибачалася, а ми й далі ходили. 

Я це до чого: неможливо уявити, що ви так легко відродите вертепи, якщо ця практика не існує в якійсь формі. Нехай не як мейнстрим, але пам’ятали бабця, дід. У Львові це було інакше, на це дивилися уважно, міліція могла тебе притягнути (знаємо історію Товариства Лева). Але вже тоді почали намагатися це відновлювати. Дехто шукав для себе і знаходив з нуля, дехто – теж із маленьких містечок – їздив на Різдво до баби в село. Офіційно його не святкували, в радянських документах писали: сектанти-християни святкують якогось там Христа, треба проводити роз'яснювальну роботу. Її проводили, і це нічого не давало. Формально вони мали багато сили, забороняли, закривали церкви, але, якщо латентно практика не існує, вона нізвідки не відродиться. Тепер у колядуваннях є сконструйована історія, а є згадана. Кожне застілля в моїй родині завершувалося масовим співанням українських пісень. І це було цілком нормально. А от радянського ми ніколи нічого не співали.

Це те, що робить вас українцем?

Я би сказав – галичанином. Мені важко сказати, чи можемо ми узагальнити цю практику галичан для всієї України. Коли ви потрапляєте в інші регіони, вам люди кажуть: «Ні, ми знали одну колядку і взагалі цього не практикували».

Чи є таке вузьке етнічне розуміння українства? Ліва критика культурної експансії будується на тому, що тут є ресентимент і етнічний погляд на українство. 

Десь так було в Союзі. У радянський час наш регіон зазвичай «рамкували» як трошки дивний. Вони нас мало знали, навіть у радянській Україні з перспективи Києва нас називали «Западная». Це широке поняття може тягнутися від Волині до Закарпаття, хоча ми дуже добре розуміємо, що там і там дуже різні коди, символи, колядки. Вони дивляться на нас як на щось дивне, ми для них такі фольклорно-етнографічні. Були стереотипи, що тут край ПТУшників, тут нема доброї освіти, ми не вміємо робити ракети, не просунуті технологічно. Тих стереотипів було багато для Великої України, і те ж телебачення впливало на це, постійно розповідало про народні традиції, які вирізняються на тлі всієї України. Ті ж гуцульські, бойківські костюми, гори. І це давало образ: «Ой, там усе справжнє українське». І з Києва їхали подивитися на це справжнє, бо вони вже живуть модерним життям як сучасні радянські люди, а ми ще трохи відсталі. Ми певною мірою були резервуаром для них.

Але на це дивилися спецслужби, гебісти. Якщо раптом тутешній інтелектуал вирішив поїхати в Криворівню на Різдво, то за ним пантрували, питали: «Чого ти сюди приїхав?» Якщо ти приїхав з Донецька – добре, але якщо зі Львова… Любов до традицій вважалася небезпечною, купа агентиків намагалися це відстежити, вдарити по руках, налякати, змусити тебе цього не робити. Пригадайте історію Калинців, їм у судах виставляли обвинувачення за те, що вони їздили в гори збирати старовину. Це ж дикість.

Не думаю, що ті люди в КГБ були такі дурні. Вони чітко розуміли небезпеку традицій.

Звичайно. Але Радянський Союз не міг заборонити народ. Ми зараз переносимо на путіна те, чого не було в Союзі. Путін – це російська імперія, те, що він артикулює – хворе, без психолога це важко зрозуміти… Ми говоримо про кремлівську верхівку, яка спустила це вниз. Але всі це приймають, бо достеменно не розуміють, що відбувається за межами цієї імперії. Вони собі сконструювали думку, що Радянський Союз був дещо помилковим, але правильним у імперській позиції. Чому вони глорифікують Сталіна? Тому що він імперець, приєднав нові території, він сильний, його боялися. Така історія їм підходить. 

