Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон

11791 0
Львів’яни звикли помічати на вулицях міста братів Радковців. По-батярськи вбрані, харизматичні та балакучі, – Іван та Петро Радковці знайомлять зі Львовом туристів, а часом і тутешніх мешканців. Брати переконані, що лише пропустивши місто через себе, перейнявшись його проблемами, можна відкривати його для інших. Вони розповіли Tvoemisto.tv не лише про професію екскурсовода, унікальність Львова та батярської субкультури, а й про свою нову книгу, волонтерську діяльність та недоліки нашого міста, яких варто позбуватися.

Про те, як хобі перетворити на професію

Петро: Нам пощастило. Перш, аніж стати професійними львів’янами, ми стали фаховими. Дуже рідко людям вдається перетворити своє хобі чи захоплення на професію. Нам це вдалося. Ми багато над собою працювали, чимало проштудіювали. Я пропрацював десять років в Академії наук в бібліотеці імені Василя Стефаника. Іван там працює й понині. Робота дала можливість доступу до джерел, які не є загальнодоступними.

Іван: Справа у тім, що львів’янин не може бути непрофесійним. Для такої людини – будівлі в старій частині міста та в інших куточках Львова не смердять історією, а пахнуть дитинством.

Петро: Ми виросли практично біля Порохової вежі у старій частині Львова. Усі навколишні будинки облазили, як то кажуть, «від гробниці до дзвіниці». Тепер займаємося тим, що розповідаємо людям про Львів. Наші екскурсії інтерактивні: ми спілкуємося, ведемо діалог. Дуже хочемо бачити зворотну реакцію, отримувати теж якусь інформацію навзаєм, обмінюватися досвідом. Перші 10-15 хвилин екскурсії витрачаємо на те, аби зрозуміти спосіб мислення своїх клієнтів та їхні зацікавлення.

Іван: Коли ти маєш місію показати людям Львів, то не можеш мати при цьому улюблені та не улюблені місця. Ти підбиратимеш такі локації, які були би цікавими саме для них. Незалежно від того, в образі ми чи ні, наше ставлення до міста незмінне: коли помічаємо те, що є неґречним та не відповідає місцевим традиціям, не втрачаємо нагоди нагадати, що ці люди знаходяться в місті, яке понад 750 років вважається шляхетним.

Петро: Багато людей вважають, що екскурсії у Львові можна проводити лише за схемою: дата, архітектор, стиль. Ми поламали цей стереотип. Львів – як тло, або як сцена в театрі. На цьому тлі відбуваються різні події. Ми розповідаємо про буденне: як люди жили, чим харчувалися, чим переймалися, які в них були предмети побуту. Під час своєї роботи хочемо не лише щось показувати, а й давати розуміння, що саме люди бачать. Дивитись і бачити, слухати і чути – це різні речі. Дуже любимо читати екскурсії для львів’ян. Часто чуємо реакцію: «Я все життя живу тут, а про це не знав!». У Львові можна стояти на одному місці та упродовж п’яти годин про нього розповідати. Часом запитують: скільки треба часу, аби пізнати Львів? Та деколи всього життя бракує, аби його пізнати!

Про те, що дитина для екскурсовода – найщиріший слухач

Іван: Вважати дитину непідготовленим екскурсантом – велика помилка. Діти уважні та пильні під час екскурсій. Дитину не можна обманути. Якщо їй нецікаво, вона не буде, подібно до дорослих, із ґречності робити вигляд та продовжувати стояти поруч. Дитина розвернеться і піде. Чимало екскурсоводів не хочуть працювати з дітьми. І зазвичай це не тому, що дитина не розуміє екскурсовода, а тому що екскурсоводу важко зрозуміти дитину, втримати її увагу й адаптувати себе до дитячих потреб.

Петро: Чим відрізняються діти від дорослих? Лише кількістю прожитих років. Із дітьми працювати не важче, а відповідальніше. Нещодавно я проводив екскурсію «Мій тато захищає Україну» для дітей наших військових. Після того на фейсбуці побачив своє фото із дівчинкою-екскурсанткою. Там було чимало коментарів, але один особливий – «Моя доня». Це написав чоловік, який зараз перебуває на Сході та бачить, що його дитина доглянута, потрібна, ходить на екскурсії. І йому, сподіваюся, від того легше.

Про Львів-Вавилон та місцеву говірку

Петро: Дух та аура Львова створювалися на перетині торгових і культурних шляхів. Дуже часто його порівнюють із багатьма містами світу. Кажуть: «маленький Париж», «маленький Лондон», «маленький Відень»… а львів’яни відповідають: «ні, це просто великий Львів». Найкраще порівняти наше місто з Вавилоном. Однак, там усі мови були переплутані, у Львові ж усі знаходять спільну мову. І, як сто років тому писав львівський історик Францішек Яворський: «Якби лев із Високого замку умів говорити, він би на чисто львівському балаку сказав: «Ich weis nicht, co ja robie tu і що то всьо має означати».

