Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»

1587 0
Молодий і знаменитий український піаніст про «крейзі-чувака» Джона Кейджа, рояль Чайковського, наших композиторів закордоном і фортепіано як портал в інші часи.

Цього літа 28-річний київський піаніст Антоній Баришевський, соліст Національної філармонії України, грав на фестивалі LvivMozArt рондо Франца Ксавера Моцарта. Днями він знову виступить у Львові: на фестивалі «Людкевич Фест» зіграє сонати та інтерлюдії Джона Кейджа на препарованому фортепіано. Американець Джон Кейдж і українець Станіслав Людкевич – дивне поєднання, але вони мають спільну рису: обоє були новаторами. Перший започаткував мінімалізм у класичній музиці, другий привносив європейське звучання в українську класику.

Антоній закінчує репетицію у Львівській музичній академії в одному з хор-класів, де стоїть великий рояль і студенти грають свої академічні концерти. Говоримо про «Людкейджа», українську музику закордоном та музичну освіту.

Отже, чому на Людкевичі – Кейдж?

Як сказали організатори, на фестивалі чорно-білих фотографій обов’язково має бути стенд із кольоровими фото: для контрасту. Я радо погодився зіграти Кейджа: для мене це один із найцікавіших композиторів 20 століття. Він вивів на новий рівень попередні експерименти з препарованим фортепіано – інструментом, звук якого можна створити з різноманітних предметів, які розміщуються між струнами, а самі струни затискаються. Інструмент створює ілюзію оркестру ударних інструментів, чогось на кшталт гамелану (традиційний індійський оркестр, в склад якого входять різні ударні інструменти). Він був композитором-винахідником,  учнем Арнольда Шенберґа, який, до речі, не вважав Кейджа композитором, а лише винахідником. Джон Кейдж уплинув на музику 20 століття своїми експериментами з перформансами й гепенінґами коли людина не просто виходить і грає, а взаємодіє з простором і публікою. Музикант по-новому ставиться до звуків і композиції, яка з’являється з великою міроб випадковості.

Експерименти Кейджа просякнуті буддистськими принципами, коли композитор має максимально відійти від свого впливу на твір, щоб твір створювався сам по собі. Він кидав кості, відкривав буддистську Книгу Змін і вираховував, як тексти могли би звучати в музиці. Брав прозору карту зоряного неба, накладав на нотний стан, і там, де ноти збігалися, вираховував композицію. Це принцип алеаторики, коли випадковість упливає на матеріал, а не композитор. Трохи крейзі-чувак, але дуже цікавий.

А сам ти експериментуєш, як Кейдж?

Там уже немає простору для імпровізації. Твір написаний дуже точно, його треба просто виконати.

Влітку ти грав Кейджа на івано-франківському вокзалі. Як тобі грати у просторі, не призначеному для музики?

Я був у захваті від цієї ідеї. На вокзалі свої особливості: хтось приходить, хтось іде, гучномовець оголошує прибуття поїзда. Але, наскільки я розумію особистість Кейджа, йому би сподобалось. Він був не проти того, щоб звуки не були пов’язані з людиною, звучали самі по собі. Він сприймав їх як музику – для нього все є музикою. Один із найвідоміших творів Кейджа – 4`33``, коли 4 хвилини 33 секунди ніяка музика не звучить. Але все, що відбувається в цей час – поїзд чи трамвай, що проїжджає за вікном, чийсь шепіт чи кашель – є музикою. Це маніфест його ідеї.

Експерименти з нетиповими локаціями для класичної музики зараз поширені, й часом вони перетворюють концерт на шоу. На твою думку, чи потрібне шоу класичній музиці?

Коли відбувається концерт з унікальною музикою, яка ще не звучала, мені все одно, де вона звучить. Можу прийти й до філармонії – головне, аби вона прозвучала. Але, звісно, молоді цікавіше слухати музику в незвичних локаціях, наприклад, на дахах чи в садах. Таке вже склалося ставлення до філармонії – як до запліснявілої будівлі, куди ходять лише старі люди. Аби здолати такі стереотипи, організатори влаштовують концерти в незвичних місцях, щоб зблизити культуру класичної музики та сучасну. Тож люди, які ходять на техно-вечірки, можуть прийти на вечір академічної музики, бо бачать, що це стильно й цікаво. 

Який сенс грати в наш час саме класичну музику, а не електронну, наприклад?

Мені, до речі, також цікава музика, створена на комп’ютері. Писати її – не менша праця, ніж вивчити твір і зіграти його. Інколи навіть набагато більша. Я сам пробував створювати таку музику: брав маленькі семпли, зіграні мною на роялі, і змінював їх тембр і висотність. Понад півроку в мене зайняло створення восьми хвилин!

Фортепіанна ж музика – це портал в інші часи. Ти звертаєшся до різних епох і намагаєшся передати те, що було написано багато років тому або вчора. Маєш безпосередній зв’язок із твором. Цим музичне й театральне мистецтво відрізняється від сталого – живопису, літератури. Музика живе в дії, вона оживає під твоїми пальцями, ти переживаєш її й це є найважливішим.

Як ти бережеш себе від автоматизму в грі?

