«Ми повинні попрощатися з огидним, смердючим радянським минулим», – історик Андрій Павлишин
Українці визначилися щодо щита на монументі «Батьківщина-мати». За результатами опитування у застосунку «Дія», 85% осіб, які взяли участь в голосуванні, хочуть змінити герб СРСР на тризуб.
Ця історія стосується так званих комеморативних практик: як ми пам’ятаємо минуле, як про нього розповідаємо, що воно для нас значить, якими символами ми оперуємо.
Для мене це видається прикладом поганої апропріації: ця частина, де розташований Київ, понад 300 років не мала незалежності та була в одній імперії, яка залишила багато слідів. Один із них – монумент «Батьківщина-мати». Є така позиція: можна «натягнути» на цей імперський символ тризуб – і він стане новим українським патріотичним символом. Що не так із цим?
Якщо впродовж цього часу всі будуть розказувати, що це Україна-мати і що саме так повинні виглядати класична українка, мати, родинні цінності та інша «чухня», яка зараз масово «втирається» в голови українців, як у гіршій версії росіян (бо нам дуже важко цього позбутися), то якось так воно і буде.
Мені подобаються кадри (час до часу їх переглядаю), як у Львові повалили 30-метрову «вежу повішеників» на Стрийській (Монумент бойової слави радянських збройних сил). Потім цей пам’ятник демонтували взагалі . Хоча з мистецького погляду це була сильніше зроблена річ, аніж київська Батьківщина-мати. Але спільною є естетика львівського пам’ятника на Стрийській, який уже демонтований і переданий в музей «Територія терору», і київського. Це естетика фашизму – італійська естетика, яку потім перебрали німецькі скульптори.
Дуже схожих Батьківщин-матерів десятками встановлювали у фашистській Італії. Режим Муссоліні в такий спосіб утверджував свою Батьківщину-матір, і Євген Вучетич запозичив з Італії ці зразки і в жестах, і в способі представлення пластики, зовнішності, обличчя, пропорції грудей, таза та інших органів жінки або чоловіка. Все це типово фашистська естетика, яка застигла в певний момент.
І про що вона говорить?
Про імперську велич, про зв’язок із землею та кров’ю, що найбільшою і найкращою спільнотою є родина. Що задля родини можна вбити весь світ, можна воювати із сусідніми країнами, як це робить путін чи лукашенко. Можна задля того, щоб родині добре жилося, віддати демократичну росію в руки «мерзенної гниди», як це свого часу зробив Єльцин просто для того, щоб забезпечити майбутнє своїх дітей і онуків.
Отже, по-перше – це такий символ тисячолітніх «родинних» вартостей, які, до речі, є ворожими національним вартостям, бо національна спільнота – ширша. Вона не є ані родиною, ані імперією. Вона є спільнотою людей, які поділяють схожі вартості, послуговуються одною мовою, намагаються творити певну, єдину для всіх культурну парадигму. Врешті, вони мають між собою антропологічну схожість і пов’язані з землею, на якій виросли, бо це зумовлює появу багатьох чинників. Але вони не роблять із цього фетиша, не моляться на це, так як це роблять прихильники якихось «родинних» вартостей або імперій.
Така Батьківщина-мати була символом великої росії насправді, бо в росії від середини XIX століття й донині домінує націоналістичний ультрашовіністичний тип: росія – жінка. Саме росія представлена у вигляді цієї жінки й на Малаховому кургані у Волгограді, і в Києві. Це була жінка зі щитом та мечем – символами чекістської корпорації. У цьому була певна підказка і певна теза, яка включалася в свідомість.
Якщо ми на щиті намалюємо тризуб, то будемо мати просто «українське КДБ», яке в кращому випадку стане просто українською спецслужбою тоталітарного типу, яка намагатиметься захопити контроль над державою, поставити всіх на руки та на коліна і таким чином експлуатувати все суспільство. Або ж залишиться, якою є: частиною братства до того періоду, коли ми здобули незалежність, чекістів.