Я маю ще одну улюблену фразу, що демонструє, як звучить львівська мова: «Шпацерує фацет до кнайпи, одну руку заклав до маринарки, іншою тримається за камізельку, дивиться на шпіци своїх мештів, щоб там в кнайпі, при шинквасі, здибати коліжанку, спожити свою гальбу, а для коліжанки замовити кецик цвібака». Німецька, польська, українська, – тут усе до купи. А от слово «філіжанка» прийшло до нас зі Сходу. От як би до Івана звернувся чоловік із того регіону? Він би сказав: «Іван-джан». «Філі-джан» – маленька посудина для пиття священного на Сході напою – кави. От і маємо філіжанку.

Про батярство як виняткове явище української культури

Петро: Етнографія народжується у невеличких містечках, селах. Ми маємо унікальний випадок із батярством. Львову вдалося поєднати в собі чимало культур (хоча й створений він був як українське місто). Із цього «компоту», власне, й утворилося таке унікальне культурологічне явище – львівське батярство. Насправді слово «батяр» походить із тих давніх часів, коли до Львова приходили каравани, а приводили їх «бехтіари» – люди зі Сходу, які вели доволі фривольний спосіб життя, поки караван займався своїми справами. Це історичне підґрунтя. Для того, аби стати батяром, треба було мати певний тип характеру. Я люблю повторювати, що батяри – це дуже ґречні, чемні та порядні люди, допоки їх ніхто не нервує.

 

Іван: …бо вони дуже сердечно можуть кості порахувати! Зараз багато молоді захоплюється американськими, латиноамериканськими стилями, забуваючи своє коріння. Пік батярства – це кінець ХІХ – початок ХХ століття.  Дуже багато про представників цієї субкультури писала тодішня преса. Ось один із прикладів: батяр міг зайти в будь-яку ресторацію і всім присутнім замовити пиво. А опісля відразу ж вийти з кнайпи та піти додому. Розраховуватися доводилося кожному за своє. Як ви можете здогадатися, господар закладу завжди залюбки ставив цьому батяру пиво за такі послуги. Найкоротше сучасне пояснення слова «батяр» – це мій брат Петро. Сьогодні, коли нас зустрічають на вулицях Львова, то часто кричать: «Які ми раді бачити вас живими!», замість – «Які ми раді бачити вас вживу» (сміється).

Про Львів, який не можна ремонтувати, а лише реставрувати

Петро: Львів’янин – це не той, хто має в паспорті місцеву прописку, а той, хто переймається, відчуває Львів, має сентимент до нього. Не можна любити те, чого не знаєш: історію свого роду, історію своїх міста, вулиці, села. Львів – шляхетне місто. Його не можна ремонтувати, а лише реставрувати. Хоча це й куди дорожче. Якщо на середньовічні мури чи на ренесансну будівлю причепити сучасні пластикові вікна, то це буде, як корова і сідло. Поняття такту та відчуття Львова є дуже тонкими.

Іван: На жаль, нині Львів змінюється не в кращий бік. Завжди казали, що наше місто є камерним, домашнім, затишним і таким, де усі один одного знають, щоранку усміхаються та вітаються…

Петро: Коли літній майданчик ставлять на колишньому цвинтарі, коли з концтабору роблять готель – це ненормально. Це не львів’яни. Справжні львів’яни такого би собі не дозволили. Наше місто пошкодували Перша і Друга світові війни. У Європі таких міст – обмаль. От чому зараз, скажімо, французи приїжджають «знімати Париж» до Львова.

Іван: Але місто поступово перестає бути кінематографічним, воно робиться непридатним для зйомок через сучасні вставки, які зараз для декого видаються дуже красивими. Під час будівництва у нас практикують два стилі: починають із «хай так», а закінчують із «фіг з ним». Звісно, місто треба осучаснювати. Однак є Левандівка, Сихів та інші прекрасні райони, де можна гармонійно вписати сучасну архітектуру і не зашкодити Львову. Варто розуміти: якщо в цих районах створити полігон модерних будов, то турист поїде в ці квартали, а не зациклюватиметься на площі Ринок.

Про місцеву топоніміку, яка не цікавить львів’ян

Петро: Я чимало разів водив екскурсії по Сихову. Там є що розказати й показати, поєднавши історію і сучасність. Про «пані Левандівку» та історію львівської авіації можна говорити годинами.

