Фото: Володимир Кривецький

Фото: Володимир Кривецький

Люди Твого міста: Ярослав Рущишин

6519 0
Ярослав Рущишин втілює у собі особливий тип львівського бізнесмена. Його, власника 9 фабрик на Західній Україні, можна зустріти за кермом байка чи на велосипеді. Між ризиками і несвободою обирає ризики. Хоче бачити Львів подібним до Оксфорда та Кембриджа, тож закликає інвестувати в освіту та культуру.

Ярослав Рущишин, 46 років. Львівський бізнесмен, громадський діяч. На початку 1990-х був одним з організаторів Студентського голодування на Майдані Незалежності. Співзасновник Мистецького об’єднання «Дзиґа». На початку 2005 року Ярослав Рущишин був одним із співорганізаторів «бульдозерної» акції львівських підприємців під львівською ДПА, яка стала ядром майбутнього Комітету підприємців Львівщини. Директор ВАТ «Троттола» – мережі швейних фабрик у Західній Україні. Співзасновник Львівської бізнес школи LVBS.

Про Львів та дитинство

Львів – це рідне місто моє. Це є місто, де я мешкаю, де я помру, де буду, напевне, похований і де будуть мешкати мої внуки, дасть Бог. Тому я за нього є цілковито відповідальний. За все, що твориться в місті, я повинен відповідати і, відповідно, на це впливати. Тому я не вмиваю руки, не стаю збоку, а намагаюсь максимально долучитись до тих процесів, які відбуваються. І я мушу вам сказати, що ми, на відміну від багатьох інших міст, маємо чим гордитися.

Загалом у Львові я мешкав в трьох місцях. Коли ми малими були, то спочатку мешкали на вулиці Пархоменка, тепер Самчука. Там у нас була одна кімнатка, колишня ленінська кімната, то батькам її віддали, бо вони не мали де мешкати. І десь до 12 років ми мешкали в такій кімнатці з загальними вигодами назовні. А потім отримали квартиру на вулиці Кульпарківській і там я прожив близько двох десятків років, а потім вже переїхав сюди, ближче до центру.

Про улюблені місця у Львові і дитячі спогади

Якщо говорити про дитячі спогади, то це – Стрийський парк. Інколи батьки хваляться, що вони босими ногами обходили своє село, то я облазив, напевне, кожне дерево в Стрийському парку. Бо ми мешкали коло нього і там бавились. Там були наші літаки і космічні аероплани на деревах...

Щодо інших місць, то, на щастя, новий корпус УКУ і Стрийський парк зараз майже одне і те ж саме. Це – мій райочок. А ще Мистецьке об'єднання "Дзиґа" і заходи, які там відбуваються. Це місце, де можна якоїсь наснаги почерпнути, побачити, що попри плачі щодо культури та її недофінансування, у нас щось робиться і чимсь можна похвалитись.

Про те, що хотілося б змінити у Львові

Ми є академічним містом, але по рівню освіти – це ганьба. Я б хотів, щоб ми вивели Львів на перші місця серед академічних центрів світу, як Кембридж чи Оксфорд. Люди з України і зі всього світу повинні знати, що треба їхати до Львова, бо там певний рівень якості. Тому сюди варто інвестувати.

Наступне, мабуть це затерта фраза, але Львів – це культурна столиця. Українська культура зосереджена у Львові, вона тут є природною, вона живе, плекається і сюди треба дуже багато інвестувати, щоб почати її експортувати на весь світ. Львів має стати таким собі паротягом України до глобальних процесів не тільки в економіці, а й в культурі та освіті. Хоча, скоріше за все, в економіку ми прийдемо саме через культуру та освіту, бо ми в економіці будемо комусь цікаві тільки тоді, коли будемо кимось. А ми зараз намагаємося лягти то під тих, то під інших, а насправді ми є самодостатні! В нас є глибинна, величезна культура, і якщо на тому стику – бізнесу, культури, освіти та науки робити інновації, то ми дуже скоро можемо стати конкурентними в глобальних процесах. І от наші ІТ-компанії показують добрий приклад в цьому.

Про ризики, свободу і бізнес

Коли ми працювали з Маркіяном (Іващишиним, – ред.) в "Клубі шанувальників чаю" – така група була, то я категорично відчув, що в найми я не піду. Щось мені з власниками не надто виходить працювати, бо вони мають одне бачення, ми – інше, і то для мене якесь таке страшне обмеження свободи. Між ризиками і несвободою я вибрав ризики, але, можливо, більше свободи в даному випадку. Та й завод показав, що електромонтером третього розряду після того, як мене тричі струмом вдарило, я не буду також. Тому треба було йти в бізнес.