Колись був чудовий український публіцист на еміграції, який сказав: «Мені не потрібна Україна у вигляді концтабору, огороджена колючим дротом із синьо-жовтим прапором над ним». Такі речі небезпечні, це спроба фальшивого компромісу. Насправді ми повинні попрощатися з цим трагічним, драматичним, смердючим, огидним радянським і російським минулим. Тільки тоді ми станемо вільними людьми і зможемо просуватися далі. А коли ми будемо розцяцьковувати, як індіанці, якісь такі речі, то це все буде, як у тих відомих випадках, коли на островах Полінезії американці створювали аеродроми і привозили туди тушковане м’ясо, інші смачні продукти, одяг, а після Другої світової війни покинули цю місцевість. Тамтешні жителі створювали з бамбуку макети літаків, робили з бляшанок щось схоже на рації і чекали, доки з неба знову хтось кине смачне тушковане м’ясо, кока-колу, красивий одяг і багато грошей. Так сформувався карго-культ. І ми цим жестом творимо своєрідний карго-культ.
Я проти цього, бо вважаю, що треба просто зносити такі речі, розміщувати їх у музеях, розуміти, що це частина нашого минулого. Не треба, як таліби, знищували буддистські святині – підривати вибухівкою, щоби вже нічого від них не залишилося. Але якщо просто «приляпати» тризуб на велике радянське «щось», то матимемо ситуацію, коли це велике радянське «щось» погляне на тризуб і присвоїть йому свою парадигмальну цінність.
Мене цікавлять кілька речей. По-перше, роль людей, які за це проголосували. Ми живемо в часи демократії, тож завжди можна послатися на те, що більшість цього хотіла б. Я так розумію, що насправді це було опитування в застосунку, до якого під’єднані не так багато людей. Проголосували близько 60 тисяч. Виходячи із загальної кількості виборців – 30 мільйонів, це означає, що за це проголосували лише 2% людей, які мають право голосу. Тобто це питання репрезентативності й легітимації самого кроку.
Припустимо, що людей приваблює такий спосіб вирішення ситуації. Але ж є й відповідальність еліт, які зараз при владі. Кажуть, що автори ідеї опитування – Антон Дробович, який очолює Інститут національної пам’яті, та міністр культури Олександр Ткаченко.
Нині ми часто чуємо оптимістичні думки, що війна породила певну українську ідентичність, і народилася українська нація зі своїми явними рисами...
Опитування в «Дії» є так званим самоактивним у своїй репрезентативності. Іноді політики, наприклад, запускають у твітері опитування або в телеграмі чи на своїй сторінці у фейсбуці. І їм відповідають залучені до їхньої «бульбашки» більші чи менші однодумці. По-друге, це люди, які захотіли відповісти. Не всі, скажімо, однодумці цієї людини відповідають. Із певністю не відповідають її опоненти та вороги. Хіба що це дуже сильно розкручене опитування, яке стосується певних екзистенційних вартостей, як-от заборонити жінкам народжувати. Тоді висловляться всі з цього приводу. Або ж усуспільнити майно – тоді відгукнуться всі.
Але щодо питань комеморативних практик своє слово повинні сказати експерти, а ухвалювати остаточне рішення – політики. Останні повинні бути свідомі того, що глас народу – це не завжди глас Божий, це певна ілюзія. Глас народу допровадив Німеччину до тотального знищення. Гласом народу зараз у путінській росії є підтримка кривавої, мерзенної війни проти України: 80-90% росіян щиро підтримують путіна в ненависті до українців. І ми будемо вважати це голосом народу?
Я завжди виступав проти різних прямих референдумів. Вони доречні в Швейцарії, коли їх проводять у невеличких кантонах, де усі всіх знають. А коли голосують люди, які сидять на дивані, їдять чипси і дивляться телевізор, який вливає мегатонни лайна у їхні мізки, то ціна такого референдуму – нуль.
