Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька

2663 0
Мирослав Скорик – видатний композитор і музикознавець сучасності, основоположник української естрадної пісні, лауреат численних премій та нагород, художній керівник Київської опери і людина унікальної долі, життєвий шлях якої замолоду був переповнений пошуками власного призначення, аж до повного усвідомлення надважливого місця музики та композиції. Львів’янин, що подарував світу безліч музичних шедеврів, відомий далеко за межами України. Tvoemisto. tv пощастило порозмовляти з композитором про обрання музичного шляху, навчання в умовах заслання родини до Сибіру, про любов до футболу, захоплення джазом та диригуванням, а також про написання знакової опери «Мойсей», зустріч із Папою Римським, роботу над музикою до фільму «Тіні забутих предків» і улюблене хобі – збирання грибів.

«Соломія Крушельницька одразу відзначила мій абсолютний слух»

Мої родичі не були професійними музикантами, але мама полюбляла грати на фортепіано, а батько – на скрипці. Тому вперше я проявив музичні здібності, зігравши на піаніно, яке стояло у нас вдома. Власне тоді батьки побачили, що я починаю придумувати мелодії і щось наспівувати. Попри те у перший клас мене віддали на навчання не в музичну, а звичайну загальноосвітню школу №8 у Львові.

 У цей же день батько вирішив відвести мене до моєї бабці – Соломії Крушельницької, щоб та перевірила, який у мене голос та музичні здібності. (Соломія Крушельницька – рідна сестра бабці Мирослава Скорика, – Авт.) Батько, історик за фахом, у молоді роки теж пробував займатися композицією. І оскільки сам не пішов по цій стежці, то направив усі зусилля для того, щоб скерувати на цей шлях мене.

Ми пішли до Соломії Крушельницької додому, де вона проводила заняття з студентами, вокалістами. Мене попросили заграти на фортепіано. На той час я знав вже деякі ноти і почав грати, але мені чомусь зовсім не подобалося те, що виходить: я натискав одні ноти, звучання яких добре знав, а чув інші звуки.

Річ у тім, що вокалісти часто співають під фортепіано, яке налаштоване на пів тона нижче, але тоді для мене це ще було невідомо. Почувши таке зауваження, Соломія Крушельницька одразу зрозуміла, що у мене абсолютний слух, але провела додаткові музичні тести, які це підтвердили, і порадила віддати мене у музично-спеціалізовану школу. Таким чином я почав займатися у Львівській музичній школі десятилітки, хоч на той час ще не знав, чи хочу бути музикантом.

Про перші роки навчання у музичній школі

У музичній школі моїм викладачем був дуже хороший вчитель – Григорій Теодацький,який використовував цікаву методику викладання сольфеджіо – усіх школярів змушував писати музику, чи то до п’єс, чи то до пісень. Зовсім скоро він зрозумів, що маю певні музичні дані, а також йому подобався мій підхід і ставлення до музики. З першого класу Теодацький почав виділяти мене серед інших: по-перше, хвалив, а, по-друге, просив, щоб я наглядав за іншими школярами під час співу в хорі і визначав, хто співає фальшиво. Ось така була в мене робота. Таким чином заняття на сольфеджіо з викладачем Григорієм Теодацьким мені дуже допомогли. Хоч я навчався у школі трішки більше двох років, цього часу мені виявилось достатньо для усвідомлення зацікавленості у занятті композицією і спостерігання власного прогресу. Власне так почалася музично-композиційна кар’єра.

«У школі на засланні мене почали показувати усім як вундеркінда»

Коли ми потрапили у невеличке шахтарське містечко Анжеро-Судженськ, то батько знову вирішив, що я повинен продовжити навчання у музичній школі. Невдовзі там теж помітили мої музичні здібності, абсолютний слух і навіть почали вважати мене вундеркіндом, феноменом: возили в обласне містечко Кемеровськ і показували усім, мовляв, скільки нот йому не натиснеш – одразу назве усі.

