![](/media/gallery/full/1/other/1_62314.jpg)
Люди Твого міста: Ігор Копчик про Ван Гога та урвища Львова
Батько-чоботар та німецькі верстати
17 листопада мені має бути 70 років. Навіть не знаю звідки та сімдесятка підкралася, за роботою її не помітив. Є ж такі, що пішли на пенсію, сидять на лавці і в шахи грають, а я не помічаю, як минає місяць.
Я виростав на селі Колодниці біля Жовтанець – це 21 кілометр від Львова. Завжди був спокійною дитиною, але міг дати відсіч. Наприклад, у школі директор задав писати твір. Я і написав, що колгоспи то є рабовласництво, а народ – раби. Усім виставили оцінки окрім мене. Директор каже, що мене б за таке розстріляли, і його, бо виховав такого учня.
Батько був шевцем та чоботярем. Він у бабусі один, тому вона хотіла його добре вивчити й відправила до німецьких колоній на Галичині. Тоді це називали Нойдорф – «нове село». А німці ж були добрі спеціалісти, ремісники.
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/7/other/7_7ef12.jpg?timestamp=1447860279)
На початку війни у Львові була фабрика, де робили дерев’яні черевики для військовополонених. Тоді побачили, що батько добрий майстер, і забрали його шити білизну та взуття на речовому складі. У війну постіль та білизна були у дефіциті. Тому інколи доводилося зі складу виносити деякі речі й чимдуж тікати від розлюченого командира. < А потім йому запропонували їхати до Німеччини. Навіть дали фірмові верстати, щоб тиснути матеріал. Але він злякався, що радянська влада їх знайде і скажуть, що він «враг народа». Тоді здав верстати на фабрику. А мама наполягла – уже війну тут пережили, то й їхати нікуди не треба. А я б, може, зараз жив у Німеччині.
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/9/other/9_0dab2.jpg?timestamp=1447860460)
Тиснена торба та холодильні установки
Я займався боксом. Скоріше думав, що буду чемпіоном світу по боксу, аніж митцем. Але в мені щось страшно горіло. У нашій родині усі були талановитими, я один бездарний. Найстарший Богдан виграв тут конкурс співаків у 1954 році. Його запрошували до консерваторії, але дружина сказала, що їй співаків не треба. Сестра та молодший брат малювали.
Спочатку я вступав в інфіз, але забракло балів. Я пішов до тренера з боксу, щоб він мені допоміг. Приходжу із тиснутою шкіряною торбою, з пряжками, швами та бісером. А тренер дивиться на то і питає, чи я її сам зробив, потім покрутив біля скроні і каже: «Іди в інститут прикладного та декоративного мистецтва». А я ж добре малювати не вмів. А він мені: «Хіба тільки сліпі горшки ліплять? Зрячі теж можуть».
Я вступав в інститут чотири рази, у 30 років мені це вдалося і дуже тішуся з того. Якби мене хтось тягнув і я вступив із першого разу, то був би якимсь халтурником. А я пішов іншою стежкою, бо вже мав життєву школу. Дехто ходив на заняття раз на семестр, а я брав ще й додаткові завдання. Спеціально обрав вечірню форму навчання, аби вдень відвідувати малюнок та ліпку. Я ще й позував, був супер-натурником. Мене постійно хтось запрошував, і я відчував себе, як сливка в компоті. Паралельно я працював у магазині майстром з холодильних установок, а ввечері йшов малювати, ліпити. Одночасно були й гроші. Мав ставку 80 рублів, за позування ще 80. І то на 160 рублів можна було жити.
У той час мольберти були у дефіциті. Я брав свою дошку на ніжках і малював, щоб нікому не заважати. Я вступив у 30 років. Ну що я у такому віці пішов на навчання, щоб каву пити? Та ні, я гарував по-чорному. Усі сміялися: «От рагуль, хоче десять дипломів мати». Я на то уваги не звертав, і в цей час думав тільки про те, як вивести форму, створити образ і так далі.
