Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга

2842 0
Як син музикантів вирішив бути художником, а став архітектором, і планував здобути другу освіту у Штутгарті, а став посадовцем.

У першій частині розмови з головним архітектором Львова Юліаном Чаплінським ішлося про те, чому в нашому місті кожне будівництво сприймається як скандал, чому львів’яни, на відміну від швейцарців, не шанують своїх видатних архітекторів, про те, як нове законодавство зв’язало міській владі руки у сфері будівництва, а також як розв’язати проблему браку місць у дитячих садках. Далі говоримо про найамбітніші плани перетворення Львова, візію міста за двадцять років, про рішення стати архітектором, бажання емігрувати та причини, з яких Юліан Чаплінський очолює управління архітектури та урбаністики Львівської міської ради.

Юліане, перед записом ми говорили про Пелчинський став. На якому етапі цей проект зараз?

Я не хочу нікого ламати через коліно чи щось нав’язувати. Мені залежить на тому, щоби повернути повагу до дощової води. Я це не придумав, а побачив, як це робиться на Заході, з якою любов’ю там ставляться до дощової води. Там поверхнева вода передовсім збагачує ландшафт міста, знижує влітку температуру на два градуси, створює екосистему і дає неймовірні можливості для рекреації. Я подивився, як Ляйпціг відкопав свою «Полтву», що мені в голові не вкладалося. Виявляється, що є аналогічне Львову за масштабом місто, подібною історією, де також закрили річку. А потім відкрили. Але там це була не ініціатива міста, а громадських організацій, які хотіли відновити ріку. Процес тривав двадцять п’ять років і коштував величезних грошей. До прикладу, відтинок приблизно такий, як від львівської опери до фонтану з Богородицею, коштує 25-30 млн євро.

Читайте також: «Воді треба дати простір»: навіщо у Львові хочуть відновити Пелчинський став. Візуалізація

Пілотний проект, який вже закінчується у кресленнях – не Пелчинський став, а Горіховий гай, де компанія РІЕЛ будує житловий комплекс. Девелопер хотів облагородити територію, тож я запропонував їм вернути воду в став, який мав об’єм 50 тисяч кубометрів, але обмілів наполовину. Для цього треба зібрати воду з частини дощоприймачів на Володимира Великого, всіх дахів і з  доріжок. В кінці ділянки буде типова очисна споруда і до ставу треба буде протягнути ще 250 метрів труби. 

Я розумів, що кидаю провокативну тему в ефір, що це викличе шквал критики, але про це заговорили люди.  В цьому й була моя мета – підняти обговорення проблеми. Я запропонував зробити експеримент – нічого поки що не будемо рити, а просто виведемо туди воду зі стадіону «Юність», з парку, просто наповнимо оту чашу фонтану, щоби люди повірили, що вона є. До кінця року гідрологічні вишукування будуть закінчені і ми побачимо, які об’єми набираємо.

Пелчинський став – це макропроект, який можна реалізувати по частинах. Як на мене, це еволюційний процес:  були часи, коли інженери хотіли підкорити природу, а тепер думають, як вписати об’єкти в природне довкілля. В Сеулі зрізали величезну естакаду і також деканалізували ріку, зробивши гарний парк.

Читайте також: Не лише Полтва. Львів міг би бути містом 400 озер

Коли проводили слухання про вулиці Вітовського і зачіпали тему Пелчинського ставу, то зробили хитро – розклеїли оголошення по під’їздах, щоби прийшли реальні мешканці вулиці, а не професійні громадяни.

Місцеві розповіли, що найбільшою проблемою на Вітовського є звукове забруднення: це просто пекло для мешканців, вони не можуть вікно відкрити. Тоді ж почали говорити й про повернення її рідної кривої на дорозі, бо це не зменшить прохідність, але дасть зменшення швидкості. Питання ставу постало трохи по-іншому: людей непокоїть те, ніхто його не буде обслуговувати і вода зацвіте. Ми розповіли, що хотіли би спроектувати каскадом ставки з рослинами, які очищують. На мою думку, парк культури  без ставу – нонсенс. Калабаня у Стрийському парку притягує всіх, хоча це болото, а не став. А Парк культури тому й такий недолюблений, порізаний історією на незрозумілі сегменти, без харизми. Я декларую, що це можливо. Якщо схочуть – ми це зробимо. Але якщо люди не захочуть і кістками ляжуть під трамвай, то ми це відкладемо на 10-15 років.