Те, що зараз артикулює путін, не є радянським, бо у радянський час українськість ніхто не забороняв, це було навіть небезпечно. Але вона була зведена в нішу танцюючих хохлів і фольклору. Якщо ти хотів бути сучасним, модним, міським, то мусив ставати російськомовним, універсальним, радянським, не обов’язково русскім. Для дисертації я опитував людей з маленьких містечок Галичини, і вони казали: «Ти міг бути україномовним, якщо не претендував на щось більше, прожив би спокійно своє життя, ходив би на якийсь переробний завод, приходив би додому, співав би якісь пісні, тебе ніхто не чіпав би. Якщо ж ти хочеш робити загальноукраїнську чи загальнорадянську кар'єру, то російська мова обов'язкова». Пригадую зі свого дитинства багатьох наших людей із Прикарпаття, із села, які відмовляються від української мови добровільно, віддають дітей у російські школи, хочуть, щоб їхні діти робили кар'єру в радянські часи і не дуже бачать майбутнє в українському проєкті. Була така свідома політика – притлумлювати національне, і в багатьох регіонах вона була ефективною. Уже в 70-их роках молоді люди там не розуміли, навіщо їм українська мова, не вивчали її, відмовлялися, не послуговувалися нею. Що вже казати про традиції. Навіщо в Дніпропетровську святкувати Різдво? Це було просто беззмістовно. Історики досі сперечаються, чому тут радянський проєкт розгортався інакше, хоч і мав ті самі характеристики. Це цікаво досліджувати.

У нас неправильний підхід – все кенселити. Це не модно, але вважаю, що в наших університетах мають бути російські студії, бо ми мусимо вивчати ворога. Ми думаємо, що знаємо його, але насправді це не так, лише більш-менш розуміємо, відчуваємо. Відомий професор Плохій каже, що треба розуміти, як усе відбувалося, інакше ви ніколи цього не пізнаєте. Це те ж саме, що сказати: «Не вивчаймо нацизм, Третій Райх».

Ми звикли порівнювати їх із орками. Але в росії популярна література про орків, їхню високу духовність та красу, яку не розуміють.

Ми навіть не можемо цього осягнути, бо українці думають, що прагнути до свободи і боротися за неї, за гідність – це універсальна риса. Міркуючи, чому вони не можуть повстати, ми не до кінця осягаємо їхнього мислення, а його дуже важливо зрозуміти, щоби зрозуміти ворога. Вони нас вбивають, і ми маємо розуміти, як вони думають. Вважаємо, що вони зламаються, не підуть у армію. Але ж підуть, всі до останнього, битимуться, допоки всі не повиздихають. Вони не зламаються просто так, їхня історія показує, що вони готові вмирати за царя, а гідність їм не потрібна, це для них дуже макабричне уявлення. Переносити наші уявлення про свободу на них є універсалізацією. Але традиція анархічного підходу, що я «маю десь» усе, державу і податкову – це дуже українська риса, притаманна загалом усім українцям незалежно від того, чи ти російськомовний, чи україномовний. І це певна перевага, бо коли ми воюємо, то через автономні рішення можемо робити це ефективніше. Але мені важко уявити, що українці йдуть на Бахмут так, як росіяни: лізуть без кінця, як ті орки. 

Їх треба вивчати. Зараз це роблять у Європі, в Америці, а не в нас. Вивчати ворога треба постійно, не можна його недооцінювати. Ми всі чекаємо перемоги, але виглядає, що це все надовго. Як недавно казав Вахтанг Кебуладзе, краще говорити в процесуальному окресленні: не «ми переможемо», а «ми перемагаємо». Це тривала послідовність, бо, напевно, не буде такої перемоги, як у Другій світовій війні: прийшли і взяли Берлін. Сумніваюся, що так станеться. Українці перемагають – це краща модель, вона означає, що ми маємо «взутися» надовго, бо ця боротьба не зупиниться в наступному році, навіть якщо ми і вони виснажаться. Треба бути готовим до дуже довгого «забігу», наш інтерес – змінити політичний клас у цій імперії, а це не так просто.

Путін нещодавно телефонував якійсь дівчинці з Запорізької області. Говорили про те, що має подарувати Дід Мороз, який і на дитячому, і на глибинному рівні нас пов'язує. Чи важливо розставити тут акценти? 

Важливо і можливо, якщо хтось дуже фанатично віритиме. Це має бути державна політика, бо із Самбора чи Стрия ми не зробимо звільнений Мелітополь таким, як собі уявляємо. Це має бути великий жест зміни, є дуже багато умов для того, аби він став можливий.

Подивіться на 1930-ті і єврейський народ у Європі та на 1960-ті і єврейський народ в Ізраїлі. У 60-их роках єврейський народ – це «кусаючий лев», який розуміє, що виходу нема, і створює суперефективну, хоч і проблемну, але свою країну. В ній не було ніякої державної мови, літератури в школі, університеті – вони це все зробили, активно і тяжко над цим працювали і досі працюють.  

