ДЦП успіху і щастю не перепона. Історія львівського перекладача «Це для мене і хобі, і професія» Перекладацька робота – це для мене і хобі, і професія, і навіть, я би сказав, покликання. Я навчався на англійській філології і одразу знав, що буду перекладати, тільки тоді не знав ще, що саме перекладатиму. Я, чесно кажучи, чогось іншого робити не дуже й умію. Коли закінчив університет, то ще не мав роботи, наміри ще не дуже викристалізувалися. Саме тоді мама десь почула, що у видавництві «Свічадо» можна взяти на пробу якийсь текст. Мені не було чого втрачати, то вирішив спробувати. Взяв тоді у видавництві кілька невеликих текстів і переклав їх. І вже за кілька місяців мені зателефонували та запропонували книжку до перекладу. Фактично після того проблем із роботою у мене не виникало, бо попит на перекладачів є. У сімейній бібліотеці Маслюхів понад 2 тисячі книжок От так і склалося, що я вже 17 років перекладаю. У цій справі подобається, зокрема, те, що ти постійно натрапляєш на щось нове і фактично ціле життя вчишся. Тільки­-от недавно підрахував, що переклав уже 43 книжки: з них 7 – з італійської мови, решту – з англійської, а іноді взагалі незрозуміло з якої саме, бо за джерело могли правити вкупі латинський чи іспанський оригінал і англійський чи італійський переклад. Першою роботою була «Молитва жаби» – збірка духовних притч Ентоні де Мелло, які він збирав протягом усього життя серед різних народів. Здавна мріяв про переклад художньої літератури і от тепер щораз частіше її перекладаю. З останніх знакових для мене перекладів – «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті; саме з цієї книжки почалася моя співпраця з «Видавництвом Старого Лева». Також працюю перекладачем у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, перекладаю англійською історію львівських кам’яниць. Маю власний сайт, де можна більше прочитати про роботи. «Батьки допомагали не лише фізично» В університеті я навчався на заочному відділенні, тому особливих проблем у мене не виникало. Дуже допомагали батьки, бо тоді мені ще досить складно було ходити по місту самостійно. Тому вони мене забезпечували усіма книгами і навіть часом привозили додому викладачів, щоб я міг скласти іспити. Батьки допомагали не лише фізично. Саме завдяки їм я навчився не робити різниці між собою й іншими. І тепер я не бачу себе іншим – я є звичайна людина, живу звичайним життям. Весільні знимки двох поколінь: Андрія та Лесі та Андрієвих батьків Із майбутньою дружиною ми познайомилися через спільних друзів. Спочатку бачилися зрідка, у 2010-му почали ходити на каву, зустрічатися і через рік одружилися. Нині виховуємо доньку Анну-Марію. «Мені стала у пригоді моя природна впертість» У всіх людей є комплекси, але у мене їх свого часу було набагато більше. Мені було складно на людях: було таке враження, що от ніби шкірою відчуваєш погляди інших. Але мені вдалося це подолати. Допомогла природна впертість. Найважче було зламати якийсь внутрішній бар’єр і вийти, як я це називаю, «в місто». Десь до 15 років я більше сидів удома. У той час я, правда, перечитав купу книжок, що й позначилося потім на виборі шляху. Одна річ, коли ти десь виходиш із батьками, і зовсім інакша – коли ти сам. Я був упертий, і в цьому випадку це стало моєю перевагою. Хоча батьки інколи кажуть, що моя впертість їм дорого коштувала (ред. – усміхається). Словом, я почав їздити у громадському транспорті, ходити у кав’ярні та магазини і спілкуватися з людьми. Спочатку це було важко, але я адаптувався і вже нині почуваюся у місті, як риба у воді. Мені пощастило, що попри все я почав виходити у місто і відкривати для себе Львів ще до теперішнього напливу туристів, десь у середині 90-х років. Я завжди цікавився історією: любив, наприклад, узяти «Історичні проходи по Львові» Крип'якевича і гуляти так рідним містом. Мені