У 60-і роки молодь тисячами приходила на зустріч з популярними поетами, а люди з ночі ставали в чергу, щоби купити нову книжку. А тепер на такі заходи приходять по 10-20 осіб.

Микола Петренко народився 6 листопада 1925 року в містечку Лохвиця на Полтавщині. Під час Другої світової війни його вивезли на примусові роботи в німецький концтабір, після її закінчення кілька років ще відпрацював у трудовій армії. Закінчив ЛНУ імені Франка, працював на Львівському телебаченні, власним кореспондентом «Літературної України», десятки років на творчій роботі. Автор понад  100 книг у різни жанрах – від дитячої поезії до п’єс, віршів для пісень та лібретто музичних вистав.

Вперше він потрапив до Львова 76 років тому у вагоні потяга, який віз українську молодь до Німеччини на примусові роботи. Після війни та кількарічних поневірянь на шахтах і лісоповалах, повернувся до міста Лева і залишився. Один із найстаріших письменників України Микола Петренко розповідає про те, яким був Львів після війни, за що  Маланчук наказав виключити його з партії та чого бракує сучасній українській літературі.

Як ви вперше потрапили до Львова?

До Львова я потрапив 28 жовтня 1942 року ешелоном з Полтавщини. Везли нас в Німеччину на каторжні роботи і вивантажили в Янівському концтаборі. Тоді це ще був табір перехідного типу між трудовим і концентраційним. В ешелоні переважно була молодь з Полтавської області, приблизно мого віку. У Львові ми проходили перевірку, санобробку – знайшли поміж нас двох осіб, хворих на туберкульоз і відправили їх назад. А нас за два тижні повезли далі, але з того часу я став львів’янином. Мені й 17 років виповнилося у Львові шостого листопада. Міста практично не бачив, хіба ту частину біля табору. Що там можна було бачити? Хіба залізничні колії.  Табір тоді був влаштований цікаво. Тоді ще працювали перукарня, шевська та кравецька майстерні, навіть фотографія була, у мене фото збереглися з того часу.

А потім вас повезли в Німеччину…

Нас везли в концтабір Бухенвальд, але я потрапив у філію цього табору при одному військовому заводі. Там відпрацював два з половиною роки, поки наприкінці війни нас не визволили американські солдати.

У Німеччині я працював в цеху лакування дуже тонкого дроту. Майстром моїм був Альберт Лессінг – колишній комуніст. Лессінг подарував мені блокнот, щоби я писав у ньому вірші. Вони допомагали мені та іншим молодим людям, яких привезли на примусові роботи.

Це не було цілком вороже до вас середовище?

Ні, люди як люди. То просто влада дуріє, як колись, так і тепер. Коли закінчилася Друга світова війна, ми були абсолютно певні, що людство прозріло та порозумніло, що про ніякі війни мови бути не може, але майже одразу почалося – атомна бомба на Японію, гонка озброєнь, холодна війна і так далі. І те, що зараз діється у світі – це якесь божевілля.  Привід для війни можна знайти завжди, але ж розумні люди знаходять спосіб вирішити проблеми мирними засобами.

З іншого боку, одразу після перемоги роздмухали істерію, що такі, як ми, повинні відпрацювати, бо мають «борг» перед батьківщиною, але ж навіть у голову не приходило, що ми отак відразу потрапимо на шахти і лісоповали, навіть не побувавши вдома.

Вас вважали потенційними ворогами…

Так отож. Досі пам’ятаю статтю Іллі Еренбурга у газеті «Правда», в якій він писав про людей, які продалися німцям і про те, коли їх притягнуть до відповідальності в СРСР.

Читайте також: Люди твого міста: Лев Скоп

Я хотів повернутися  додому. Але нас повезли до Львова у фільтраційний табір, через який пройшли кілька десятків тисяч вчорашніх остарбайтерів, в’язнів концтаборів. Він розміщувався на території того ж Янівського концтабору, але місця не вистачало і все розтягнулося вздовж колії аж до села Родатичі (зараз - Городоцький район).  Янівський табір вміщав 12 тисяч, а людей було в кілька разів більше.  Ми там упродовж місяця проходили фільтрацію – мене випитували, чому я виробляв зброю для німецької армії,  чому не саботував роботу.

Чим закінчилося ваше перебування в фільтраційному таборі?

