Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів

2807 0
Вона творить свою поезію із трьох років, хоча нині вважає, що справді писати почала лише після двадцяти, критично дивиться на власні вірші і не уявляє свого життя без літератури. Українська поетеса, есеїстка, перекладачка, літературний критик та літературознавиця розповіла Tvoemisto.tv про Львів, Форум видавців як майданчик творення смислів, масову літературу та книжки на війні.

Про те, коли почала писати

У п’ять років з’явилася моя перша публікація. А коли мені було три роки, то вже бабця за мною почала записувати якісь віршики, але то були дуже наївні речі. І вже з висоти досвіду 42-річної людини, озираючись на те, що було 40 років тому, я можу сказати, що то було блукання в пустелі. Я почала справді писати, напевно, вже після 20-ти.

Про стару міфологію Львова

Я думаю, що Львів дуже змінився. Я ще була свідком того, про що зараз не прийнято говорити. Але на початку 90-х Львів був дуже русифікованим містом. Ми вже існуємо у полі нової міфології Львова і нам здається, що той Львів, який ми бачимо зараз, то Львів, який був завжди. Проте наприкінці 80-х у Львові все ще залишалася велика кількість військових. У Львові і довкола нього розташовувалися одні з найчисленніших на той час гарнізонів. Біля трьохсот тисяч вояків тоді перебували у Франківській і Львівській областях та по лінії кордону, і ці люди, принаймні офіцери, тяжіли до Львова. Вони тут купували помешкання, тут жили члени їхніх родин. Зрештою, я зараз живу у будинку на бічній вулиці Чехова, біля військового госпіталю, і всі сім’ї у ньому російськомовні. Проте двадцятиріччя незалежності зробило цих людей білінгвами і вони стали говорити українською з вибору, але мовою їхнього дитинства була російська. Якщо бути свідомим того, то можна зрозуміти, що Львів теперішній – це зовсім інше місто, ніж те, в якому я навчалася.

Про університет

Для мене університет був дуже некомфортним місцем. Мені пощастило із викладачами на моєму факультеті, але ми були останнім поколінням, яке ще вчилося в абсолютно радянській школі і, коли ми вступили до університету, то було дуже відчутно, що студенти на російській філології мали зовсім інші можливості. Тому що тоді у Львові мовою кар’єри була російська.  

У мене дуже специфічна сім’я. Мій батько був депутатом першого скликання – себто Чорноволівського – Львівської міськради. Тому в нас удома питання про російську мову навіть не ставили.

Моїм справжнім університетом стало коло людей, із якими я спілкувалася. Це було, насамперед, жіноче літературне угруповання ТУГА: Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків, моя найбільша подруга і фактично моя сестра по всьому, окрім крові, Мар’яна Савка. Ми дуже багато часу проводили у бібліотеці, і якраз це спілкування для мене було справжньою освітою.

Фактично ТУГА, сама того не знаючи, функціонувала ніби у місті майбутнього. Ми одразу долучилися до інших середовищ і створили довкола себе сприятливе середовище для спілкування. Адже міста бувають різних типів. Донецьк теж місто, але він функціонував, до останнього часу, як місто, де не розвивалася культура. Там місто творили чинники, які не випливали з неї. А містом, яке творить культуру, є те, у якому на перше місце виходить комунікація середовищ. І ми жили, до певної міри творячи ці формули комунікації у Львові. І одним із перших таких наших середовищ була «Дзиґа».

Про взаємодію мистецьких середовищ Львова

Я дуже щаслива, що сьогодні почалась активна взаємодія мистецьких середовищ, різних за жанрами мистецтва. Адже якщо звернутись до культури андеґраунду та культури дисидентів, то раніше музиканти, художники, письменники комунікували між собою. Відбувалися якісь квартирники, де люди спілкувалися. Але у 90-х роках усе різко змінилося і почався дуже сильний відтік людей до Києва. Тому що у Львові не було зовсім творчих можливостей. Для мене, як для людини, яка насамперед пише, так чи інакше можливості були завжди, але для художників, для музикантів тоді у Львові простору не було.

Фактично той простір, який ми зараз знаємо, на мою думку, у Львові творився трьома інституціями, кожна із яких була особистою ініціативою конкретної людини: це є «Дзиґа» Марека Іващишина, «Форум видавців» Олександри Коваль та УКУ і спільнота, яка взаємодіяла із Борисом Ґудзяком. Спільні зусилля цих трьох середовищ зробили Львів таким містом, яким він є зараз, де художники знають письменників, письменники знають музикантів – і всі вони вкупі створюють перформенси й активно комунікують.

Про Форум видавців у Львові

Форум видавців, так само як Львів, від 90-х до сьогодні пройшов дуже велику дорогу. І нині для мене дуже важливою є та місія Форуму, що він став майданчиком творення смислів. У якийсь момент Форум видавців, який починався просто як книжкова ярмарка, що була альтернативою абсолютно вбитій системі книгорозповсюдження, став власне майданчиком, який перебрав на себе чимало місій, які є ключовими у теперішній українській культурі. Інші літературні фестивалі та ярмарки Європи цієї місії або не повторюють, або вона не є для них настільки важливою. Адже європейська система університетів передбачає, окрім навчальних програм, створення медійного майданчика для спілкування публічних інтелектуалів.