подобається цілий Львів. Дуже люблю Вірменську церкву. Це взагалі одне із найкращих місць, де я був. «Для дітлахів, які сиділи переді мною, я став великою атракцією» Я завжди цікавився футболом і в якийсь момент вирішив подивитися футбол наживо. До того часу я вже трохи освоїв міський транспорт. Мені тоді було років 18. До стадіону дістався дуже навіть непогано, купив квиток. Але на кілька рядів нижче сидів гурт дітлахів, років по 9-10, і я став для них великою атракцією, футбол вони вже практично не дивилися, бо ж значно цікавіше було дивитися на мене... то було тяжко, направду. Коли повертався додому, то думав, що ніколи більше не піду на стадіон, бо був цим дуже виснажений. Але вдома відпочив, випив кави і зрозумів, що перейматися так через тих шибеників не варто. І тоді пішов ще раз, і ще раз, і ще… У результаті я відвідав близько 120 матчів. «Між Львовом і Римом не відчув різниці у пересуванні» Я навчився пристосовуватися до міської інфраструктури. У моїй ситуації це цілком логічна річ, якось мені вдається. Особисто я не маю особливих проблем, коли виходжу в місто. Інша річ, коли людина на візочку, це незмірно складніше. Я примудрявся якось впихатися навіть у ті перші маршрутки, переобладнані з вантажних фургонів, то тепер узагалі проблем нема. Був трохи у Римі і не відчув особливої різниці у плані пересування порівняно зі Львовом. Можливо, відіграє роль те, що обидва міста старі. У Римі трохи складніше хіба тому, що там багато сходів. Звичайній людині сходи не будуть великою завадою, а я маю трохи фобію перед ними. «Спілкуватися треба якомога більше» Не знаю, як так склалося, але друзів у мене доволі багато і переважно – коліжанки (ред. – усміхається). Дружина частенько жартує з цього приводу. Куди б не приходив працювати – «Свічадо», «Видавництво Старого Лева», Центр міської історії – незмінно знаходив там друзів. А якщо згадати ще про «Фейсбук», то це взагалі купа люду. Я завжди намагався вийти у відкритий простір і спілкуватися з усіма. Як на мене, то помилка – людям з інвалідністю замикатися в собі і не виходити зі звичного середовища. Бо чимдалі, тим важче потім вийти на інший психологічний рівень, не всі можуть перелаштуватися. Тому я вважаю, що спілкуватися потрібно з якомога більшою кількістю людей і якомога частіше. «Мрію перекласти книгу, яку ніхто й ніколи ще не перекладав» Хочу ще трохи помандрувати світом. Визначити, куди я не хотів би поїхати – то дуже складно, хіба кудись за Урал... і то там, мабуть, багато цікавого (ред. – усміхається). Мені пощастило на запрошення Папського Східного Інституту пожити два місяці в Римі – і це було щось. Коли я був маленький, мої батьки, думаю, навіть уявити собі не могли, що колись я зможу самостійно дістатися до Італії. Також досить поїздив Україною, зокрема – Кримом, доки він ще був наш. Сумуємо тепер трохи з дружиною за кримським морем – нам там було добре. Після того, як народилася донечка, більше тримаємося хати, але традицію подорожувати бодай маленькими містечками Галичини чи Закарпаття плануємо відновити вже незабаром. Також хотілося б перекласти щось таке, що ніхто й ніколи ще не перекладав... У мене здавна є думка перекласти книжку Марко Поло про його мандри на Сході, але поки що не можу для неї знайти видавця, а перекладати просто у шухляду не виходить – дуже багато поточної роботи. «Слухай, а в чому річ?» В Україні людей з інвалідністю часто не сприймають як рівних. Я теж стикався з таким ставленням, і хотілося відразу запитати: «Слухай, а в чому річ?». Мені здається, що на Заході проблеми на такому рівні не існує. У спілкуванні просто не треба робити різниці і шукати якісь відмінності. Це такі самі люди, як усі. І особливих секретів спілкування із тими, хто має вади здоров’я, немає – просто треба ставитися до них як до рівних. Спілкувалася Наталія Середюк Фото – Дарини Романець