Музикант та перекладач Віктор Морозов розповідає про улюблені книги і міста, як перекладав «Гаррі Потера» з шостої ранку до третьої ночі, про світ як маленьке село та чим дивуватиме на найближчому концерті у Львові.  

У Львові Віктора Морозова знають як барда і музиканта-батяра, а також перекладача книг Джоан Ролінґ про Гаррі Поттера. Дехто чув і про самвидавний альманах «Скриня», через публікацію в якому його вигнали з Львівського університету. Tvoemisto.tv зустрілося з Віктором Морозовим у Вашингтоні, де він зараз живе, та дізналося, над чим він зараз працює, кого з українських виконавців слухає та що його найбільше дивує в сучасному Львові.

 

Кого у Вас зараз є більше: музиканта чи перекладача?

Я би сказав: 50 на 50. За гороскопом я Близнюки, а це вже передбачає поєднання двох особистостей. Тож одна із них – це музикант, а інша – перекладач. От вони і діляться між собою. Коли музикантові набридає грати на гітарі, то перекладач береться за свою працю. І навпаки. Раніше ж я був здебільшого музикантом, із вкрапленнями перекладача. А вже з 2000-го року все стабілізувалося, і мені вдається поєднувати.

А що перекладаєте зараз?

Цього року харківське видавництво «Читаріум» має видати дві дитячі книги з малюнками на основі пісень Боба Дилана «Назавжди будь молодим» (Forever Young) та «Якби не ти» (If Not For You). Із моїми перекладами.

Також нещодавно завершив перекладати дві дорослі книги, які мають презентувати на Книжковому арсеналі в травні. Одна з них – продовження серії творів Ернеста Хемінгуея для Видавництва Старого Лева. Минулоріч переклав для них «Фієсту», а цього року – «Прощавай, зброє!».

Друга книга – це «Екзорцист» Вільяма Пітера Блетті для Клубу Сімейного Дозвілля. Цікаво, що це був мій перший переклад ще у 1980-х роках. Тоді це був бестселер, однак в Радянському Союзі таких романів не видавали. Це книга про те, як виганяли диявола. Я купив її на фестивалі в Індії. Читав у готелі ввечері після концерту. І то була моя величезна помилка. Бо в номері я був сам, а книга виявилася дуже страшною. Світло не вимикав, до ранку не міг заснути й був страшенно злий на себе. От і вирішив помститися, відігратися на своїх друзях-музикантах. Думаю, перекладу для них, але тоді й гадки не мав, що її колись видадуть. Однак, завдяки моєму товаришу Миколі Рябчукові, вдалося опублікувати скорочену версію в часописі «Всесвіт». І це був чи не перший офіційно опублікований у СРСР переклад роману жахів.

А 12-го січня 2017-го року я побачив на небі хрест. Це були два інверсійні сліди від літаків. Дурничка ніби, але мені стало дуже моторошно. (Кілька років перед тим я бачив подібний хрест на небі: тоді помер мій близький друг Андрій Панчишин.) Тож я обдзвонив друзів із питанням, чи все гаразд. А вже наступного дня з газет дізнався, що помер автор «Екзорциста» Вільям Пітер Блетті. Виявилося, що він жив у Вашингтоні за якихось один-два кілометри від мене... Згодом Клуб Сімейного Дозвілля запропонував перекласти і видати цю книгу повністю.

Яким був Львів, коли Ви жили тут, і як змінився зараз? Що дивує чи, можливо, дратує найбільше, коли приїжджаєте до міста?

Я родом із Кременця Тернопільської області. Коли приїхав до Львова вступати до університету, то місто мені страшенно не сподобалося. Я виростав на фантастичних книжках про уявні міста майбутнього. А тут вузенькі вулички… ну що за місто? Однак правду кажуть: від ненависті до любові – один крок. Пізніше я закохався у Львів, і це почуття досі не відпускає.

Читайте також: Шість думок Віктора Морозова про музику, мову і Львів

Зі Львовом мене багато пов’язує. Тут були перші справжні друзі, перші проблеми, відрахування з університету через альманах «Скриня», який ми видали. То було чудове товариство! Усі стали відомими людьми. І покійний Грицько Чубай (видати альманах – це була його задумка), і культовий поет Олег Лишега, який вже також відлетів, і Микола Рябчук, всесвітньо відомий зараз політолог і письменник. Це були богемні часи. Збиралися у когось вдома або ж у майстерні якогось художника. Ми знали, що нас ніхто не буде друкувати чи публікувати. Чхати на те хотіли. Самі створили свій світ і жили в ньому. Писали і читали один одному вірші. Я на ті вірші клав музику, співав пісні. Інші малювали картини. Цікавий був час, не забудеш.