Читайте також: Швидкість, вібрація, вода. Що не так із вулицею Вітовського і як це пропонують змінити

Це та сама історія, що й тема бруківки на Бандери. Не було такого прецеденту в Україні, щоби 25 разів обговорювали проект вулиці.  Я справді цим процесом  насолоджуюся, хоча це часом дуже важко – мало того, що не дякують, то ще можуть дати по голові. Але для людей стало питання не цих острівців-поворотів, не велодоріжок чи чогось іншого, а саме бруківки. Люди вважають, що ми крадемо бруківку і відсилаємо в Німеччину…

Таке говорять?

Різне у коментарях пишуть. Наприклад, пишуть, що зрозуміли, чому Чаплінський весь час німців на ті наради кличе. Бо вони мають спільний бізнес – вивозять львівську бруківку і продають у Ляйпціґу. 

Вам не закидають, що Віктор Кудін підкуповує вас, щоб перемагати на всіх конкурсах?

Кудін – один із найпотужніших архітекторів сьогодення. Коли я відкрив конверт і побачив його пропозицію на конкурс проектів спорткомплексу на Сихові, то аж видихнув із полегшенням. Кудін – один із небагатьох архітекторів, що має досвід проектування спортивних об’єктів. Спортивна арена у Виставковому центрі в Києві – пам’ятка київського модернізму.

Читайте також: У Львові затвердили проект спорткомплексу на Сихові. Візуалізація

Останній раз я просив його: не бери участі у львівських конкурсах хоч рік-два, бо це вже непристойно виглядає. Але, коли йшлося про спорткомплекс, то за результатами таємного голосування перше місце набрало шістнадцять балів, а друге – вісім. Це нокаут. Те саме можна сказати про архів: були класні роботи, але він зміг вмістити архів у чотири тисячі квадратних метрів, а інші запропонували харизматичні проекти на шість-вісім тисяч… Це бюджетні гроші. Ми мусимо це враховувати.

Яким ви бачите Львів за двадцять років?

Це питання, яке залежить від всіх абсолютно львів’ян. На це глобально впливають дві речі. Перше – це незрозуміла економічна модель міста чи країни. Від цього дуже багато залежить. Грубо кажучи, коли я прийшов на посаду в 2015 році, бюджет був один, наступного року Київ третину забрав назад і ми дуже це відчули. Що буде завтра?  Може, Київ знову зробить Львів збитковим і взагалі не можна буде говорити про якісь міські перетворення.

Друга річ – коли малювали Генплан, то ні автор, ні більшість львів’ян не знали слова «айтішник». А зараз це 15 тисяч з 750 тисяч жителів, які  створюють 12-13 відсотків доходу бюджету міста. Тоді, може, нам треба будувати не заводи, а університети, якусь Кремнієву долину? Поки що це якось органічно відбувається: виходить Український католицький університет, починає з теології, продовжує журналістикою, продовжує бізнес-школою і ІТ. Не виключаю, що за двадцять років там викладатимуть урбаністику.

Читайте також: Яким буде ІТ Парк у Львові: оголосили перших резидентів. Візуалізація

Тому я пропоную створити інтегровану концепцію розвитку міста, яка формує основні правила, а не бізнес-моделі. Це, наприклад, 13 абсолютно доступних пунктів Усі мають цим настільки проникнутися,  щоби розуміти, що коли приходить  новий мер чи нова адміністрація, вони вже мають план і не мусять придумати нові програми.

Генплан має бути соціальним договором, а не просто думками видатних містобудівельників. У нас у генплані є намальована, наприклад, хордова магістраль, яка зі Стрийської біля УКУ заходить у тунель там, де починається вулиця Франка, вискакує на Мечникова біля кладовища, потім знову йде в тунель, проходить через усю гору Знесіння і виходить на вулицю Богдана Хмельницького, на кільце, яке і так стоїть в заторах. Щоб це втілити, потрібні десятки мільярдів євро. І все для того, щоби виїхати на кільце Хмельницького-Липинського і лише посилити там транспортний колапс. І ми кажемо: нам це не потрібно. Давайте побудуємо на ці гроші 20 шкіл, 30 садків, розвинемо інший транспортний хаб.

Я казав німецьким урбаністам: «Слухайте, те, про що ви розповідаєте, коштує величезні гроші, ми не можемо собі цього дозволити. Ми – не Німеччина». А вони відповідають: «А з чого ти взяв, що у нас завжди були гроші? Ми після війни були на попелищі взагалі. У нас шансів не було». І кажуть, що коли заходить капітал (а він рано чи пізно заходить), йому потрібен план до втілення, напрямок руху. Тому планувати слід навіть найфантастичніші ідеї, на які потрібно сто бюджетів міста.

