7 січня християни святкуватимуть Різдво Христове. Чи варто очікувати в Україні офіційного переходу на відзначення цього та інших свят за астрономічним календарем; якою є роль у цих змінах УГКЦ та ПЦУ; чому попри важливість переходу це не стане панацеєю; що робити з комерціалізацією релігійних свят; як традиції впливають на релігійність, навіть на атеїстів; чому християнство – це наука і в чому його суть, Tvoemisto.tv поговорило з доцентом кафедри літургійних наук УКУ, священником храму Священномученика Климентія Шептицького УГКЦ Василем Рудейком.

Хочемо вкотре поговорити про церковний календар, а отець Василь порушує це питання дуже давно.

Був такий радянський фільм «З легкою парою!». Тож я, як у тому фільмі, з 2009 року в грудні йду не в баню, а на різні ефіри розповідати про Різдво, його значення та чому ми його не святкуємо разом з усім світом (Сміється). Процеси в суспільстві вже запущені. Українська держава в 2017 році проголосила 25 грудня вихідним днем з огляду на те, що Римо-католицька церква, багато протестантських Церков і деномінацій відзначають свої свята вже за астрономічним календарем. Цього року синод Православної церкви України ухвалив експериментальне рішення, дозволивши деяким парохіям святкувати Різдво 25 грудня. Але мовиться про перехід цілого календаря. Кожного дня є якесь церковне свято, і це також треба адаптувати до астрономічної дати, а не до дати календаря, який уже «запізнюється» на 13 днів.  

Повторюю, процеси вже запущені, питання це особливо загострилося на тлі російсько-української війни. Сподіваюся, це підштовхне навіть тих, що все ще вагаються, до того, аби зробити цей крок у правильному керунку.

Ми можемо святкувати Різдво 25 грудня, але важливо бути частиною чогось більшого. От якби Блаженніший звернувся з відозвою: «Святкуємо 24 і 25 грудня офіційно. Але якщо всі парафії захочуть святкувати 6 і 7 січня – це взагалі не проблема, просто усіх привітаємо 24-го, а далі робіть як знаєте».

Усіх вітають набагато швидше. З 24 на 25 грудня в медіа уже з’являються привітання, зокрема Константинопольського патріарха Вартоломія. Думаю, наші очільники Церков також уже почнуть посилати свої різдвяні вітання, бо є традиції вітати тих християн, які вже святкують Різдво за новим календарем. Але проблема не в цьому, а в тому, що в нашому суспільстві уже є критична маса людей – за останніми соціологічними дослідженнями, більш ніж половина населення України, готових святкувати не тільки Різдво, але й інші свята за астрономічним календарем. Тому люди очікують не привітання, а комунікації: якщо цього року ми ще не можемо святкувати за новим календарем, то коли зможемо? Якими будуть попередні, проміжні, перехідні кроки? І прикро, що ані наша Церква, ані, як мені відомо, Православна церква України чіткого комунікату не зробила. Наприклад: «Ми дозволяємо парохіям, які вже готові, святкувати згідно з астрономічним календарем цього року, а тим, що не готові, з наступного церковного року, який починається 1 вересня». Ось такий комунікат був би дуже корисним і вірянам, і загалом українському суспільству, котре очікує змін. Зараз вони відбуваються дуже динамічно в багатьох сферах суспільного життя, тож люди на них сподіваються і від Церков як інституцій, що є промоторами правди і справедливості. Ми бачили, як українські Церкви зарекомендували себе на Майдані, і цей депозит, багаж довіри зобов’язує нас до реакцій та лідерства. Багато священників і активних вірян зараз говорять про те, що ми мусимо зробити цей крок, що краще зробити його вже, бо зараз найкращий час, суспільство готове. Коли закінчиться війна, в нас будуть зовсім інші проблеми для вирішення. Треба буде відбудовувати критичну інфраструктуру, схід України. Сумніваюся, що календарне питання тоді матиме в суспільстві таку актуальність, як тепер.