Зараз стараюся бувати у Львові якомога частіше. Маю там доньку. Минулого року приїздив п’ять разів. За моїми спостереженнями, сучасний Львів повертається до свого давнього минулого, ще тих міжвоєнних часів. Тоді це було батярське місто розваг, такий собі Лас-Вегас Східної Європи. Усі, хто приїжджали до Львова, знали, що тут ніхто не працює, лише бавляться. Тут була ціла купа різних кнайп, борделів… чого лише не було! Тож зараз Львів певною мірою повертається до того минулого, стає карнавальним містом. Я маю квартиру в центрі на вулиці Руській. Коли живу там, то зранку до вечора чую співи, музику, галас. Добре, що маю хороші вікна – не все долітає. Уявляю лише, як там людям на площі Ринок жити. Не можу сказати, добре це чи погано. Однак закономірно для великих європейських міст.

Маєте дітей і онуків по різних країнах. Як часто бачитеся?

Зібратися всім разом – це справді проблема. Моя старша донька Мар’яна Садовська живе у Кельні (Німеччина), з нею там онук Северин і онучка Гафійка. Середульша дочка Інна з внуком Остапом і онучкою Юлею – у Львові. А молодші доньки – Зірка і Квітка – зі мною і дружиною Мотрею тут у Вашингтоні.

Позаминулого року ми їздили до Мар’яни. Дуже корисна зустріч. Особливо для дітей. Там німецька мова повсюди, тут – англійська. От як мої діти і Мар’янині зійшлися, то довелося українською спілкуватися, аби порозумітися. Мар’яна часто приїздить із концертами до Америки. У квітні ставитиме музику для якоїсь ультра-модерної опери у штаті Невада, а потім виступатиме у Нью-Йорку. Тож ми з нею побачимося.

Наскільки складно Вам було адаптовуватися за кордоном, звикати до нових міст?

Я вже давно почав бувати за кордоном. Ще з тих часів, коли музикував. Перша поїздка до Польщі – це була подія. Здивувало, що там люди під час наших виступів танцювали, ходили собі. А в нас у ті часи всі сиділи на стільцях із руками на колінах.

Більш серйозна поїздка – це Індія у 1975-му році. Туди я їздив зі співаком Іваном Поповичем, який взяв особисте зобов’язання за мене відповідати, щоб я не втік. Тоді ще треба було їхати в Москву на співбесіду. Там нам розповідали, як себе в Індії поводити, що в місто менше, аніж втрьох, не виходити, алкоголь не вживати, на дівчат уваги не звертати. Дурнуваті поради. Пам’ятаю, як ми прилетіли в Делі, то була шалена спека. Були там десь зо два тижні. Враження переповнювали: інша країна, інші страви – усе було в дивовижу.

Далі вже чимало подорожував, багато де бував. Звикається. Вже давно не потребую адаптації, де б не опинявся. Світ для мене став маленьким селом, де з однієї хати переходиш в іншу. Вашингтонцем зараз назвати себе не можу. Поки дружина працюватиме тут, будемо в цьому місті. Воно гарне і приємне, але не можу про нього сказати «ах!». В Америці найбільше люблю Сан-Франциско і Новий Орлеан, у Європі – Барселону.

Чи можете провести якісь паралелі між Вашингтоном і Львовом?

Насправді, кардинально різні міста. Бачу більше відмінностей, аніж спільного. Вашингтон – урядовий, сконцентрований. Львів – архітектурно типове європейське місто. Спільне хіба те, що у Вашингтоні є чимало львів’ян. Маємо тут своє товариство. Можемо збиратися, спілкуватися, щоб відчувати себе, як вдома. Є тут і аматорський хор, де співаємо різних пісень, у тому числі й батярських.

Чи вважаєте себе зараз батяром? Як і де вперше познайомилися з цією культурою?

Маю навіть посвідчення «Львівський батяр №001»! Зараз субкультура батярства нагадує радше якийсь міф. Ніхто точно не знає, що то було. Версії є різні, зустрічав навіть наукові розвідки.

Загалом батяри – це хулігани, розбишаки, гультяї. Якщо порівняти батярські пісні, наприклад, із російськими блатними, то в останніх є надрив, страждання. Батяри ж дивилися на увесь світ іронічно, з усього сміялися. Єдине, що серйозно, що Львів – це пуп землі. Як Андрій Панчишин на котромусь диску писав, що для батяра важливими є Львів, львівські кобіти, львівська ґвара і напої, а все решта в дупі, ніц не варте.

