Соціологиня Вікторія Бриндза — учасниця Унівської та Несторівської груп, дослідниця цінностей українського суспільства, керівниця аналітичного відділу консалтингової компанії Pro.mova до середини 2016 р. Тимчасово мешкає в Австралії. У розмові з Tvoemisto.tv вона розповідає про своє навчання у Львові та Фрайбурзі, про досвід роботи у Pro.mova, дослідження цінностей українського суспільства, а також про відмінності між системами шкільної освіти в Австралії та Україні.

Про розчарування від університету

Спочатку я навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка на політології. Це рішення ухвалила з відчаю, тому що хотіла вступити у Києво-Могилянську Академію на право, але не вдалося, тому вирішила вступати куди-небудь, а на політології тоді був найнижчий конкурс. Це був другий набір політологів. Що це за спеціальність, тоді мало хто уявляв.

Коли я там навчалася, то зрозуміла, що це не зовсім та освіта, яка мені потрібна, і вирішила, що поїду навчатися за кордон. Мене дуже непокоїло те, що відбувалося в університеті. Це було не навчання, а заучування непотрібних речей. У нас була маленька група, ми тісно спілкувалися між собою і доволі швидко зрозуміли, що нам ці викладачі не цікаві, що вони мало чого можуть дати.

Я почала вчити німецьку на останньому курсі у Львові спеціально, щоб поїхати на навчання до Німеччини. Це було свідоме рішення, але прийняти його повністю самій напевно не вдалося б. Все ж таки оточення певним чином допомогло, і в Німеччині навчання тоді було безкоштовне — це теж відіграло певну роль.

Зіткнення з німецькою реальністю

Після навчання на політології у Львові я вважала, що тепер просунуся на ступінь вище та писатиму наукову роботу. Натомість, коли приїхала до Німеччини, зрозуміла, що мені навіть курсову написати буде складно за вимогами німецького вишу. Тож вирішила, що пройду ще одну магістратуру. Докторантуру просто не потягнула б.

У Німеччині я провчилася чотири роки на магістра, причому це був доволі болісний досвід. Я могла б закінчити цю магістратуру швидше, але для мене там все було нове — і підхід до написання наукових робіт, і взаємодія між студентами, і університетська взаємодія, і взаємодія з викладачами. Все це дуже відрізняється від правил у нашому університеті. В нас студента радше ведуть: от є група, і треба робити все по програмі, а там треба все робити самостійно. Мені це було спочатку незрозуміло, і якийсь час минув, перш ніж я в'їхала.

Магістерську роботу у Німеччині писала про довіру та громадянське суспільство в Україні. Для мене тоді було дуже великим відкриттям, що є ще й інституційна довіра, а не лише довіра між людьми. Я намагалася описати, якими є особливості громадянського суспільства в Україні на той час — у середині 2000-х рр.

Бажання повернутися було постійним

Я дуже чітко усвідомила, що хочу повернутися, коли в Україні була Помаранчева революція. Українці з Європи з'їжджалися тоді у Брюссель на демонстрацію, і я теж туди поїхала. У той самий час у Німеччині проходила демонстрація студентів проти запровадження оплати за навчання. Я відчула, що це зовсім не мої проблеми, що мені не хочеться бути з ними і протестувати, хоча я начебто теж була студенткою німецького вишу. Крім того, Німеччина — така специфічна країна. Мені було там не дуже комфортно, я не уявляла себе там професіоналом. Я відчувала там певну зверхність у ставленні до людей з країн колишнього СРСР.

Мріяла, що повернуся і буду змінювати систему освіти — мені хотілося спробувати принести у неї нові сенси. Тоді я думала радше про вищу освіту, але потім після тих досліджень, якими я керувала, зрозуміла, що треба йти ще нижче, що треба йти до шкільної освіти.

Про цінність західного диплому в Україні

Коли я вчилася в університеті у Львові, то жила ще з батьками, і це був період не зовсім самостійного життя. Натомість, на Німеччину припало моє навчання самостійності у житті, а німецька система доволі чітка і структурована. Це дало мені хибне уявлення, що після повернення до України я знайду роботу на біржі праці.