Іван: Львів’яни, на жаль, не знають, що пан Маєр не мав жодного відношення до «майора». Тому правильно казати «Маєрівка», а не Майорівка.

Петро: …і не Персенківка, а Персингівка, бо там жив граф Персинг. Загалом, топоніміка – це дуже класна наука, яка дуже багато чого пояснює. Якщо назва є – вона одразу ж про щось свідчить. От, наприклад, чому Сихів так зветься? Просто галичани говорять по-особливому. Звичайний українець скаже «я ховаюся», а галичанин – «я си ховаю». Тобто «я си тут ховав». Є багато речей, які люди сприймають, як належне.

Про книгу «Таємниці львівських левів»

Іван: Ми створювали цю книгу для сімейного читання й дуже хотіли, щоб діти її читали батькам, а батьки – дітям.

Петро: І коли діти батькам на ніч прочитають цю книгу, то батьки гарнесенько заснуть… а діти з чистим спокоєм можуть сідати та бавитися на комп’ютері (сміється). Твори у книзі спеціально не є задовгими, аби не втомлювати читача.

Іван: Окрім того, ми її «випробовували» на своїх дітях. Вони мають певну різницю у віці, тому старалися, аби книга була цікавою і для молодших, і для старших. Для мене був приємний момент, коли доня повернулася зі школи та розповіла, як писала переказ одного з творів цієї книги. Їй пощастило: вона змогла написати не лише те, що зачитувала вчителька на уроці, а й те, що вона знала від мене, але що в саму книгу не ввійшло.

Про недоречно «фестивальний» Львів

Іван: Є ще одна проблема, яку львів’яни звикли стидливо обходити та цнотливо замовчувати: наше місто стає фестивальним. Із одного боку, це дуже красиво, це заохочує людей приїжджати до Львова. Але коли ти відходиш від центральної частини й зустрічаєш бійців чи волонтерів, які щойно повернулися з передової, коли спілкуєшся з ними, допомагаєш їм, – щось перевертається всередині. Соромно, що Львів «фестивалить» у той час, коли там гинуть люди. На жаль, це виглядає цинізмом: коли подають напої з іменами Героїв України, коли ставлять келих на фото діда, який загинув за незалежність. Ці речі Львів повинен викидати.

Петро: Це обов’язково станеться. Львів перемелював ще й не таке. Ось приклад з історії: коли в радянський час до міста присилали перевірених та відданих партійних працівників, то через кілька років вони вже тут починали ходити до церкви та хрестити дітей. Тобто переймали те, із чим, власне, й приїжджали сюди боротися.  

Про волонтерську діяльність та молоде покоління львів’ян

Іван: Ще з грудня 2014-го року я долучився до громадської ініціативи, яка допомагала Майдану. Зараз вона відома як «Львівський лицар». Багато львів’ян бачили лицаря, який стояв поблизу входу в ратушу. Нині він знаходиться на вулиці Коперника, 40а. Кожен може зробити пожертву, допомогти військовим та забити в його щит тризуб-відзнаку. Ми бачили, що за цей рік люди виснажені й морально, і фінансово. Так з’явилася ідея провести аукціон, продати книгу «Таємниці львівських левів» із підписами та зібрати кошти на обладнання для військових. «Війна стосується всіх. Перемога залежить від кожного» – таким є гасло «Львівського лицаря». Окрім того, ми з Петром часто проводимо екскурсії для тих, кого зачепила війна, аби вони могли відволіктися.

Я не втомлююся повторювати, що шкарпетками цю війну не переможеш. Необхідними є зброя та обладнання. Чимало людей приходять до нас, готові пожертвувати кошти, але тільки не на ці речі. Вони пояснюють це тим, що не хочуть фінансувати війну та зброю. Я завжди раджу в таких випадках іти купувати труни й давати сім’ям загиблих вояків. Адже якщо ми не будемо витрачати кошти на зброю, яка їх захищатиме, то все частіше доведеться давати гроші на медицину, яка буде їх рятувати. Усе має бути пропорційно.

На жаль, завжди суспільство ділиться на кілька категорій. Але у Павла Тичини є такі слова: «А нам своє робить». Ми з Петром часто розмовляємо, ведемо дискусії про те, як буде далі. Але знаємо напевне, що ось цей шмат життя 2013-2015-і роки – важлива частина, яку вже не викинеш з історії України, із історії Львова та навіть із історії світу. Дуже приємно, що молоде покоління львів’ян є справжнім, щирим та відвертим. Ці люди, не лукавлячи, роблять усе, аби в майбутньому пишатися своєю країною та своїм містом. 

Спілкувалась Юлія Сабадишина,

фото – Андрій Поліковський,

оператор – Володимир Барчук,

монтаж – Masood Safdarian

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!