Майстерня львівського художника Ігоря Копчика заповнена картинами, книгами та металевими статуетками. Надворі – гіпсові кліше для майбутніх виробів. Він єдиний у Львові професійно витискає на шкірі складні сюжетні композиції. Його роботи дарували Івану Павлу ІІ та Білу Клінтону, але Ігор Копчик планував стати чемпіоном світу з боксу. Майстер розповідає про те, де у Львові він почувається щасливим.

Батько-чоботар та німецькі верстати

17 листопада мені має бути 70 років. Навіть не знаю звідки та сімдесятка підкралася, за роботою її не помітив. Є ж такі, що пішли на пенсію, сидять на лавці і в шахи грають, а я не помічаю, як минає місяць.

Я виростав на селі Колодниці біля Жовтанець – це 21 кілометр від Львова. Завжди був спокійною дитиною, але міг дати відсіч. Наприклад, у школі директор задав писати твір. Я і написав, що колгоспи то є рабовласництво, а народ – раби. Усім виставили оцінки окрім мене. Директор каже, що мене б за таке розстріляли, і його, бо виховав такого учня.

Батько був шевцем та чоботярем. Він у бабусі один, тому вона хотіла його добре вивчити й відправила до німецьких колоній на Галичині. Тоді це називали Нойдорф – «нове село». А німці ж були добрі спеціалісти, ремісники.

На початку війни у Львові була фабрика, де робили дерев’яні черевики для військовополонених. Тоді побачили, що батько добрий майстер, і забрали його шити білизну та взуття на речовому складі. У війну постіль та білизна були у дефіциті. Тому інколи доводилося зі складу виносити деякі речі й чимдуж тікати від розлюченого командира.  < А потім йому запропонували їхати до Німеччини. Навіть дали фірмові верстати, щоб тиснути матеріал. Але він злякався, що радянська влада їх знайде і скажуть, що він «враг народа». Тоді здав верстати на фабрику. А мама наполягла – уже війну тут пережили, то й їхати нікуди не треба. А я б, може, зараз жив у Німеччині.

Тиснена торба та холодильні установки

Я займався боксом. Скоріше думав, що буду чемпіоном світу по боксу, аніж митцем. Але в мені щось страшно горіло. У нашій родині усі були талановитими, я один бездарний. Найстарший Богдан виграв тут конкурс співаків у 1954 році. Його запрошували до консерваторії, але дружина сказала, що їй співаків не треба. Сестра та молодший брат малювали.

Спочатку я вступав в інфіз, але забракло балів. Я пішов до тренера з боксу, щоб він мені допоміг. Приходжу із тиснутою шкіряною торбою, з пряжками, швами та бісером. А тренер дивиться на то і питає, чи я її сам зробив, потім покрутив біля скроні і каже: «Іди в інститут прикладного та декоративного мистецтва». А я ж добре малювати не вмів. А він мені: «Хіба тільки сліпі горшки ліплять? Зрячі теж можуть».

Я вступав в інститут чотири рази, у 30 років мені це вдалося і дуже тішуся з того. Якби мене хтось тягнув і я вступив із першого разу, то був би якимсь халтурником. А я пішов іншою стежкою, бо вже мав життєву школу. Дехто ходив на заняття раз на семестр, а я брав ще й додаткові завдання. Спеціально обрав вечірню форму навчання, аби вдень відвідувати малюнок та ліпку. Я ще й позував, був супер-натурником. Мене постійно хтось запрошував, і я відчував себе, як сливка в компоті. Паралельно я працював у магазині майстром з холодильних установок, а ввечері йшов малювати, ліпити. Одночасно були й гроші.  Мав ставку 80 рублів, за позування ще 80. І то на 160 рублів можна було жити.

У той час мольберти були у дефіциті. Я брав свою дошку на ніжках і малював, щоб нікому не заважати. Я вступив у 30 років. Ну що я у такому віці пішов на навчання, щоб каву пити? Та ні, я гарував по-чорному. Усі сміялися: «От рагуль, хоче десять дипломів мати». Я на то уваги не звертав, і в цей час думав тільки про те, як вивести форму, створити образ і так далі.

Дехто питає, як я так зумів усе спланувати. Бо я творив самого себе. Мені не казали мама чи тато, де я маю вчитися і чим займатися. Я сам знав, що робити. Якщо з ведмедя можуть зробити цікавого артиста, то чому я не можу зробити із себе художника? А я ж розумніша тварина, ніж ведмідь.

Взяв собі за приклад Ван Гога, який за життя жодної картини не продав. Ті, що продають, то є халтурники. А справжнє мистецтво не є ходове. 

 

Шкіра з бульками та опіки

Я ще з університету хотів робити те, що не всі. Бо вчили ж із самого дитинства: усі до колгоспу – я до колгоспу, усі на будівництво і я туди ж. І тут я вирішив, що «пойду другим путем».

Я поїхав у Космач із своєю коліжанкою та познайомився із старим майстром Вінтоняком, який тиснув гаманці, ремінці. Мене то дуже захопило. А я уже тоді знався на литті з металу і робив об’ємні скульптурки. Це дуже схожа система із обробкою шкіри: щоб зробити тиснення, спочатку слід зробити кліше. Навіть, щоб тиснути доляри, треба зробити кліше. То є найголовнішим у процесі. 

Було багато помилок. Спочатку вирізав кліше з дерева. Тепер виливаю з алюмінію. Я зрозумів, що в дошці того не зробиш, що можна виливати з металу. Шкіра спочатку мала купу бульок. Я так злився, не міг здогадатися, як позбавитися тих бульок. А виявляється, треба було просто долити води і вона витіснить зайве повітря.

