«Маю підопічну, якій 98 років. Це моя «перлинка», або Чому я стала соцпрацівницею
Tvoemisto.tv розпочинає проєкт про те, як люди обирають професії, але не завжди працюють за фахом.
«Я тоді виходила з декрету і дізналася від менеджера Національної скаутської організації України «Пласт», членами якої ми з чоловіком є, що львівський Шпиталь Шептицького потребує соціальних працівників. Їм була потрібна допомога в роздаванні ліків та їжі хворим, і ми з чоловіком зголосилися», – скромно розповідає жінка про те, на що в більшості людей не вистачило б самопожертви та сміливості.
Юлія Кормош
Це був спільний проєкт медичної установи та «Домашньої опіки» «Карітасу-Львів», який мав на меті допомогти ушпиталеним літнім людям гідно побороти нове невідоме і страшне захворювання. Спершу Юлія працювала там на пів ставки до першої години дня, бо мала малу дитину і так було зручно.
Згодом, коли звільнилась одна із соціальних працівниць, погодилася на повну зайнятість і перейшла на роботу з літніми людьми у них вдома.
«Відчула, що можу і хочу допомагати більше, – признається вона. – Свою роботу не вважаю роботою, це радше якесь внутрішнє служіння, можливість реалізуватися як людина. Така собі «сродна праця», як писав Григорій Сковорода. Це задоволення – бачити плоди своєї роботи, розуміти свою користь»
Юлія Кормош має 15 постійних підопічних: четверо чоловіків та 11 жінок. Середній вік 80+.
«Є одна жінка, якій 98 років. Це моя «перлинка», – усміхається соцпрацівниця. – Підопічні на дільниці наче спеціально підібрані за темпераментом, усі творчі люди, в минулому опанували цікаві професії. Наприклад, є викладачі консерваторії та української мови і літератури. З ними завжди є про що поговорити»
Юлія і «Перлинка»
Серед нинішніх підопічних соцпрацівниці п’ятеро внутрішньо переміщених осіб із Слов’янська на Донеччині, навіть з Білорусі. Їхня вікова категорія здебільшого така сама – 80+, але є й чоловік, якому 65-ть. Юлія розповідає, що найбільше ця категорія, звісно, потребує відчуття безпеки і власного дому. «Це, напевно, єдине, чого ми не можемо їм дати, – зітхає вона. – Ми надаємо побутову допомогу, підтримку та забезпечуємо психологічний комфорт, допомагаємо їм влаштувати своє життя на новому місці, хоча це дуже важко для них. Що старіша людина, то важче».
Співрозмовниця пригадує, як перші чотири місяці роботи з ВПО у неї були витрачені на вибудовування стосунків довіри. «Люди зі сходу думали, що їх тут ніхто не чекає, що вони нікому не потрібні. Вони нас, можна сказати, боялися, ставилися до нас із певною агресією», – зазначає вона.
Робота соціального працівника – це підтримування комфортних умов життя людини. Соцпрацівник має робити те, чого не можуть підопічні, оскільки мають якісь обмеження. Потрібно мити людину, прибирати дім, ходити до магазину, щось приготувати.
Для кожного підопічного складений індивідуальний план на основі групи рухової активності, до якої він належить. Саме там вказаний перелік послуг, які може надавати соціальний працівник. «Якщо в списку послуг немає, наприклад, приготування їжі, а мене просять зварити кашу замість прибрати в помешканні, що можна відкласти до наступного разу, то я це зроблю – все-таки харчування важливіше», – пояснює Юлія.
