Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру

5167 0
Борис Ґудзяк – президент Українського католицького університету, єпископ Паризької єпархії УГКЦ. До Львова вперше приїхав у 17 років. Зараз своїм домом називає Париж та радо повертається до Львова – міста, яке завдяки його праці змінилось назавжди. Про дискурс та прозорість УКУ, кагебістів у Львові, образ доброго львів'янина та пам'ятник Шептицькому - читайте у мультимедійному проекті tvoemisto.tv "Люди Твого міста".

Про стосунки в УКУ

Патріарха Йосифа Сліпого, ректора Богословської академії Шептицького,  депортувала в Рим радянська влада. Там одним із перших його актів була декларація створення Українського католицького університету в Римі. Це очевидно був процес, який осмислювали два роки: який університет потрібен складній, пострадянській, постмодерній, багатоетнічній, поліконфесійній Україні; який університет потрібен там, де є вже дуже багато університетів і високо стоїть наука.

Починали з відновлення Богословської академії в 94-му, яка в 2002 році стала університетом, сьогодні відомим як УКУ. Думаю, за останні 20 років він поділився багато чим: тисячі випускників, сотні священників служать на багатьох континентах в різних країнах, є перші богослови жінки, що на мою думку, дуже потужний чинник: богослов’я заговорило і ще не раз прозвучить жіночим українським голосом. Богослов’я і Слово про Бога заганялося в конституційні катакомби, але куток людської свідомості сьогодні є посередині міста: Церква, в тому числі УКУ, допомагає формувати сучасний суспільний дискурс. Багато членів нашої спільноти на передовій чи на Майдані, чи в газетах науковими публікаціями, популярним аналізом, коментарями багато чого надихали, підтримували, корегували. Я тішуся, що сьогодні, наприклад, архітектура університету дає натхнення іншим думати: «А що ми можемо будувати?».

А, можливо, найважливіше – це стосунки, які є в УКУ. Провід університету всі роки і після мого від’їзду в Париж, акцентує на тому, щоб була прозорість, щирість і відповідальність у міжлюдських відносинах. Наприклад, бюджет УКУ складають 60 працівників, тобто він є прозорим.

Сьогодні ми цього найбільше потребуємо – стосунків і контекстів довіри, в яких страх падає і можна дивитися у вічі з усмішкою і щось спільно творити, будувати, розвивати.

Про програми для дітей

В нас як закінчується навчальний рік є чимало програм для дітей, наприклад, англійська мова, катехізація, духовне життя. Наші студенти їдуть до діаспорних дітей в Іспанію, Португалію, щоб з ними проводити літні духовні українські табори. Праця з дітьми ведеться. Наша бібліотека, будова якої розпочалася минулого тижня, передбачає місце для дітей: батьки можуть прийти з дітьми і буде місце, де дітям буде чим зайнятися і збагатитися в бібліотеці. Однак, ми не спасителі, а маленька спільнота, яка охоплює 1% львівського студентства: в нас 1.5 тис. студентів, всього їх у Львові – 150 тис. Університет вибрав від самого початку такий підхід, згідно з яким проекти вибираються і робляться спроби впровадити їх добре, щоб вони, можливо, були навіть взірцевими, давали натхнення іншим; щоб проект свідчив про євангельські, наукові, культурні цінності. Ми ніколи не строїли ілюзії, що можемо запанувати над цілими питаннями чи академічними або соціальними просторами. УКУ - маленький, і він навіть в пропорціях таким залишиться. Але розмови про співпрацю чи підтримку різних шкіл, доосвітніх закладів ведеться і, я думаю, що Львів буде бачити плоди цих розмов.

Про Львів і недовіру

Ми маємо місто, яке з 60 тис. корінних жителів за 40 років переростає в місто мільйонник. Це дуже радикальний ріст. Сильно транспортовано сюди визволителів, прокурорів, згодом у Львові з’являється нове населення радянських народів – понад 100 тис. росіян. Лише 10% може сказати, що мій батько чи мій дід зі Львова. Ці традиції й легкість у стосунках, які з‘являються, коли люди себе знають, пам’ятають і є спільні знаменники, було знищено. Львів був містом,яке наче посудину перевернули догори ногами, витрясли людей і повернули на своє місце з видимістю, що все таке саме, бо будинки лишилися. Місто не було знищено війною, але людська спільнота вже не та. Це велика травма. На мою думку, Львів мав найбільшу концентрацію кагебістів з будь-якого радянського міста. Це означає, що недовіра і страх плекалися. Часом чоловік не знав, чи не доносить жінка на нього до влади. Страх, недовіра і похідна від неї корупція високі.

Я думаю, що коли ми спокійно, відсуваючи страх, заспокоюючи недовіру, можемо відновлювати чи повертатися до нам притаманної гостинності - багато речей стає на свої місця. Мені здається, що львів’яни вирішують це питання, сьогодні центр міста є дуже насиченим: є і біженці, і туристи. Це особлива нагода для нашого міста: відкриватися, бути гостинним і радіти тією нагодою, яку представляє кожна зустріч.