Мене взяли до трудової армії, яку тоді формували і я потрапив на шахту «Красний октябрь» в місті Єнакієво на Донеччині. Там працював  два роки, але правдами і неправдами вибрався. Проте незабаром потрапив на Камчатський півострів ще на чотири роки. Тобто ще шість літ після закінчення війни я відбував на цих роботах. Це була як військова служба, зрештою, й називалося трудовою армією.  На Камчатці я ловив рибу і валив ліс. Я був вільний, але документів не віддавали. Коли закінчився мій строк, то написав листа в Міноборони про те, що перебуваю в трудовій армії з такого року і підлягаю демобілізації. Аж тоді відпустили.

Приїхав я у Броди, бо там працювали дві мої сестри – вони закінчили Лохвицький педагогічний технікум на Полтавщині і їх скерували у Львівську область працювати вчительками. Моя старша сестра працювала 33 роки в селі під Бродами. Працювати тоді педагогом також було по-своєму подвигом, бо зранку – одні, а увечері – другі.

У Бродах влаштувався в редакцію газети«Червоний промінь». Там попрацював рік, заодно закінчив десятий клас у вечірній школі, а потім поїхав поступати до Львова в Український поліграфічний інститут. Провчився там рік, потім нас перевели до Львівського державного університету, де організували факультет журналістики.

І вже з другого курсу почав працювати в газеті «Ленінська молодь». З цього моменту я працював постійно – спочатку в газеті, потім на Львівському телебаченні, на початках телебачення – 7 років, потім був власним кореспондентом «Літературної України» у західних областях, а потім уже десь з 1976 року – мене виключили з КПРС за «не такий» вірш, тож автоматично залишився без роботи.Та  у мене на той час вже були напрацювання – кілька готових книжок, а за кілька років знову почали мене друкувати і з тих часів я перебуваю на творчій роботі.

Пане Миколо, коли ви після війни повернулися до Львова, як виглядало місто? Яким було щоденне життя?

Місто не було дуже зруйнованим. Жили люди важкувато: продукти видавали за картками, голодними не були, але й ситими теж. Студенти також мали карточки та цього не вистачало, тому крутилися як могли. Тоді були величезні базари – за оперним театром, де тепер ринок «Добробут», там все можна було купити.

Скільки і чого можна було отримати на ці картки, можете розказати?

Коли я був студентом, то вже карток не було, але була студентська їдальня. Стипендії не вистачало і мусив підробляти – пішов у газету і коли почали мене друкувати, то вже стало відчутно ліпше.

У той час журналістику вважали ідеологічним факультетом. Перебування в Німеччині не стало перепоною?

На кожному підприємстві та в кожному вузі був так званий перший відділ, який відповідав за режим секретності і слідкував за тим, що інститути чи університети готують до друку.

Ви мали з ними клопоти?

Вони працювали невидимо і піднімали справи проти різних людей. Вони підняли документи проти одного з моїх однокурсників, то мусив на два роки призупинити навчання, а потім поновлюватися. А ще було кілька випадків, коли людей серйозно «проробляли» і навіть виключали.

Ви згадували, що почали писати вірші під час війни. Що стало поштовхом?

Коли людина в неволі та в депресії, то потребує хоч якось свою душу викласти. Це були різні вірші. Дещо полишалося, я потім передруковував. 

Я показував ці вірші людям. Десять років тому отримав листа від жінки з Польщі – Людмили Хоїнської, яка була разом зі мною у таборі. Це було вже після визволення і я подарував їй кілька віршів. Вона зберегла ці вірші і прислала мені копії, знайшла мене через 70 років після війни.

Читайте також: Люди твого міста: Мар'яна Савка

Вона була з-під Кременця, ходила у радянську школу, тому знала російську та українську і розуміла ці вірші без перекладу.Я їх написав російською.

Як до Львова прийшла після смерті Сталіна відлига і як її відчула творча інтелігенція?

Тоді приїжджали до нас бригади письменників. Приїхав до Львова Андрій Малишко і голосно сказав, що в Україні був Голодомор, але про це не згадують, хоча загинули сім мільйонів людей. Від нього я вперше про це почув публічно.

Чи на початку 50-х відчувалася діяльність підпілля?