Я уявляю місто, в першу чергу, партисипативним. Якщо громада навчиться між собою не гризтися, не обпльовувати, не ображати одне одного, а говорити і вміти формулювати запит, тоді в нас є шанси бути Європою і дуже міцним суспільством, яке неможливо розхитати. Люди, які мають базові цінності, розуміють, що дерево – це наша цінність, вода – це наша цінність, правильне сортування сміття – це цінність, і це теж урбанізм. Випустити дитину безпечно в двір, щоби її не збила машина, – це теж цінність і це теж урбаністика. І ми мусимо вчитися командно грати. Бо люди думають: прийшов Ющенко, зараз порядок наведе. Не навів. Тоді оцей прийшов – наведе. Знову нема. Ну, то треба Бандеру – він прийде, порядок наведе. Постійне створення ікон і швидке розчарування в них.

Це насправді банальна ювенальна поведінка, незрілість ще суспільства.

Так. І тому я хочу побачити втілення міського архіву і спорткомплексу на Сихові. Щоб ви розуміли, я проектував із Стефаном Бенішем Центр Шептицького шість років. Це не так мало. А скільки потрібно часу, щоб зробити спорткомплекс так само якісно, як Центр Шептицького? Це залежить і від влади, і від бюджету, і від депутатів – є дуже багато факторів.

Читайте також: «Неможливе стало реальністю». Фоторепортаж із відкриття Центру Шептицького

Але те, що атракції на Сихові бракує, як на мене, очевидно. Нам потрібно знищити поняття «спальний район». Люди мають там і працювати, і жити, і відпочивати, і вчитися.

Та не тільки Сихів – Рясне, наприклад, і того не має.

Рясне – то взагалі страшний, недолюблений і дуже збідований анклав. Вони фактично відділені історією. Їх побудували як анклав для заводу, а коли заводи рухнули, сенс життя закінчився. Це дуже страшно. І, як на мене, це ще одна наша мета: вдихнути туди життя і харизму, створити підцентр, щоб ті люди не почувались відрізаними і нікому не потрібними. Якби була якась медіатека – такий самий Центр Шептицького, щоби люди розуміли, що тусити краще в бібліотеці, медіатеці, ніж купити пива в «Сільпо», постояти на площі, покурити, випити пиво і піти додому. Бо ж нема альтернативи ніякої. Хоча потенційно там не є надвисока щільність, збоку ліс і прекрасні можливості для розвитку. Потрібне бажання громади, політична волі і гроші. Але в будь-якому випадку я вірю, що ми зможемо це спланувати.

Читайте також: (Не)забуте Богом Рясне. Репортаж із найвіддаленішого закутка Львова

Чому ви стали архітектором? Що вас спонукало?

Це була велика випадковість. Бо я вчився у 9-10 класі у фізико-математичному ліцеї на хіміко-біологічному профілі. І в 10 класі поїхав на свята – чи на Великдень, чи на Різдво до своєї родини. Мій двоюрідний брат вступив у коледж Труша, я побачив його роботи  і усвідомив, що хочу бути художником. Я чітко зрозумів що не хочу бути ні біологом, ні хіміком, ні фізиком, ні математиком. І  почав готуватися до вступу в Труша. Не вступив: забракло одного чи двох балів. Але вертатися в царину фізики й математики не захотів. У нашому будинку на Новаківського мав майстерню один скульптор, який порадив батькові, щоб я вступив на кафедру дизайну в Політехніці.

Я почав ходити на курси дизайну, звернувся до репетитора, а він запитав, чому я вступаю на дизайн. Я кажу: хотів бути художником. А він питається жартома: ти знаєш, яка доля художників? На «Вернісажі» стоять у мороз і картини продають. Ну, відповідаю, як буду поганим художником, то, може, й буду стояти. А як буду кращим, то, може, буду продавати в галереях. А він так жорстко каже: «Не грай вар’ята, перенеси заяву на архітектуру. Тобі не завадить бути художником, але завжди шматок хліба заробиш, бо буде робота». Я тим перейнявся і переніс заяву. Довелося вчитися креслити та згадувати математику, але я вступив на архітектуру. Вчився за інерцією, й тільки на другому курсі, коли пішов працювати в одну з львівських компаній, це усвідомлення почало приходити. І десь вже після третього курсу я чітко зрозумів, що мені пасує бути архітектором. 

Ви жили на Новаківського. Це чудове місце, прекрасна архітектура різних стилів. Коли ви йдете Львовом повз будинки роботи Захаревича, Левинського і десятків інших видатних архітекторів, відповідальність не тисне?

