Загибель Артемія Димида глибоко вразила багатьох людей, а відео, де його мати, іконописиця Іванка Крип’якевич-Димид, співає йому останню колискову, подивилися мільйони користувачів соцмереж. Редакція Tvoemisto.tv поговорила з батьком Артемія – отцем Михайлом Димидом. Він розповів про те, що хотів би відтворити бойовий шлях сина, дослідити внутрішній світ українських воїнів, чесноти нашого народу та про рабську пострадянську свідомість частини українців.

Про дослідження обставин загибелі Артемія 

Найближчим часом я хотів би поїхати на фронт, щоби побувати на місці служби та смерті Артемія, тому що багато чого залишилося, як кажуть, за лаштунками. В дорогу я мав би поїхати із документалістом і журналістом, щоби задокументувати це своєрідне розслідування. Це важливо для того, аби передати у спадок героїку сучасного покоління, щоби ця історія борні українського народу в нинішній війні закарбувалася у підсвідомості нації та щоби це увійшло в історію.

Похорони Артемія Димида. Справа наліво у ряді йдуть о. Богдан Прах, пані Леся Крип'якевич-Цегельська, Емілія Димид, Маґдалина Димид Дмитро Димид, Климентія Димид, чоловік Климентії - Костянтин Рибалко, Іванка Крип'якевич-Димид, о. Михайло Димид

Майже всюди було написано, що він загинув на Донбасі, але у військовому комісаріаті я отримав документи, де як місце смерті зазначене село Біла Криниця Миколаївської області. Це говорить про те, наскільки ми насправді мало знаємо про нього. Тільки зараз Іванка, перебираючи речі Артемія, знайшла шеврон, і ми зрозуміли, що він визволяв Маріуполь у 2014 році. Він не був командиром взводу, але так добре орієнтувався в тому, що відбувається навколо, що, із розповідей, фактично виконував його обов’язки. 

Я хотів би почути ще якісь подробиці, епізоди його служби від його побратимів. Левову частку невідомих сторінок у біографії Артемія ми дізналися саме від друзів сина після його поховання. Тому для мене цікаво і важливо дізнатися про боротьбу, служіння не лише Артемія, але й цілої групи захисників, до якої він належав. Щоби цей досвід був живим, був прикладом для когось, щоби можливі їхні помилки не повторялися.

 

Сім'я Димидів під час поховання сина Артемія Димида

Я також хочу дослідити свідомість наших воїнів, що вони думають про смерть та чи бояться її. Для мене особисто дуже важливо пізнати історію їхньої боротьби, про що мріють, чим живуть наші солдати. Вони дуже різні: є такі, що читають, пишуть вірші, а є такі, що просто випивають. Я хотів би краще з ними запізнатися, бо вони є тими живими героями, яких треба радше зараз шанувати, ніж після того, що вони можливо відійдуть до небес. Цікаво дізнатися, як смерть Курки вплинула на друзів і що вона може принести у майбутньому, бо ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє.

Про чесноти українського народу

Європа пропонує нам європейські цінності. Але для того, аби ті цінності були тривалими і набували вартості, вони потребують християнських чеснот. Український народ живе ними, і вже сьогодні ми робимо вклад у зміцнення фонду європейських вартостей.

Для визначення світоглядного ядра нації існує «мапа цінностей», і ми просуваємося нею залежно від того, як людина сприймає жертву під час цієї війни. Можна проклинати агресора, робити із себе божка, бачити війну як розплату за минуле, а можна бачити жертву як визволення із власних залежностей, можливість для свободи, демократії та добросусідства. 

Сім'я Димидів

На похороні Артемія до мене підійшов офіцер і сказав: «Ми помстимося, знищимо росію!» Наговорив багато негативу. Я відповів, що ми маємо боротися за визволення України, а росія нехай собі буде. Сподіватимемося, що вона знайде в собі можливість повернення до демократичних начал. Він мене не зрозумів і навіть розгубився, було видно, що не очікував почути такі слова від батька, який втратив сина.

Але я вважаю, що ми як народ зробили серйозний крок уперед. Ми беззаперечно перемагаємо на духовному фронті цієї війни і це є однією із наших незаперечних переваг. Іншого пояснення того, чому ми так добре тримаємося, чому в нас такі високі стандарти, у мене нема. Тут діє щось інше.

Отець Михайло Димид на пластовому таборі

Для мене, як для християнина, дуже важливо розуміти і бачити, скільки людей молиться. Навіть у цьому апокаліпсисі є світло надії.Закордонні мої друзі кажуть, що «Україну несуть молитви».

Про пострадянську рабську свідомість

Пострадянська рабська свідомість через різні історичні причини, на жаль, притаманна багатьом українцям. Це тип людини, яку вирощувала російська культура. Свобода і гідність мають зовсім інші контури, і на тому рівні триває боротьба. Це проблема росту нації. За останні 30 років український народ зробив великі кроки вперед у питанні свого творення, але залишився цілий прошарок людей, який не увійшов у цей тренд, людей, які вирішили залишитися в минулому столітті.

Природно, що вони мали б померти, а їхні діти вже думали б свобідно. Однак ми не є конче монолітними через тих, що досі існують у рабській парадигмі. Такі люди «отруюють» організм держави і суспільства. Проте війна очищає наші лави від рабського менталітету. Тепер дуже добре видно, хто по який бік барикад, яка величезна кількість тих, що є нічим.