Якщо є хоча б маленька група візіонерів, готових іти до кінця, то це можливо. Між періодом, коли євреї мали зникнути з планети, і періодом, де вони мають державу, минуло стільки ж часу, як від розпаду Радянського Союзу до сьогодні. Де ми, а де вони! Тут є чого повчитися в асертивності та бажанні діяти.

Чи це зможуть українці? Напевно зможуть, завжди питання в бажанні. Я не можу уявити, яким буде Харків через двадцять років, але дуже сподіваюся, що це буде місто воїнів, освіти, фортеця, яка задаватиме тон. А може, все буде інакше, раптом він стане україномовним. Одеса, яка казала, що завжди буде імперським містом, забрала Суворова, Катерину, і думаю, що за двадцять років може стати зовсім іншим містом, бо зробила вибір не на користь імперії. Такий самий вибір зробили Мелітополь, Маріуполь. Далі питання багнетів, сили переконання, потреба вміти відбитися. На жаль, політична еліта в Україні дуже мало доклалася до того, щоби створити таку армію, систему, в яку росіяни боялися б влізти.

Демонтаж пам'ятника Катерині ІІ в Одесі / Фото: УНІАН

Якби в нас була тверда ідентичність, вони б не лізли. Як не полізуть у Польщу. В тексті путіна було зазначено, що вони навіть не планують окуповувати західну Україну, ми для них чужі, наша асертивна постава – не рухай, бо вкушу, ми – не ви.  В інших регіонах так не було, тому вони стали заручниками тої ситуації. Треба вичищати їхні символи. Пушкінів аж під час війни викидають, це буде болючий процес, але треба вичищатися до того моменту, поки вони не зрозуміють, що їх тут не хочуть і не хотітимуть, що будь-яка спроба зайти сюди закінчиться відрубуванням рук і ніг, бо ми не збираємося вести перемовини. І коли вони це розумітимуть, тоді в нас буде мир і спокій. 

Ми не можемо залишити Пушкіна, мати консерваторію імені Чайковського в столиці, яка собі каже: «Ось іде війна, а ми манали». Ні, це неправильний підхід, їх усіх мали б вигнати геть із тої консерваторії, а може, навіть закрити і наново відкрити її, якщо там таке кодло, яке не розуміє, що відбувається в країні, і для них композиція «Щелкунчик» важливіша, аніж зґвалтовані та вбиті в Бучі. Нащо нам така інституція культури? Нам потрібні ті, що розуміють, куди ми рухаємося і що робимо. Це не про перейменування і не про Чайковського – це про жест звільнення від того, що маркує мене їхнім. Ми маємо чітко розуміти, що Чайковський для нас ворог, як і всі інші, що можуть бути суперкласними письменниками, поетами, композиторами, але є ворогами, поки на нас накладається стигма «ми же братья» і вони хочуть нас захопити. 

Я був у Ізраїлі, в родини Вадима, батьки якого – українізовані євреї, які тікали з Києва, бо їм гебісти наговорили, що Союз розвалиться і українці вас повбивають. Шансів стати нормально інтегрованим євреєм у Вадіка було небагато, навіть якби він хотів. Він каже, що основним інструментом його трансформації з радянської людини в модерного єврея була історія про Голокост: якщо ти сам себе не захистиш, ніхто цього не зробить, і армія. В армії за російську мову били ногами. Ти заходиш туди – і виходиш євреєм, це основний державотворчий інститут. Там через армію проходять і жінки, і чоловіки. Це має багато недоліків, це мілітаризація суспільства, нічого приємного… Після Ізраїлю я приїхав у рідну Галичину і сказав: «Господи, ми в такій прекрасній країні живемо!» Бо ми жили в містечку, з якого до Єрусалима їхати, як від Новояворівська до Львова. Треба було їхати двома автобанами, один із яких пролягає через території, де тебе можуть убити. Це страшно, але вони живуть, будують, боряться.

Думаю, зараз ми з вами заходимо у два такі сюжети. Бо історії про козаків – це вже дуже далеко. А в нас є історія «тут і тепер», вона значно важливіша, аніж боротьба за Ярослава Мудрого. Хоча москалі цього дуже хочуть, і ми включаємося в цю боротьбу, але в загальному – це як ділити Римську імперію між німцями та італійцями. 

