Фото: Маркіян Прохасько

Фото: Маркіян Прохасько

Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова

20159 0
Львів належить до тих міст, у яких є душа, і де людина може себе знайти. Історик, львовознавець, гід Ігор Лильо розповідає про історичну тяглість міста, його поліетнічність, греків, цитрини, оливки й галицьку кухню.

Про душу Львова

Все своє життя – за винятком семи років, коли я прожив у різних країнах і вчився в різних університетах десь за кордоном – я мешкаю у Львові. Це місто мені завжди дуже подобалося. Я сам для себе не можу зрозуміти, з якої причини мені сюди постійно хотілося повертатися. Хоча дуже часто жартую, що мені хочеться зі Львова емігрувати ще сьогодні, особливо коли йдеш вирішувати якісь питання в органи державного управління. Не хочеться бути банальним, але мені доводилося бачити грандіозні міста, у яких нема душі. Нібито місто є, а ти його не чуєш, не відчуваєш, воно не має на тебе якогось впливу. А Львів належить до тих міст, де є душа, де ти можеш себе знайти. Для мене, як для людини, яка є за освітою істориком, це фантастичне місто, бо воно дає можливість кожного разу чимось дивуватися, воно дає можливість заробляти на хліб за допомогою тієї історії, яка тут є. І третє – все є в порівнянні: на Львів можна багато нарікати, але коли ти повертаєшся з інших регіонів України, особливо зі сходу до Львова, вже вийшовши з потяга на залізничному двірці, починаєш розуміти, як тобі пощастило, що ти живеш саме тут.

Про історію, до якої ми не маємо значного відношення

Мене не всі розуміють, але це мене дуже турбує: я розумію, що львів’янам це інколи прикро слухати, але у Львові дуже люблять хвалитися перед чужими людьми та й в розмові між собою тим, що було зроблено в минулому: перша гасова лампа, перші речі, пов’язані з польотами, перша газета, яка вийшла в Україні. Я хочу зауважити, що все це сталося до ІІ світової війни. Певні речі відбувалися і в радянський період. Але я хочу почути про явище, подію чи ще щось, що трапилося в останні 23 роки, тобто за період української незалежності. Мені цього дуже сильно бракує. Я тішуся, що українці навчилися дуже добре битися – маю на увазі Кличків – але я б дуже хотів, щоб у цій країні, а бажано у цьому місті з’явився Нобелівський лауреат, яких поки що немає. У мене є враження, що українці, які зараз живуть у Львові, намагаються історією, яку творили не вони, або до якої вони були лиш дотичні, закривати неуспіх або невдачі, або недоречності, які виникли за останні 20 років. 20 років – це багато. Такі країни, як Польща, у 1928 році відновилися, і вже на момент 1938 року відчували себе вповні сильними країнами. Я не маю цього відчуття навіть у Львові, не кажучи вже про всю Україну.

Я не відчуваю великої тяглості в університеті у тій будівлі, де він зараз знаходиться. Ми там є новими людьми. Вся справа у тому, що той університет, який був тут до 1939 року, треба відверто казати, помер. Тобто фактично той університет, який ми маємо зараз, – це університет з 1945-46 років. Так, безперечно ми любимо хвалитися історією, починати відлік з 1661 року. Але атмосфера університету – та, яка була довоєнна, і та, яка стала повоєнна – вони абсолютно різні. Тому що більшість старих професорів, які тут були, або залишили це місто і переїхали на територію теперішньої Польщі, або були просто вбиті. Так, як це сталося з професорами львівського університету, яких розстріляли на Вулецьких горах у 1941 році. Тому я не можу особисто для себе сказати, що відчуваю традицію. Моє відчуття є трішки інше. Мабуть, це відповідальність і намагання бути не гіршим, а бажано і кращим від тих, хто був до нас. Тому що львівський університет у будь-якому випадку не заслуговує на те, щоб його рівень понижувався. Він заслуговує принаймні на те, щоб слава університету, заснованого ще єзуїтами, а потім університету Яна Казимира, а потім університету Франца ІІ і так далі, щоб вона була підтримана.

 

Про грецький спадок у Львові

Це зацікавлення виникло під час мого написання кандидатської дисертації в університеті. Моя тема стосувалася історії Львова. Якось у процесі цього написання я виявив, що є тема, про яку щось відомо, але вона ніколи не була розкрита. Я не можу цього пояснити – це доля, це дивне ефемерне поєднання. Справді я навчався в Греції в університеті святого Андрія. Це місто Патра на Пелоппонесі. Будучи там я виявив, що греки взагалі нічого не знають про те, що у Львові теж були греки. Для них це анекдот. Традиційно для них – це Крим або такі міста, як Маріуполь, Одеса. Але – як вони кажуть – Леуполі? Це якийсь анекдот, непорозуміння. Що це за місто, і які там могли бути греки? Тому після повернення з Греції питання про те, чим я буду займатися, вже не стояло, у зв’язку з тим, що мову трохи вивчив, знав, де зберігаються потрібні документи.