Читайте також: Де у Львові будуть Різдвяні богослужіння 24 та 25 грудня. Розклад

А в чому проблема залишити ті дати, що є? З одного боку, це суто астрономічні, наукові речі, а з другого – свята ж не визначаються рухом планет.

Власне свята й визначаються рухом планет. Дата Великодня, згідно з церковним механізмом, обчислюється так: перша неділя після першого повного місяця після весняного рівнодення після єврейської Пасхи. Хід місяця і сонця відіграє роль. І з Різдвом те ж саме: згідно з церковною традицією, воно має припадати на день зимового сонцестояння – з 21 на 22 грудня. Так було встановлено у ІV столітті. 

Тоді чому Різдво маємо з 24 на 25 грудня?

Бо коли встановлювали свято Різдва, сонцестояння відбувалося з 24 на 25 грудня. Ми не вважаємо, що планети, астрономія відіграють роль, але вони її відіграють. Коли ми відкриваємо Святе Письмо, на перших сторінках читаємо: Бог створив два великі світила. Для того, щоби керувати днем – сонце, а ніччю – місяць. Воно є в наших церковних молитвах: «Боже, ти світ сотворив, сонце встановив, щоби керувати днем, місяць і зорі, щоби керувати ніччю», ми щодня їх повторюємо. Не тільки свято Різдва, але й Різдво Івана Предтечі також припадає на літнє сонцестояння в червні. І саме тому, що воно посунулося, ми не звертаємо на це уваги. Ми так прив’язалися до дат, що забуваємо про те, які основи має сам принцип встановлення цих свят. Люди спостерігали за тим, як функціонує природа, і до цього прив’язали свята. Ми не знаємо насправді, коли народився Ісус Христос, точної дати нема, вона умовна і базується на уривку з Євангелія від Івана, де Предтеча каже: «Йому треба рости, а мені – маліти» (Сміється). В його випадку дні починають ставати коротшими, а у випадку народження Ісуса Христа – довшими.

Читайте також: Офіційно. В Україні запровадили вихідний на Різдво 25 грудня

Але, окрім суто астрономічних речей, тут дуже багато політичного підтексту.

Так, і в більшості випадків цей політичний підтекст маніпулювався відомою нам країною, яка впродовж багатьох років використовувала релігію для того, щоби чинити тиск на східні Православні Церкви, Католицьку церкву. Люди це відчувають, тому дуже часто Різдво за старим календарем називають російським Різдвом. Так було дуже давно.

У Греко-католицькій церкві календарну реформу можна було провести ще 100 років тому. В оточенні Шептицького було багато людей, які цього хотіли, та все впиралося в небажання, неготовність парафіян до такого переходу.

Це неправда. Воно впиралося у спротив так званих москвофілів, які в Галичині працювали з відомої усім нам промосковської, проросійської перспективи. Вони підбурювали народ, створювали певні настрої. Окрім цього, між Римо-католицькою і Греко-католицькою церквами в Галичині існувало напруження. Маємо прекрасну книжечку отця Омеляна Ковча «Чому наші від нас утікають?», де він писав: «Якщо наша віра настільки слабка, що якесь питання календаря буде впливати на те, куди будуть ходити наші вірні, то, може, нам потрібно подумати про нашу віру?»

Важко зрозуміти, чому Греко-католицька церква залишається консервативною, інертною в цьому питанні, чому досі не є проактивною. Перший крок має зробити ПЦУ чи він має бути синхронізований?

