На початку повномасштабного вторгнення росії до України з-за кордону приїхали десятки тисяч військових, волонтерів та репортерів. Американський журналіст Джо Ліндслі прибув до Львова ще на початку пандемії Covid-19. Спершу не зміг залишити Україну через карантинні обмеження, а згодом вирішив нікуди не їхати, бо переконався, що наша країна – найвільніша у світі.

Джо щодня впродовж всього робочого тижня розповідає американцям історії про відважних українців на чиказькому радіо WGN, закликає їх до підтримки, а за зібрані кошти допомагає мирним жителям на прифронтових територіях та бійцям ЗСУ. Tvoemisto.tv ж публікує його історію: як він опинився в Україні, чому не поїхав, коли росія розпочала повномаштабний напад.

Про те, як приїхав в Україну і чому залишився тут

Я приїхав в Україну ще перед пандемією коронавірусу і «застряг» тут. Згодом зрозумів, що це найвільніша країна. Життя тут тривало, не знаю жодного українця, який перестав бачитися з рідними. Люди жили так, як хотіли, за будь-якими правилами. Я подорожував світом декілька років і ціную можливість залишатися в одному місці. Але потім, у жовтні 2021-го, коли пандемія почала послаблюватися, подумав, що можна буде їхати далі. 

І щойно про це подумав, як того ж тижня Washington Post опублікувала матеріал про те, що російські військові вторгнуться в Україну. Багато моїх друзів та колег у Вашингтоні були шоковані, що це мало статися, але я сказав, що зараз не час їхати мені з України. Все, що я вивчав, уся моя кар’єра стали причиною того, чому я зараз тут.

Я був пов’язаний з Україною протягом двох років під час пандемії.

Я познайомився з Тарасом Яценком і Світланою Жаб’юк із «Твого Міста», коли вперше приїхав до Львова у 2019 році. Їм уже була відома історія моєї втечі з жадібного до глядацької уваги світу «Fox News»: вони дізналися про це із серіалу «Найгучніший голос» («The Loudest Voice»).

У «Твоєму Місті» я побачив дух Революції Гідності, знаної як Майдан, під час якої український народ узяв під контроль свою країну. Демократія неможлива без розмови, і журналістика публічних форумів «Твого Міста», що забезпечує відкритість громадського простору, є яскравим прикладом вільного суспільства, яке росія прагне знищити. «Твоє Місто» створило дискусійну платформу для людей при владі та тих, що залежать від їхніх рішень, щоби знаходити способи розв’язання нагальних місцевих проблем, не виходячи «на барикади». Я зрозумів, якою є справжня журналістика: засоби масової інформації, які створюють цінність, шанують увагу людей, а не крадуть її, та дають суспільству можливість бути залученими до прийняття рішень. Тепер, коли тривають пандемія та війна, ми співпрацюємо, щоб у найгірші часи вільні ЗМІ підтримували демократію серед українців. Модель дискусійної платформи «Твого міста», як і менталітет українського Майдану, засвідчує, що справжня демократія можлива.

 

У Львові я проводив декілька майстер-класів у Школі журналістики і комунікацій УКУ. Я був частиною цього суспільства, чув його потреби. За ці два роки познайомився з багатьма українцями і на початку війни, коли було багато хаосу й невизначеності, закривав потреби цивільних та військових.

Про початок російсько-української війни 

Разом зі своїми американськими друзями я створив Ukrainian Freedom News у перші години війни. Таким чином об’єднував людей, які могли бути корисними, і тих, які потребували цих речей. У перші місяці війни поселяв у своїй «таємній редакції» багато людей: бійців-іноземців, котрі вирішили долучитися до лав ЗСУ, іноземних волонтерів і просто тих, які хотіли прийти на допомогу Україні. Можливо, вони надихнулися промовами Володимира Зеленського, але інколи люди приїжджали з-за кордону до Львова і просто не знали, куди рухатися далі. Тож я зі своєю командою спрямовував їх туди, де вони могли бути найефективнішими.