Коли я став студентом у 1952 році, то у місті вже було спокійно. Підпілля вже практично не було. Інформацію про події, пов’язані з УПА чи ОУН, тримали в таємниці. Наприклад про бій в Білогорщі, в якому загинув Роман Шухевич у березні 1953 року ніхто не знав, публічно про це не оголошували. А от раніше, коли сталося вбивство Ярослава Галана (жовтень 1949 року) була широка акція, тоді десятки студентів загриміли  до в’язниці: із кожного культурного середовища, з кожної організації. Зі спілки письменників тоді взяли Тараса Мигаля.

Але ж Мигаль ніби був лояльний до радянської влади?

Ну як сказати. Його брат був другом Бандери, їх разом судили на процесі у Варшаві за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. Але Тараса скрутили і взяли на службу явну.  Він відкрито про це людям говорив – мовляв, я сексот, мене примусили служити, але про тебе нічого поганого писати не буду. Зрештою, як тепер  документи свідчать, у творчому середовищі сексотів було насаджено-перенасаджено – кожен четвертий письменник доносив.

При цьому Мигаль міг собі дозволити надрукувати певні речі про те, що відбувається в українській діаспорі, хоч і під соусом критики «буржуазного націоналізму». Ми ж тоді нічого не знали про те, що там відбувається. А  він мав доступ до цих видань, міг вказувати прізвища авторів та бодай трохи про те, що вони написали. І так ми дізнавалися, що за океаном українці продовжують боротьбу. У такий трохи дивний тепер спосіб він передавав інформацію про те, що було недоступне звичайним людям. 

А вас пробували завербувати?

Чому ж не пробували. Отоді як з партії виключили, а потім поновили, то кілька місяців мене викликали в органи і відмовитися було не так просто. Але я сказав, що пишу п’єсу про Пітера Ментена. Тоді якраз підняли справу Ментена і я по гарячих слідах вхопився за цю тему , яку потім ставили у театрі Заньковецької понад рік. І це мені по-своєму помогло, стало своєрідною індульгенцією, щоби вони від мене відчепилися.

Якими були настрої в середовищі молоді та творчої інтелігенції в часи хрущовської відлиги?

Коли 1962 року до Львова приїжджали Іван Драч, Іван Дзюба, Микола Вінграновський та виступали у Львівському університеті, то їх ледь не на руках носили тих кілька днів.  Маса глибинно готова була це сприймати, молодь за ними сотнями ходила. Тепер як організовують зустріч з поетом, то приходять 10-20 людей, а тоді приходили тисячі. Тоді книжки читали,  люди з ночі ставали в чергу,  щоби купити нову книжку.

Тоді були трохи інші засоби масової комунікації…

Та все одно, наче пороблено – у світі читають книжки, а в Україні перестали.  У мене 1962-го вийшла перша дитяча книжка «Марічка-невеличка» з малюнками Софії Караффи-Корбут. Вона зробила серію малюнків і прийшла з ними у видавництво «Каменяр», але тексту не було. То вона попросила мене і я написав вірші – по кілька строф до кожної ілюстрації.  Цю книжку видали стотисячним тиражем і вона розлетілася. А зараз видадуть тисячу примірників і те продати не можуть. Це не до порівняння і не до мого розуміння. У ті часи нормою вважалося, коли поетична книжка виходила тиражем у сто тисяч. Тепер же друкують і по 100 примірників, і по двісті, але і їх ніхто не купує.  Для мене це незбагненно.

Те саме і з журналами – нещодавно відновили видання журналу «Перець», а колись він мав наклад у три мільйони примірників.

Я розумію, що змінилися способи отримання інформації, але у світі книжку таки читають, книжки багатьох авторів розходяться, але у нас таке можна сказати хіба про 2-3 авторів – Ліна Костенко, наприклад. Але шеститомник Ірини  Калинець уже два роки лежить нерозпроданий.

Ви були одним із тих, хто стояв біля витоків львівського телебачення. Як все це починалося? Яким тобі було ТБ?

Це були золоті дні нашого телебачення. Порівняти те, що є тепер і те, що було тоді, то різниця величезна. Тепер у новорічну ніч що на екрані? Російська попса. А тоді на нашому телебаченні був поетичний театр, де розповідали про новинки поезії. Наприклад, ми розповідали про другу книжку Ліни Костенко «Мандрівка серця» - тоді вона ще не була тою Ліною Костенко, яку ми знаємо зараз. А потім зробили  ще й телефільм по цій книзі. Пізніше Костенко приїжджала до Львова на суд над В’ячславом Чорноволом і ми їй показували ту передачу.