Опитування – загалом дуже небезпечна річ. У світі практично немає держав, де більшість населення не виступала б за смертну кару. Між тим професіонали, юристи, громадські активісти та інші знають, що смертна кара нікого не зупиняє. Терорист, який вирішив убити інших, начепивши на себе вибухівку і увійшовши в метро чи в’їхавши в натовп, готовий загинути. Ви його злякаєте смертною карою?
Так само вбивці сподіваються, що їм усе минеться, а коли доходить до смертної кари, просто сприймають її як програш.
Була шокуюча інформація, здається, у 1990-их чи на початку 2000-их, коли застосували технології ДНК, провели ексгумацію і виявили, що жертви, які були скарані на смерть у США, переважно безневинно страчені.
Трошки інакше. Це стосувалося засуджених у США до смертної кари за зґвалтування або інші статеві злочини. А коли перевірили ДНК убивць і ДНК на жертвах, то виявилося, що вони не були причетні до злочинів на 80-90%.
Крім того, смертна кара має негативну сторону: найчастіше її використовують із політичною метою, щоби заспокоїти суспільство. Обиватель, який виступає за смертну кару, сподівається, що його це не торкнеться, що він апріорі не здатен ні на що погане, і це йому минеться.
Це я приводжу як приклад, що зазвичай опитування не є репрезентативними, натомість люди змінюють свої настрої. У нас немає стійкої громадської думки. Моя вчителька соціології в університеті казала, що громадська думка існує там, де є стійкі еліти, сформовані впродовж століть, які вчаться у певних навчальних закладах, творять спільноту, яка оцінює дії навзаєм, де є вільна преса, де всі можуть кваліфіковано висловити свою думку, де є пул заслужених і гідних довіри експертів. А в нас є суспільні настрої, які за пів року можуть змінитися радикально.
Нам тепер здається, що телебачення «заливає мізки» обивателя. Я опрацьовую спогади Станіслава Вінценза, його «Діалоги з совєтами». Там описане все про нашу теперішню війну. Це треба читати як пророчий текст. Він каже, що у 1939 році червоноармійці, які прийшли в Галичину (це був його перший випадок діалогів із «совєтами»), ненавиділи поляків. Вони їх вивозили, цькували, розстрілювали поміщиків без суду і слідства, грабували. І от настав 1944 рік, він утік до Угорщини і жив там під час війни. Прийшли туди «совєти», і він перетинається з ними вдруге, кажучи: дивовижна річ, минуло всього п’ять років, але тепер поляки – «братушки», найближчі союзники, які разом із Союзом воюють у дивізії імені Костюшка проти німців. Поляки правильні, вони слов’яни, бо угорці – дикі люди, які не розуміють російської, з ними годі порозумітися. Тільки п’ять років минуло, не було жодного телебачення, були тільки газети і громадська думка.
Отже, рішення повинні ухвалювати справді відповідальні політики, не зважаючи на громадську думку, бо нині вона туди повернеться, а завтра туди. Вони повинні формувати дійсність і майбутнє.
Якби сіоністи керувалися громадською думкою, то євреї і далі були б лише для газових камер і Шоа. Вони виступили проти точки зору більшості. Більшість євреїв живе у США (десять мільйонів), а в Ізраїлі живе три мільйони. Що це означає? Те, що більшість євреїв проти думки про існування Держави Ізраїль. А відповідальні єврейські політики ухвалили рішення створити таку державу для захисту єврейської ідентичності, культури і майбутнього. І вони досягають успіху. Я вважаю, що цим шляхом повинні піти й українські політики.
Скільки захочуть українців (русифікованих, представників нацменшин і так далі) виїхати з України – нехай виїжджають, але тут ми будуватимемо Українську державу. В широкому сенсі Українську, тобто до неї братимуть усіх охочих, але ці люди повинні сповідувати вірність українській мові, культурі, минулому, вартостям, розвитку цієї землі, людей, які живуть на цій території.
Українська мова обов’язково входить до цієї програми?
Українська мова однозначно входить до програми формування. Іноді кажуть про ірландський чи інші досвіди, але це не є показово. У кожної нації свій шлях. Нам найближчий шлях євреїв, які відродили іврит і сформували з нього державну мову, якою зараз послуговуються громадяни Ізраїлю.
Гадаю, є проблема з українською мовою: вона дуже подібна до російської. А це означає, що українці завжди можуть бути вразливі до цього, бо вони через цей культурний код підключаються до масиву російського, а воно, мені здається, є дуже токсичним, особливо для українців.
Українська мова належить до групи слов’янських мов. Мій досвід історика, людини, яка працює з багатьма різними мовами, свідчить, що українська належить радше до західнослов’янських мов. Її формально віднесли до східнослов’янських, бо вона лексично виростала на корені церковнослов’янської, на корені православної цивілізації, користуючись кирилицею. Тому її формально у XIX столітті зарахували до східнослов’янських мов. Вона дуже близька до словацької, ми практично розуміємо зі словацької все, на відміну від російської, яка від нас сильно дистанційована.
Але ж ми не відчуваємо тої дистанції?
Це ви не відчуваєте, бо багато років жили в середовищі цієї мови, як, напевно, не відчуваєте проблем із польською. А моїм студентам польська дається нелегко. Вони знають англійську, але кажуть, що польської не розуміють зовсім.
Ми у певний час просто слухали радіо, дивилися телебачення, читали книжки, бо не було такого вибору, як тепер. Молодше покоління, яке ніколи не вивчало російської в школі, також має велику проблему – не розуміє більшості слів. Коли говорити швидко, на письмі, коли читати поволі, легше зрозуміти, а коли швидко говорять російською та ще й діалектами, з різною вимовою, то це певна складність. І що далі ми будемо відходити від росії, більшою мірою не вивчати російську мову і літературу в школі, то дальшою буде ця цивілізація від нас. І це природно, бо вона справді нам антропологічно чужа. Нам польська мова все одно близька. Ми тисячоліття жили в одному цивілізаційно-культурному просторі, маємо більш-менш одну спадщину, близьку генетику. Поляки, чехи, угорці – вільні люди. Це генетично закладається. А росіяни – раби з покоління в покоління, і це важко витравити, над цим треба працювати і щодня вичавлювати із себе по краплі. Якщо присвятити цьому ціле життя, то, може, вдасться.
І тому ми маємо наполягати, щоби ми жили в українському просторі, в середовищі української культури. Українська мова має бути домінувальною, як польська в Польщі.
У Чехії, Празі, наприклад, до Другої світової війни частіше можна було почути німецьку мову, аніж чеську. В Києві до Першої світової війни домінувала польська мова, нею говорили навіть російські чиновники, які туди приїжджали. В багатьох містах України домінувала чи польська, чи російська, але в значній частині міст це вдалося переламати. У Варшаві, яка була російськомовним містом до Першої світової війни, дуже важко почути російську мову. Нащадки поляків, які жили в Російській імперії, зберегли російський акцент. Ці люди народжені навіть в ПНР чи в незалежній Польщі, але я чую російський акцент у їхній польській, якщо вони походять із Варшави, якихось інтелігентних середовищ, хоча й не мають стосунку до росії, не вивчали російської мови.
Тобто ми маємо приклади, що можна змінити мовну ситуацію, і ми маємо потребу в тому, щоби зробити це таким чином, аби ми спілкувалися українською. І це абсолютно не означає, що ми повинні відкинути всю світову культуру, культурну спадщину, просто ми маємо адаптувати її до української.
Чи могла б бути теоретично присутня в українській мові латинка? Це, умовно кажучи, було б чітким заслоном для російського впливу: найпростіше кажучи, дитина наштовхувалася б на такий бар’єр, маючи справу з російським текстом. Чи це взагалі має сенс?
Я наведу вам дивну й парадоксальну аналогію. Ми неприязно ставимося до сербів: вони русофіли, вони не люблять НАТО, бо воно бомбило їхнього диктатора Мілошевича і змусило їх стати людьми, відчути себе гідними, достойними європейського вибору. Серби для нас є цікавим прикладом. По-перше, в тому, що вони прийняли новий церковний календар – новоюліанський, зведений до сучасних астрономічних норм. Він був створений на кілька сотень років пізніше, аніж григоріанський, яким користується більшість сучасного світу і Римо-католицька церква.
Вони не злякалися, як греко-католики чи українські православні, не «впали навколішки» перед масою, якій лячно прийняти щось нове і яка тягне на своєму горбі цей старий російський календар. Ще більшою мірою серби просунулися, ухваливши два шрифти, два типи літер – і кирилицю, і латиницю. І кожен вільний собі обирати, якою друкувати.
В українській мові ми як мінімум 20 років тому в середовищі журналу «Ї» ініціювали створення латинського шрифту для української мови («Бойчуківка» – Ред.), який відповідав би її особливостям і який можна було б легко трансформувати за допомоги результатів комп’ютерного аналізу. Іван Лучук написав підручник, зробив системний шрифт, колеги комп’ютерники написали простеньку програму, завдяки якій можна без жодних втрат трансформувати текст із кирилиці в українську латиницю і навпаки. Але російська агентура вже тоді обурилася, і це досі триває: посилаються на церковнослов’янські тексти, на українську традицію. Якщо люди можуть вивчити грецькі літери і читати грецькі тексти, то чому не можуть вивчити цього?
Той, хто захоче, той зможе. Система з кількох десятків літер – це не «біном Ньютона». Завжди можна вивчити і систему літер, які використовують у івриті, і грецьку, і українську кирилицю, і латинські літери. Українську латиницю нам буде легко освоїти, бо зараз усі діти вивчають англійську, багато хто німецьку. Латинські літери відомі нам з дитинства.
Це в Союзі відгороджували дітей від латинських літер, іноземних мов. Так укладали програму вивчення іноземних мов, щоб нічого не можна було засвоїти. Ми це все можемо зробити, тому вважаю цілком прийнятним паралельне використання латиниці як можливість вибору, як один із елементів.
Я редагував ці тексти, за два дні ви до них звикаєте, і це стає таким підсвідомим навиком, як керування автомобілем. Тут ми справді відгородилися б певним бар’єром, але ще кращий бар’єр – впровадження у шкільні програми замість текстів російської літератури, які не мають світового значення, вагоміших творів.
Російські тексти – регіональні, часто графоманія, наслідування, епігонство. Тексти Льва Толстого – це наслідування певного британського літератора середньої руки. У його бібліотеці були книжки з численними помітками, він повторює всі сюжетні схеми літератора, просто переносить це на російський ґрунт і дає російські імена персонажам. І цей літератор – не найгеніальніший, не Бернард Шоу і не Шекспір.
Повертаючись до літератури, ми нав’язуємо нашим дітям, пропонуючи тексти Толстого, Пушкіна, Чехова, Достоєвського, Лермонтова, способи мислення, етичної поведінки, дилем, дискурсів, антропологічно притаманних далекому нам народові, який все своє життя перебував у рабстві і намагався з нього вирватися, але знову в нього скочувався. Він легко міг допустити, щоби свого найкращого друга – собачку Муму – піти втопити. Якого дідька? Та дай в голову тій барині, втечи, забери ту собачку, збунтуйся.
Немає бунтівного героя, який показує приклад повстання. Якщо вже бунт – то «беспощадный», але «бессмысленный».