Спочатку дуже багато займався волонтерством, але за якийсь час зрозумів, що моя місія – інформаційний фронт. Я особисто знаю багатьох людей у Америці, які скептично ставляться до України. І на це є свої причини: вони не довіряють українському уряду та великим глобалістським силам. Хочу достукатися до них і тримати американців у курсі подій. 

Пам’ятаю, як у квітні щодня розповідав новини з України, і людям це просто набридло. Якби я робив це весь час, вони просто відключилися б. Тож мені довелося шукати підхід до іноземної аудиторії, змусити себе заглибитися в емоції, в реальність того, про що думають люди. У мене була можливість подорожувати Україною, доставляти вантажі, знаходити унікальні історії і потім ретранслювати це через радіо в США, бо левова частка тамтешньої аудиторії – ті, що їдуть у автобусі. Я хотів, аби вони відчули, пережили ті емоції, що й я. 

Одного разу я говорив з людьми у Харкові, на Північній Салтівці. Це було дуже небезпечно, навколо нас лунали обстріли, і я ретранслював усе на радіо. Американці після цього ефіру телефонували в студію, признавалися, що плакали, бо чули страх у моєму голосі. Це був важливий зв’язок із аудиторією і це було найкраще, що я міг зробити.

Про закупівлю гуманітарної допомоги

На початку російсько-української війни я інтенсивно займався закупівлею необхідого для українських військових та бійців інтернаціонального легіону. Тоді це відбувалося дуже жваво, бо на всі ці проєкти були великі гроші. А тепер ми зосереджені на інформаційному фронті.

У Харківській області я був з одним із членів нашої команди – Жаном Баптістом, французьким волонтером, з яким ми збирали історії по всій країні. Об’єдналися з міжнародними волонтерами, яких називають «Товариство героїв». Це абсолютні відчайдухи, які зовсім не бояться йти в гарячі точки. 

На фронті їх ще називають «львівські солдати». Це голови різних громадських організацій, які в цивільному житті заробляють багато грошей, мають розкішні офіси, їздять на люксових машинах, багато подорожують під час відпустки. Це чудові люди, які роблять дуже багато для фронту, для перемоги. Зазвичай лишаються за лаштунками – про них мало хто знає. Я познайомився з ними у Харкові та в Донецькій області. Під час знайомства вони розповіли, що хочуть їхати в село за декілька кілометрів від українсько-російського кордону, щоби привезти місцевим трохи продуктів. На територіях, що неподалік зони бойових дій, в окупації люди живуть у жахливих умовах. 

Я хотів чимось допомогти і запитав у волонтерів, скільки буде коштувати заправити їхні машини. А потім у радіошоу Боба Сірота в Чикаго сказав слухачам: «Завтра я маю шанс поїхати в село неподалік фронту, нам потрібні гроші». І люди нас підтримали, переказали достатню суму, щоби ми вирушили на дві місії. 

Також співпрацюємо з громадською організацією «Український фонд свободи» в Нью-Йорку, тому можемо приймати пожертви через них для таких місій. Люди в Чикаго чують мої історії по радіо, надсилають гроші, а наступного дня ми спільно з «Товариством героїв» доставляємо їжу і воду в село, яке обстрілює російська армія. 

Це був дуже страшний день. Тоді я зміг багато передати по радіо, зміг описати обличчя тих, що отримали продукти за ці щедрі пожертви зі США. Була жінка, яка принесла зі свого саду для нас мішок яблук. Їй були потрібні зерно і вода, але вона наполягала, аби ми взяли у неї ті яблука. Я розповів про це аудиторії в Чикаго і думаю, що це те, що дійсно об’єднує людей на особистому рівні. Це справді місія. 

Я починав із репортажів на радіо, але в мене є ще й відеоматеріали. Тому я мрію мати щотижневе шоу з України. Це, якщо відверто, не надто форматно для ЗМІ – показувати людям гарячі точки, міста, які піддаються обстрілам, передову, провадити живі розмови, як ось цю зараз, у львівському кафе «Фацет». 

Гадаю, коли люди чують такі особисті історії, то можуть ідентифікувати себе з окремими українцями. Бо все, про що я говорю, стає намацальним: їхні емоції, те, про що вони говорять, їхні розбиті мрії, страх, моменти радості. Це робить все реальнішим і дозволяє вибудовувати зв’язок американців з Україною.

