Сьогодні минає вже 5-й рік, як відійшов у засвіти Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ. Він помер після важкої недуги у віці 85 років. Пропонуємо пригадати важливі тези Любомира Гузара, які він озвучив у Львові.

 

Набагато менше спілкуюся з людьми останніми часами. Зважаючи на мій стан здоров’я, мені це дуже тяжко. Не можу робити загальні твердження про Львів і львів’ян. У Львові вже не був близько півроку. У Києві спілкуюся з людьми частіше. Богу дякувати, як Львів, так і Київ рухаються, розвиваються.

Про радянську ментальність як спадок

Коли Україна стала незалежною, ми думали, що вже все стало на свої місця. Переконуємося, що це зовсім не так. Є багато всього, що треба ставити на місце. Ми ще не цілковито позбулися свого минулого. Думка, що нам усе має дати держава, це наша радянська спадщина. Ніби ми маємо сидіти, склавши руки, та лише дивитися, як і що держава нам дає. Це типова радянська ментальність. У такий спосіб тоді усе контролювали. Наше завдання тепер – навчитися думати і творити самостійно.

Про шлях до демократії та довіру

Важко сказати, у якій мірі ми вже є демократами. На нас чекає тривалий процес перевиховання. Демократія вимагає відповідальних і свідомих людей, яким можна довіряти і які вміють довіряти. Довіра – це не те, чому ми вчимося. Довіра – це те, що ми здобуваємо. Не питайте себе, як і кому ми маємо довіряти. Запитуйте: як ми поводимося, чи наш спосіб говоріння, думання і діяння пробуджує в людях почуття довіри до нас?

 

Про виховання молоді та перевиховання старших

Треба виховувати людей, особливо молодих, аби вони жили й працювали справедливо. Мусимо пройти довгий і солідний процес перевиховання для старших. А для молодших – процес виховання. Молодих українців треба плекати в дусі справедливості й правди. Якщо вчителі даватимуть поганий приклад, то не варто сподіватися на зміни. Учителі мають сумлінно працювати над вихованням дітей. Звісно, передусім, цим повинні займатися і батьки. Ми маємо відповідальність перед нашими дітьми – мусимо допомогти їм стати добрими людьми.

Про необхідність ділитися: добром і часом

Останні роки продемонстрували дуже багато волонтаризму в Україні. Люди діляться з тими, хто потребує: грішми, силою, своїм часом. На жаль, є багато і таких, котрі дбають і думають лише про себе. Тому ми зараз маємо політичну кризу. Цих людей не цікавить, як поділитися, як уможливити, аби добре жити було всім. Тобто, з одного боку, є багато цілком спонтанного волонтаризму, спонтанного бажання ділитися добром. З іншого боку, ще маємо чимало себелюбства, виключаємо ближнього з поля свого зацікавлення.

Можна ділитися й часом. Моя покійна рідна сестра, коли її діти вже пішли на своє, мала вдома багато вільного часу. Кілька разів на тиждень, а подекуди і щодня, дві чи три години вона присвячувала пристарілим людям, які жили у притулку неподалік. Йшла до них та допомагала. Вона ділилася тим, що мала, – своїм часом. Моя сестра користала з того, і користали ті, з ким вона ділилася.

 

Про несплату податків як гріх

Коли я жив в Америці, то платив 100% податків. За моїх часів, там кожного третього перевіряли, чи він чесно платить. Ті, хто не сплачують податки, применшують їх, – грішать, роблять зло. Вони можуть себе виправдовувати, що давали, наприклад, на благодійність. То дуже добре, що давали. Але кожен громадянин має такий приписаний обов’язок – платити податки.

Громадяни повинні також чинити тиск на тих, хто розпоряджається їхніми податками. Варто говорити: прошу показати, як використали ті чи інші гроші. У нас це є трудністю: не для громадян, а трудністю для держави. Тому що є люди, які не використовують бюджет, а крадуть із нього. Мусимо шукати політичних способів, єднатися у правдиві політичні партії, вимагати звітності від депутатів та інших відповідальних за бюджетні кошти.

Про дар мудрої любові

Треба у Господа Бога просити про дар любові. Дуже важливим є виховувати дітей у дусі любові. Пам’ятаймо слова: «Раз добром налите серце ввік не прохолоне». Але серце треба наповнити добром і любов’ю. Потрібно виховувати майбутніх батьків, аби вони любили своїх дітей і давали відчути цим дітям, що вони є люблені. Пам’ятаймо, що любов – це не вседозволеність. Любов мусить бути мудра. Любов – це, передусім, бажання робити добро. Наше бажання чинити добро ближньому має бути таким, щоби ближній теж захотів робити добрі справи. Це є правдива і мудра любов.