Звичайно, що тисне. Але насправді на епосі Левинського не закінчується Львів. Як не дивно, я народився в будинку Яна Баґенського, професора-поляка, який насправді був страшним українофобом і навіть шовіністом,  хоча прекрасним архітектором і фахівцем. Львівська Політехніка завдячує йому збереження факультету архітектури.  

Величезна спадщина польського функціоналізму і єврейських архітекторів – того ж  Фердинанда Каслера. Один архітектор у двох різних стилях зробив два найскандальніші об’єкти, які врізалися в панораму міста, але ми до них вже звикли і зрозуміли, що, як кажуть, «дело мастера боится». І, будьмо відверті, є прекрасні речі й радянського періоду. Просто вони, може, не в тих матеріалах, не так якісно робилися. Той самий автовокзал на Стрийській – якби причесати, забрати рекламу з нього, це була б дуже класна пам’ятка сучасної архітектури. Готель «Дністер». Пам’яткоохоронці вважають, що він втручається у сприйняття церкви Юра. Та мені здається, що це не так. Ми сприймаємо церкву нормально, ми й так її бачимо. Коли готель уже стоїть, я не вірю, що його доцільно розбирати. Це представник свого часу. Ясно, що мусимо визнавати й помилки, щоб їх уникати, але ображатися на минуле і засуджувати його архітектуру, як на мене, це марна трата часу.

Чому ви прийняли пропозицію стати головним архітектором? Ви були успішним архітектором, який мав практику, мав замовлення, ви могли себе реалізувати в багатьох речах. Це амбіції умовного сучасного Гохберґера сформувати Львів по-іншому? Просто бажання змінити що-небудь?

Це не були амбіції. Радше випадок, а оскільки нічого випадкового не буває, то просто доля. Я збирався емігрувати до Штутгарта і працювати в бюро Беніша. Під час співпраці над Центром Шептицького я побачив, що там набагато більше можливостей реалізовувати хорошу, якісну архітектуру, і відчував, що в мене просто трошки не та освіта. Я відчував, що для того, щоби бути таким, як Беніш, треба вчитися там, де вчився він. Я взяв собі за мету здобути ще одну освіту у Штутгарті, поєднуючи можливість роботи в бюро і навчання. Та невдовзі ми зустрілися з міським головою, і він сказав: «спробуй». Я погодився три місяці бути виконувачем обов’язків. Він відчував, що йде страшне зростання, будівельний бум, він не може дати собі ради, й потребував свіжого порадника. Коли я побачив усі пласти суспільства, з якими працює міська рада, то зрозумів, що я жив просто у вакуумі. Я жив серед архітекторів, серед музикантів (бо мої батьки і брат музиканти, багато моїх друзів у тих колах), спілкувався  з освіченими людьми, багатими замовниками. А тоді побачив, як є насправді.

Та часу відступати не було. Оголосили конкурс, але на нього ніхто не подався. Й не дивно: був такий час – розстрільний: час зміни суспільства. Претензії, звинувачення, обпльовування, прокльони в інтернеті… На це не кожен погодиться.

Я не збираюсь бути головним архітектором постійно, бо це дуже виснажує. Але те, на що я можу вплинути, зараз сприймаю я ту саму другу освіту, якої не отримав у Штутгарті. Мене оточила маса колег із Німеччини, Австрії, Нідерландів. Архітекторів, урбаністів, грамотних людей. Моя мета – не лишити інший Львів, а впровадити культуру містобудівельних рад, конкурсів і правильних урбаністичних дискусій. Щоб система працювала далі, попри те, хто буде на цій посаді. Що ж до архітектури, то у Львові будуються сотні чи тисячі об’єктів, і я не можу за всі відповідати. Мені не соромно за свої – будинок на Драгоманова, будівлю SoftServe чи Центр Шептицького. Те, що роблять інші – на їхній совісті.

Читайте також: Двір, де хочеться гуляти. Компанія «Ваш дім» відкрила безпечне подвір’я без автомобілів

Мушу також згадати про неймовірний урбаністичний успіх – нові житлові комплекси «Місто трав» і «Пасічний» із подвір’ями без машин. За високою щільністю населення там немає автомобілів. Це питання безпеки: десь на Науковій люди бояться випустити дитину надвір, а тут вона може спокійно гуляти. Тут є тихі зони, де можуть посидіти мами з візочками. Це початок довгого шляху, яким має піти вся країна – не тільки Львів. У цьому величезна заслуга наших німецьких колег, які принесли нам цей урбанізм на блюдечку, діляться з нами досвідом. Цивілізаційно двори без машин важливіші за той самий Пелчинський став – це один із форматів зміцнення громадянського суспільства та зміни наших цінностей.

Тарас Базюк

Фото Анастасії Гаврішової

Люди Твого Міста