Бували й опіки. Не можна вбиратися у тісні речі та взуття. Найбільше опіків було, коли я вперше лив метал. Я закінчую лити, скидаю чобіт - а там опік на всю ступню. Одного разу крапля поту впала до форми, поки я заливав. Відбулася хімічна реакція взаємодії з водою і метал вистрілив у стелю, а зі стелі мені на спину крапнуло. І я відчув, що пече щось розміром у п’ять копійок, але не рухаюсь, бо як вже кину це діло, то зіпсую композицію.

Дволикі шкіряні образи

Якщо інші малюють гарну хату чи гори, то я сюжетні та композиційні речі. Я почав із серії «Слово о полку Ігоревім» – 16 робіт. Потім було сакральне мистецтво, міти (16 картин «Українська мітологія»: «Утрення», «Реінкарнація», «Свято Маланки», «Род зі синами», «Івана Купала» – від кір..), про Шевченка багато, історичні композиції, релігійні сюжети (серія «Біблійними шляхами»).

Є також картина «Прощаюсь, Ангеле, з тобою» про останні хвилини життя В’ячеслава Чорновола. А ще я 10 років працював над великим ліжком, прикрашеним шкіряними картинами та яйцями-райцями. У мене хотіли її купити, а я кажу, що 10 років над нею працював, то й за мільйон не віддам.

Я весь час у творчій напрузі. Зараз мені потрапила до рук книжка «Боги і народи». Я вирішив починати з народів, з наших великих людей. Боги – то складніша справа, бо треба заглибитися в історію. То є страшенно цікавий пласт, і треба ще багато часу, щоб його подужати.

Набагато легше зображати хатки, аніж продумувати історії: де має стояти герой, чи він має сидіти, чи мусить плакати, чи сміятися.

Найцікавіше мені було працювати над маленькими картинами з дволикими образами, які навіть можна крутити – це серія під назвою «Магія українців». Я раніше робив великі роботи, для яких треба кліше розміром 50 на 60 см, і щоб їх залити, то треба ставити в яму та засипати піском. Це дуже складна технологія. А тут я маю маленькі кліше, з якими легше працювати. Один з героїв – Степан Бандера. Він тримає свічку в руках та має майже сучасне вбрання.

Також є картини «Івана Купала» з сюжетом про те, як люди обсипали хату маком, аби її «лихий не ймив». Навіть якщо Дідько прийде та повизбирує той мак, то все одно одна зернина лишиться і він не зможе зайти до хати. Це ж магія? Чи, наприклад, нагі молоді дівчата оборювали села опівночі, аби туди не прийшла холера.

Подарунки для відомих

За радянських часів влада хитрувала. Гендиректор шкірзаводу взяв мене до себе працювати на підприємство. Пішов поголос, що в нього працює такий майстер, і от йому треба було когось у міській раді привітати, то він просив мене зробити картину. І так мої твори почали дарувати різним відомим людям, починаючи від Івана Павла ІІ, Біла Клінтона до нашого місцевого голови. Навіть Януковичу дарували, коли він був прем’єр-міністром.

Я залишив багато кліше на заводі, а як почав Союз розпадатися, то керівниками стали молоді люди. Я злякався, що усі мої металеві кліше просто сплавлять та зароблять на тому гроші. Почав думати як їх звідти вивезти. Тоді мене навчили: «Якщо віслюк не йде вперед, не тягни його за вуздечка, а тягни за хвіст». І я пішов до одного начальника та сказав, що мої заготовки зламалися і їх треба відвезти на ремонт. А сам на машині завіз їх до себе у майстерню, і керівники зрозуміли, що я їх усіх надув. Якщо вони були злі, то, очевидно, мали намір мене шантажувати, а так уже було пізно.

Львівські урвища та скелі

Інколи використовую символи Львова у своїх картинах. Наприклад, крилаті фігури та німфу на Оперному театрі. Але загалом львівську архітектуру майже не зображую.

Знаєте, я би прижився і десь на селі. Для такої творчої натури, як я, не треба великого міста.

Я багато років ходив у Карпати і добре їх знаю. А зараз зустрічаю усе більше людей, яка ні хочуть нікуди йти і дома сидять. Але усе ж ми ходимо у парк Знесіння, на Чортові скелі, Винницьке озеро, які там ліси та урвища! Ви б ніколи і не подумали, що у Львові є такі урвища. Туди ідеш і серце працює, відчуваєш обмін кислотний і від того отримуєш море задоволення. Одного разу я повів на Чорну гору дівчину з Литви. Вона злізла і каже: «Да, я большущую гору покорила», а поки туди лізла на чотирьох по гальці, то лаялася: «Зачем я сюда поперлась?».

Нещодавно я вів знайомих на гору Парашку у Сколівському районі – це десь 12 з половиною кілометрів туди і назад. Вони на 15 років молодші за мене і ледве йшли, а я спокійно. Тоді вони дзвонять комусь і кажуть: «Он идет как лось!». А мені то порівняння було таке приємне (сміється).

Знаєте, я зі всього жартую, бо багато років їздив у Німеччину з хором «Євшан». Німці багато регочуть, особливо жінки. Вони так відкривають писка, що аж горло видно. І там не важливо, хто він: мер міста чи комісар поліції. А у нас би сказали: «Дурний». А у них ніхто не звертає увагу. Бо вони вільніші. А в нас оте: «Смех без причины – признак дурачины».

Відео та текст – Олександра Чернова,
фото – Аліна Смутко