Греки не були окремою громадою, вони були трохи в тіні православних українців. Але тим не менше, їх було достатньо багато як на той час, вони себе ідентифікували. Для мене до сьогоднішнього дня є цікавим, яким чином ці люди, які прибували до Львова зі сходу, ставали частиною цього міста, що вони привносили в це місто, що залишилося після них. Я можу навести приклад: є відома приказка, про яку на сьогоднішній день мені ніхто не може точно сказати, звідки вона взялася. «Приїхали греки – привезли цитрини». Але це тільки частина того, що греки привозили до Львова. Їхня заслуга це і зв’язок із православними осередками сходу, і дуже великий вплив на матеріальну культуру, одяг, вино.

Про спільність греків та львів’ян

Але є ще одна причина, чому вони себе тут дуже добре почували. Багато тих греків, які прибували до Львова, були з острова Крит, а конкретніше – з міста Ретімно. На той час ця територія знаходилася під управлінням Венеції, тобто під впливом італійського періоду відродження. Коли слухаєш стару музику XVI – XVII століття із тієї місцевості й коли слухаєш музику, яку відтворюють за старими середньовічними партитурами у Львові – чуєш, що вони дуже подібні. А музика – це така-собі об’єднуюча річ. Коли ви слухаєте певну музику, можна зрозуміти хто ви є як людина, і в якій культурі ви живете, що вам є близьким. Якби послухати музику греків Криту і львів’ян, то можна зрозуміти, що це був великий загальноєвропейський простір. Просто ці люди мали певні відмінності, котрі були дуже важливими для нашого міста, і вони залишили свій слід в історії міста. Я думаю, що зможу в найближчі роки здивувати багатьох львів’ян, бо про греків накопичилася достатньо велика кількість інформації. Сподіваюся, це буде додаткова родзинка у львівську булку, яку всі люблять їсти.

Чий Львів?

Григоріанським календарем послуговується більшість християн світу. Юліанським календарем послуговується меншість християн світу, в тому числі й Україна. Українці дуже сильно опиралися переходу на григоріанський календар, бо вони боялися полонізації, це був для них важливий елемент самоідентифікації. Для мене є таємницею, чому вони опираються цьому сьогодні. У мене виникає враження, що вони далі бояться. Коли я спілкуюся з людьми, які приїжджають до Львова здалеку, я називаю їм кілька цифр. До 1939 року у Львові мешкало приблизно 320 тисяч людей. З них 150 тисяч – поляки, 125 тисяч – євреї, і тільки від 10 до 12 відсотків були українцями. Не будемо зараз говорити, чому так склалося, але до цих цифр я називаю ще одну: приблизно понад 60 відсотків усієї нерухомості у Львові належало євреям. Тому коли поляки й українці сперечаються між собою, чий же Львів – я усміхаюся.

Львів’яни-поляки, греки, українці, євреї, вірмени, італійці, німці, китайці

Львів як місто створився таким тому, що він не був мононаціональним і моноетнічним. Це було місто поліетнічне, полінаціональне і надзвичайно багатобарвне: італійці, греки, німці, поляки, українці, євреї, вірмени – кого тут тільки не було. Це світ у XVI столітті, а на сьогодні світ є глобалістичним. Перед українцями – хочуть вони того чи ні – неминуче постане питання, чи вони йдуть зі всім світом, чи вони залишаються на узбіччі. Або вони закриють свою біржу як і весь світ 24 грудня і повернуться до роботи 2 січня, або вони будуть робити вигляд, що існує паралельний світ. Коли мені говорять про страх того, що сюди приїхали татари, то я пригадую розмову із міським головою Андрієм Садовим у комісії по розвитку туризму. Ми мріяли про те, що колись до Львова приїде велика частина китайців — і Львів до кінця життя забезпечений робітниками. Тоді хтось сказав, що «ми не дуже би хотіли, бо вони приїдуть і залишаться. Гарне місто. Існує небезпека». Але знаєте, краще очолювати процес, ніж за ним спостерігати. Ніхто не буде нас з вами питати, чи ми хочемо, чи ми не хочемо, щоб тут жили якісь інші люди іншої віри, іншої національності, інших традицій, іншої кухні. Ми повинні бути готовими, що в міру того, як це місто ставатиме кращим і багатшим – сюди будуть прагнути приїхати люди з інших цивілізацій. Ми повинні мати для них не список заборон, а список пропозицій, де буде передбачено, що ми з радістю чекаємо всіх, але коли ви до нас їдете, то повинні отримувати те, що в США називається Зеленою картою. Хочеш жити разом з нами, хочеш бути частиною цієї громади? – Будь ласка. Ось кілька пунктів, які є для нас є важливі. Якщо готовий їх дотримуватися – ти наш друг, брат, з тобою комфортно. Жодна заборона ніде у світі не була і не буде ефективною.