Я вперше з цим явищем познайомився, коли вступив до Львівського університету і жив у гуртожитку на Погулянці. Там були пан Юзьо і пані Зося. Він був завгоспом, а вона кастеляншою. І то були ті правдиві львівські батяри, яких вже не існує. Ми любили з хлопцями вечорами взяти пляшечку вина, підпоїти їх… тоді вперше й почули батярські пісні і жарти. Пан Юзьо любив підколювати пані Зосю. Казав, що вона раніше працювала «в клюбі» і була там «дєсєта». Я тоді ще не знав, що «клюб» – то бордель, а «десєта» – то така у них ієрархія. Ось таким і було моє знайомство з цією субкультурою.

Дивувався, чому ніхто не записує ті пісні. Були хіба полонізовані версії. Вирішив, що треба за це взятися самому. Спершу записав кілька пісень під гітару на львівському радіо. А потім із хлопцями з оркестру «Галичина» записали альбом старих батярських пісень «Тільку ві Львові». Хотів, щоб то не виглядало відшліфованим, а ніби десь у кнайпі ті пісні граємо. У студії нам вдалося створити дещо непричесаний, але справжній варіант. Альбом, який став досить популярним, складався із міжвоєнних батярських пісень, тексти яких дещо українізували та оптимізували Богдан Стельмах і Юрко Винничук.

Пісні до другого альбому ми вже записували в Києві. Андрій Панчишин тоді мені приніс текст «Прошу пані». Я її називаю піснею про елеганцьку ногу. Разом із хлопцями з гурту «Батяр-Бенд Галичина» ми зробили з неї танго.

«Прошу пані» була першою новонародженою батярською піснею. І ми вирішили продовжувати. Записали другий альбом «Серце батяра», який наполовину складався зі старих пісень. Решту нових до цього альбому ми написали разом із Панчишиним. Під час запису третього альбому «Батярський блюз» ми вже зовсім знахабніли: майже увесь він складається з нових пісень.

Поляки, до речі, також пробували відродити батярські пісні у Варшаві, Кракові, Вроцлаві. Нічого в них не виходило. Чогось бракувало. Тому що справжні такі пісні народжуються тільки у Львові.

Чи імпонує Вам шлях, куди зараз рухається українська музика? Кого з сучасних виконавців любите слухати?

Є чимало цікавих виконавців. Серед улюблених – Vivienne Mort, Антитіла, Фліт, Христина Соловій. Нещодавно натрапив на гурт із Івано-Франківська «Брацарі». Вони мене дуже вразили. Професійні музиканти, високий рівень аранжування. Мають потужну музику та унікальний стиль. Співають здебільшого колоритні чи народні пісні, гуцульські коломийки.

А як щодо книговидавництва? Чи те, що української книги стало більше, впливає на якість?

В Україні є видавництва, які справді дбають про якість. Таких можу назвати два: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і Видавництво Старого Лева. Іван Малкович (власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», – ред.) усі соки витягне з письменників, художників, перекладачів (скільки ми з ним сваримось!), але в результаті виходить книга на найвищому рівні. Видавництво Старого Лева – взагалі унікальне! Такі темпи зараз набрали, що мало не щодня книгу видають. І так само їм вдається дотримуватися якості і в текстах, і в оформленні. Ці два видавництва зараз є якісними і потужними. А є й такі, що видають книжки, починаєш гортати, а там і мова аби-яка, і редактор мало попрацював, і поспіхом ніби робилося. Треба вважати, аби кількість не переросла в антиякість.

Кого із сучасних перекладачів можете виокремити?

Зараз є чимало талановитих. Це і Катерина Міхаліцина, і Андрій Маслюх. Маємо гарних перекладачів, молоду когорту. Тож за це можемо бути спокійні. Однак, дуже багато залежить від видавництва. Якщо заощаджують на грошах, стараються зробити якомога швидше і аби-як, без залучення хороших редакторів, то виходять погані роботи.

Читайте також: ДЦП успіху і щастю не перепона. Історія львівського перекладача

Коли ми перекладали «Гаррі Поттера» (я кажу «ми», бо вважаю, що це наша спільна з Іваном Малковичем робота), то нам важливими були і якість, і швидкість. Хотіли, щоб український переклад вийшов раніше, аніж російський. Я взагалі мав ідею українізувати всю нашу молодь книжками про Гаррі Поттера. Коли на Заході вже вийшов про нього навіть фільм, то російського й українського перекладів книги ще не було. Я подумав, що вийде у нас тут цей фільм – діти кинуться шукати книжку – і натраплять на український переклад. На жаль, перші книжки вийшли запізно. Але потім ми вже випереджали.

