Юлія Кормош долучилася до соціальної роботи в ті часи, коли більшість людей намагалися зайвий раз ні з ким не спілкуватися, ізолювавшись удома під час пандемії коронавірусу. Вчилася на акторку, тепер допомагає літнім людям і з любов’ю розповідає про своїх підопічних, яких часто доглядає до останніх днів їхнього життя.

Tvoemisto.tv розпочинає проєкт про те, як люди обирають професії, але не завжди працюють за фахом. 

«Я тоді виходила з декрету і дізналася від менеджера Національної скаутської організації України «Пласт», членами якої ми з чоловіком є, що львівський Шпиталь Шептицького потребує соціальних працівників. Їм була потрібна допомога в роздаванні ліків та їжі хворим, і ми з чоловіком зголосилися», – скромно розповідає жінка про те, на що в більшості людей не вистачило б самопожертви та сміливості. 

Юлія Кормош

Це був спільний проєкт медичної установи та «Домашньої опіки» «Карітасу-Львів», який мав на меті допомогти ушпиталеним літнім людям гідно побороти нове невідоме і страшне захворювання. Спершу Юлія працювала там на пів ставки до першої години дня, бо мала малу дитину і так було зручно. 

Згодом, коли звільнилась одна із соціальних працівниць, погодилася на повну зайнятість і перейшла на роботу з літніми людьми у них вдома.

«Відчула, що можу і хочу допомагати більше, – признається вона. – Свою роботу не вважаю роботою, це радше якесь внутрішнє служіння, можливість реалізуватися як людина. Така собі «сродна праця», як писав Григорій Сковорода. Це задоволення – бачити плоди своєї роботи, розуміти свою користь»

Юлія Кормош має 15 постійних підопічних: четверо чоловіків та 11 жінок. Середній вік 80+.

«Є одна жінка, якій 98 років. Це моя «перлинка», – усміхається соцпрацівниця. – Підопічні на дільниці наче спеціально підібрані за темпераментом, усі творчі люди, в минулому опанували цікаві професії. Наприклад, є викладачі консерваторії та української мови і літератури. З ними завжди є про що поговорити»

Юлія і «Перлинка»

Серед нинішніх підопічних соцпрацівниці п’ятеро внутрішньо переміщених осіб із Слов’янська на Донеччині, навіть з Білорусі. Їхня вікова категорія здебільшого така сама – 80+, але є й чоловік, якому 65-ть. Юлія розповідає, що найбільше ця категорія, звісно, потребує відчуття безпеки і власного дому. «Це, напевно, єдине, чого ми не можемо їм дати, – зітхає вона. – Ми надаємо побутову допомогу, підтримку та забезпечуємо психологічний комфорт, допомагаємо їм влаштувати своє життя на новому місці, хоча це дуже важко для них. Що старіша людина, то важче».

Співрозмовниця пригадує, як перші чотири місяці роботи з ВПО у неї були витрачені на вибудовування стосунків довіри. «Люди зі сходу думали, що їх тут ніхто не чекає, що вони нікому не потрібні. Вони нас, можна сказати, боялися, ставилися до нас із певною агресією», – зазначає вона. 

Робота соціального працівника – це підтримування комфортних умов життя людини. Соцпрацівник має робити те, чого не можуть підопічні, оскільки мають якісь обмеження. Потрібно мити людину, прибирати дім, ходити до магазину, щось приготувати.

Для кожного підопічного складений індивідуальний план на основі групи рухової активності, до якої він належить. Саме там вказаний перелік послуг, які може надавати соціальний працівник. «Якщо в списку послуг немає, наприклад, приготування їжі, а мене просять зварити кашу замість прибрати в помешканні, що можна відкласти до наступного разу, то я це зроблю – все-таки харчування важливіше», – пояснює Юлія. 

Соцпрацівниця має сталий графік і маршрут. У середньому за день, із 8:00 до 16:00, встигає відвідати шестеро осіб, інколи семеро. На кожну людину витрачає приблизно годину плюс час на дорогу. «Якщо це лежача, важко хвора людина, то за цю годину потрібно поговорити з нею, помити її й перевдягнути, зробити з нею реабілітаційні вправи, призначені лікарем», – веде далі Юлія і додає, що організатори проєкту «Домашня опіка» намагаються тісно співпрацювати з сімейними лікарями: «Людина у старшому віці не завжди може сказати, що їй призначили, на який час, яке дозування, тому особисто мені так спокійніше. Я не маю медичної освіти, тому жодних маніпуляцій, наприклад, із ранами робити не можу. Але можу робити профілактику пролежнів, якщо людина лежача. Превенція таких станів є моїм обов'язком», – наголошує Юлія. 

Інколи соціальна працівниця супроводжує літніх людей під час візитів до лікарень та офіційних державних установ, допомагає з оформленням довідок і виплат, виходить із ними на закупи і прогулянки. «Робота переважно розписана, але завжди бувають незаплановані речі, на які потрібно більше часу. Наприклад, на похід у соціальну службу, – уточнює співрозмовниця. – Тоді я телефоную іншим своїм людям і попереджаю, що спізнююсь, адже вони чекають, знають, коли я приходжу, і нікуди не йдуть, якщо мають можливість виходити».