Дехто питає, як я так зумів усе спланувати. Бо я творив самого себе. Мені не казали мама чи тато, де я маю вчитися і чим займатися. Я сам знав, що робити. Якщо з ведмедя можуть зробити цікавого артиста, то чому я не можу зробити із себе художника? А я ж розумніша тварина, ніж ведмідь.
Взяв собі за приклад Ван Гога, який за життя жодної картини не продав. Ті, що продають, то є халтурники. А справжнє мистецтво не є ходове.
Шкіра з бульками та опіки
Я ще з університету хотів робити те, що не всі. Бо вчили ж із самого дитинства: усі до колгоспу – я до колгоспу, усі на будівництво і я туди ж. І тут я вирішив, що «пойду другим путем».
Я поїхав у Космач із своєю коліжанкою та познайомився із старим майстром Вінтоняком, який тиснув гаманці, ремінці. Мене то дуже захопило. А я уже тоді знався на литті з металу і робив об’ємні скульптурки. Це дуже схожа система із обробкою шкіри: щоб зробити тиснення, спочатку слід зробити кліше. Навіть, щоб тиснути доляри, треба зробити кліше. То є найголовнішим у процесі.
Було багато помилок. Спочатку вирізав кліше з дерева. Тепер виливаю з алюмінію. Я зрозумів, що в дошці того не зробиш, що можна виливати з металу. Шкіра спочатку мала купу бульок. Я так злився, не міг здогадатися, як позбавитися тих бульок. А виявляється, треба було просто долити води і вона витіснить зайве повітря.
Бували й опіки. Не можна вбиратися у тісні речі та взуття. Найбільше опіків було, коли я вперше лив метал. Я закінчую лити, скидаю чобіт - а там опік на всю ступню. Одного разу крапля поту впала до форми, поки я заливав. Відбулася хімічна реакція взаємодії з водою і метал вистрілив у стелю, а зі стелі мені на спину крапнуло. І я відчув, що пече щось розміром у п’ять копійок, але не рухаюсь, бо як вже кину це діло, то зіпсую композицію.
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/1/1/11_54e1f.jpg?timestamp=1447859307)
Дволикі шкіряні образи
Якщо інші малюють гарну хату чи гори, то я сюжетні та композиційні речі. Я почав із серії «Слово о полку Ігоревім» – 16 робіт. Потім було сакральне мистецтво, міти (16 картин «Українська мітологія»: «Утрення», «Реінкарнація», «Свято Маланки», «Род зі синами», «Івана Купала» – від кір..), про Шевченка багато, історичні композиції, релігійні сюжети (серія «Біблійними шляхами»).
Є також картина «Прощаюсь, Ангеле, з тобою» про останні хвилини життя В’ячеслава Чорновола. А ще я 10 років працював над великим ліжком, прикрашеним шкіряними картинами та яйцями-райцями. У мене хотіли її купити, а я кажу, що 10 років над нею працював, то й за мільйон не віддам.
Я весь час у творчій напрузі. Зараз мені потрапила до рук книжка «Боги і народи». Я вирішив починати з народів, з наших великих людей. Боги – то складніша справа, бо треба заглибитися в історію. То є страшенно цікавий пласт, і треба ще багато часу, щоб його подужати.
Набагато легше зображати хатки, аніж продумувати історії: де має стояти герой, чи він має сидіти, чи мусить плакати, чи сміятися.
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/8/other/8_514f8.jpg?timestamp=1447859300)
Найцікавіше мені було працювати над маленькими картинами з дволикими образами, які навіть можна крутити – це серія під назвою «Магія українців». Я раніше робив великі роботи, для яких треба кліше розміром 50 на 60 см, і щоб їх залити, то треба ставити в яму та засипати піском. Це дуже складна технологія. А тут я маю маленькі кліше, з якими легше працювати. Один з героїв – Степан Бандера. Він тримає свічку в руках та має майже сучасне вбрання.
Також є картини «Івана Купала» з сюжетом про те, як люди обсипали хату маком, аби її «лихий не ймив». Навіть якщо Дідько прийде та повизбирує той мак, то все одно одна зернина лишиться і він не зможе зайти до хати. Це ж магія? Чи, наприклад, нагі молоді дівчата оборювали села опівночі, аби туди не прийшла холера.