В нас є важливіші виклики – українізація через армію і спроба побудувати систему, в якій гідність, воля, сила будуть основними характеристиками. Якщо це вдасться зробити, то це буде фронтирна країна, яка дивитиметься в майбутнє, вигризатиме собі це майбутнє. Тоді нам все вдасться. Якщо ж ми скотимося знову в якийсь ресентимент, шкодування, минуле, «Ой, Дід Мороз»... Які можуть бути розмови? Нема ніяких дідів морозів. Але це не означає, що ви можете Різдвом замінити Новий рік. От чому комуністи придумали того Діда Мороза? Бо не давали собі ради з релігійними святами, тому й вигадували нові. Так і тут: треба придумати щось нове, паралельне. Польща та Італія – суперконсервативні країни, але вони святкують Новий рік, в них нема конфлікту. 

Який Дід Мороз?! Це все викидається і будується якась нова конструкція. От Порошенко зумів зробити цей великий сильний жест – томос, легалізувати Українську церкву. Важливо позбутися московської церкви, легалізувати і зробити сильною Українську церкву. Тепер президенти виступають на тлі Софії. Це ж символічні жести. Збоку – Хмельницький, пам’ятник якому поставили фанати москви, імперці. Але, бачте, пам'ятник можна було «перекрутити», і він тепер працює на нас. Так само і з Новим роком. 

Але якщо ми змінимо календар, то свято Маланки співпаде із зустріччю Нового року. Ось і вихід.

Абсолютний, і це дуже просто. Комуністи «вкрали» Діда Мороза в «Кока-коли», яка придумала його на рівному місці. Бородатий чоловічок у червоному костюмі – не Санта, а щось на кшталт чистого маркетингу. Він же ж і тут врятує ситуацію, тільки треба придумати якийсь новий сюжет. Він не мусить бути мілітарним, має бути «легким». Вистачить групи людей, які засідають на державному рівні, вигадують новий ритуал і бавляться. Але ми бачимо, який безрукий і криворукий наш міністр культури з оцими вигадками і тим ребрендингом, який вони влаштовують. Це просто в нікуди, має бути щось мудріше. А наразі найбільш творчим інститутом в Україні є ЗСУ. Це найбільш креативна інституція, якій усі довіряють, бо Адміністрації президента довіряти неможливо, рішення, які звідти йдуть, окрім тих, що не суперечать потребам захисту, часто ненормальні. Парламенту ми не віримо. Важко уявити, де візьмуться ті, що придумають. Але це, як у шахах: трошки не складається партія, та напевно її можна буде скласти так, що вона складеться. 

Можливо, проблема цього міністра і кріейторів у тому, що вони занадто міцно закорінені в совєцьке. Тож їм важко народити щось, нема іншого ґрунту, звідки це черпати. 

Тому я постійно кажу, що треба молоді. Всю систему треба пересіювати молодими людьми, які просто не знають, що це таке, не дивилися «С льогкім паром!», не їли олів'є. Їх треба ловити, заманювати в цю країну, бо ми, на жаль, втрачаємо величезну кількість молодих і прогресивних, які через війну та інше не повернуться, якщо там здобудуть освіту. Багатьом дали можливість здобути модну освіту в Кембриджі, Оксфорді, в Італії – всім дали можливість вступити. Я кажу, що мене не беруть на стипендію, але всіх, кому я написав рекомендацію, кудись узяли. І повертатися їм буде нелегко, бо вони захочуть  робити кар'єру в нормальних умовах, а тут треба буде гарувати. Але треба шукати, бо якщо молодь ловиш, то став відразу на керівництво, навіть якщо вони не зовсім компетентні, їхня некомпетентність не буде гіршою за Ткаченка. Ось береш 25-річного чи ще краще 25-річну. Я би їх ставив на всі топові позиції. Основний їхній тест має бути: «Що по русні? Русні – п..да», а далі нехай бавляться і пробують робити. Це їхня країна, вона для них, а не для Ткаченка і Зеленського, це все вже старий відстій. Будь-хто не може керувати атомною енергетикою… Ми розуміємо, що якби це були гіпстери з кавою, то ніхто зараз нам би енергетику не відновлював після таких ударів. Це святі люди, які рятують країну, зліплюючи ці дроти. Є експертність, і це дуже важливо. Але ті міністерства, де питання гуманітарні, треба завалювати молодими людьми, а там уже є нормальне правило ротації. Тільки ніяких тітоньок із «бабетами», страшних радянських керівників, яких я впізнаю по лицях. Як би вони не говорили про колядки, це страшні люди, вони «пластмасові», хоч і їх треба кудись дівати.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Твоє місто / Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.