Фото ілюстративне

Фото ілюстративне

«Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць

1372 0
14 жовтня в Україні вперше відзначають День захисників і захисниць. Tvoemisto.tv розповідає історії трьох жінок – тих, які пішли на війну за покликом серця. Вони були у розвідці, чули обстріли та вибухи, на їх очах вмирали побратими. Дехто з них вирішує продовжити військову службу, а хтось допомагає військовим тут, на мирній території. Вони – молоді захисниці України з глибоким слідом війни у житті.

Війна – справа молодих

«Пішла на фронт з Майдану, як і більшість моїх побратимів. Внутрішній протест і загострене почуття справедливості завжди спонукали мене боротися за те, що вважала правильним. Тоді здавалося, що на Майдані ми повалимо стару систему, і я зможу вступити у виш без хабарів. Та все затягнулося, і я почала шукати можливості, щоб потрапити на фронт».

У 2014 році львів’янка Юлія Філіпович закінчила школу і хотіла піти навчатися в університет, але при вступі стикнулася з корупційною складовою. Загострене почуття справедливості не дозволяло дівчині миритися з ситуацією. Почався Майдан, і вона їхала туди, просто втікаючи з дому.

На початку війни потрапити на фронт дівчині було не так просто. У військоматі до молодих претенденток на військову службу тоді ставилися трохи скептично. Тож Юля, як і більшість бажаючих захищати Україну на Сході, пішли у добровольчі батальйони.

«Я звернулася в штаб батальйону «Правий сектор». Вони відправили мене на вишкіл, мовляв, якщо все вдасться, підеш далі. Так я пройшла перший вишкіл у «Карпатах», потім ще один – в «Десні». Вже звідти потрапила під Маріуполь, – розповідає дівчина. – Було багато випробувань – фізичних, моральних, психологічних. Цей фронт був довгоочікуваним і бажаним, бо, опинившись там, зрозуміла, що хочу бути саме в цьому місці».  

Різдво 2015-го Юля святкувала вже не вдома. Коли почула перші вибухи та обстріли, пригадує, як відчула полегшення. Від початку вишколу і до фронту було багато тих, хто намагався переконати, відмовити, налякати.

«Коли я потрапила на фронт і стався перший артобстріл, зрозуміла, що можу бути тут корисною. Всі страхи, які мені нав’язували, нівелювалися. Звісно, було лячно. Я не вірю людям, яким не страшно на війні. Це базовий інстинкт самозбереження, який мусить бути, щоб вижити. Через юний вік я сприймала війну надто романтично. Але вірила в те, що я роблю, і раділа, що була там, де була і з тими, хто був поряд».

Для дівчини, яка в 17 років пішла захищати свою країну, війна – це справа молодих. Каже, ще від Майдану шукала можливості бути корисною. Саме юнацький максималізм і віра в ідеологію, у можливість щось змінити, допомагали на передовій. Там, на передовій, була гранатометником і сапером.

«Війна була різною. В момент, коли когось ранять чи хтось помирає, ти до кінця не усвідомлюєш, що трапляється біда. Високий вміст адреналіну в крові під час бою не дає можливості думати, аналізувати – почуття приходять пізніше. В той момент немає смутку чи журби. Навпаки, є бажання продовжувати те, що робиш, і боротися за себе і тих, хто вже не поряд з тобою. Це подвійна відповідальність. Також це бажання робити так, щоб про тих людей пам’ятали».

Служба на фронті для Юлі закінчилася восени 2016-го. Тоді почалася так звана окопна війна, були перші заборони відкриття вогню. Дівчина була у групі розвідки, тому сидіти в окопах було морально важко. На відчутті ейфорії і тих змін, які вдалося зробити у війську, було бажання повертатися і продовжувати працювати у цивільному житті.

Тепер львів’янка займається дотичною до війська справою. У громадській організації Veterans Go вони допомагають ветеранам війни та людям з інвалідністю підійматися в гори за допомогою спеціального трекінгового крісла-візка. Також Юля працює у Жіночому ветеранському русі, де допомагають захищати права жінок у війську та влаштовують заходи із вшанування пам’яті про загиблих. Зізнається, що ця діяльність тримає її у формі, близькій до військової. Спокійніше, коли знає про події на фронті.  

«Ми з нашими громадськими організаціями робимо корисні програми для ветеранів. Важливо, щоб люди після повернення мали змогу вибирати, що їм робити далі і займатися тим, чим хочуть. Бо у багатьох як раніше вже не вийде. А перший рік після повернення мені бракувало саме цього».

Дівчина – єдина дитина в сім’ї. Коли пішла на передову, батьки знали не про все. Просто не хотіла травмувати. Про те, де була і що робила, її мама дізналася лише у 2019 році під час презентації книги Євгенії Подобної «Дівчата зрізають коси». Тоді всі плакали.

Якби тепер почалося загострення на Донбасі, Юля каже, що і вона, і багато хто з побратимів знову повернулися б на фронт. А поки є можливість творити якісні зміни тут, допомагати військовим, які залишилися на передовій і боронять Україну від ворога, вона буде це робити. Бо визнання участі жінок у захисті країни – справа не лише у фемінітивах.

Позивні поранених і загиблих записувала в зошиті

31 березня 2015 року дрогобичанка Вероніка Арістова потрапила у селище Піски на Луганщині. Тоді дівчина навчалася у медичному коледжі на фельдшерку-акушерку. На запрошення свого друга-військового пішла на війну медиком. Спершу служила в добровольчому батальйоні «Карпатська Січ». Потім, коли вийшов закон про заборону добровольчих формувань і треба було переходити у склад силових структур, пішла в батальйон ОУН, там же стала невдовзі керівницею медичної служби.