Правильно вважати, що в часи Митрополита Шептицького у суспільстві існувало напруження. Але з тих часів багато що змінилося. Більшість східних Церков перейшли на новий календар. Із 1925 року була запущена ініціатива переходу на так званий новоюліанський календар, який також не є безпроблемним, але синхронізує нерухомі свята з астрономічними, а вирішення питання святкування Пасхи залишив «до кращих часів». Відбулася 70-літня окупація України радянською владою, яка знищувала Церкву, не давала можливості розвитку наукових інституцій. У 1994 році як богословська академія з’явився Український католицький університет – УКУ. В нас не було таких інституцій. Від часу створення Української православної церкви Київського патріархату, а потім Православної церкви України в суспільстві тривають дуже непрості процеси формування Православної церкви. В цьому контексті, і це можна чути в заявах Блаженнішого Святослава, Греко-католицька церква не хоче створювати додаткового напруження. Але ми не знатимемо про це доти, поки не зробимо цей крок. Це таке «ворожіння на кавовій гущі». А теперішня ситуація в Україні виникла таким чином, що питання календаря стало питанням цивілізаційного вибору. Я дуже радий, що Православна церква України зробила хоча б цей половинчастий крок, але трохи прикро, що Греко-католицька церква не підтримала її в цьому. Якщо ми вже хочемо синхронізуватися, то треба було зробити так само, тоді ми змогли б побачити, скільки греко-католицьких парохів уже готові святкувати за новим календарем, а з якими ще необхідно працювати. Побачили б, де ми недопрацювали, в яких контекстах не комунікували. Питання календаря – це до певної міри питання моральності. Чи має право Церква виправдовувати астрономічну помилку своєю традицією? Вважаю, що ні. 

Чи залишається ще важливим чинник московського патріархату, його присутності в Україні?

Абсолютно. Православна церква України все ще очікує масштабніших переходів із Православної церкви московського патріархату до ПЦУ, тому також обережна в цьому питанні. Звісно, цей чинник присутній.

Тобто ми маємо ще дві опції: григоріанський і новоюліанський календарі.

Це не стосується нерухомих свят, в цьому питанні не дуже залежить, який календар обере Церква. Залишиться тільки питання синхронізації Пасхи. Але з цим питанням мусять розібратися спочатку Православна і Католицька церкви як глобальні – православ’я і католицизм. Бо, впровадивши новоюліанський календар, Православна церква не розв’язала питання Пасхи, воно не відповідає тим принципам, які були сформульовані Першим вселенським собором. А Римо-католицька церква, впровадивши пасхальну реформу, просто прибрала останній елемент відповідності – слідування після єврейської Пасхи. Нещодавно навіть Патріарх Вартоломій і Папа Франциск анонсували початок дискусії щодо синхронізації свята Пасхи, але це жодним чином не стосується астрономічного календаря і збігу нерухомих свят із астрономічним календарем.

Церква завжди комунікує свої свята. Можливо, в якихось глухих селах ще є люди, які вважають, що треба сіяти на Івана чи орати після якогось Юрія (Сміється). Але в більшості випадків церковні святкування функціонують так: у неділю звершується богослужіння, священник після служби каже, що наступного тижня в нас богослужіння у вівторок – на Івана Хрестителя, а в середу – таке-то свято. Комунікація для парохіян, які приходять до храму регулярно, є живою. Знаю по собі, бо виріс у селі і мені не дуже розходилося в даті, коли ми святкували. Завжди був священник, який казав, що наступного тижня у нас таке і таке свято, тож богослужіння будуть, або в такий-то день утримайтеся від роботи, тому що свято. Звичайно, люди налаштовуються, є піст, який передує святам, але в нормальних випадках це комунікація священника і пастви, яка приходить до нього на богослужіння. Бо, волію ще раз наголосити, мені дуже не хотілося б, аби свято Різдва у нас стало секулярним. А воно стає таким. Якщо люди налаштуються на те, що вони святкуватимуть за новим календарем, і не будуть мати змоги піти до храму, то, відповідно, відсвяткують Різдво, але воно буде їхнім особистим, а не Різдвом церковної спільноти, у якій вони живуть, яку підтримують, і фінансово також. Парохії не просто так існують, люди приходять для того, щоби переживати богослужіння, яке нам дає знання про свято, якісь благодаті, котрі ми отримуємо внаслідок літургійних богослужінь. Було б дуже неприємно, якби Різдво в Україні набуло такого виміру, коли центральним маркером святкування є стіл із 12 стравами, після чого співаємо колядку, миємо руки і йдемо спати.