Ще досі отримую зворушливі листи від дітей чи їхніх батьків зі Східної і Південної України. Пишуть, що, прочитавши в моєму перекладі «Гаррі Поттера», російськомовні діти почали цікавиться й іншими книгами українською, відчули себе українцями.

Скільки зазвичай часу йде на переклад однієї книги? Від чого залежить дедлайн?

Якщо перекладати, не поспішаючи, то загалом на книжку йде до двох місяців. Коли ж перекладали «Гаррі Поттера», то доводилося працювати серйозно. Особливо кілька останніх книжок, які були по 500-600 сторінок. Мали по півтора-два місяці на одну. Тоді я щодня перекладав по 15 сторінок. Для цього мусив вставати о шостій ранку, ніде з хати не виходити і в третій ночі знову лягати спати. Це було виснажливо, але інакше би не встиг. Тоді нам вдавалося обганяти російський переклад. Навіть так розігналися, що український переклад останньої сьомої книги вийшов найпершим у світі. Я на котрійсь презентації тоді жартував: «Ще трішки й український переклад раніше виходитиме, аніж оригінал».

Як вважаєте, чи зможе бути «Гаррі Поттер» таким же популярним і для майбутніх поколінь?

Важко сказати. Ніколи не передбачиш. Коли виходили перші книги «Гаррі Поттера», то багато хто казав, що це щось несерйозне і недовговічне. Відтоді пройшло понад 20 років, а ця історія ще досі цікавить дітей із усіх країн світу. Для мене загадка, якщо чесно, в цьому секрет такого успіху.

Перші книги про Гаррі Поттера я би радив читати у вісім років. Подальші книги стають все серйознішими, з’являється чимало складних моментів, питань про смерть. То вже для років дванадцяти.

Раніше в інтерв’ю розповідали, що в студентські роки Вам радив книги Грицько Чубай. А які б книги Ви порадили молодим?

Свого часу на мене справили величезне враження «Степовий вовк» і «Гра в бісер» Германа Гессе, «Чума» Альбера Камю, а також усі книги Курта Воннеґута. Цікаві твори з чорним гумором має Роальд Дал. До речі, минулого року вийшла його збірка оповідань «Коняка Фокслі» у моєму перекладі.

В Україні також є кілька письменників, яких варто читати. Це Юрій Андрухович, Тарас Прохасько і Сергій Жадан. Нещодавно дочитав «Інтернат» Жадана: дуже сильна річ. Проте, це для мене чи не єдина книга за довгий час, бо зараз читаю хіба те, що перекладаю.

Розкажіть детальніше про новий альбом і майбутній концерт у Львові.

Я давно хотів записати альбом пісень Богдана Веселовського. Так, є чимало різних варіантів, інтерпретацій, але хотілося ще показати і своє бачення. Наші долі дещо перегукуються, хоч він жив і писав у минулому столітті. Веселовський приїхав до Львова зі Стрия, маленького провінційного містечка. Я приїхав до Львова з Кременця, теж маленького провінційного містечка. І в нього, і в мене перші музичні шлягери народилися у Львові. Після війни його доля закинула в Канаду. Я теж певний час там жив, бо моя дружина з Торонто.

Альбом «Чудовий сон» презентуємо у Львові під час концерту 19 травня разом із хлопцями з «Батяр-Бенд Галичина». Для цього виступу ми їх навіть перейменували на «Бонді-Бенд Галичина», адже Богдана Веселовського кликали «Бонді».

Читайте також: У Львові виступить Віктор Морозов та гурт «ББ Галичина»

Першу частину концерту присвятимо пам’яті Веселовського, презентуємо його пісні. Друга частина буде більш батярською, присвячена вже пам’яті Андрія Панчишина, з яким ми більшість тих пісень і написали. Проте згадуватимемо його без суму і сліз. Андрій того б не стерпів, адже завжди був веселий, любив батярський гумор.

Бачив, що під афішою концерту котрась дівчина прокоментувала: «Треба прийти, вбратися елеганцько». А інша додала: «І елеганцькі ноги мати!». Тож якщо на наш виступ прийдуть пані, елеганцько вбрані та ще й з елеганцькими ногами (особливо правими), то я буду щасливий.

Юлія Сабадишина,
головне фото: ukrainianchi.com

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.