Розповідає, як їхала на фронт, збиратися допомагали друзі – хтось дав взуття, хтось свою форму. На початку війни у добровольців не було належного забезпечення. Тривали повномасштабні бої, але людей теж не вистачало.

«Мені довелося бути не тільки медиком, а й звичайним бійцем-стрільцем. Треба було виходити з хлопцями на позиції, чергувати. Було складно. Найважчою була перша ротація, коли було багато загиблих і поранених», – ділиться дівчина.

Через два тижні перебування Вероніки на передовій загинув її командир. Каже, побратими відразу запитали її, чи потрібна зміна, щоб відпочити, але дівчина відмовилася – розуміла, що має відбути ротацію до кінця. Вважала, що це нормально, а сьогодні вже знає, що після кожного загиблого медику потрібно відпочивати одну-дві доби. Тоді часу на відпочинок не було.

«Перша смерть – дуже вагома. Тільки коли тіло командира забрали, в мене почалися сльози, переживання, дуже боліло. Тоді мій побратим Мирослав Мисло, тепер вже теж загиблий Герой України, посадив мене перед собою і сказав: «Загиблих буде ще багато, тому не треба концентруватися на людині, думати про те, що в нього були сім’я, діти. І не через те, щоб стати жорсткішою, а для того, щоб вижити».

Вона записувала в зошиті позивні всіх поранених і загиблих, але тепер, якщо то був не дуже близький побратим, не зможе пригадати його обличчя. Каже, так легше виконувати роботу, коли адреналін в крові просто зашкалює. Медик на передовій постійно стикається з порятунком людських життів, і багато хто засуджує себе за смерть військового, вважаючи, що його можна було врятувати, навіть якщо це не так.

«В мене було п’ятеро дуже близьких побратимів, які загинули. Наразі я ще не готова поїхати до них на могилу. Дехто з їх рідних того не розуміють, вважають, що я про них забула. Я ж досі дуже сильно переживаю їхню смерть».

Служба Вероніки на передовій завершилася на початку 2018 року. З діагнозом посттравматичний стресовий розлад дівчина повернулася додому. Та з військової справи не пішла. Після відновлення вона очолила львівський осередок Жіночого ветеранського руху – разом з захисницями-ветеранками допомагають військовослужбовицям і волонтеркам.

Та найголовніше, каже ветеранка, війна дала їй зрозуміти, що людей не треба ділити на касти. Незважаючи на минуле життя, люди можуть робити речі, яких від них не чекаєш. Оточення людей, з якими спілкувалася, теж дуже змінилося. Тепер у її колі друзів та знайомих всі «свої» – ті, хто дотичний до війни та любить Україну.

Тепер навіть підбори не взуваю

Ольга Вороняк із Золочева до 2015 року виховувала дітей і не припускала, що колись піде на військову службу. На початку війни її чоловіка мобілізували на Схід, а вона стала волонтеркою. Відтоді бажання долучитися до лав військових у жінки ставало все сильнішим, але вдома росли маленькі діти, і їх не могла залишити.

«У 2018 році, коли дитина була останній рік в садочку, я вирішила йти на службу. На той час мій чоловік перевівся з 24-ї бригади в частину А-2562 у Золочеві, тож я пішла до нього. Взимку наші з частини виїжджали на Схід, я стою в наряді і чую, що вони готуються, я ж не їду. Тоді на місці не було командира, тому я пішла до його заступника і кажу: «Я хочу на Схід», на що він відповів, що мене навіть у списках немає. Все ж я наполягла, і вже наступного дня поїхала», – ділиться Ольга.

Спершу було страшно, а потім відбувається такий кайф, що почуваєш себе краще, ніж в цивільному житті. Контракт на службу в ЗСУ жінка підписала у 2018 році. На Сході була на другій лінії, в тиловій частині.

«Ми їхали ешелоном. Коли вийшла з поїзда, в мене аж серце вистрибувало – був реальний страх. Досі перед очима стоїть картина, як їдуть вантажні машини, гудуть танки. Пам’ятаю, була велика калабаня, дощ, бо була осінь, і наші хлопці сиділи, розпалювали вогонь – таке відчуття, ніби в пекло потрапила. А потім ти вліз у це, і тобі настільки в тому круто, що важко повернутися. Я відчуваю, що хочу бути військовою».

Оля каже, там, на війні, люди інші, один одного розуміють з пів слова. Якби діти подорослішали, і їй дали можливість вибору – бути тут чи їхати на Схід, вона би обрала другий варіант. Немає значення, чи ти жінка, якщо маєш непереборне бажання бути у війську.

«Мені це подобається. В останні роки навіть підбори не взуваю. А коли гімн співають, то такий дух піднімається, не передати просто, бракує слів. Хто би що не говорив, військова служба – то круто».

Після завершення контракту в ЗСУ у березні цього року Ольга Вороняк вирішила повернутися до цивільного життя. Подала заявку на участь в гранті від МОМ, і виграла його. Завдяки цьому придбала генератор низького диму для роботи на весіллях і святах. У себе в місті займається аніматорством для дітей. Також є представницею Першого жіночого ветеранського простору «Рехаб» у Золочеві.

«Думала, після звільнення трохи втихомирюся. Виграла бізнес-план від МОМ. Але військо мене не відпускає. От днями пішла у в одну з частин і сказала, що знову хочу служити».

Каже, всі, хто там побував, хочуть повернутися. Ця тяга нікуди не зникає. І страшно тільки, коли вперше. А далі, як можеш, борониш свою землю і чекаєш перемоги.

Юлія Осим

Світлина на головній - ілюстративна

Фото з архіву Юлії Філіпович, Вероніки Арістової та Ольги Вороняк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!