Соцпрацівниця має сталий графік і маршрут. У середньому за день, із 8:00 до 16:00, встигає відвідати шестеро осіб, інколи семеро. На кожну людину витрачає приблизно годину плюс час на дорогу. «Якщо це лежача, важко хвора людина, то за цю годину потрібно поговорити з нею, помити її й перевдягнути, зробити з нею реабілітаційні вправи, призначені лікарем», – веде далі Юлія і додає, що організатори проєкту «Домашня опіка» намагаються тісно співпрацювати з сімейними лікарями: «Людина у старшому віці не завжди може сказати, що їй призначили, на який час, яке дозування, тому особисто мені так спокійніше. Я не маю медичної освіти, тому жодних маніпуляцій, наприклад, із ранами робити не можу. Але можу робити профілактику пролежнів, якщо людина лежача. Превенція таких станів є моїм обов'язком», – наголошує Юлія.
Інколи соціальна працівниця супроводжує літніх людей під час візитів до лікарень та офіційних державних установ, допомагає з оформленням довідок і виплат, виходить із ними на закупи і прогулянки. «Робота переважно розписана, але завжди бувають незаплановані речі, на які потрібно більше часу. Наприклад, на похід у соціальну службу, – уточнює співрозмовниця. – Тоді я телефоную іншим своїм людям і попереджаю, що спізнююсь, адже вони чекають, знають, коли я приходжу, і нікуди не йдуть, якщо мають можливість виходити».
Робота зі старшими людьми – це великий досвід стресостійкості. Нові підопічні в «Домашній опіці» з’являються переважно тоді, коли серед наявних хтось помирає. «Намагаємося вести їх до останнього їхнього дня, наскільки це можливо. Це психологічно складно…» – каже вона.
Що й казати, підопічні також інколи завдають зайвого клопоту, бо можуть не контролювати себе внаслідок захворювання чи через немічність, дратуватися, ставати агресивними. «Буває, що людина не хоче тебе чути і торочить своє. І так триває день у день. Це справді дуже важко, але я розумію, що мені опанувати себе набагато легше, аніж їй, – зазначає Юлія. – Крім того, в «Домашній опіці» ми маємо свою психологиню, яка організовує нам супервізійні зустрічі, на яких ми радимося, як діяти в таких ситуаціях. Бувають моменти, коли я не до кінця знаю, як повестися, наприклад, як говорити з людиною, яка переживає втрату. Тож обговорюю із психологом тактику своєї роботи, свої стани».
Щоб не вигоріти через таку роботу, Юлія не покидає пластування. Тепер вона референтка уладу пташат «Пласту», тобто дітей від двох до шести років:
«Я малюю і співаю. У мене багато різнобічних захоплень,звідки я можу черпати ресурс. Сили додає і сім'я – ми проводимо багато часу разом, мандруємо, розважаємося. Крім того, кожен із нас волонтерить, і це теж додає наснаги»
Виконуючи соціальну місію, Юлія здобуває освіту, яка дуже допомагає їй у роботі. До декрету вона навчалася за спеціальністю актор театру і кіно на факультеті культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, але закінчити не встигла. Народження сина й соціальна робота змінили життєві плани, тож тепер вона студентка другого курсу Львівського державного університету внутрішніх справ за спеціальністю психологія.
«Психологія цікавила мене завжди і тривалий час була однією з професій у моєму особистому переліку, – пояснює Юлія. – Саме зараз я почала розуміти, як саме працює психіка людини, як ми поводимося на різних етапах життя. Це дозволяє більш усвідомлено підходити до роботи».
У майбутньому жінка планує вступити на психіатрію: «Як воно буде, не знаю, але сподіваюся, що мені вистачить наснаги до цього. Дуже цікавить нейропсихологія, яка досліджує роботу мозку і те, від чого залежить його функціонування. Ця психологія дотична до медицини».
А ще планує стати однією з тих, що досліджуватимуть старіння населення в Україні, яке спостерігалося й до повномасштабної війни, а з нею тільки поглибилося і відкриває велику потребу системної роботи з літніми людьми.