Про свій тимчасовий вихід із професії

Раніше я працював у новинній корпорації Fox News, але з часом дистанціювався від цього. Тамтешні колеги не хотіли займатися активістською журналістикою. Цей термін дуже гарно описує те, що я тепер роблю. У американській редакції хотіли бути залученими до політики і влади. Для мене це не було журналістикою, не було пошуком правди. 

Я усвідомив це в перші місяці повномасштабної війни у бункері, де перебував із командою. Навіть зараз я у вишиванці, я не безсторонній журналіст, яким закликають бути в усіх журналістських «методичках» із професійних стандартів. У мене є друзі військові, ми збирали гроші на допомогу Україні, я заангажований і пишаюся цим.

Певною мірою я зрозумів, що займаюся активістською журналістикою. Раніше критично до неї ставився, але потім відчув, що це місійність, просто в трохи іншій версії. Тож використовував журналістику, щоби допомагати іншим. 

Завдяки нашій журналістиці ми знали, що потрібно людям, і перебували в становищі, яке дуже відрізнялося від активності Fox News та багатьох інших ЗМІ, які використовують журналістику, щоби втриматися при владі. 

Я залучив у війну багато іноземців, які виконували в Україні певну внутрішню «покуту». Це були ветерани війни в Афганістані, які ночами не могли спати, тому що не знали, за що воювали 20 років. Але вони знають, за що борються тут, і знаходять тут внутрішній спокій. 

Насправді я ніколи не любив медіа, завжди позиціонував себе як письменник. Але зараз, коли щодня виступаю по радіо, почуваюся справжнім журналістом. 

Коли я був у Харкові, то Гамлет – художник, який малює графіті, показав мені одну зі своїх нових робіт. З одного боку на ній написано «Війна забирає у мене все», а з другого – «Війна дає все». І це парадокс, що так відчуває багато людей. Моя подруга з Польщі, одна з наших ключових лідерок-волонтерок, якось сказала мені, що ненавидить усе, пов’язане з цим, однак любить це. Війна перевіряє, хто є правдивим, справжнім. 

Тому я вважаю, що Україна є найкращою країною самодопомоги в усіх цих жахливих подіях. Завдяки всьому, через що ми тут пройшли, ми бачимо солідарність і говоримо про це одне з одним.

Про те, як вчить українську мову

Дух української мови для мене дуже схожий на дух ірландської. Ірландська мова була незаконною в Британській імперії, зазнавала утисків упродовж трьохсот років. І я бачу ту саму паралель тут, де москва і за царів, і за «совєтів», і тепер, за путіна, намагалася її переслідувати. Я вивчив ірландську мову і з тією ж інтенцією вивчаю українську, щоби зберегти їй життя та свободу. Українська як одна з наймелодійніших мов викликає певне здивування – як значення кожного слова може змінюватися залежно від місця в реченні. В українській простежується філософія, що стоїть за кожним словом.

Я часто слухаю сучасних українських музикантів, яких водночас сприймаю як поетів. Українська музика дуже мелодійна, пасіонарна. Вона –  уособлення Євромайдану. Люди хочуть бути вільними, і в музиці це виражається щонайкраще. 

Без Євромайдану не було б підстав для російсько-української війни. На Майдані теж була атмосфера творчості. До слова, я цікавлюся й українськими композиторами. До мене дуже промовляє творчість Мирослава Скорика. Я в повному захваті від Карпат, від людей, які живуть там. Я був у Карпатах в 2021 році і слухав у лісі «Карпатську рапсодію» Скорика. Це так ніжно, спокійно, але наприкінці виникає передчуття того, що може прийти щось лихе… Напевно, ще за життя він відчував теперішні реалії. 

Про різні регіони в Україні, в яких побував

Я був у Донецькій області, в Запоріжжі та Гуляйполі, на батьківщині Нестора Махна. Також, як я вже казав, бував у Карпатах, Івано-Франківську, Києві. Але, подорожуючи сходом України, глибше зрозумів її історію, свободу, чого не усвідомлював, доки не поїхав у саме серце козаччини. Вивчав політичну теорію, коли навчався в університеті, але навіть світила американської науки, які у мене викладали, нічого не знали про Конституцію Пилипа Орлика 1711 року.