Який закінчується поразкою. Тим, що соратники Пугачова в’яжуть його, продають Москві, де його страчують, а самі дерибанять гроші. Це передавалося в такого роду літературних текстах. Або ці історії про благородних кавказців, які рятували росіян, а «вдячні» росіяни винищували їх.
Тобто все це дуже чужа нам антропологічно за вартостями, способом подачі, дискурсами література, яку ми просто змушені були вивчати, бо колись жили в одній імперії з цими людьми і нам треба було знаходити спільну мову. І щоб не «дістати по голові», треба було розуміти цих божевільних, тому ми читали ці тексти, щоби замість підручника з психіатрії у софт-версії пізнавати це божевілля.
Натомість нам варто вивчати класику і сучасну літературу наших сусідів на заході – поляків, угорців, румунів, чехів, словаків. Це антропологічно близькі нам народи, які століттями, як і українці, боролися за волю і вибороли її. У своїх творах вони порушують проблеми, важливі й для нас. Нам треба читати тексти того ж Збіґнєва Герберта – геніального польського поета, львів’янина, який сформувався як особистість у нашому місті, а потім мандрував цілим світом, писав про греко-римську цивілізацію, про цивілізацію Європи, і в кожному його тексті десь присутній Львів – невидимий, але ви впізнаєте ці вулички, дощ, спеку, простих людей.
А що робити з людьми, які не можуть жити без Булгакова, умовно кажучи?
Нехай собі живуть із Булгаковим, ніхто не пропонує зібрати його книжки і спалити на майдані, як це роблять москалі в Маріуполі, на окупованих територіях чи в росії. Є інтернет, є університети, треба вивчати Булгакова з його дуже примітивною і сфальшованою інтерпретацією Біблії. Булгаковська інтерпретація «Майстра і Маргарити» – це приблизно така ж профанація, як «Швейк» Гашека: роман про те, як треба ненавидіти військо, бути пацифістом, любити росію, здатися їй у полон, капітулювати перед нею, ненавидіти свою незалежну владу. Бо все на світі – тільки росія, якій служив усе життя Гашек як чекіст, русофіл і комуніст.
Обов’язково треба вивчати Платонова, звичайно ж, із російської літератури. Його не треба вивчати в школі, але його треба читати, з ним треба знайомитися, дорослі люди це повинні знати. Це досить складна література, яка відображає сутність тоталітаризму російського і сутність тоталітарної російської душі значно краще, аніж у Достоєвського. Обов’язково треба читати Зощенка – це значно краще, аніж Булгаков, Ільф і Петров. Будучи українцем, він використовував сленг, російський суржик, ненавидячи сутність російського міщанства, оголював її. Це треба читати і з цим треба знайомитися.
Єдиний, може, автор, якого б я ввів із російської літератури – це Войнович з «Москвою 2042». Але не впевнений, можливо, вистачить Орвела. В принципі, це така транспозиція Орвела на росію.
Звичайно, треба читати і вивчати Сорокіна, Венедикта Єрофєєва «Москва – Пєтушки». Це один із найкращих творів світової літератури, але він не для дітей. Ця книжка нічого не навчить юначу душу і не створить жодної моделі. Це просто книжка про смерть, занепад, розпад особистості.
Варто читати авторів, які належать до нашого цивілізаційного кола. Ми зовсім не читаємо, скажімо, Олександра Фредра. Ми чули, що є вулиця, названа його іменем, у Львові. Я переклав його чудесні спогади «Сім мішків гречаної вовни». Він розповідає, як молодим хлопцем пішов на війну з росією, був ад’ютантом Наполеона, виконував накази імператора. Розповідає про свій похід на Москву, про жахливий полон, поневіряння в полоні, як він дивом урятувався, пізніше воював із Наполеоном, як вони здалися. Про зустріч з імператором Олександром, який принижував своїх офіцерів, наче кріпосних, австрійські та французькі офіцери дивилися на це як на дикість. Є й містичні лінії. Це чудесний твір, який можна вивчати у школі, який показує львів’ян, галичан у контексті європейської історії останніх 200 років.