Там мені сказали, що мій диплом не визнають, його треба нострифікувати. Оскільки минуло вже більше, ніж півтора роки з моменту мого закінчення університету в Україні, то вони мали право відправити мене на будь-яку роботу, а не за моєю кваліфікацією. З біржі праці мене відправили на панчішну фабрику. Слава Богу, там я не працювала, тому що мені сказали, що політологи їм не потрібні. Мене ще відправляли у дитячий садочок, але там теж мені сказали, що такі, як я, там не потрібні.

І тоді випадково, через «знайомих знайомих» познайомилася з Євгеном Глібовицьким, який, власне, тоді шукав випускників західних університетів. Я прийшла і почала з асистента, але дуже швидко стала керівником аналітики у Pro.mova.

Про роботу у Pro.mova та потребу у дослідженні цінностей

Це був дуже цікавий досвід, адже Pro.mova тоді тільки утворилася і намацувала те, що вона буде робити, зокрема, починала з комунікаційного консультування. Дуже швидко ми зрозуміли, що нам треба іти ще глибше. Якщо ми радимо клієнту, як наводити лад в комунікаціях, то треба рухатись до стратегії, оскільки комунікації є похідними від стратегії. Коли ми почали рухатися у стратегії, то зрозуміли, що нам бракує знання того, якими є українці, на що вони спроможні, яким є українське суспільство. Тоді ми почали робити дослідження самі, і, відповідно, розвинули аналітичний відділ. Він не був великий, ми ніколи не йшли у кількість, але нашою сильною стороною була концептуалізація питань, проблем, які тоді лише виникали на порядку денному, та інтерпретація результатів досліджень.

Зрештою, у будь-якому дослідженні, за яке ми бралися, навіть якщо це було маркетингове дослідження, ми дивилися глибше — намагалися докопатися до глибинних причин вибору відповіді, які були пов'язані з цінностями.

Про зміну цінностей через зміну правил

Мене завжди більше цікавив практичний вимір досліджень цінностей. Отримані результати не дають розуміння, що з ними робити. Ми бачимо наш глибинний портрет, як громадян, але цінності змінюються дуже повільно, а замовник хоче змінити їх негайно. Замовник каже: «Давайте щось підкрутимо, і воно зміниться». Але з цінностями так не буває. Цінності змінюються дуже дуже повільно, вони інертні, вони потребують або суттєвих інституційних зусиль, або суттєвих вольових зусиль кожної окремої людини, або певної зміни правил. Якщо люди цю зміну правил приймають, то з часом змінюються і їхні уявлення. Водночас зміна цих правил повинна відбуватися продумано. Хтось їх має продумати, в когось у голові має зародитися уявлення про те, яким чином має відбутися зміна правил. Ми бачили дуже багато прикладів змін правил, які не призводили до зміни цінностей. Наприклад, був такий час, коли водіїв автобусів у Львові вбирали у сорочки і краватки. Тим не менше вони все одно розмовляли по мобільному телефону, все одно порушували правила дорожнього руху.

Перше враження від початкової школи в Австралії

Ще до того, як я поїхала до Австралії, я занурилася трошки у підготовку концепції «Нової української школи» — я була неформально дотична до цього процесу. Іншими словами, я розуміла про що вона, я розуміла дискусій, які були навколо і всередині, як вона народжувалася. Тому мені особливо цікаво було подивитися на те що відбувається з освітою в Австралії. В австралійській початковій школі мене найбільше вразило те, що якими б не були вчителі, де б вони не були — на периферії чи у метрополії — вони ніколи не нашкодять. Тому мені було б цікаво дослідити: яким чином система побудована так, що вона зводить шкоду до мінімуму? Як мінімізувати негативний вплив людського чинника як максимізувати позитивний вплив людського чинника?

