Уже майже місяць в Стрийському парку у Львові мешкають переселенці – українці, яким вдалося втекти з-під обстрілів із Маріуполя, Харкова, Краматорська, Київщини. Тvoemisto.tv розпитало їх про умови проживання в модульних будинках, їхнє ставлення до львів'ян та про те, яким вони бачать своє майбутнє.

На околиці Стрийського парку у Львові розмістили сімдесят невеликих прямокутних білих будиночків, щоправда, вони схожі на коробки з вікнами, але це хіба ззовні. Тут два вікна, двері, обігрівач, впритул до пластикових стін – двоповерхові ліжка. Живуть у таких будиночках по двоє – четверо. Комусь тут добре, бо тихо, а комусь погано, бо дуже хочеться додому.

Вдома, під Краматорськом, доглядала троянди...

Люда курить неподалік входу до одного з трьох секторів. Будинки розміщені не рядами, а по периметру невеликої ділянки, перший сектор – одразу біля ресторану одного з депутатів Львівської міської ради, соратника Григорія Козловського. Вони наче припаркувалися тут ненадовго, щоб незабаром поїхати. Власне так хотіла б зробити Люда. 

З вигляду їй трохи за тридцять, у неї великі голубі очі, повні сліз. Я не одразу насмілююся заговорити. А вона й не дуже охоча до розмови, каже, що сильно надокучають тут різні «відвідувачі», зокрема журналісти. 

Я пробую жартувати, що незабаром заселять містечко, яке розгорнули на вулиці Пулюя, то, може, трохи туди їздитимуть, а їм дадуть спокій. Вона сумно усміхається.

Люді вдалося виїхати з Донеччини, із селища в Краматорському районі, коли там ще не дуже стріляли. Рятувалася з чотирирічним сином і мамою. Нині, каже, їхнє селище бомблять.

В одному з будиночків жінка поселилася 9 квітня, до того вони жили в одному з корпусів Львівської політехніки, що неподалік. Розповідає, що залишитись у Львові вирішили раптово. До того збиралися в Чехію, але не відважились, бо боялися, що не зможуть повернутися. Жінка признається, що дуже хоче додому.

Там вона працювала в «зеленбуді», доглядала троянди, що росли на клумбах у її місті. 

«Ми доглядаємо троянди, труїмо шкідників, прополюємо, прибираємо клумби. До Пасхи білимо дерева. А тут роботи немає. Кажуть волонтери, що навіть для своїх це проблемно», – бідкається жінка. 

Розмовляє українською, але запитує, чи можна російською, бо так зручніше. Я не заперечую.

В одному з секторів є їдальня. Поїсти там можна двічі на день. Готують переважно каші: коли рисову, а коли гречану і ковбаску до неї якусь дають. 

«Був випадок, що кілька людей отруїлися. Дитина три дні блювала, всі хворіли. «Швидкі», лікарня… То тепер ту ковбаску ніхто не їсть. Дають їсти в другій годині, якщо залишається, то ще й увечері. Сніданок самі готуємо, – каже вона. – Нам би тут мультиварку. Обіцяли, що поставлять у їдальній».

Але річ у тім, що в будиночках таких приладів не можна вмикати, не можна і чайників, кип’ятильників. 

«Як побачать – на вихід. Ходимо по кип’яток туди, до їдальні, по три-чотири рази, – розповідає жінка. – У їдальні нещодавно три холодильники поставили. Тримати там їжу боїмося, бо в нас такі люди, що можуть і взяти». 

Люда сподівається, що скоро повернеться додому, що знову доглядатиме квіти в своєму місті. У модульному містечку люди не зимуватимуть, їм кажуть, що поселяють їх тут лише на пів року. 

«Українською у вас також гарно виходить», – кажу на прощання, підбадьорливо. Вона сумно усміхається.

Зоя, Маша, Саша, Гоша і Люба з Маріуполя

Тим часом на вулиці стало жвавіше. Зі своїх помешкань потроху виходять люди: хтось до туалету чи в душ, бігцем через подвір’я, хтось погомоніти із сусідкою. З деяких вибігають діти і, граючись, перекрикують завзятих пташок, які голосно щебечуть у парку.   

На самокаті гасає дівчинка з двома кісками – Зоя. Вона приїхала з Харкова, їй п’ять років, дуже жвава, живе в одному з будиночків із мамою, бабусею, тіткою та двоюрідним братом. Кудись кличе маму, час до часу смикаючи то за руку, то за пальто. 

Зоя дуже хвилюється, коли чує сирени, сповіщення про загрозу... І страшенно лякається звуків грому, вони їй нагадують російські ракети, котрі падали на її місто. 

«Нам тут дуже добре. Дивіться, тут мийка, душ, туалет. Є їдальня, там все гарно організоване, є три холодильники», – показує пані Люба, бабуся Зої. Їй вдалося втекти з Маріуполя, коли росіяни намагалися переправити їх до Ростова. Донька, мама Зої, каже, що то справжнє диво, що вони зараз тут разом. 

«Я місяць не мала з ними зв’язку, місяць не знала, чи вони живі. То було нестерпно», – розповідає Саша.

Вона виросла в Маріуполі, але незадовго до війни переїхала до Харкова. 