Маємо бути готові до нерозуміння. Ми, наприклад, хочемо робити комусь добро, а ця людина думає, що ми хочемо її в такий спосіб підкупити. Дуже важко змінити людину, яка наповнена ненавистю. Ісус Христос також зустрічав людей, які його не любили. Коли він звертався до них, то нібито казав: «Горе вам!» Ми так перекладаємо. Однак, біблісти мені кажуть, що це не є точний переклад арамейського слова. Правильніший переклад: «Жаль мені вас». Ісус Христос звертається до них із великим співчуттям та милосердям. Не проклинає, а жаліє, що вони такі.

 

Про молитву за ворогів

Ісус Христос молився: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». Христос не казав: «Отче, допоможи їм краще прибивати цвяхи на мій хрест, бо вони зле то роблять, не вміють молотка тримати». Христос казав, що треба любити всіх, навіть ворогів. Що це означає? Я молюся не за те, аби ворогові краще воювалося, а за те, аби він також сповняв Божу волю. Це ціль нашої молитви за ворогів: щоби вони не грішили. Агресія, яку ми переживаємо, то є дуже погано і несправедливо. Ми не молимося, щоб їм це вдавалося успішно. Ми просимо у Бога, аби вони побачили правду. Так, ми сумніваємося, що росіяни можуть змінитися. Але варто мати велику віру, що Господь може і це осягнути.

Чому Церква – це, щонайперше, люди

Дуже часто в розмовах чуємо слово «Церква». Наприклад: «Церква заговорила устами владики». Неправильно думати, що владика – це є Церква. Церква – це ми всі, Божий люд. Священики, єпископи є слугами Божого люду. Вони повторюють, пригадують те, що Господь Бог вчить нас. Вони діляться тим, що Господь дає, аби нас освятити. Тому не вживаймо слова «Церква» на означення якоїсь особливої відповідальної групи. І коли ми говоримо про Церкву, нехай кожен скаже: «Я також Церква. Я є частиною Божого люду. Що я роблю? У який спосіб я здійснюю свою приналежність до Церкви?»

Чому УГКЦ можна вважати всеукраїнською

Нас вигнали ще за царських часів зі східних областей. Але дивним дивом ми повернулися. Наші люди є по всій Україні. Ми їх туди не посилаємо. Вони вже там є. І їх досить багато. Ми лише їх віднаходимо, організовуємо, творимо парохії. Не можна вважати, що Греко-Католицька Церква не є всеукраїнською. Коли Україна стала незалежною, наша Церква почала йти на Схід та шукати там своїх людей. Подивіться, скільки зараз маємо там єпархій, екзархатів. То не є пусте, то є люди. Не так багато, як православних, але достатньо, щоби Церква могла функціонувати.

 

Про об’єднання церков та Московський патріархат

Щоби бути сьогодні християнином, треба працювати й старатися повернути первісну єдність, яку ми з різних причин, зовнішніх і внутрішніх, стратили. Мусимо всі намагатися щось робити. Не чекати, поки це зроблять інші. Не думати, що хтось інший це розв’яже. Маємо запитувати себе: що я можу зробити, аби привернути первісну єдність Київської Церкви? Тут не йдеться про домовлення: от, ніби єпископи зійдуться, переговорять, підпишуть документи, і все буде добре. Йдеться про те, що увесь нарід має прагнути єдності.

Понад тисячу років тому рівноапостольний князь Володимир прийняв християнство як релігію нашої держави. Тоді християнство не було поділено до такої міри, як є сьогодні. Зараз маємо складну ситуацію, яка накинута нам минулими роками. Пройшло багато часу відтоді, як чимало нашого церковного майна перебрали люди, яких налаштовують неприхильно до української традиції, київської традиції.

В Україні є члени Православної Церкви Московського патріархату. Що ми можемо і що ми хочемо зробити, аби серед цих вірян прагнення об’єднатися набрало форми, аби вони теж цього щиро захотіли? Їм політизують Церкву. Якщо хочемо об’єднати Церкву в Україні, маємо підходити до справи релігійно, а не політично. Наша держава багато скористає з того, якщо Церква буде об’єднаною. Однак, це не є остаточна ціль. Це є ефект, який стане можливим після того, як ми здійснимо головну ціль – об’єднаємося релігійно. Єдність буде тоді, коли увесь нарід схоче бути об’єднаним.

Про святкування Великодня і Різдва в один день

То є другорядна справа. Тут можна легко домовитися. Це, можна сказати, технічне питання. Моя мама виростала на юліанському календарі, але, коли помер батько, вона почала жити з моєю сестрою у парохії, де вже дотримувалися календаря григоріанського. Я запитав: «Мамо, як вам?» Вона відповіла: «Я не відчула жодної різниці. Лише інші дати, а святкування те саме». Тож це не є суттєвим для життя нашої Церкви. Не бачу в тому великої проблеми. Не дай Боже, аби це ставало причиною ще одного поділу. 

Зустріч із Блаженнішим Любомиром Гузаром, Архиєпископом-емеритом Української Греко-Католицької Церкви, організувала Фундація Духовного Відродження з благословення Митрополита Ігоря. Духовна бесіда «Що означає бути благодійником?» пройшла у форматі діалогу в рамках року Милосердя.