"Троттола" починалась з того, що приїхав технолог з Лондона, якого вже обслуговувала одна українська фірма і він не був нею задоволений. Я тепер зрозумів чому, бо люди вимагали якоїсь справедливості. Але ми почали з ним працювати. Ми були молоді, трохи говорили англійською мовою, знали трішки економіку, тож почали вирішувати всі ті бюрократичні проблеми, а він привозив сюди замовлення. Ми шукали роботу де тільки могли і ситуація була критична, бо цей технолог дуже знущався над нами – давав низькі ціни і, порівняно з іншими підрядниками, тримав нас у невигідних умовах. Хоча відправку, оскільки в нас були вантажівки і була налагоджена система відправок, робили ми і я знав ситуацію з якістю, яка була на інших фабриках. Тож я робив такі невеличкі наліпки, коли ми вантажили автомобіль, а я і вантажив автомобіль також, що це "Trottola production" – подивіться, це виробництво "Троттоли". За три місяці я отримав запрошення до Лондона напряму. І тут було найважче, бо тоді квитки були значно дорожчі, ніж зараз – 2000 доларів коштував квиток до Лондона і назад. Я напозичав, де міг, у всіх друзів, яких знав, нашкребли потрошки і відправили мене в Лондон для переговорів. Я не знаю чому, можливо, тому, що я знав, що не можу повернутись безрезультатно, то очі так горіли. Але, тим не менше, я приїхав з Лондона вже з замовленнями напряму на "Троттолу". Тож ми стали незалежними...

У нас кажуть, що за кордоном всі такі порядні люди, а в нас – непорядні. Ви що думаєте, той грек чи кіпріот на мене рекет наслав в ті часи! То ми ще відбивалися від нього, бо ми йому перебили замовлення. Але з того часу ми вийшли незалежними. Ми ще отримали додаткову інвестицію, і в нас почався такий бум. В ті часи, коли заробітна плата була 800 тисяч карбованців, а 1 долар коштував 200 тисяч, - заробітна плата була 4 долари. То я на відміну від Рокфеллера можу пояснити звідки взявся перший мільйон.

Ми почали сильно зростати, роздавали замовлення на багато фабрик, бо ми тоді мали контакти за кордоном. Це зараз навіть найменша фабрика працює напряму, а тоді було важко. Бувало, що автомобіль стояв на митниці до чотирьох діб, бо наші митники думали, наскільки низько я став на коліна, щоб розмитнити автомобіль. Це зараз немислимо, а тоді був повний диктат бюрократа. Хоча і зараз він залишається, але це не до порівняння з тим, що було тоді. І ми ще придбали кілька фабрик – зараз в нас є загалом 9 великих і маленьких фабрик і багато підрядників. Тому щороку приходять запрошення на отримання якихось призів за те, що ми найбільший експортер одягу в Україні.

Про роботу з людьми

Я не знаю, чи я демократичний, але є основний, базовий принцип – це повага до людини. Зрештою, християнські принципи. По-іншому ти людину не заставиш працювати, це ж не рабство. Тим більше, що у нас заробітні плати невисокі, бо ми продаємо дешеву робочу силу за кордон. Тому з людьми треба по-людськи працювати. Можливо, я це розумію, бо я не мав в собі того червоного директоратства – не працював ніде не радянських підприємствах. Тож коли зараз говорять: от, є досвід управлінської діяльності, – то я вважаю, що краще не мати жодного досвіду. Особливо зараз, на державних посадах я б надавав перевагу людям, які не працювали на державних посадах раніше, бо вони однозначно в системі. Хай приходять зі своїм новим мисленням, новими управлінським знаннями і хай роблять.

Про майбутнє України

Якщо говорити про економіку, бо я досить сильно в неї заангажований, то можу сказати, що Україна зараз найкраще місце в світі для того, щоб починати бізнес. І годі плакатися, що тут одне, друге, третє, четверте. В нас ще такої конкуренції як в Америці та Європі немає. І саме тут є можливість для молодої людини почати бізнес і стати на ноги відразу, бо за кордоном вже такої можливості немає. Там треба будувати кар'єру по сходинках. Тому, власне, треба приділити увагу інноваціям. Ми маємо що показати, ми ще не відкрита перлинка світу! Я думаю, мода на Україну незабаром прийде, але для цього треба дуже тяжко працювати. Тому виключаємо телевізори, беремося за англійську мову, економіку, за мистецтво, культуру і починаємо себе продавати світу. Ми тепер в глобальній економіці!  