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/1/5/15_7790b.jpg?timestamp=1447859311)
Подарунки для відомих
За радянських часів влада хитрувала. Гендиректор шкірзаводу взяв мене до себе працювати на підприємство. Пішов поголос, що в нього працює такий майстер, і от йому треба було когось у міській раді привітати, то він просив мене зробити картину. І так мої твори почали дарувати різним відомим людям, починаючи від Івана Павла ІІ, Біла Клінтона до нашого місцевого голови. Навіть Януковичу дарували, коли він був прем’єр-міністром.
Я залишив багато кліше на заводі, а як почав Союз розпадатися, то керівниками стали молоді люди. Я злякався, що усі мої металеві кліше просто сплавлять та зароблять на тому гроші. Почав думати як їх звідти вивезти. Тоді мене навчили: «Якщо віслюк не йде вперед, не тягни його за вуздечка, а тягни за хвіст». І я пішов до одного начальника та сказав, що мої заготовки зламалися і їх треба відвезти на ремонт. А сам на машині завіз їх до себе у майстерню, і керівники зрозуміли, що я їх усіх надув. Якщо вони були злі, то, очевидно, мали намір мене шантажувати, а так уже було пізно.
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/1/6/16_0f6da.jpg?timestamp=1447860284)
Львівські урвища та скелі
Інколи використовую символи Львова у своїх картинах. Наприклад, крилаті фігури та німфу на Оперному театрі. Але загалом львівську архітектуру майже не зображую.
Знаєте, я би прижився і десь на селі. Для такої творчої натури, як я, не треба великого міста.
Я багато років ходив у Карпати і добре їх знаю. А зараз зустрічаю усе більше людей, яка ні хочуть нікуди йти і дома сидять. Але усе ж ми ходимо у парк Знесіння, на Чортові скелі, Винницьке озеро, які там ліси та урвища! Ви б ніколи і не подумали, що у Львові є такі урвища. Туди ідеш і серце працює, відчуваєш обмін кислотний і від того отримуєш море задоволення. Одного разу я повів на Чорну гору дівчину з Литви. Вона злізла і каже: «Да, я большущую гору покорила», а поки туди лізла на чотирьох по гальці, то лаялася: «Зачем я сюда поперлась?».
![](https://tvoemisto.tv/media/gallery/full/1/9/19_68c31.jpg?timestamp=1447859346)
Нещодавно я вів знайомих на гору Парашку у Сколівському районі – це десь 12 з половиною кілометрів туди і назад. Вони на 15 років молодші за мене і ледве йшли, а я спокійно. Тоді вони дзвонять комусь і кажуть: «Он идет как лось!». А мені то порівняння було таке приємне (сміється).
Знаєте, я зі всього жартую, бо багато років їздив у Німеччину з хором «Євшан». Німці багато регочуть, особливо жінки. Вони так відкривають писка, що аж горло видно. І там не важливо, хто він: мер міста чи комісар поліції. А у нас би сказали: «Дурний». А у них ніхто не звертає увагу. Бо вони вільніші. А в нас оте: «Смех без причины – признак дурачины».