Про львівську кухню

Мушу відкрити таємницю: останні кілька років я професійно займаюся львівською кухнею. Я не дуже вмію готувати, але я займаюся нею не як кухар. Вона мене цікавить суто з історичної точки зору.

Львівська кухня – це дуже складне явище. Це частина галицької кухні, але вона поділялася на три частини: так звану панську, міщанську й селянську. Велику частину цієї кухні було втрачено після 1944 року. Навіть не стільки через те, що її забороняли, а тому, що ми втратили носіїв цієї кухні – людей, які добре знали, як готувати. І була ще одна причина, про яку не говорять: у Совєцькому Союзі був банальний брак продуктів харчування. Тобто навіть якби галицька господиня хотіла щось зробити, вона не могла це зробити, бо їй не було з чого. У радянський період львівська кухня дуже деградувала. Зараз ми бачимо її відродження, тож дуже важливо пояснити людям, що вона була дуже різноманітна. Повертаючись до греків: у львівській кухні починаючи з XV століття були цитрини, оливки, різноманітні східні приправи. Звичайно, що це не могли дозволити собі якісь бідні люди, але для багатих людей це було абсолютно нормальним та звичним явищем.

В лютому 2015 року вийде книга, яка так і має називатися: «Львівська кухня». Видасть її харківське «Фоліо». У співавторстві із Всеволодом Поліщуком – який відповідає за рецепти – ми вигадали концепт, за яким я пишу про певні історичні постаті, а він пише під них рецепти, які ми вибирали із старих традиційних рецептів, які вдалося знайти у Львові.

Про архітектурний стиль сучасної України

Останні роки я маю щастя жити у дільниці, яка мені дуже подобається. Це, по суті, дві дільниці, які можна об’єднати: Кастелівка і Байки. Вона є між вулицями Сахарова та Антоновича; те, що крутиться навколо вулиць Коновальця, Мельника. Там дуже гарний історичний район, який почав формуватися ще у XVI столітті, але його кульмінацією був період з кінця XVIII століття до 1938 року. Там фантастична кількість чудової сецесії. Але останні три роки мене дуже болить за неї. Тут почали масово будувати будинки. Я розумію чому: це так звана елітна дільниця, хочеться підняти пару додаткових грошей на квадратному метрі. У цьому плані теперішня Україна унікальна. Свого часу у Європі були два стилі, які називалися бароко і рококо. А от Україна за останні двадцять років спромоглася вигадати стиль бикоко. Його засновником формально можна вважати таких, як колишній прокурор Пшонка: він показав всім, як не треба робити ремонт вдома. Його ремонт – абсолютне бикоко. І те, що зараз будують у Львові, значною мірою увійде в історію як такий стиль. Шкода, що я є свідком цього явища, і шкода, що львів’яни майже не можуть мати вплив на тих людей, які свідомо за гроші нищать місто. Це називається групова безвідповідальність; одні чиновники кивають на інших. Але ці будинки нікуди не зникнуть і потворами стоятимуть тут наступних 50-60 років. Вони нищать дільниці міста.

Мені казали, що людям треба ж десь жити. Я ж не проти будівництва, навіть у тому стилі, в якому вони є. Але, будь ласка, є нові околиці, цілі великі дільниці. Будуйте нові квартали у Львові, розширюйте місто, робіть його гарнішим, а не будуйте пломби – зараз вставляють нову забудову між віллами.

Про улюблені місця в місті

Я по-своєму дуже люблю Підзамче. Не всі вбачають у ньому красу, бо це робітничий район. Але там є маса цікавих речей – просто треба бути відкритим, щоб це побачити. Мені по-своєму подобаються навіть деякі нові райони. Я вважаю, що вони цікаві і що вони були правильно сплановані, мали свою душу. Наприклад, Новий Львів і – як це не дивно – я б сказав, що Сихів, як цілісний проект забудови, також виглядає досить пристойно. Я думаю, що у кожній із цих дільниць можна знайти щось у певний час, у певному місці. Комусь подобається дощ, комусь подобається літо в місті. У цьому і полягає сила Львова, що у будь-який період можна віднайти щось для себе.

Є ще одне місце у Львові, де я себе дуже добре почуваю, – це Личаківське кладовище. Я не знаю жодної пори року, коли б там не було гарно, затишно й цікаво. Звичайно, що осінь – момент, коли листя опадає – винятковий період. Але кінець березня - початок квітня, коли все починає проростати й зеленіти, а кругом фантастичні надгробки – таке поєднання має дуже цікавий ефект. Свого часу митрополит Любомир (Гузар) рекомендував усім хоча б раз на місяць ходити на кладовище. Він сказав, що в такому випадку людина стане добрішою до сусідів, до друзів, до родини. Там дуже добра атмосфера для вправляння думок в голові. Думаю, митрополит у цьому абсолютно правий.

Розмовляв Маркіян Прохасько. Фото автора.

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!