Про важливість громадянської позиції

Я проявляю свою громадянську позицію з дуже меркантильних потреб. Я хочу своїй дитині залишити кращу країну, ніж та, котра була за мене. Щоб він не стикався з такою кількістю корупції, бруду, брехні і хотів залишитись тут жити. Він залишиться тут жити, бо це питання виховання, але з іншого боку, якщо говорити загалом про молоде покоління, ми перед ними відповідальні. Ми маємо впасти гноєм, щоб вони проросли на нашій основі в чистому середовищі, принаймні в чистішому, і будували своє життя.

Про молодь, освіту та інвестиції

УКУ – це один з небагатьох вишів, які я б не закрив в цій країні. Бо решта, на жаль, дуже-дуже на жаль,  це – штамповка корупціонерів. Будь-який виш, де можна придбати найменший залік, повинен бути закритий вже! А Католицький університет, Могилянка, Острозька академія – це єдині виші, які я б залишив. Тому мої пожертви в освіту – це інвестиція. Оці паростки чогось доброго на правильних цінностях вони є слабкі, їм дуже важко пробитися. Це не мої слова, але контакт циніка з моральною людиною завжди виграє цинік. Тож отим паросткам добра треба допомагати. Освіта – це перше, куди, на мою думку, треба інвестувати. Сюди належить також мистецтво, культура та інші речі, які формують цінності. У нас цінності, згідно з дослідженнями, жахливі. Навіть у Львові, тому нам ще тут інвестувати та інвестувати .

Про байки та велосипед

Я не можу сказати, що я – байкер. Бо байкер – це стиль життя. Для мене ідеал байкера – це людина, котра сама зібрала байк. Я цього не вмію, тому я б сказав, що я – український мотоцикліст, котрий використовує цей засіб пересування для уникнення корків на дорогах. В тому числі й велосипед, бо велосипед значно краще для цього підходить.

Коли ти їдеш на мотоциклі, треба прорахувати кожен поворот і вкластися в нього, то тут є можливість відключитись від всіх проблем, забутись і психологічно відпочити. Але з другого боку, найкращі ідеї приходять якраз тоді, коли ти їдеш на мотоциклі. Тому треба зупинятись і записувати, аби не втратити той скарб.

Про колекцію прасок

Колись в мистецькому об'єднанні "Дзиґа" був магазин антикваріату, тож на якийсь з днів народження мені подарували 10 чи 13 прасок. Я їх просто так поставив тут, в кабінеті. А оскільки сюди приходить багато людей, то чимало згадує: "О! І в мене є така праска, я принесу її!". Так мені й надарували. А коли вже їх стало більше, то і я вже почав де-не-де заглядати по крамницях і деякі придбав з них закордоном. Одну з Барселони привіз – там тепліше, тому не потрібно так багато чавуну, щоб тримати тепло. Отак і набралося 70 чи 80. Але я знаю, що є колекціонери з набагато більшими колекціями цих прасок. Інша справа, що колекціонерство – це наука, і я не можу сказати, що я глибоко занурився в цю науку.

Про краєзнавство

От краєзнавство – це моє. Майже кожних вихідних ми стараємось кудись поїхати. У нас велика розкіш – з одного боку є Карпати, а з іншого – Центральна Україна, де можна купу речей відвідати. Особливо, якщо є можливість заглибитися в культуру села чи послухати цих пісень – то взагалі! Це рідко вдається, але незабаром в нас має бути поїздка на Волинь з місцевими художниками, які нас завезуть в якесь дуже-дуже глухе село, де навіть мову важко розібрати, і ми будемо досліджувати такий культурний пласт.

Про музику

Я мав би сказати, що оскільки я був менеджером групи "Клуб шанувальників чаю", це те, з чого я починав. Але я не можу сказати, що я тут номер один, бо все-таки я більше виробничник. Але музику я дуже люблю, оскільки багато львівських музикантів є моїми друзями. Ось мистецьке об'єднання "Дзиґа" вже стільки років робить той Jazz Bez без державної підтримки, якихось великих спонсорів, і воно існує. Ми поступово перетворили Львів у джазову столицю України, бо я б не сказав, що Львів колись таким був. От бачите, ми вже щось починаємо творити!

Я вже з часом доріс до джазу, бо популярні групи для мене трохи занадто примітивні. Мені вже треба трохи більше інформації в секунді часу. Я б себе асоціював з етноджазом. От є група Shockolad, була така група "Дивні"... дуже багато є молодих і гарних груп. На жаль, вони не пробиваються на національний масштаб. Той же "Клуб шанувальників чаю" – звідти вийшло багато лідерів інших груп, а коли вони разом зібрались, то довго не проіснували, бо вони лідери.    

Текст записала: Христина Нога

Фото: Володимир Кривецький

Люди Твого Міста