Читайте також: Люди твого міста: Олександра Коваль

Драча та Вінграновського ми також знімали у передачах на ЛТБ,  коли вони бували у Львові. У театрі Заньковецької Лесь Танюк ставив виставу «Отак загинув Гуска» за п’єсою Миколи Куліша. Вже афіші висять, післязавтра прем’єра, ми на телебаченні робимо анонс – показуємо трохи вистави. Алла Горська, яка оформлювала постановку, показує ескізи декорацій, Лесь Танюк оповідає про п’єсу, а наступного дня  її вже заборонили і глядач так постановку так і не побачив. Залишилося тільки та програма, яку ми зробили на ЛТБ.

У пам’яті воно лишилося, зараз ще цю програму можна переглянути…

Носіїв, які тоді були, зараз на телебаченні немає, тому нема з чого відтворити. Тоді це не фіксувалося, це був прямий ефір. А навіть якщо робили запис на кіноплівку, то ця кіноплівка віджила і ні на які теперішні відтворювачі не йде.Треба була робити спеціальну лабораторію, щоби цим зайнялися. А у нас за нової влади культурою хто займається? Табачники, які почали гробити, так і понині гроблять. Почали з того, що скасували гонорари. І з чого мають жити письменники? Кочегаром іти? І це стосується не лише письменників, а всієї галузі культури. 

Колись ми мали поетичний театр і що місяця був телевізійний театр – ставили постановки по нових книгах. Наприклад, ми ставили «Тисячу кроків на схід» - телефільм за повістю Романа Федоріва, «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Тополину заметіль» Романа Іваничука, за творами Володимира Гжицького, Михайла Стельмаха та Олеся Гончара.

Коли ставили «Кров людська – не водиця»  Михайла Стельмаха, трапився казус. За день до показу постановки з обкому КПРС прийшла вказівка заборонити передачу. Тоді наш редактор Курганський зателефонував Стельмахові і спитав, що робити. А письменник порадив почекати до завтра, а наступного дня публікують указ про присудження Стельмахові Ленінської премії. І обком мусив відступити, бо забороняти вже не було як – така премія у радянські часи слугувала як карт-бланш для письменника і дозволяла йому багато.

Однак все це закінчилося часами Маланчука і закручуванням гайок на початку 70-х.

1972 року на Різдво до нас у письменницький будинок біля Академії мистецтв завітав вертеп, в якому були Василь Стус, Стефанія Шабатура, Ігор Калинець. А через тиждень в Брюховичах  розпочалася нарада творчої молоді західних областей України. День ми попрацювали, а серед ночі відбулися арешти – затримали  і Шабатуру, і Калинця, і Стуса.  Ми прийшли на заняття наступного ранку, а їх не можна проводити, бо ж арештували кількох людей, з якими вчора сиділи поруч.

Так само було з художниками – у 72-чи 73 році мали відкривати велику виставку молодих художників. Тоді  було правилом, що на відкриття мав прийти представник обкому партії. Народу зібралася маса, а з обкому нікого нема. Нарешті прийшов, закликав начальство і через певні картини виставку заборонили, мовляв, як на це дивитимуться люди.

Читайте також: Люди твого міста: Мирослав Маринович

На Князя Романа висить  меморіальна дошка Іванові Франку – на будівлі, де колись були суд і в’язниця, там утримували Франка. От зібралися відкривати ту дошку, народу багато, а представників з обкому немає. Закінчилося тим, що відкриття скасували, бо напис на таблиці був «не такий».  Переробили і за кілька днів відкривали вже без людей.

Ще цікавіша історія була з пам’ятником Шашкевичу. Знаєте, де спочатку встановили пам’ятник Шашкевичу? За сто метрів від теперішнього монумента – між поштамтом і бібліотекою. Це було погруддя роботи Дмитра Крвавича, яке простояло тиждень і однієї ночі зникло.  І нічичирк – ніяких пояснень, ніяких повідомлень – сидіть тихо! Зник і ніхто півслова не сказав. Сваволя була велика.