«Вони залишилися в Маріуполі, і за них було дуже страшно. Місяць я їх не чула. Місяць вони просиділи в підвалі. Дивом урятувалися, коли вже їх до росії хотіли вивезти», – каже жінка. 

Саша розповідає, що квартира, яку вона з чоловіком винаймала у Харкові, вціліла, а от маминого будинку вже нема. Жінки планують виїхати за кордон.

«Мамі цього року буде 79-ть, усе життя працювала, щоби мати на старість, зробила собі ремонт, якусь техніку взяла в кредит, а тепер цього немає – орки забрали. Ми бачили фото: наш будинок у Маріуполі в наскрізних дірах. Мама жила на проспекті Миру. Миру, уявляєте! Він став фронтовим, там була лінія фронту, розділяла орків і наших. Росіяни прямою наводкою гатили по тих будинках!» – не стримує емоцій Саша.

Жінка признається, що пропонувала перевізникам чималі гроші, аби вони евакуювали маму із сестрою, але туди ніхто не наважувався їхати. Тоді вона вирішила зробити це сама, однак захворіла. І коли вже майже не було надії, що її рідні живі, довідалася, що їм вдалося втекти з Маріуполя, просто з рук росіян, які хотіли їх вивезти до росії. 

«Волонтери казали, що п’ять кварталів до маминої адреси не доїжджають, а пішки пройти туди складно, бо снайпери працюють, по ногах стріляють. І коли надії вже було мало, коли місто вже зовсім закрили на в’їзд-виїзд, волонтерів викрадали, то їм все ж таки вдалося виїхати. Росіяни на Ростов збиралися їх везти, та вони втекли. Чудо, не інакше! Вони місяць сиділи в підвалі. Мені страшно від тих думок, я тепер знаю, як закип’ятити два горнятка води в підвалі, а якщо є сухий спирт, то п’яти кубиків вистачає», – розповідає Саша. 

Жінка пригадує, як їхала з Харкова до Львова, то дорога зайняла п’ять діб.

«Коли ми приїхали до Львова, то побачили тут життя: люди на пробіжку виходять, із візочками гуляють. А ми сиділи в підвалі у Харкові і не бачили світу взагалі, у нас світла не було. Чоловік евакуював нас і всіх дітей та жінок своїх друзів. У вантажному бусі на підлозі діти, жінки і коти п’ять діб їхали. А ті крилаті ракети, які впали на Вінницький аеропорт, пролітали просто над нами. Дорога була дуже страшна, ми прощалися з життям», – каже вона.

Саша – фотограферка, займалася сімейними зйомками. Зою боїться віддавати в дитсадок. Допоки війна, не наважиться ні на крок відпустити доньку. Мама Саші, пані Люба – викладачка образотворчого мистецтва, тут їй також з роботою ще не пощастило...

«Пан Володимир, головний у цьому містечку, приходив і запитував, звідки ми, які спеціальності маємо. Казав, непідходящі, краще б столярі, сантехніки», – жартують жінки. 

Пані Люба усміхається, вона здивована тим, як їх тут прийняли. На Великдень приходив отець із коробками з пасками, ще й пересічні львів’яни діляться хто чим може. 

«Мене це до глибини душі зворушує. Приїздив священник, купив нам пасок. А вчора пан Володимир передав мені сирник – його дружина спекла. Тут такі люди! Кажуть, що до російськомовних упереджено ставляться, але за той час, що я тут, жодного разу такого не бачила. Жодного разу не зустріла ніякої агресії, до кого б не підходила, у кого б що не запитувала. Кожен відповідав, усміхався, підтримував, показував, проводив. Сюди кілька днів тому підійшла жінка з двома дітками, дуже скромно виглядала, побачила дітей, поділилася чим могла», – каже вона. 

Пані Люба тішиться новим житлом, запевняє, що все тут добре і гарно, щоправда, нема інтернету, але, кажуть, скоро проведуть, а ще обіцяють поставити телевізор у їдальні.

«Ми зараз новин не дивимося. Не скажете, що там?» – питає мене. Я не встигаю зорієнтуватися, що сказати, а вона додає: «Мені вчора написали, що там зараз настав мир».

Саша розповідає, що знайомі, які раніше виїхали з Маріуполя запитують, чи правда, що там зараз мир, деякі діти до школи пішли. Такі новини росіяни поширюють. 

«Нам друзі кидають російські новини про те, що відкрилася 53-тя школа, в якій мій чоловік учився. Такого бути не може. Ми виїжджали з міста немиті, місяць у підвалі відсиділи, а тут відкривається школа, весь двір чистий, куртки чисті, всі гарні, то, певно, якась масовка була. Вони включили той гімн росії, то просто якийсь вибух мозку, то не по-справжньому, так не може бути…» – дивується жінка. І розказує, що більшість її близьких знайомих все ж таки вибралися з Маріуполя. Але є люди, які переметнулися до росіян.

«У Харкові люди ховаються по підвалах, з Маріуполя найближчі знайомі виїхали. Але знаю таких... там є ті, що намагаються пристосуватися, бо якось треба жити. Я не уявляю, як можна жити під тим прапором, я не змогла б. Не знаю, які можуть бути причини... Після того, що вони наробили», – опускає очі Саша.

Вікторія Савіцька 

Фото Івана Станістлавського/Твоє Місто 

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.