Проти переходу на астрономічний календар виступають деякі представники української діаспори. В них було два свята: одне – українське, родинне, більш сакральне і друге – споживацьке, свято Санта Клауса. Противники переходу кажуть, що це якраз і є кроком до секуляризації.

До певної міри так, але інший день святкування не врятує нас від секуляризації свята. Навіть в Україні на свято Миколая організовують сценки – із нашого рідного Миколая, який вбирається як єпископ, робиться Санта Клаус. Він, звичайно, не грубасик у червоному одязі, але той самий персонаж. Приходить дід із мішком, бере діточок і починає з ними розмовляти, вони йому співають «Ой хто, хто Миколая любить…», і він дає їм пакуночок. Але це не образ Миколая, яким його презентує Церква, а образ споживацького наполовину Санта Клауса. Як вшановує Церква пам’ять святого Миколая? Звершує богослужіння, на якому можна почути, що Миколай – це не тільки дід, який розносить подарунки, а людина, котра дбала про істину, брала участь в Першому вселенському соборі, займалася благодійністю, закликала до неї, виступала за справедливість. У нього є набагато більше маркерів, потрібних сучасному суспільству, він – про цінності. Але в усіх школах, церквах свято Миколая однакове: є ялиночка, дідусь із мішком подарунків, які роздає дітям. Хіба це не той самий Санта Клаус? Той самий, просто інакше вдягнений, але послання до дітей те ж саме. Листи Святому Миколаю пишуть, як і Санта Клаусу, і це той самий споживацький погляд на церковного святого. Навіть інша дата святкування не врятувала його від секуляризації.

Те саме з Різдвом: скільки б ми не говорили, що як будемо святкувати два тижні після цього секуляризованого Різдва, то наше Різдво буде набагато кращим. Але я бачу, що 24 грудня храм Римо-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Львові набитий людьми на богослужінні. Інколи таке буває і в наших храмах, але дуже часто люди більше дбають про те, щоби приготувати 12 страв, гарно повечеряти і вже на другий день прийти до церкви на святкове богослужіння, яке зводиться до участі в Божественній літургії. Але, окрім літургії, є ще вечірнє богослужіння, надзвичайно врочисте, з гарними піснеспівами, у яких розповідається про суть Різдва, про те, що Бог рождається. Зокрема, можна почути важливий піснеспів із книги Ісаї «З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог». Суть Різдва у тому, що Бог до нас приходить, а ми йдемо до нього в наших богослужіннях. Тож від споживацтва нас урятує не дата, а пояснення того, заради чого ми взагалі це робимо – святкуємо. Це той момент, якого дуже мало в календарних дискусіях. Ми так зациклені на тому, коли і що святкуємо, що забуваємо, що ми взагалі святкуємо, заради чого зібралися і споживаємо ці 12 страв. Якщо запитати пересічних українців, навіщо ті 12 страв, то можна почути дуже дивні відповіді, як-от горілка – це Юда, один із 12 апостолів. На жаль, ми живемо забобонами в духовному житті. Якщо звільнимося від них, то для нас не буде проблемою зрозуміти, що 13 днів запізнення – це не традиція, а помилка.

Теперішня війна спричинилася до того, що українці роззнайомлюються між собою, хочуть відійти від усього російського, совєцького. Багато хто переходить на українську, кажучи: «Ми атеїсти або агностики, залиште нам Дєда Мороза, бо то наші кращі спогади з дитинства». Чи можна його залишити? 

Україна є мультикультурною і багатоконфесійною країною. Ми не можемо заборонити людям вірити в те, у що вони хочуть вірити, заборонити святкувати так, як вони хочуть святкувати. Це їхнє право. Кожен на своєму місці в суспільстві повинен добре виконувати свою роботу. Церква має пояснювати, хто такий святий Миколай, і робити все для того, аби той споживацький душок відходив. Держава, люди, які її творять – мовці, народознавці, повинні створювати правильний образ цього Діда Мороза, бо в нашому фольклорі, літературі такий є. Нещодавно Вахтанг Кіпіані поширював п’єсу про нього,  написану задовго до окупації України більшовиками. Це не їхнє, вони нічого не створювали, просто вкрали вже наявні традиції і спотворили їх. То була диявольська система, яка використовувала такі ж методи: грабіж, ґвалтування. І робить це дотепер, воно нікуди не поділося. Треба комунікувати той образ казкових зимових героїв, який допомагатиме формуванню України як суверенної держави. Ось це і є покликання кожного – Церкви, літераторів, державотворців, політиків, цілого українського суспільства. Ми повинні не загострювати дискусію, а допомагати одне одному віднайти свою унікальність.