Чи підходить всій Україні цей «рецепт»? Адже Галичина була частиною цієї культури ще не так давно …
Це підходить як психологічна матриця. Ці тексти близькі нам цивілізаційно і антропологічно, в добрих перекладах вони є вагомою частиною української літератури як культури.
Я мимоволі звертаюся до Гашека. Чому ми любимо його Швейка? Не через Швейка – пияка і викрадача собак. Ми любимо через чудову мову перекладача Масляка. Це був зразок у чорні імперські радянські часи блискучої української мови, так само як це було в Лукаша, низки інших перекладачів, які створювали ареали дихання вільним повітрям. Хороший літературний текст є універсальним, він для всіх.
Ми, галичани, читаємо, про сотника Забрьоху, «сумного й невеселого», що сталося з конотопською відьмою, хоча це відбувалося не на наших теренах, не з нашими предками, з чужими і ворожими для нас людьми, які приходили до Львова, вимагаючи вирізати всіх греко-католиків. Це була їхня основна вимога: найперше – греко-католиків, потім – євреїв і великий викуп від римо-католиків. Такі вимоги були у випускника львівського університету Богдана Хмельницького до свого рідного міста, де була його альма-матер. Ми ж розуміємо цих людей, ми ж читаємо ці тексти і якось переживаємо їх, можемо сприймати.
Ми читаємо «Енеїду» Котляревського і вважаємо це безсмертною частиною своєї душі та своєї спадщини. Кожна притомна українська дитина на все життя запам’ятає: «Еней був парубок моторний. І хлопець хоть куди козак». Якщо ми можемо читати це, то чому діти по всій Україні не повинні вивчати такі універсальні тексти, як про королевича Готфріда – роман на рівні «Володаря перснів», але написаний на 30 років раніше. Оповідання про Христину Мірабелу? Це літератори, які дають нам європейську парадигму. Не знаючи Герберта і його «Пана Cogito», неможливо стати нормальним повноціннім європейцем. Обов’язково треба читати Лема – це теж частина світової літератури – і багато інших текстів, які зроблять нас більшою мірою європейцями, допоможуть подолати труднощі та фашистську росію на всій її історичній протяжності.
Розмовляв Андрій Сайчук
Текст: Ольга Кацан
Фото: Твоє місто/Іван Станіславський
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Люди Твого Міста
- «Їй подобалося бути стрільчинею». Історія 19-річної захисниці з Львівщини
- «На похороні йому кидали квіти, як актору на сцену». Історія добровольця
- «Остання лекція» Ірини Фаріон
- Дрібка солі в краплі «моря». Що буде із давньою солеварнею в Дрогобичі
- Люди Твого міста: Ігор Юхновський
- Урятована з гетто. Історія єврейської дівчинки, яку прихистили львів'яни
- «Перемога - це те, у що ти вкладаєш». Як американці інвестують у наші стартапи
- «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил
- «Маю підопічну, якій 98 років. Це моя «перлинка», або Чому я стала соцпрацівницею
- Шлях додому, або За яких умов повертатимуться біженці. Дискусія
- «Дзизі» – 30 років. Розмова з Маркіяном Іващишиним про Львів і Полтву
- «Для одних Україна не надто галицька, для других не надто харківська»
- Нашим бійцям потрібне «щеплення стресом». Інтерв’ю з психотерапевтом про ПТСР і відновлення
- Люди Твого міста. Філіп Шухевич про славний рід, який допомагає Україні
- «Я хотів, щоби про Україну з перших уст чув Ілон Маск», – американський журналіст
- «Роблю гімнастику і не нарікаю». Як живе без світла бабуся Мая
- Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду
- Уві сні вона не дихає. Історія Софійки, якій потрібна допомога
- Перше «мама» в три роки. Історія Артемка, який заговорив після унікальної операції
- Геловін – це Голівуд. Отець про те, як насправді варто сприймати мистецтво смерті
- Ми – краплі, які творять океан. Як львівські блогери допомагають ЗСУ
- «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула
- «Будемо з ним до кінця». Хто та чому прийшов на суд до Дзиндри
- «Ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє», – отець Михайло Димид
