Як зараз ведеться самотнім людям у Львові, коли світло вимикають по 8-9 годин на добу.

«Казали, що світла не буде сьогодні чотири години, а виходить, що графіка не дотримуються. Хотілося б стабільності, але я розумію, що ми живемо в державі, яка воює, значить мусимо економити. У такий складний час кожен має допомагати як може. Я, наприклад, теж допомагаю – не нарікаю».

Через атаки росії на Україну українці отримують електроенергію за певним графіком. Світла може не бути дев’ять годин або й більше. Щоби дізнатися, як живеться людям похилого віку, самотнім, тим, про кого дбають хіба що соціальні працівники, Тvoemisto.tv провідало 83-річну бабусю Маю і розповідає її історію.

Не скаржитись, а всміхатися

Мая Анатоліївна Собко живе в середмісті Львова. Крутими сходами піднімаємося на другий поверх, проходимо вузьким внутрішнім двориком і через балкон потрапляємо до її помешкання. Жінка живе сама. Донька, також пенсіонерка, через проблеми зі здоров’ям провідує її зрідка. 

Частіше, двічі на тиждень, уже п’ятий рік поспіль приходить їй допомагати соціальна працівниця Наталя.

Із Маєю Анатоліївною зустрічаємося в той час, коли на їхній вулиці знову вимкнули світло. На годиннику 16-та, а в квартирі, де пластикові білі двері та вікна закриті пелюшками і цератою, аби не дуло, з кожною хвилиною стає темніше. Заходимо, і Мая Анатоліївна прямує до свічок. Запалює одразу три. Каже, що така розкіш лише для гостей. Для себе світить одну і то не завжди. Економить.

Щойно з’являється світло, жінка одразу ж ставить на зарядку невеликий ліхтарик, який подарували їй у Львівському міському терцентрі, та два мобільні телефони. Один, кнопковий – для зв’язку з близькими і родичами, другий, із «таємним» номером – для дзвінків Наталі із соціальної служби. Три десятки років тому її обікрали, винесли з квартири все, навіть меблі. Спати доводилося на підлозі.

Зараз усе на своєму місці, зарядні пристрої у відповідно підписаній пластиковій коробці. Є й стаціонарний домашній телефон. Від такого не відмовилися ні пані Мая, ні її донька. Тепер, коли зникає мобільний зв’язок, він для них є справжнім порятунком – можуть дзвонити одна одній чи в екстрені служби.

Народна майстриня із власним погруддям

У просторій на вигляд квартирі, яка умовно поділена на кімнати меблями – шафами та сервантом, доволі тепло. Кахельна піч, яку Мая Анатоліївна розпалила вранці, ще тримає тепло. Одягнута у світло-фіолетовий спортивний костюм поверх футболки, в теплі смугасті капці, із теплою пов’язкою на голові жінка привітно всміхається і ділиться, як тепер кажуть, лайфхаком, як нагріти квартиру без печі. 

Ще в 2014 році, щойно росія напала на Україну, вона попросила у будівельників на вулиці дві білі цеглини. Ставить їх на газову плиту, нагріває, і цегла близько трьох годин віддає тепло. А ще на ній можна загріти чаю в металевому горнятку.

Жінка спостерігає за нашим фотографом і запрошує глянути на картини, що висять на стінах, на речі в серванті. Тут те, що миле її серцю. Зверху під склом – керамічні вироби, створені нею в гончарній майстерні: сови, собаки, інші тварини. У них можна подавати напої.

На шафі – погруддя. Неважко розгледіти, хто це. Його Маї Анатоліївні виліпив і подарував знайомий. 

На стінах висять її картини – переважно тварини і квіти, намальовані на шовку. Над ліжком бачимо картину, на якій зображений український військовий серед соняшникового поля. Над ним, наче ангел-охоронець, дитина, яка мріє, що скоро повернеться її батько. Пані Мая намалювали цю картину в 2016-ому, на другому році російсько-української війни. Тепер уже не малює, очі втомилися та й світло вимикають.

Творчість із нею все життя, хоча за фахом Мая Анатоліївна фармацевтка-провізорка.

Щодня записує, який сьогодні день війни

Мая Анатоліївна слухає новини по радіо. Вмикає його на великому музичному центрі, що стоїть на столі. Найцікавіше, що сталося за день, записує у розграфлений зошит. Тут і пам’ятні дати, і порядковий номер дня війни, і погода, і результати вимірювання артеріального тиску, і те, чи випила вона ліки для серця, чи ні. 

«Я ще молоденька, але вже не дуже і не завжди пам’ятаю, який день, що цікавого відбулося, які ліки пила, а які ні. А так підійду до стола, гляну в запис і пригадаю. Сьогодні казали, що найтемніша ніч буде 21 грудня. Хіба ж це не цікаво? Це означає, що залишилося недовго, що скоро день ставатиме довшим», – пояснює вона.