Коли я був на Наддніпрянщині, то почав розуміти Нестора Махна і сутність анархізму. Але це не така анархія, як вбивство великого князя Франца-  Фердинанда в Сараєві, що поклав початок Першій світовій війні. Ні. В Україні я побачив анархію, засновану на сімейній структурі, громаді, шляху до влади й на тому, як люди працюють і живуть разом. 

Якщо ти подорожуєш країною, то бачиш дуже схожих людей, у яких палають очі. Це як українці, так і іноземці, котрі заповнюють собою лінію фронту, готелі, кав’ярні, бари. І всі вони відчуваються як один великий організм. Тож коли я подорожую Україною і бачу машини, які їдуть у всіх напрямках, я знаю, що майже кожен, кого зустрічаю, працює зі своєю спільнотою заради перемоги. Це великий привілей бути на цьому шляху. 

Коли я їздив у Гуляйполе з гуманітарною місією, то потрапив під артилерійський обстріл. Такі ж напружені ситуації ми відчували по всій країні. 

Кожне місце в Україні має унікальність. Якщо говорити образами, то Львів для мене – це розмова. Тут ви усюди бачите тих самих людей – друзів, колег, і це фактично розмова міста. Харків до війни був містом із дивовижним менталітетом американської мрії, якого ви навіть не зустріли б у Америці. Так, очевидно багато знищено, але я все ще зустрічаю цей дух під час війни. Це дивовижний і незламний Харків. 

Думаю, що путін хоче знищити це місто. Воно було російськомовним, але приємним, квітучим, щасливим, чого немає в Росії, і вони намагаються його стерти з лиця землі. 

Звичайно, я люблю й Карпати, відвідую їх щосезону: їжджу туди по гриби або на риболовлю.

Про те, чому не евакуювався з України під час заклику уряду США

Я не можу думати про те, щоби змінити своє місцеперебування до перемоги. Хоча сьогодні навіть президент України Володимир Зеленський у Вашингтоні (розмова відбулася 22 грудня – Ред.). Бувають моменти, коли я кажу: «Я би поїхав ненадовго», але, зважаючи на свою мету, залишатимуся в Україні стільки, скільки буде потрібно. 

Хочу розвивати радіошоу, тому що зараз його транслюють переважно в Чикаго, його слухають онлайн. А я хочу отримати доступ до більшої кількості таких точок мовлення в Америці, хочу охопити людей у різних штатах, щоби про Україну чув із перших уст Джо Роган (американський стендап-комік – Ред.), Джордан Пітерсон (канадський клінічний психолог – Ред.) та Ілон Маск. 

Люди мають почути, побачити Україну, тому що це вільна країна. Тут люди вмирають за свободу, у них – вільний дух. У Кремнієвій долині завжди говорять про «людську досконалість» і людський потенціал. Але щоби це побачити й відчути, не треба приймати крижану ванну, а просто приїхати в Україну. 

Я хочу достукатися до цих людей, тому що багато з них скептики. Вони є упередженими через потужну російську пропаганду. Позаяк існує думка, що Захід повністю підтримує Україну, багато людей в Америці вважають, що краще дотримуватися протилежної точки зору. І так думають не лише маргінали.

Нехай очільники різних країн Заходу не повністю підтримують Україну, але найголовніше, що пересічні люди підтримують Україну, оскільки бачать правдиві живі історії. Думаю, вони зроблять цей світ іншим, особливо відчайдухи з Великої Британії, США та Франції, які в перші тижні війни приїхали в Україну, щоб долучитися до борні з росією. 

Громадяни цих країн змогли побачити тутешню реальність без прикрас. І політики цих країн будуть змушені підтримувати Україну, зважаючи на голос своїх громадян, які воюють в Україні. Тому відчуваю щохвилини, як сповнююся тут сили. З часів пандемії намагаюся, щоби люди слухали історії про Україну та український дух, хочу цим із ними ділитися.

Текст: Роман Тищенко-Ламанський, Віталій Голіч

Фото: Іван Станіславський