Так, вигорання трапляється, від нього ніхто не застрахований. Тому я інколи заново розбираю все до деталей, продумую кожен характер, який створюється з ритму, тембру, динаміки та інших засобів гармонії, а також власної емоції. В принципі, грати одне й те саме небажано – хочеться вивчати нове. Наприклад, спробувати зіграти Мортона Фельдмана, Джорджа Крамба, Карлгайнца Штокгаузена, Шуберта, Брамса. А з наших сучасників – Беат Фуррер та Хаас. У них не так багато фортепіанної музики, але вони цікаві й живуть прямо зараз. Багато людей не помічають, що поруч них живуть цікаві музиканти й композитори, і музика створюється на наших очах. У світі їх більш-менш грають, а в нас ця музика не звучить. Майже.

Тому, що її не знають, чи її не потребують?

Не знають, і, в принципі, орієнтуються на стандартний репертуар. Адже керівники завжди хвилюються, що не прийдуть люди. Втім, у Європі теж є проблема з репертуарною політикою. Та поруч із цим консерватизмом є багато проривів. Наприклад, на відкритті Гамбурзької філармонії поруч із Бетховеном звучав твір сучасного композитора Вольфґанґа Ріма, поруч із творами Преторіуса звучить Месіан. Це яскравий приклад того, що вони не закривають очі на сьогодення, на відміну від нас

Наскільки популярними є українські композитори в класичному музичному середовищі Європи? Чи грає хтось їхні твори?

В принципі, грають Сильвестрова: це один із найважливіших композиторів України в наш час. В певних колах знають Скорика. Більше знають Сергія Борткевича, який свого часу емігрував на Захід. Але загалом біда – російська музика звучить постійно, а українська дуже рідко. І буває, що українців – того ж Борткевича, наприклад – записують у росіяни. Чимало українських виконавців виїжджали до великих культурних центрів. Наприклад, одесити Ойстрахи – до Москви, киянин Горовіц – до Америки. Прокоф’єв народився на Донеччині, Ріхтер у Житомирі, але всі вони виїхали. Як і найперші наші композитори – Бортнянський і Березовський. І Ксавер Моцарт, в принципі, навряд чи ідентифікував себе українцем, але важливо, що він, як і всі ці люди, творив на цій землі.

Сучасні талановиті музиканти теж виїжджають закордон, бо там набагато більше можливостей для розвитку, для замовлень, щоб музика гралася. Я можу назвати своїх друзів-композиторів, яких вважаю одними з найталановитіших. Олексій Ретинський живе в Австрії, Максим Коломієць – у Німеччині, Максим Шалигін – у Нідерландах. Закордоном грають і сучасних українських композиторів, які живуть в Україні – Святослава Луньова і Аллу Загайкевич. Але вони не такі відомі, як, наприклад, Арво Пярт або Софія Губайдулліна. Ми намагаємось пропагувати нашу музику, але через те, що її не знають, організатори бояться її брати. А як про неї дізнаються, якщо її не беруть у репертуар? Це замкнене коло, яке повільно проривається.

Часто кажуть, що українська музична освіта краща за західноєвропейську. Це правда?

Це суперечливе питання. Справді, багато наших музикантів перемагають на конкурсах, але вони вчаться і тут, і закордоном. Індивідуальність їхня складається з різних досвідів: хтось здобув 80% знань і вмінь у школі в Україні, а когось навпаки – повністю переробили закордоном.  Там є видатні педагоги, які спеціалізуються на бароковій музиці, моцартіанці, фахівці з сучасної музики. Є інститути дослідження електронних технологій. Це складно порівнювати з українською освітою, бо в нас деяких напрямків просто не існує. Хоча в нас теж є талановиті педагоги. Я дуже ціную свого педагога Валерія Козлова, якому завдячую свої досягнення.

До нас, звичайно, приїжджають інколи професори з майстер-класами, але не дуже часто. Було б добре, щоб відбувався обмін досвідом, щоб запрошені викладачі приїжджали на деякий час викладати до наших консерваторій. Варто додати кілька актуальних предметів.

Наприклад, у нас є кафедра старовинної музики, дуже маленька. Якби була розвинена кафедра історичного виконавства, якби студенти мали змогу вчитись на автентичних інструментах, а не тільки на двох-трьох поганеньких клавесинах! Якби вони могли грати на віола да гамба, на різних видах чембало, на струнних, ударних, а ще мати доступ до справді актуальних тенденцій, розшифрування архівів! Нема в нас і кафедри сучасного виконавства, а в деяких країнах це розвинена частина музичної освіти. Наприклад, Інститут нової музики в Кьольні, який є частиною Вищої школи музики і танцю.

Чи є в тебе бажання зіграти на старому фортепіано відомого музиканта?

Я колись грав на роялі, на якому грав Чайковський. Мені подобаються старі роялі – не обов’язково, щоб на них грав хтось відомий. Старий роялі різнилися, бо були вироблені вручну, а в наш час стали однаковими через фабричні  технології.

Що для тебе найважливіше під час твоєї гри?

Коли граєш романтичну музику, пропускаєш твір через себе і ніби присвоюєш. А найкращий комплімент – це коли музика звучить так, ніби створена зараз. Є музика більш відсторонена, наприклад, Дебюссі і Равель. У ній є споглядання кольорів, рафіновані структури, цікавіші за особисті переживання, які ти вкладаєш у гру. Десь музика потребує душевності, десь – відстороненості. Інколи музика може бути мистецтвом заради мистецтва, краси звуків – це не страшно. Мені більш цікава музика, в якій є експресія, насиченість тембрів і темпераменту. А от Кейдж – це виклик собі. Чи можеш ти відсторонитись від себе і створити музику, яка існує сама по собі? І отримувати насолоду від того, що вона є – нічого не нав’язує, просто існує?

Текст і фото – Діана Горбань

Люди Твого Міста