«Я захоплювався футболом і навіть пів року не з’являвся на музичні заняття»

Отже, я продовжував навчання, але, згодом, мені воно перестало подобатися. Я захоплювався футболом і навіть почав пропускати заняття, а потім взагалі пів року не з’являвся до школи. Батьки про це, звісно, не знали. І от коли батько вкінці півріччя прийшов довідатися, як мої успіхи і отримав відповідь «вашого сина вже пів року немає», – то був великий скандал. Батько навіть хотів мене бити, але згодом заспокоївся. З тих пір я знову продовжив ходити на заняття і навіть окрім фортепіано почав займатися скрипкою. Таким чином за чотири роки я закінчив два факультети: скрипки і фортепіано як курс семилітки, окрім навчання у  загальноосвітній школі.

«Серед викладачів у засланні була і учениця, забороненого на той час, композитора Рахманінова»

У мене були дуже хороші вчителі, яких теж відправили на заслання. Скрипки вчив Володимир Панасюк, професійний скрипаль, який працював у Львівському оперному театрі, а фортепіано – Валентина Ксентофонтова, заслана з Москви. Згодом ми довідалися, що до війни, під час навчання у Москві, вона була ученицею Рахманінова і, власне, через це її відправили у Сибір як ученицю ворога народу і забороненого композитора.

«Батьки вимушені були працювати на роботах, що не вимагали інтелектуальної праці»

Коли ми потрапили у Анжеро-Судженськ, то батькам було важко влаштуватися на роботу за спеціальністю. Тим паче, що існувала проблема мови: ні батько, ні мати не розмовляли добре російською. Їм навіть легше давалася німецька. Тому батько почав працювати на роботах, які не вимагали великої інтелектуальної праці: спершу нічним сторожем на цегляному заводі, а потім влаштувався касиром у лазню. Мама викладала у школі хімію, але їй це не вдавалося, через незнання російської. Над її помилками сміялися. Наприклад, одного разу вона сказала «сейчяс я вас буду питать», замість «спрашивать». Довго вона не вчителювала.

«Написавши оперу «Мойсей» – я виконав заповіт батька»

Батько завжди хотів, щоб я звернувся до творчості Івана Франка, зокрема  до поеми «Мойсей». У ті часи Франко не був дуже признаним поетом, а цей твір навіть забороняли для цитування. Тому, після закінчення навчання у консерваторії, а згодом аспірантурі, я як композитор не міг працювати над поемою. І тільки після смерті батька, приблизно через п’ять років, мені замовили написання опери «Мойсей». Я із задоволенням взявся за цю роботу і виконав бажання батька.

Про зустріч з Іваном Павлом ІІ

Все почалось з того, що у 2001 році Львівський оперний театр готував постановку опери до святкування століття будинку оперного театру. Звісно, постановка опери потребувала великих коштів і потрібно було шукати спонсорів. Тоді в директора театру Тадея Едора виникла ідея звернутися до Папи Римського Івана Павла ІІ з проханням, щоб Ватикан допоміг із фінансуванням.

Глава Української Греко-Католицької Церкви сказав, що це сумнівна справа, бо Ватикан не дає гроші на такі проекти. Але ми все ж вирішили спробувати і написали понтифіку листа. Під час перебування на аудієнції у Папи в Римі, Предстоятель УГКЦ подав також з іншими документами і цей лист-прохання. Сталося чудо, що папа Іван Павло ІІ побачив його і все ж ухвалив резолюцію про часткове спонсорування проекту. Очевидно, на таке рішення вплинув і той факт, що Папа добре знав Львів.

Через кілька років, приїхавши до Львова, понтифік навіть захотів відвідати Оперний театр, але, нажаль, не зміг через брак часу і стан здоров’я. Тому ми підійшли до нього самі. Іван Павло ІІ запросив нас у папамобіль, поблагословив і навіть подарував пам’ятні медалі  із своїм зображенням.

Про захопленням джазом

Джазова музика мені подобалася завжди, під час навчання у Львові я часто слухав джаз по радіо, особливо, коли його передавали з інших міст чи країн, зокрема з Польщі. Довгий час цей напрям був заборонений, але, коли розпочалась «відлига», то знайомитись із джазовими композиціями стало набагато легше. Під час навчання у Москві у мене було багато знайомих музикантів, які полюбляли таку музику, серед них були хороші піаністи, з якими я імпровізував, граючи джаз у чотири руки. Деякі студенти мали хороші записи Луї Армстронга, Елли Фіцджеральд, Оскара Пітерсона. Колись я багато імпровізував і виконував різні твори, хоч і не спеціально на сцені, бо тоді це не було так поширено.