Робота зі старшими людьми – це великий досвід стресостійкості. Нові підопічні в «Домашній опіці» з’являються переважно тоді, коли серед наявних хтось помирає. «Намагаємося вести їх до останнього їхнього дня, наскільки це можливо. Це психологічно складно…» – каже вона.

Що й казати, підопічні також інколи завдають зайвого клопоту, бо можуть не контролювати себе внаслідок захворювання чи через немічність, дратуватися, ставати агресивними. «Буває, що людина не хоче тебе чути і торочить своє. І так триває день у день. Це справді дуже важко, але я розумію, що мені опанувати себе набагато легше, аніж їй, – зазначає Юлія. – Крім того, в «Домашній опіці» ми маємо свою психологиню, яка організовує нам супервізійні зустрічі, на яких ми радимося, як діяти в таких ситуаціях. Бувають моменти, коли я не до кінця знаю, як повестися, наприклад, як говорити з людиною, яка переживає втрату. Тож обговорюю із психологом тактику своєї роботи, свої стани». 

Щоб не вигоріти через таку роботу, Юлія не покидає пластування. Тепер вона референтка уладу пташат «Пласту», тобто дітей від двох до шести років:

«Я малюю і співаю. У мене багато різнобічних захоплень,звідки я можу черпати ресурс. Сили додає і сім'я – ми проводимо багато часу разом, мандруємо, розважаємося. Крім того, кожен із нас волонтерить, і це теж додає наснаги»

Виконуючи соціальну місію, Юлія здобуває освіту, яка дуже допомагає їй у роботі. До декрету вона навчалася за спеціальністю актор театру і кіно на факультеті культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, але закінчити не встигла. Народження сина й соціальна робота змінили життєві плани, тож тепер вона студентка другого курсу Львівського державного університету внутрішніх справ за спеціальністю психологія. 

«Психологія цікавила мене завжди і тривалий час була однією з професій у моєму особистому переліку, – пояснює Юлія. – Саме зараз я почала розуміти, як саме працює психіка людини, як ми поводимося на різних етапах життя. Це дозволяє більш усвідомлено підходити до роботи».

У майбутньому жінка планує вступити на психіатрію: «Як воно буде, не знаю, але сподіваюся, що мені вистачить наснаги до цього. Дуже цікавить нейропсихологія, яка досліджує роботу мозку і те, від чого залежить його функціонування. Ця психологія дотична до медицини». 

А ще планує стати однією з тих, що досліджуватимуть старіння населення в Україні, яке спостерігалося й до повномасштабної війни, а з нею тільки поглибилося і відкриває велику потребу системної роботи з літніми людьми. 

«Ми є країною, яка не зовсім готова до великої кількості старших людей. Наприклад, повна диджиталізація, якою всі так захоплюються, хваляться, насправді дуже незручна для літніх осіб. Дуже багато стареньких не можуть упоратися з найпростішими операціями, навіть маючи смартфони, які їм купили діти чи внуки. Почуваються покинутими, нездатними та, вибачте, тупими», – зазначає соцпрацівниця. 

Юлія Кормош звертає увагу на те, що в нашому суспільстві немає культури поводження з літніми людьми. У радянському союзі використовували усталений вираз, що їм «скрізь пошана», але за цим нічого насправді не стояло. «Ледь не змалечку, а зі школи чи університету, потрібно навчати молодь, що про старість треба дбати – про чужу і свою, варто планувати її, обдумувати можливі варіанти зміни місця проживання або середовища», – уточнює співрозмовниця. 

«Нам потрібні підтримка та навчання, як проживати життя на всіх його етапах, коли ти маленький, дорослий або постарів, – вважає вона. – Я навіть запитувала свою 98-річну підопічну, яка вчить італійську просто для себе: «Ярославо Данилівно, як ви прожили таке довге й наповнене сенсами життя?», а вона мені у відповідь: «Ти знаєш, я просто жила інтуїтивно і нікому ніколи не бажала зла». 

Покоління 30-40-річних наразі не сподівається на пенсійні виплати від держави. І якщо не заощаджує для цього гроші, то планує працювати до глибокої старості, але навряд чи це всім вдасться. Інсульти та інфаркти помолодшали, хвороба Альцгеймера досі до кінця не вивчена, життя в умовах стресу через повномасштабну війну здоров’я також не додає, тож ми не знаємо, коли втратимо працездатність та якою насправді буде наша старість.

«Люди в принципі не готові навіть про це думати. На хвильку зупинитися, замислитися, прислухатися, що вже у 30-ть починають хрустіти коліна, і з цим треба щось робити, – зазначає Юлія. – В умовах цього активного світу ми елементарно не встигаємо відчути себе, а отже, не переймаємося тим, що їмо, скільки ходимо, менш активно відпочиваємо. Напевно, більшість людей із нашого покоління колись шкодуватимуть за втраченим здоров’ям, опиняться за бортом соціуму та почуватимуться самотньо. Було б добре, якби вже зараз була превенція того, щоби літні люди в нашій країні були залучені до якоїсь суспільної діяльності, майстерок, екскурсій, публічних заходів та ініціатив. Звісно, це не для всіх, а для тих, що мають можливість виходити з дому, якщо дозволяє стан здоров’я. А інші люди мають бути готові їх вислухати та сприйняти це як досвід, а не повчання».

Ольга Ситнік 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.