«Ми є країною, яка не зовсім готова до великої кількості старших людей. Наприклад, повна диджиталізація, якою всі так захоплюються, хваляться, насправді дуже незручна для літніх осіб. Дуже багато стареньких не можуть упоратися з найпростішими операціями, навіть маючи смартфони, які їм купили діти чи внуки. Почуваються покинутими, нездатними та, вибачте, тупими», – зазначає соцпрацівниця.
Юлія Кормош звертає увагу на те, що в нашому суспільстві немає культури поводження з літніми людьми. У радянському союзі використовували усталений вираз, що їм «скрізь пошана», але за цим нічого насправді не стояло. «Ледь не змалечку, а зі школи чи університету, потрібно навчати молодь, що про старість треба дбати – про чужу і свою, варто планувати її, обдумувати можливі варіанти зміни місця проживання або середовища», – уточнює співрозмовниця.
«Нам потрібні підтримка та навчання, як проживати життя на всіх його етапах, коли ти маленький, дорослий або постарів, – вважає вона. – Я навіть запитувала свою 98-річну підопічну, яка вчить італійську просто для себе: «Ярославо Данилівно, як ви прожили таке довге й наповнене сенсами життя?», а вона мені у відповідь: «Ти знаєш, я просто жила інтуїтивно і нікому ніколи не бажала зла».
Покоління 30-40-річних наразі не сподівається на пенсійні виплати від держави. І якщо не заощаджує для цього гроші, то планує працювати до глибокої старості, але навряд чи це всім вдасться. Інсульти та інфаркти помолодшали, хвороба Альцгеймера досі до кінця не вивчена, життя в умовах стресу через повномасштабну війну здоров’я також не додає, тож ми не знаємо, коли втратимо працездатність та якою насправді буде наша старість.
«Люди в принципі не готові навіть про це думати. На хвильку зупинитися, замислитися, прислухатися, що вже у 30-ть починають хрустіти коліна, і з цим треба щось робити, – зазначає Юлія. – В умовах цього активного світу ми елементарно не встигаємо відчути себе, а отже, не переймаємося тим, що їмо, скільки ходимо, менш активно відпочиваємо. Напевно, більшість людей із нашого покоління колись шкодуватимуть за втраченим здоров’ям, опиняться за бортом соціуму та почуватимуться самотньо. Було б добре, якби вже зараз була превенція того, щоби літні люди в нашій країні були залучені до якоїсь суспільної діяльності, майстерок, екскурсій, публічних заходів та ініціатив. Звісно, це не для всіх, а для тих, що мають можливість виходити з дому, якщо дозволяє стан здоров’я. А інші люди мають бути готові їх вислухати та сприйняти це як досвід, а не повчання».
Ольга Ситнік
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Люди Твого Міста
- Приватизація чи комунальна власність. Що буде з давньою солеварнею в Дрогобичі
- «Їй подобалося бути стрільчинею». Історія 19-річної захисниці з Львівщини
- «На похороні йому кидали квіти, як актору на сцену». Історія добровольця
- «Остання лекція» Ірини Фаріон
- Люди Твого міста: Ігор Юхновський
- Урятована з гетто. Історія єврейської дівчинки, яку прихистили львів'яни
- «Перемога - це те, у що ти вкладаєш». Як американці інвестують у наші стартапи
- «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил
- Шлях додому, або За яких умов повертатимуться біженці. Дискусія
- «Дзизі» – 30 років. Розмова з Маркіяном Іващишиним про Львів і Полтву
- «Для одних Україна не надто галицька, для других не надто харківська»
- Нашим бійцям потрібне «щеплення стресом». Інтерв’ю з психотерапевтом про ПТСР і відновлення
- Люди Твого міста. Філіп Шухевич про славний рід, який допомагає Україні
- «Я хотів, щоби про Україну з перших уст чув Ілон Маск», – американський журналіст
- «Роблю гімнастику і не нарікаю». Як живе без світла бабуся Мая
- Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду
- Уві сні вона не дихає. Історія Софійки, якій потрібна допомога
- Перше «мама» в три роки. Історія Артемка, який заговорив після унікальної операції
- Геловін – це Голівуд. Отець про те, як насправді варто сприймати мистецтво смерті
- Ми – краплі, які творять океан. Як львівські блогери допомагають ЗСУ
- «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула
- «Будемо з ним до кінця». Хто та чому прийшов на суд до Дзиндри
- «Ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє», – отець Михайло Димид
- Десятки автівок і сотні дронів. Як львівські блогери допомагають фронту
- «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – Владика Венедикт
- Вивчив українську з колядника. Історія 95-річного отця, що виріс в Аргентині
- «Ми повинні попрощатися з огидним, смердючим радянським минулим», – історик Андрій Павлишин
- «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Крип’якевич-Димид
- Чого нас вчив Любомир Гузар. Важливі тези Блаженнішого. Відео
- «Імперія розвалиться, а ворог зазнає ганьби». Історія родини Лесі Крип’якевич
- Біль за білими дверима. Репортаж із модульного містечка для переселенців у Львові
- «Для всіх був, як батько». Спомини побратимів про Тараса «Хаммера» Бобанича
- До 50-річчя арештованої коляди. Як у Львові відроджують найдавніший вертеп в Україні
- «Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць
- «Дитяча книжка непереможна». Уляна Чуба – про перемогу у номінації Бі-Бі-Сі та вітрогонів
- Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом
- На передовій науки. Як Оксана Заячківська представляє Львів світу
- «Його світ був великим». Львів'яни прощаються з Іваном Вакарчуком
- Як успішно змінити професію. Розмова із IT-шницею EПAMу
- «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», – режисер про фільм «Тарас. Повернення»
- Люди Твого міста. Роксолана Богуцька про моду, автентику та львів’янок
- Люди Твого міста. Микола Петренко про концтабір, ЛТБ та черги за книжками
- Тілько ві Львові. Віктор Морозов про батярів, Гаррі Поттера та місто як пуп землі
- Люди Твого міста: Вікторія Бриндза про свої досвіди та досліди
- Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті
- Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга
- Люди Твого Міста: Ярема Возниця про дитячі хвороби, вакцинацію та вибір лікаря
- Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста
- Магда й барви. Як розмова Ірини Мориквас із сином стала дитячою книжкою
- Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак
- Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
- Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців
- Бах на Пекарській. Звідки взявся електричний оргáн у львівській квартирі
- Оксана Линів: Українська музична освіта значно краща за західноєвропейську
- Оксана Кісь: Львів завжди мав жіноче обличчя
- Олександра Сербенська: Не достатньо знати, що українська – солов’їна
- Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька
- Люди Твого міста. Отець Богдан Прах: Як не боятися бажати великого
- Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя
- Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний
- Люди Твого міста: Ігор Копчик про Ван Гога та урвища Львова
- Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова
- Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів
- Люди Твого міста: Марія Музичук про шахи і любов до Львова
- Люди Твого міста: Оксана Караванська про моду та не галицький Львів
- Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
- Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон
- Люди Твого міста: Уляна Явна про старовинні українські строї
- Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру
- Люди Твого Міста: Олег Цьона про Львів як дім
- Люди Твого міста: Павло Шеремета про Львів як центр ідей
- Люди Твого міста: майстриня етноодягу про тренди серед вишиванок
- Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів
- Як змінити бізнес в Україні? 7 важливих тез Софії Опацької
- Люди Твого Міста: Богдан Новосядлий про Бога, космос та інтернет
- Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
- Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова
- Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова
- Люди Твого міста: Лев Скоп
- Люди Твого міста: Андрій Великий
- Люди Твого міста: Мирослав Маринович
- Люди Твого міста: Олександра Коваль
- Люди Твого міста: Ярослав Рущишин
- Люди Твого міста: Ілько Лемко
- Люди Твого міста: Олеся Саноцька
- Люди Твого міста: Марк Зархін
- Люди Твого міста: Мар'яна Савка