Про улюблені місця у Львові

Я люблю центр, ці закамарки, вулички. З моєю мамою ми ходили на пампушки до Вероніки, пана Андрія і Лесі. Особливо затишне місце протягом перших років, що я жив з того боку міста, був храм Івана Хрестителя в Шевченківському гаю. Цей храм перенесений з Карпат. Різні церкви у Львові, Стрийський парк. Місце праці було для мене також місцем великого щастя. Цей дім (на вул. Парковій – ред.), в якому щомісяця від 100 до 200 гостей приходило на розмови. Це могли бути неповносправні діти і світового рівня інтелектуали, кардинали, семінаристи, політики, художники. За цим столом відбувалися дуже важливі реформи щодо вищої освіти ще з часу Помаранчевої революції.

Для мене Львів позначене не вибраними місцями, а зустрічами з особливими людьми. Я дуже люблю це місто, до нього радо повертаюся. Тепер Париж є моїм домом, також цікаве місто.

Про образ доброго львів’янина

Добрий львів’янин – особа, яка чи свідомо, чи інтуїтивно живе хресною динамікою. Кожний життєдайний момент потребує жертв. Львів’янин, який не смітить, а доходить до сміттярки і викидає там щось зайве; львів’янин, який допомагає старшій людині перейти вулицю; львів’янин, який прибирає свій під’їзд; львів’янин, який шанує гідність своїх ближніх – він той, хто дає цьому місту життя.

 

 

 

Про пам’ятник Шептицькому

Без сумніву, пам’ятник потрібен, різні пам’ятники. Український католицький університет будує бібліотеку імені митрополита Андрея. Митрополит Шептицький, на мою думку, найбільша постать в Україні ХХ ст, Він був таврований радянською владою, тому ми його ще розкриваємо. Що цікаво, він один з небагатьох великих українських постатей, який промовляє універсально. Його меседж, на відміну від деяких політичних лідерів, не лише для України.  Це і для росіян, і для поляків, євреїв. Це може бути прикладом для душ пастиря в Африці чи Азії. Митрополит Шептицький був однією з найсвітліших постатей дуже темного століття. Його велич такого масштабу, що ми просто ще не мали часу з ним познайомитися. Тому проекти які впроваджують цю спадщину дуже важливі.

Про місце України в Європі та порятунок Росії

Сьогодні про Україну в Франції знають більше, ніж півтора роки тому. Але це також не аж так багато. В Франції більше знають про Росію і бачили Україну як щось «підросійське». Тепер наша особовість вимальовується, але самі ми ще мало про себе говоримо: доволі мало пишемо, небагато публікуємо, не знаємо французької мови, яку треба посилювати не лише щоб французи про нас знали, а щоб і ми збагачувалися їх спадщиною. Це я говорю і про себе: я єпископ в Парижі, але так плавно давати це інтерв’ю французькою мені було б важко. У підготовленій проповіді я можу висловитися. Я думаю українців в Парижі є 15-20 тис. Там ми біженці, ще доволі бідні інфраструктурно, але наша присутність стає помітнішою. Про нашу церковну спільноту ми можемо сказати, що вона окрилена. Навіть в своїх скромних можливостях ми маємо одну кафедральну парохію і хочемо відкрити ще дві близько Парижу, там де жила і панувала Анна Ярославна в 11 ст. В містечку Санліс ми купили церкву, яка тепер носить ім’я Бориса і Гліба. Цього року тисячоліття їх мученицької смерті. В Парижі ми стараємося відроджувати певну спадщину не лише для французів, а і для нас, українців. Бо мало хто здає собі справу, що майже тисячу років перед Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Нельсоном, Менделем, в складних політичних обставинах, під час війни, Борис і Гліб прийняли позицію радикального ненасильництва. Ганді і всі вище перераховані змінювали цілі континенти парадоксальними методами. З них сміялися, казали, що вони мрійники.

Чи ми будемо мрійниками, якщо скажемо, що духовною силою можемо об’єднувати Україну, передати революцію Гідності до Росії? Сподіваюся, що ні, і саме такими методами, можливо складнішими, які вимагають великої витримки і часу, ми зможемо осягнути теж, що французи і німці. Сьогодні французьким і німецьким дітям треба вивчати столітні війни між їхніми країнами. Між ними нема кордонів й є взаємне порозуміння. Таке ж примирення відбулося й між німцями і поляками. Ми бачимо сьогодні як на політичному й інших рівнях Польща є найбільшим союзником України, а це було немислимо ще 30 років тому. Я хочу мріяти про немислиме сьогодні. Що колись відбудеться примирення між Україною і Росією, і що росіяни побачать, що столітнє поневіряння України не моральне і не корисне для них, а навпаки примирення – збагачення нас всіх. Над такими темами у своїй дуже скромній спільноті в Парижі ми задумуємося і працюємо.

 

 

Люди Твого Міста