«Не топчіть конвалії» – перший український твіст

Після приїзду до Львова у 1963 році виникла ідея створити ансамбль. Так з’явилися «Веселі скрипки», для яких я писав джазові твори і пісні, використовуючи ритми твіста. Пісня «На топчіть конвалії» фактично стала першим українським твістом, який поєднував ритми джаз-року. Також ще одним гарним ритмом був «Халі-Галі». За основу ми брали дуже цікаві, професійні тексти, які писали талановиті поети того часу, зокрема, Богдан Стельмах, Микола Титаренко, Ростислав Братунь.

Про написання музики до «Тіні забутих предків» і спогади про одіозного Параджанова

На роль композитора до фільму «Тіні забутих предків» мене обрали фактично випадково. Коли Параджанов обдумував зйомки фільму, то одразу вирішив, що музику до нього повинен писати, власне, західний композитор, який живе неподалік Карпат. За пошуками композитора він приїхав до Львова на радіо, яке на той час було дуже прогресивним, і попросив поставити твори львівських композиторів. Серед такої добірки виявився і мій твір, якого Параджанов одразу відмітив і вирішив, що саме я маю писати музику. Цей твір був написаний ще в Москві і пройшов там доволі успішну апробацію, і навіть був виконаний на фестивалі молоді у  Гельсінках приблизно у 1962 році.

Спочатку мені було досить страшно, бо Параджанов був дуже оригінальний, несподіваний, імпульсивний, він був людиною східного типу. Але зовсім скоро ми порозумілися і почали прекрасно співпрацювати. Насправді про Параджанова у мене дуже різні спогади – і приємні, і не дуже. Але можу сказати одне: він був дуже цікавою, непересічною людиною, яка не любила радянську владу і відкрито демонструвала це.

«Диригування допомагає краще розкрити власну музику»

Якщо композитор є ще й виконавець, то це дає більше можливостей продемонструвати власне бачення твору і повніше розкрити свою музику. Я не маю професійної диригентської освіти, але під час навчання в Москві відвідував лекції диригування. І досі люблю виступати як диригент.

Попри те, що здебільшого я пишу інструментальну музику, свого часу працював також і над творами для хорових колективів, а в 60-х роках навіть спробував себе в естрадній музиці. Зараз повертатися до написання естрадної музики не маю бажання. Причина проста: я вже відійшов від цього. Для того, щоб повернутися до естрадної теми, потрібно починати все спочатку. Тим паче зараз працює така схема, що навіть якщо ти напишеш геніальну музику, то на те, щоб проштовхнути її, слід потратити багато сил і фінансів. От, до прикладу, Вакарчук – досить цікавий композитор, але скільки довелось працювати, щоб зарекомендувати себе. Також непоганий композитор Петриненко, але і йому важко пробитися. Біда у тому, що сьогодні музику пишуть часто не професіонали, а ті, «кому не лінь».

«Колись найкращих композиторів готували у Парижі та Москві»

Є ціла система композиторської освіти. Якщо об’єктивно казати, професійна музична освіта найбільш ефективною була у Радянському Союзі і навіть випереджала Західні школи. В той час вважалося, що найкращі композитори ті, які вчаться або в Парижі, або в Москві. Я навчався в Москві.

Цікаво, що раніше люди, які займалися музикою, обов’язково прагнути мати музичну освіту. А для цього потрібно було вступити до музичної школи, пройшовши великий конкурс, потім музучилища, тоді консерваторії і аспірантури. А за стільки років можна щось навчитися. Тому наша школа була дуже професійна, а музиканти мали успіх на Заході. Щодо загальної музичної освіти у школах, то вона була на дуже низькому рівні і, на жаль, залишається досі.