Важливо сказати, що в Європі кожен науковець так чи інакше є публічним інтелектуалом. У нас викладачі в університеті та професори ніколи не були публічними інтелектуалами. Хоча у дорадянський період яскравими прикладами таких науковців були Михайло Грушевський та Іван Франко. Останній, попри проблеми із викладанням в університеті, займав активну життєву позицію, і якби він був експропрійований у сьогодення, то став би кимось схожим на Ярослава Грицака. Але сьогодні наші університети зберегли оцю архаїчну пострадянську матрицю мовчання професорів. Зараз багато інтелектуалів запрошують на майданчики в УКУ, але то є локальний простір. Натомість коли Форум 10 років тому почав створювати круглі столи, панельні дискусії, то він почав виконувати місію університету. Також завдяки медійності Форуму, завдяки тому, що це всеукраїнська подія, сформувався певний новий вид туризму. І, зазвичай, люди на Форум приїжджають саме заради того, щоби почути і побачити публічних інтелектуалів. Серед яких є і відомі гості, і українські письменники. Цей момент є ключовим для Форуму, бо книжку сьогодні можна купити де завгодно.

Про те, чого бракує Львову, щоб стати книжковою столицею України

Для того, щоби стати книжковою столицею України, Львів повинен зрозуміти, що книжка в наш час змінила свої властивості, змінила свої якості і змінила своє функціонування. Книжка є одним із нових медій. Львів’яни і люди, які є посередниками у донесенні інформації, повинні зрозуміти, що паперова книжка, електронна книжка та аудіокнижка – це все та сама книжка. І мені здається нездоровим акцентування факту книжковості саме на паперовій версії. Звичайно варто розуміти, що рукописи не горять, папір є найнадійнішим носієм і всі важливі книжки повинні існувати у паперовому вигляді. Інша річ, що для комфорту користувача вони можуть бути якими завгодно.

Друге, на що варто Львову звернути увагу, це те, що не треба боятися масової літератури. Потрібно розуміти, чим є ця література і які функції на неї покладено. Я хочу нагадати, що масовою літературою був театр Шекспіра, твори Шевченка, які у певний момент взагалі не мали альтернативи і їх читали всі. Масовою літературою, у хорошому сенсі цього слова, у 90-х роках була поезія Ліни Костенко. Я вважаю, що нині багато авторів теж могли би претендувати на те, щоб називатися представниками масової літератури – в хорошом значення цього слова. Це той же Жадан, який є феноменом, і поєднує високу і масову літературу в своїй творчості. Потрібно розуміти, що без масової літератури жодна книжкова столиця не функціонуватиме. На мою думку, функцією Львова як  міста культури, є створити простір масового читання. 

Про дитячу літературу

В ідеалі кожна хороша дитяча книжка теж є масовою літературою. Є одна річ, яку ми сильно недооцінюємо: якщо люди перебувають у середині однієї культури, то вони повинні оперувати певним спільним текстом. Без нього немає культури як такої. Спільний текст Європи свого часу творили два великі пласти: античні міфи і тексти, що формувалися довкола ідей християнства. Це було те коло ідей і смислів, до якого апелювали всі. Зараз ми живемо в епоху глобалізації і часто таким спільним текстом стають продукти глобалізованого суспільства, такі як мультфільми про Шрека. Але якщо ми хочемо, щоб українська література була не лише україномовною літературою глобалізованого суспільства і щоб ми мали національне підґрунтя, то повинні працювати над створенням такого спільного тексту, який ґрунтується на українських традиціях.

Коли дитяча література є добре написаною, то вона і починає функціонувати на рівні спільного тексту. Чим більше людей її прочитує, тим важливішою точкою у формуванні літературних і культурних смаків, культурних стереотипів чи мемів вона є. І тим важливішим і безповоротнішим стає вибір ідентичності читачем. Я знаю багатьох дітей, які прочитавши твори Олександра Дерманського, будучи білінгвами, вибрали саме українську мову. Якщо є Дерманський, якщо є Юрко Прохасько, якщо є улюблені вірші видані видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», якщо є віршики Мар’яни Савки, то так чи інакше вони стають тим дискурсом, який передаватиметься із покоління у покоління, – так само як передаються «Тереадори з Васюківки» Всеволода Нестайка або казки Віктора Близнеця. Тому дитяча література, яка стала масовою літературою найкращого її зразка, і є спільним текстом для мільйонів дітей. Вона лягає в основу культурної спадкоємності, поряд із поезією Шевченка. Це є те, до чого ми маємо прагнути.

Про книжки на війні і волонтерську діяльність

Книжки не можуть замінити їжі, взуття, набоїв чи пального для техніки. Але, коли це все є і коли солдат має бодай якесь дозвілля, то книжки є першою потребою умовно кажучи вільного часу. Особисто для мене то було несподіванкою, але коли ми поїхали на Схід вже не вперше, то виявилось, що привезені нами книжки стали основою бібліотек і хлопці самотужки почали їх поповнювати. Дуже важливо, щоб книжки, які люди приносять для військових були сучасні і якісні. Я, як людина якій передавали книжки, мала справу із різними людьми. Я не хочу нікого образити, але то дуже відчувається, коли хтось приносить книжки, які вибрані з любов’ю і осмислено, і коли хтось приносить те, що виявилось зайвим у книжковій шафі. Люди на книжках ростуть і я бачила, що коли ми привозили іпередавали бійцям «Історію Європи» Нормана Дейвіса чи «Мистецтво війни», то за цими книжкам одразу формувалася черга.

Зйомки відбувалися в антикафе CoMMuna, що на вулиці Галицькій, 1.

 

Розмовляла Наталія Середюк

Оператор – Володимир Барчук

Режисер – Патриція Кузнєцова

Монтаж – Патриція Кузнєцова

Люди Твого Міста