Відео та текст – Олександра Чернова,
фото – Аліна Смутко
Люди Твого Міста
- «Остання лекція» Ірини Фаріон
- Дрібка солі в краплі «моря». Що буде із давньою солеварнею в Дрогобичі
- Люди Твого міста: Ігор Юхновський
- Урятована з гетто. Історія єврейської дівчинки, яку прихистили львів'яни
- «Перемога - це те, у що ти вкладаєш». Як американці інвестують у наші стартапи
- «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил
- «Маю підопічну, якій 98 років. Це моя «перлинка», або Чому я стала соцпрацівницею
- Шлях додому, або За яких умов повертатимуться біженці. Дискусія
- «Дзизі» – 30 років. Розмова з Маркіяном Іващишиним про Львів і Полтву
- «Для одних Україна не надто галицька, для других не надто харківська»
- Нашим бійцям потрібне «щеплення стресом». Інтерв’ю з психотерапевтом про ПТСР і відновлення
- Люди Твого міста. Філіп Шухевич про славний рід, який допомагає Україні
- «Я хотів, щоби про Україну з перших уст чув Ілон Маск», – американський журналіст
- «Роблю гімнастику і не нарікаю». Як живе без світла бабуся Мая
- Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду
- Уві сні вона не дихає. Історія Софійки, якій потрібна допомога
- Перше «мама» в три роки. Історія Артемка, який заговорив після унікальної операції
- Геловін – це Голівуд. Отець про те, як насправді варто сприймати мистецтво смерті
- Ми – краплі, які творять океан. Як львівські блогери допомагають ЗСУ
- «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула
- «Будемо з ним до кінця». Хто та чому прийшов на суд до Дзиндри
- «Ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє», – отець Михайло Димид
- Десятки автівок і сотні дронів. Як львівські блогери допомагають фронту
- «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – Владика Венедикт
- Вивчив українську з колядника. Історія 95-річного отця, що виріс в Аргентині
- «Ми повинні попрощатися з огидним, смердючим радянським минулим», – історик Андрій Павлишин
- «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Крип’якевич-Димид
- Чого нас вчив Любомир Гузар. Важливі тези Блаженнішого. Відео
- «Імперія розвалиться, а ворог зазнає ганьби». Історія родини Лесі Крип’якевич
- Біль за білими дверима. Репортаж із модульного містечка для переселенців у Львові
- «Для всіх був, як батько». Спомини побратимів про Тараса «Хаммера» Бобанича
- До 50-річчя арештованої коляди. Як у Львові відроджують найдавніший вертеп в Україні
- «Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць
- «Дитяча книжка непереможна». Уляна Чуба – про перемогу у номінації Бі-Бі-Сі та вітрогонів
- Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом
- На передовій науки. Як Оксана Заячківська представляє Львів світу
- «Його світ був великим». Львів'яни прощаються з Іваном Вакарчуком
- Як успішно змінити професію. Розмова із IT-шницею EПAMу
- «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», – режисер про фільм «Тарас. Повернення»
- Люди Твого міста. Роксолана Богуцька про моду, автентику та львів’янок
- Люди Твого міста. Микола Петренко про концтабір, ЛТБ та черги за книжками
- Тілько ві Львові. Віктор Морозов про батярів, Гаррі Поттера та місто як пуп землі
- Люди Твого міста: Вікторія Бриндза про свої досвіди та досліди
- Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті
- Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга
- Люди Твого Міста: Ярема Возниця про дитячі хвороби, вакцинацію та вибір лікаря
- Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста
- Магда й барви. Як розмова Ірини Мориквас із сином стала дитячою книжкою
- Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак
- Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
- Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців
- Бах на Пекарській. Звідки взявся електричний оргáн у львівській квартирі
- Оксана Линів: Українська музична освіта значно краща за західноєвропейську
- Оксана Кісь: Львів завжди мав жіноче обличчя
- Олександра Сербенська: Не достатньо знати, що українська – солов’їна
- Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька
- Люди Твого міста. Отець Богдан Прах: Як не боятися бажати великого
- Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя
- Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний
- Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова
- Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів
- Люди Твого міста: Марія Музичук про шахи і любов до Львова
- Люди Твого міста: Оксана Караванська про моду та не галицький Львів
- Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
- Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон
- Люди Твого міста: Уляна Явна про старовинні українські строї
- Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру
- Люди Твого Міста: Олег Цьона про Львів як дім
- Люди Твого міста: Павло Шеремета про Львів як центр ідей
- Люди Твого міста: майстриня етноодягу про тренди серед вишиванок
- Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів
- Як змінити бізнес в Україні? 7 важливих тез Софії Опацької
- Люди Твого Міста: Богдан Новосядлий про Бога, космос та інтернет
- Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
- Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова
- Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова
- Люди Твого міста: Лев Скоп
- Люди Твого міста: Андрій Великий
- Люди Твого міста: Мирослав Маринович
- Люди Твого міста: Олександра Коваль
- Люди Твого міста: Ярослав Рущишин
- Люди Твого міста: Ілько Лемко
- Люди Твого міста: Олеся Саноцька
- Люди Твого міста: Марк Зархін
- Люди Твого міста: Мар'яна Савка