Загалом ж музичний Львів завжди мав цікаву історію, цікавих викладачів. Це була і українська освіта, і польська – до 1939 року. Було дуже багато професійних українських і польських викладачів, і після війни деякі з них залишились працювати у Львові і займатися композицією. Тут слід назвати Людкевича, Колессу, Максимовича, Барвінського, Солтиса. Після 1945 року була така ідея, щоб прислати до Львова викладачів з інших міст, серед них приїхали такі професіонали як Арсеній Котляревський, Лазар Едельман та ін. Тому Львів був позитивним містом у контексті розвитку музики, і досі таким залишився.

Важливо показати співжиття професійної академічної і класичної музики

Через потребу привернути увагу до проблем сучасної професійної академічної музики, в умовах засилля поп-музики, віолончеліст Олександр Пірієв цьогоріч ініціював проект «Три С» (Скорик-Сильвестров-Станкович). Він вирішив організувати низку концертів, на яких виконували б серйозну українську музику. Окрім мене запросили також Сильвестрова і Станковича. В рамках проекту звучали сучасні твори і твори класичної музики не для того, щоб порівняти, а просто зіставити і дослідити, яке може бути співжиття цих творів. Багато людей сприйняли таку ідею скептично, але дійсність показала, що у цьому є щось дуже прогресивне і цікаве.

Таким чином вдалося організувати турне. Ми виступали у дуже престижних залах і скрізь був аншлаг. За кілька місяців ми дали сім концертів у різних містах: Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Вінниці, Харкові та Одесі. Це був досить грандіозний проект.

«У світі перестають виконувати твори  сучасних композиторів»

Сьогодні існує проблема розповсюдження української професійної академічної музики за кордоном. Попри те, що на міжнародних конкурсах наша музика завжди отримує високі оцінки, проблемою поширення мало хто займається і тому композитори зазвичай самі намагаються просувати власну музику. 

Також останніми роками дуже поширеним є відстоювання авторського права. Цей, на перший погляд позитивний момент, приводить до того, що західні оркестри і виконавці не хочуть платити за використання музики сучасних композиторів, і тому просто не використовують її. До мене теж часто звертаються з проханнями дозволити виконувати той чи інший твір, але написати, що це на безкоштовній основі. Тому у цілому світі перестають  виконують твори композиторів, які ще живі, або ті, з дня смерті яких не минуло 70 років, бо тоді доведеться платити за авторські права.

Відтак, у більшості концертних залах світу, а також на різноманітних записах відсоток сучасної академічної музик не перевищує 5%, її практично повністю витісняє класика. Також кінофільми, за деякими винятками, використовують тільки класичну музику, або ту, що не вимагає оплати. Ось так іноді позитивна річ обертається негативом.

Про любов до активного відпочинку та… збирання грибів

Щороку я старюся відпочивати у Карпатах, у невеликій віллі, яку ще у 30-х роках побудувала моя бабця. Тому, перебуваючи в горах, я просто не міг не зацікавитися грибами, хоч скажу, що цей спорт не виявився безпечним і нетравматичним, і я неодноразово потрапляв у всілякі ями, засідки.

Я постійно займався якимось видом спорту. Як вже казав, ще у школі любив гарти футбол і мене часто запрошували у різні команди, згодом почав займатися легкою атлетикою і екзотичними на той час тенісом та бадмінтоном, і навіть байдарковим спортом. А зараз перейшов на ходіння по лісу і збирання грибів.

«Не обіцяю, але, можливо, все ж почну писати мемуари»

Думка про те, що варто писати мемуари, записувати життєві спогади приходить практично до кожної людини і я не є виняток. Але ніяк не можу взятися за цю роботу, постійно відкладаю. Можливо все ж почну писати. Не обіцяю, але можливо.

«Львів – особливе місто»

Львів для мене, без сумніву, особливе місто. Львів – це завжди відчуття того, що я є частинкою цього унікального львівського соціуму, де б не жив і де б не працював. Саме тут неповторна ментальність і особливий погляд на події і факти життя. І я теж з цього тіста. Та й,зрештою, де б ми з дружиною Адріаною не перебували: в Україні, чи за її межами – завжди відчували, що ми львів’яни і пишалися цим.

Підготувала Оксана Лісна

Фото Мар'яни Валько

Оператор Володимир Барчук

Оператор монтажу Дмитро Тарадайка

 

 

Люди Твого Міста