Ви цю сваволю і на собі відчули – вас виключили з партії за один вірш…

Звільнили за  «не такий» вірш «Бранка». Цей вірш я написав на зйомках фільму «Захар Беркут».  Трохи ми там побавилися і я написав вірша, про те, що знімали кіно, продовжать завтра цю роботу, а увечері пішли в колибу, там  є бринза і вино, там співають пісень про воль і долю, а на ранок гнатимуть бранку (такі зйомки була заплановані на наступний день). Але «там» побачили у вірші підтекст, якого насправді не було – мовляв, Петренко у вигляді бранки бачить Україну. Валентин Маланчук, який був секретарем ЦК  КПУ зателефонував до Львова, щоби прискіпливо зі мною розібралися за той вірш і виключили з партії.  Вірш надрукували у журналі «Вітчизна» в листопаді 1975 року, а в січні 1976 року на письменницьких зборах у Спілці письменників мене виключали з партії.

Що це означало для вас і для родини?

Важко було. Це закрило для мене багато чого. У мене були готові дві книжки, то вони не вийшли. На щастя, незадовго до того вийшла у мене більша книжка і за цей гонорар я міг скромно протриматися.

Добре жили письменники…

На ті гонорари, можна було власне що жити скромно. Поетична збірка виходила раз на рік чи на два – півтори-дві тисячі карбованців одержував. Не більше 200 карбованців на місяць, це дуже така слабенька зарплата.  З-поміж письменників добре жили ті, хто писав історичні романи – Павло Загребельний чи Роман Іваничук. Прозаїкам платили за обсяг написаного. За рядок вірша платили 1-1,4 карбованця, а прозу рахували друкованими аркушами. Тираж поетичної книги становив в середньому 8 тисяч примірників а як був більший наклад, то доплачували ще 60-70%. А для прозаїків звичним був тираж в 15 тисяч примірників.  Їм також суттєво платили, якщо тираж книги перевищував 100 тисяч. Автори, які писали пригодницькі книжки, ліпше жили, бо їх добре купували.

Це була така ліпша сторона життя письменника в СРСР…

Що казати, письменницька робота добра. Над спілкою та над будинком, де жили письменники, витав дух Франка і попередників. Атмосфера була добра і були люди, яких ми мали за зразок – Петро Козланюк, Ірина Вільде, Володимир  Гжицький, Михайло Рудницький – могутнє покоління – було на кого дивитися та в кого вчитися безспосередньо, а не «через підручники».

Наскільки з тих часів Львів змінився як місто, як атмосфера?

Найкращі тогочасні зразки поезії та прози базувалися на одвічних літературних традиціях, етичних, етнічних засадах. Це наші  одвічні традиції та звичаї, вони підтримувалися та розвивалися. Починалося нове життя і один з лозунгів фестивалю «Вивих» звучав так – «Повернемо матюки в українську літературу». Це означало повернути розпусту. Тоді роздавали презервативи, мовляв у СРСР сексу не було, а тепер є, тож давайте, трудіться! І ми добилися того, що стали першими по абортах, СНІДУ, по покинутих дітях та венеричних хворобах. Ми цього добилися, але цього я не приймаю.

В «Кур’єрКривбасу» років десять тому був альманах сучасної новели. Я прочитав і мені страшно стало – у жодному творі немає позитивного героя: суцільні аферисти, зрадник, перелюбник, повія. Не прийшло оте, як у Шевченка – «нема святішого, як мати», а весь цей накип. Домінуючою лінією в сучасній літературі є негатив – на цьому виховують сучасного читача і нічого доброго не виховають.  Але ж людина живе для добра, вона народилася для щастя.

Як,на вашу думку, треба було би змінити культурну політику в Україні?

Треба вигнати зі ЗМІ вороже і чуже. У мене на 90-річчя був вечір в філармонії, кілька годин звучали пісні на мої вірші – понад 300 творів, деякі з них ставали піснями року. Але у Києві ці пісні  рідко коли проходять. А гонять в ефірі чуже. Держава мала би цим зайнятися, бо ж телевізійні канали розпродали тим самим олігархам, як і заводи.

Ми програли ідеологічну війну, бо віддали засоби масової інформації, так наче Путін уже переміг. У телебаченні переважають російська мова та російські шлягери… Це засоби, які мають доносити культуру та інформацію більшості населення України, але для нас вони залишаються чужими. Це абсурд! Що ж це таке, коли у своїй країні телебачення мені чуже? 
 

Запитував Тарас Базюк, фото Надії Марченко.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.