Читайте також: Різдво – це таємничий, містичний час. Розмова з етнологинею

Нам доведеться співіснувати не лише з радянською системою, а й із європейським світом, і єдина можливість зробити це – віднаходити своє коріння, традиції, пропагувати їх та очищатися від того, що насправді не наше.

Показово виглядає приклад скандинавських країн, які достатньо секуляризовані. Вони переважно протестантські, але мають День святої Лючії, святкують його в школах, діти емігрантів, мусульмани. Це дозволяє долучатися людям із інших релігій, хоча це свято католицької святої. Тобто свята можуть стати об’єднавчим чинником.

Європа має свої глибокі християнські корені, і як би ми не намагалися їх викорчувати секуляризаційними чинниками чи навіть войовничим атеїзмом, люди все одно мають відчуття, яке богослови чи релігійні філософи називають відчуттям номінозного (замість номінозного має бути нумінозного), іншого, чого нема в цьому світі. Його нікуди не подінеш, воно мусить якось артикулюватись і артикулюється розмаїттям традицій – язичницьких, християнських, буддистських. Релігійність не викорениш, атеїзм – це також релігія, віра в неіснування Бога, і довести цього вони все одно не можуть. Хочемо того чи ні, ми завжди матимемо справу з певними традиціям. І наше завдання є свідчення іншого, моєї віри в Бога подавати таким чином, щоби воно було вірогідним. Для цього я став науковцем, пишу книжки, викладаю богослов’я, фахово займаюся цим питанням, бо мені цікаво розповідати не якісь побожні байки, а базовані істини, які мають під собою довгу традицію досліджень. Християнство – це релігія, в якої є Святе Письмо. Є науковці, які це дослідили. Християни дозволяють досліджувати мощі святих. Нещодавно дослідили автентичність мощів святого Миколая і виявили, що цей скелет належить людині IV століття. Зараз дослідження ДНК дозволяють довідатися навіть про те, чим він харчувався, і це збігається з тим, що ми знаємо з історії про святого Миколая. Просто вони науково довели, що це його тіло, його кістки.

Мені важливо, щоби те, що я говорю, було вірогідним: не просто мої бабця і дід вірили, а чи є фондовані (не фондовані, а фундовані, тобто, мають добрий фундамент) основи для того, щоби я міг витрачати свій час на релігію, щоби я міг посилатися на науковців у питаннях своєї віри. Віра – це не відсутність розуму, це розум, який шукає невідсвітського, пояснення феноменів, які ми не можемо витлумачити просто так.

Справжнє християнство, з одного боку, є раціональним, а з другого – гуманістичним, але в центрі його є людина.

Ні, в центрі християнства завжди є Бог, але в центрі християнського сприйняття Бог стає людиною, в цьому і є гуманізм. Бог настільки цінує людину, що стає нею заради неї, щоби допомогти їй комунікувати себе як понадсвітську істоту, щоби могти розмовляти. А людина покликана не просто уподібнитися, а стати єдиним з Богом. Це те, чому ми святкуємо Різдво, і люди, які ходять до церкви на богослужіння, а не просто їдять 12 страв, це знають. Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом. Христос стає людиною для того, щоби ми, живучи за його вченням і споживаючи у Євхаристії його Тіло і Кров, які Він нам залишив, могли єднатися з Ним настільки, щоб обожествуватися. Людина повинна піднестися на такий рівень, щоби могти бути відповідною до Бога.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст Марічки Ільїної

Фото Івана Станіславського, Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.