Отці Михайло Димид та Андрій Зелінський під час Революції Гідності на Майдані Незалежності, Київ, 2014 рік 

Вони є в кожному народі, суспільстві, столітті. Їх потрібно притягувати до себе власним прикладом і змінювати на краще. Слова тут безсилі –   може допомогти тільки виховання. І тут Артемій є прикладом, як треба жити, і його героїчна смерть це підкреслила.

Про російську ідентичність та християнізацію росії

О. Михайло Димид та владика Борис Ґудзяк, члени пластового куреня «Хрестоносці»

Важливе значення у формуванні ідентичності відіграє час, віра та низка інших факторів. На жаль, у росіян наразі в головах «суєвєріє»: язичництво упереміш із «побєдобєсієм», радянським союзом та православ’ям. Ми могли б їх християнізувати, якби вони були поганами, але «суєвєріє» очищати дуже важко. Легше працювати з невіруючим, для якого Слово буде Істиною і перетворюватиметься в дію. А забобонна людина звикла до подвійних стандартів, постійно керується ними. Думаю, Україна має своє зацікавлення в тому, щоби російський народ підіймався з того мороку і ставав шляхетнішим, але як саме – не наша теперішня проблема. Ми наразі маємо дбати про те, аби прямувати до глибини і знаходити там силу, єдність та спрямування в майбутнє. І якщо це нам вдасться зробити, то ми зможемо допомогти і нашим сусідам.

Про російську культуру

Багато літературознавців зараз викривають численні темні сторінки у російській літературі. Майже кожен російський письменник схвалює типову поведінку рядового російського солдата: ґвалтівника, вбивцю, крадія. Але я думаю, що це причина не винятково у російській літературі. З однієї культури в різні епохи можна витягнути як світле, так і темне. Надбання у культурі в різні епохи черпаються з позитивного і дають поштовх для розвитку політики, економіки, взаємозв’язку з іншими народами. Натомість є епохи, коли із тієї ж культури можна витягнути негативні енергії, котрі сприяють ізоляціонізму, шовінізму, ненависті до ворогів та схваленню агресії.

Власне тому я думаю, що це питання не тільки російської культури, воно актуальне для всіх культур. Але тепер у російській культурі проявляється цей негатив і «годує» не тільки путіна, не тільки генштаб, генералів, але й увесь культурний істеблішмент росії. Вони всі тягнуть із того негативу. Той, хто хоче черпати щось позитивне з російської культури, зараз не буде сприйнятий, його переслідуватимуть і висміюватимуть.

Отці Август Чумаков та Михайло Димид під час Літургії на Кінбурнській косі, Миколаївська область

Про заяви, що Україна має поступитися своєю територією

Простої відповіді на це нема. Обговорюючи з європейцями такі питання, я їх конфронтую, подаю аналогії, щоби вони зрозуміли, що їхні заяви абсурдні. Для прикладу: чому іспанці не надають незалежність баскам? Чому Ельзас зараз є Францією, чому би не повернути цей регіон німцям, яким він колись належав? 

Натомість собі відповідаю, що поступився б територіально, якби це була крапка, після якої на три-п’ять століть все було б закінчено. Але цього нема в стандартах росії. Я був би готовий на таке рішення, якби воно могло забезпечити тривалий мир та спокій, зберегти тисячі життів. Навіть поділені європейські регіони зараз добре розвиваються і права корінних народів чітко зберігаються. Проте це не працює з росією. Тут історичний досвід вказує на те, що це неможливо, що ми мусимо боротися до кінця. 

Отець Михайло Димид на Хресній на Хрестопоклінну неділю, Львів, березень 2018

Ми можемо бачити чітку різницю між східними та західними європейськими державами, бо східні дуже добре відчули, що значить бути окупованими СРСР. Зараз їхня реакція на війну в Україні і готовність принести жертву інакша, аніж у західних країн. Думаю, тут, крім економіки, має бути щось інше, бо тут є не лише економічні інтереси, які керують думкою багатьох угорців чи німців. Проте це все зараз очищається, і дуже багато світла проливається на всі сфери життя, тому наші жертви недаремні.

Нам уже зараз треба замислюватися над тим, якими будуть напрямки думки Української держави, політики, економіки, культури тощо. Замислюватися над тим, що ми робитимемо з нашою повоєнною енергією, коли ми вийдемо з цієї війни, в яких напрямках керуватимемо Україною, хто буде нашими лідерами в той момент.

О. Михайло Димид та Іванка Крип'якевич-Димид під час поховання Артемія Димида

У нас є багато яскравих прикладів повоєнних країн, розвиток яких залежав від організації та зумовлював майбутній порядок: чи країна розвивалася, чи ізолювалася і врешті-решт ставала дуже бідною.

Європа боїться невизначеності та змін. Там звикли до схем, які зараз успішно валяться, натомість з’являються нові, і вони того бояться, бо тоді треба буде переосмислювати відносини, економіку, співвідношення сил тощо. Але варто сказати і те, що Європа дуже добре зреагувала в питанні захисту України. Раніше це здавалося немислимим. Є одностайність у захисті України та засудженні дій росії. Те, що там буде багато дискусій і суперечностей, це нормально, це історія ЄС. Але правда і те, що вони, зрештою, досягають консенсусу, який приводить до якихось дій. 

 

Сашко Монастирський, Роман Тищенко-Ламанський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав