Дисидент, політв’язень та віце-ректор Українського католицького університету, правозахисник та наставник для багатьох поколінь – Мирослав Маринович опікується і студентами УКУ, і львівським бізнесом, часто читає їм лекції про успіх, мораль, розвиток. Людина, яка любить Львів, але критикує його подекуди совковість і боязнь іншої ідентичності, пам’ятає свої юнацькі мрії, пов’язані з цим містом, та вірить у його добре майбутнє…

Про місто юності і мрій

Я потрапив до Львова, наскільки пригадую, в студентський час. Тоді я його найкраще пізнавав. Хоча, припускаю, що я їздив до Львова й раніше, але сліду це не залишило. А студентський Львів – це місто, в якому я ледь не в кожний будинок запихав якусь свою юнацьку мрію… Зараз, коли ходжу по місту, пригадую собі, що колись думав про те, а тут – про те. Це місто моєю юності і місто моїх мрій.

Це – місто хай не першого кохання, але багатьох прив’язань. А якщо ж говорити про суспільні речі, то це був час, коли я шукав себе, шукав свого місця під сонцем. Тому тут така розхристаність: з одного боку – студентський гуртожиток і таке спілкування, яке, може, не завжди красить людину – пляшка вина на столі, а з іншого боку – це опір КДБ, перші сутички, перші спроби захистити свою гідність… Також це й розмірковування, що мені ближче: Львів чи Київ, адже в різний час вони змагаються між собою… Після повернення з ув’язнення я вибрав Галичину, оскільки тут жила моя мама, яка так віддано боролася за мої інтереси в різних значеннях цього слова, що я вирішив, що мушу сплатити їй борг, і маю приїхати до неї. І я приїхав до Дрогобича. А львів’янин я достатньо свіжоспечений, бо переїхав жити до Львова 2000 року.

Про Львів і дисидентство

Дисидентського Львова під час навчання я не застав, це якось дивно, що ми розминулися. Моє дисидентське життя почалося в Києві, хоча саме тут воно розвинулося дуже бурхливо. Може тому, що тодішні дисидентські події були пов’язані передусім з Різдвом, колядницькими ватагами, а я на Різдво виїжджав до Дрогобича... Згодом дисидентський Львів я пізнав і він став для мене дуже дорогим…

Про Львів світлий і Львів-буркотун

Мені дуже подобається Львів як колиска яскравої української особистості, як колиска яскравого українського духу – незалежного, творчого, світлого. Отакий Львів мені близький. Але я часом бачу Львів якимось згірклим, Львів, який є буркотуном, який постійно невдоволений чимось. Такий Львів мені чужий. Такий Львів не любить себе і, відповідно, всіх інших. Проте такий Львів теж є…

Мене вражає, що Львів я можу любити і бути до нього критичним водночас. Це не сліпа любов до Львова, а любов, яка розуміє дивний чар міста, який, без сумніву, є, але й бачить зморшки, ями на дорогах…

Про патріотизм галичан і східняків

Для галичан завжди було важливо відчувати себе захисниками українства. Хоча пригадую поїздку в Дніпропетровськ, де я зайшов до музею Дмитра Яворницького і розговорився з жіночками, що там працюють. Вони мені сказали: «Так, ми дуже шануємо галичан, ви відіграєте важливу роль в історії України. А нас тут мало, але ми биті. За битого двох небитих дають». Ясна річ, били і галичан і били жорстоко, але йдеться про іншу особливість навіть в історії України. Ми в останні століття брали числом, кількістю: Галицька Армія, Січові Стрільці, опір радянській владі… Там не масою той Схід бере, а високими постатями: Стус, Дзюба, Руденко…

Про совковий Львів

Львів ще має дуже багато ознак цього старого, і для мене ознакою Homo Sovieticus є страх перед Іншим (саме з великої літери). Страх перед носіями іншої ідентичності, оскільки вони становлять загрозу моїй ідентичності. Коли Львів нарешті стане настільки європейським, що буде так: «Я настільки певний своєї ідентичності, що мені не страшна інша», – тоді Львів позбудеться совковості.

Про середовище і Львів на щодень

Мій будень – це УКУ. Я не встигаю оглядати багато місць Львова. Хоча допомагають друзі: я страшенно ціную, що Ярослав Рущишин організував у Львові невеличкий клуб краєзнавців, як ми себе називаємо. І ми пізнаємо Львів...

Мені завжди подобалася місцина довкола Вірменського собору, завжди викликала в мене якісь асоціації, думки. Завжди прагнув уявити, як тут виглядав Львів раніше…

Для мене завжди був важливий Собор святого Юра. Я підходив туди з трепетом: чи тому, що уявляв собі, як в митрополичих палатах жив митрополит Андрей Шептицький, чи тому, що уявляв кадри з радянського фільму «Іванна». Був такий антирелігійний фільм, деякі кадри, пов’язані з Собором в мені закріпилися, і я любив їх впізнавати. Я дихав тим історичним Львовом на цьому місці.

Врешті, альма-матер, Політехнічний інститут (тепер Національний університет «Львівська політехніка», – ред.) є для мене важливим місцем спогадів, теплим місцем.

Довідка:

Мирослав Маринович народився 4 січня 1949 року в с. Комаровичі Старосамбірського району Львівської області. 1977-1987 – арешт за звинуваченням у «проведенні антирадянської агітації та пропаганди»; 7-річне ув’язнення в таборі суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. (Росія) та 3-річне заслання в с. Саралжин Уїльського р-ну Актюбинської обл. (Казахстан). Повернувшись з таборів, працював на Дрогобицькому НПЗ, у місцевій газеті «Галицька зоря», а згодом в Інституті східноєвропейських досліджень НАНУ (Київ; за сумісництвом), Інституті релігії та суспільства у Львівській богословській академії (з 2002 р. – Український католицький університет). Зараз – президент Інституту релігії та суспільства УКУ та віце-ректор з питань призначення та місії УКУ.

Записала Лілія Кузік