83-річна жінка добре пам’ятає Другу світову війну, виселення до росії, скрутні часи. В дитинстві їй доводилося мерзнути, їсти сиру гречку. Ще в січні, коли мало хто вірив у напад росії, пані Мая попросила Наталю зробити запаси продуктів і не тільки. Зараз удома про всяк випадок є десять свічок, шість упаковань сірників, по кілька кілограмів макаронів, гречки, цукру, солі, запас питної води.

«Я була ще маленька, але пам’ятаю уривками, як нас евакуювали в якесь село біля Уралу. Хоч дітей годували краще, я весь час хотіла їсти. Пам’ять – хитра штука, часом у свідомості спливають багато спогадів. Я би не хотіла пережити це все знову…» – каже Мая Анатоліївна.

Бабця зрідка виходить на вулицю, постояти на балконі чи в дворику. Іноді вирушає з Наталею в магазини, банк, поліклініку. Рік тому господині помешкання поставили штучний електрокардіостимулятор. 

«Поки він працює, моє серце робить «тік-так». Цей пристрій посилає сигнали і змушує серце працювати. Операцію робили під місцевим наркозом. Пам’ятаю, як лікарі стежили, чи я ще жива», – каже вона і додає, що скільки Богом дано, стільки треба жити й не забувати радіти кожній хвилині.

«Ту радість, яку маєш, треба віддавати. А нащо її тримати? Чому б зайвий раз не усміхнутися, не сказати людині добре слово? Маємо бути добріші в цьому світі», – вважає співрозмовниця.

Масаж персиковою кісточкою

Мая Анатоліївна зі шкільного віку знає штучну міжнародну мову есперанто. Колись листувалася нею з українськими та закордонними друзями, яких шукала через газетні оголошення.

У час, коли вдома нема світла, жінка розстилає килимок посеред квартири і робить китайську гімнастику – цигун.

«Ци» – енергія, «гун» – робота з цією енергією. В китайській гімнастиці не треба багато махати руками й ногами, а зосередитися і подумки скеровувати енергію «ци» в правильне русло, а далі ця енергія розійдеться за думкою по всьому тілу», – стверджує 83-річна жінка і, випростовуючи перед собою руку, пояснює, як бачить, відчуває цю енергію.

Також Мая Анатоліївна робить собі масажі персиковою кісточкою. У напівтемряві дістає зі шухляди «пристрій» для масажу і починає розтирати його в руках. Пояснює, що на руках є відповідні зони, які відповідають за той чи той орган. Права і ліва рука відрізняються. Якщо потерти на лівій руці внизу мізинця – активізується робота серця, якщо на правій руці в тій же ділянці – то печінки. Масаж персиковою чи абрикосовою кісточкою можна робити й на ногах, голові, вухах. Аби нічого не забути, жінка має роздрукований матеріал – інструкцію.

Завжди є люди, яким потрібна допомога

У соціальної працівниці Галицького відділу Львівського міського територіального центру Наталії Шкоропад, окрім Маї Анатоліївни, є ще декілька підопічних. Працівниця обходить чотирьох-п’ятьох стареньких щодня. Зазвичай буває у них по два рази на тиждень годину-півтори. Але якщо виникає непередбачувана ситуація, наприклад погіршення здоров’я, то частіше. Перед візитом телефонує і питає, що треба купити: продукти, медикаменти тощо. З її слів, у час війни потреби стареньких не дуже змінилися, хіба що просять ще купити свічки, батарейки, ліхтарики.

Соціальна працівниця виносить сміття, витирає пил, замітає в помешканнях підопічних. Якщо є потреба, миє вікно, допомагає прийняти ванну. Але завжди залишає час для розмови.

У Львівському міському територіальному центрі – 168 працівників, за кожним закріплені по 10 підопічних. За рік терцентр обслуговує понад дві тисячі самотніх містян, людей похилого віку, осіб з інвалідністю і тих, що не можуть самотужки про себе подбати.

Директор Львівського міського територіального центру Віталій Брославський пояснює: «Коли ми беремо людину під опіку, то укладаємо з нею договір, складаємо дорожню карту, обговорюємо потреби. Враховуючи воєнний стан, дні без електроенергії, перебої з постачанням, завдань у соцпрацівників побільшало. Наприклад, вони мусять щодня телефонувати підопічним, аби дізнатися про їхній стан здоров’я, потреби. Якщо їм потрібні якісь додаткові речі на кшталт ліхтарів або свічок, завжди можна вирішити це питання з нашим працівником».

Віталій Брославський каже, що нема окремого списку чи додаткової потреби в допомозі підопічним терцентру. Зрештою, ці люди ніколи не впустять до помешкання незнайомця.

«Від початку війни наш терцентр активізував роботу з волонтерами, благодійними організаціями, які допомагають і забезпечують підопічних необхідним. Потребуючих довкола багато, можливо, сьогодні ваш сусід чи сусідка, знайомі бабусі чи дідусі потребують допомоги, тож підсобіть їм!» – закликає директор терцентру.

Ольга Шведа

Фото Івана Станіславського/Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.