- Десятки автівок і сотні дронів. Як львівські блогери допомагають фронту
- «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – Владика Венедикт
- Вивчив українську з колядника. Історія 95-річного отця, що виріс в Аргентині
- «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Крип’якевич-Димид
- Чого нас вчив Любомир Гузар. Важливі тези Блаженнішого. Відео
- «Імперія розвалиться, а ворог зазнає ганьби». Історія родини Лесі Крип’якевич
- Біль за білими дверима. Репортаж із модульного містечка для переселенців у Львові
- «Для всіх був, як батько». Спомини побратимів про Тараса «Хаммера» Бобанича
- До 50-річчя арештованої коляди. Як у Львові відроджують найдавніший вертеп в Україні
- «Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць
- «Дитяча книжка непереможна». Уляна Чуба – про перемогу у номінації Бі-Бі-Сі та вітрогонів
- Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом
- На передовій науки. Як Оксана Заячківська представляє Львів світу
- «Його світ був великим». Львів'яни прощаються з Іваном Вакарчуком
- Як успішно змінити професію. Розмова із IT-шницею EПAMу
- «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», – режисер про фільм «Тарас. Повернення»
- Люди Твого міста. Роксолана Богуцька про моду, автентику та львів’янок
- Люди Твого міста. Микола Петренко про концтабір, ЛТБ та черги за книжками
- Тілько ві Львові. Віктор Морозов про батярів, Гаррі Поттера та місто як пуп землі
- Люди Твого міста: Вікторія Бриндза про свої досвіди та досліди
- Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті
- Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга
- Люди Твого Міста: Ярема Возниця про дитячі хвороби, вакцинацію та вибір лікаря
- Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста
- Магда й барви. Як розмова Ірини Мориквас із сином стала дитячою книжкою
- Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак
- Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
- Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців
- Бах на Пекарській. Звідки взявся електричний оргáн у львівській квартирі
- Оксана Линів: Українська музична освіта значно краща за західноєвропейську
- Оксана Кісь: Львів завжди мав жіноче обличчя
- Олександра Сербенська: Не достатньо знати, що українська – солов’їна
- Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька
- Люди Твого міста. Отець Богдан Прах: Як не боятися бажати великого
- Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя
- Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний
- Люди Твого міста: Ігор Копчик про Ван Гога та урвища Львова
- Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова
- Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів
- Люди Твого міста: Марія Музичук про шахи і любов до Львова
- Люди Твого міста: Оксана Караванська про моду та не галицький Львів
- Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
- Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон
- Люди Твого міста: Уляна Явна про старовинні українські строї
- Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру
- Люди Твого Міста: Олег Цьона про Львів як дім
- Люди Твого міста: Павло Шеремета про Львів як центр ідей
- Люди Твого міста: майстриня етноодягу про тренди серед вишиванок
- Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів
- Як змінити бізнес в Україні? 7 важливих тез Софії Опацької
- Люди Твого Міста: Богдан Новосядлий про Бога, космос та інтернет
- Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
- Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова
- Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова
- Люди Твого міста: Лев Скоп
- Люди Твого міста: Андрій Великий
- Люди Твого міста: Мирослав Маринович
- Люди Твого міста: Олександра Коваль
- Люди Твого міста: Ярослав Рущишин
- Люди Твого міста: Ілько Лемко
- Люди Твого міста: Олеся Саноцька
- Люди Твого міста: Марк Зархін
- Люди Твого міста: Мар'яна Савка