Початкова школа в Австралії: спільне та відмінне

Австралійська система доволі добре втілює задекларовані принципи і цінності, там немає відмінностей між деклараціями та їх втілення, а в нас вони поки що є. Крім того, ми декларуємо демократичні принципи, а думаємо ще поки що принципами та підходами закритого суспільства.

Читайте також: Чому я хочу залишити «День знань» у минулому

В принципі, я не вважаю австралійську систему освіти ідеальною. Завжди є виклик: як зробити освіту і доброю, і масовою. Цей момент, я думаю, є спільним для обох країн: і українська освіта, і австралійська намагаються розв’язати проблему: як давати якісну масову освіту. Масовість передбачає певну стандартизацію, а стандартизація передбачає те, що нам треба підводити всіх дітей під певні вимоги. Те, що австралійській системі, на мою думку, вдається краще, ніж нашій — це зберігати індивідуальність, не тиснути, не вдаватися до насильства, яким би воно не було. В Австралії досягнення певного стандарту для дитини — це радше можливість, а в Україні це подається як обов'язок, дитину примушують до того, щоб вона була така, як усі.

Система потребує небайдужого громадянина

Моє уявлення про те, що людина обов'язково має втручатися у систему і намагатися допомогти, там недоречне. Цю українську звичку — бути не байдужою — мені довелося у собі стримувати. В Австралії мені було цікаво у системі освіти, системі організації дорожнього руху, системі медичної допомозі те, що системи оновлюються самі і не потребують небайдужого громадянина. Це для мене було дуже дивно. Раніше я вважала найвищим проявом громадянськості висловитися: заявити, що мені не байдуже і запропонувати рішення. Натомість, ці системи там є настільки просунутими, що вони не потребують цього від громадянина, йому залишаються розваги, самовдосконалення, саморозвиток.

Можу навести приклад. Я вирішила поволонтерити у дитячій бібліотеці, і у бібліотеці було дуже багато книжок. Вони були посортовані у коробках за першими літерами прізвища автора. Я побачила, що у деяких коробках книжки були переплутані, і вирішила посортувати їх. Потім я підійшла до бібліотекарки і сказала їй: «Я вам допомогла, посортувала книжки». Вона мені на це відповіла: «Не треба було цього робити, тому що якщо ми бачимо, що якась книжка є не на місці, то ми її скануємо і дивимось, чи вона не загублена». Виходить, що я їм не лише не допомогла, а ще й нашкодила. (сміється). Тоді я зрозуміла, що якщо я хочу якось допомогти, то мені треба звернутися до професіонала, який за це відповідає — тому що він дійсно професіонал, а не псевдопрофесіонал, до чого я звикла в Україні — і запитати, чи я можу допомогти.

Про плани на майбутнє і ризики для «Нової української школи»

Загалом, я хотіла б допомагати системам, схожим на Україну, тобто системам, які переходять від колективізму до індивідуалізму, модернізувати освіту. Йдеться точно про Україну, можливо про інші пострадянські країни.

А ще я маю завершити роботу над книжкою. Зараз ми з колегою з організації «Про.Світ» пишемо книжку для вчителів для того, щоб допомогти з'єднати нашу концепцію «Нової української школи» з реальністю. Книжка включатиме і мої австралійські спостереження, і мій український соціологічний досвід.

Концепція «НУШ», як на мене, є дуже великим кроком уперед. Що ще треба — це допомогти її втілити, і допомогти її втілити так, щоб не спотворити. Я вбачаю певні ризики у тому, що вчительське середовище може бути не повністю готове до втілення цієї концепції через свою систему цінностей. Для того, щоб стимулювати у дитині формування власної думки з її обгрунтуванням потрібні певні переконання, навіть не компетенції. Цього може забракнути. Наприклад, в Австралії у школі з п’яти років дитина свою думку обов'язково супроводжує обгрунтуванням, тобто говорить: «Я думаю так, тому що...». Це обґрунтування може бути будь-яке, найрізноманітніше, але воно є, і воно має право на існування.

Розмовляв Дмитро Борисов

Фото Надії Марченко