Кандидатка архітектури, доцентка кафедри дизайну та основ архітектури Тетяна Казанцева під час авторської екскурсії старовинною фабрикою розповіла про історію кахлярні та автентичні цікавинки, які досі можна побачити на її території.

У Львові від XIV і до XX століття існувало близько півтисячі цегелень. У XIX столітті, коли Львів стає столицею Австро-Угорської провінції – Галичини, місто стає автономним і починає активно розбудовуватись. Тоді всі цегельні підприємства беруть ініціативу у свої руки. І цю дільницю, яка називалась тоді Софіївка, купує підприємець Берл Нойвонер, який розробляє тут цегельню. Він так любить свою справу, що навіть жив на фабриці.

Цікавим є той факт, що раніше по сучасній вулиці Стуса протікала ріка. Тож глину з гір перевозили через кладки.

На той час на вулиці Снопківській були десятки цегелень, які були конкурентами. Це був позитивний момент, оскільки вони змагалися і від цього підвищувалась якість цегли.

Берл Нойвонер мав дочку, яка вийшла заміж за Філіпа Вальдмана. Це був відомий фабрикант і племінник власника великої цегельні Іогана Менкеса. Берл Нойвонер володів ділянкою землі, на якій була розташована кахлярня відомих у Львові фабрикантів «Кубін, Бріх і Коженьовський», він був з ними у спілці.

З часом ця велика кахлярня перейшла у власність Берлу Нойвонеру і тут утворився дуже великий концерн. Це був 1908 рік. Тоді у газетах вийшло повідомлення про створення фабрики Філіпа Вальдмана та Берла Нойвонера.

Згодом Філіп Вальдман побудував велику будівлю теперішньої кахлевої фабрики на вулиці Стуса. Це спочатку були склади. Фасад прикрасили кахлем, який вони виробляли.

До слова, на фабриці можна і зараз побачити кахлі Левинського та Філіпа Вальдмана або зразки з фабрики «Кубін, Бріх і Коженьовський».

«У 2007 році моїм батькам за кахлярню пропонували від 10 до 12 млн доларів. Але коли вони чули, що тут тоді побудують житлові будинки, вони на це не погоджувались. Тут насправді така енергетика специфічна, хотілось б це все зберегти. Ми з братом теж б не продали фабрику. В нас на меті зараз створення історико-культурного центру. Хочемо відкрити школу Оксани Чепурної, щоб вона не одну людину навчила своїм секретам», – розповідає власник кахельної фабрики Тарас Чепурний.

Теперішні власники кахельної фабрики постійно борються з рейдерами, які хочуть отримати ділянку і побудувати тут черговий житловий комплекс. Фінансування зовнішнього немає, та й замовників стало менше через карантин.

«Ми заробляємо своєю працею, щоб зберегти цю пам’ятку архітектури. Ми робимо непомітні роботи, але помітно одне – кахлярня стоїть. В нас в планах – заміна даху. Ця фабрика потрібна для Львова та історії», – каже Оксана Чепурна, директорка підприємства.

Пані Оксана почала лити кахель у 80-х роках. Вона одна із перших, яка розпочала такий бізнес.

Тут досі є гасова старовинна пічка – як експонат. А на виробництві вже перейшли на електричні печі. Також на кахлярні можна побачити і старовинний прес, який датується 1904 роком. Він унікальний і надзвичайно міцний, тому працює досі. Його використовують і сьогодні, щоб сформувати кахель для шамоту. Шамот – це кахель, який робиться з метою подрібнення і згодом додавання його у масу для фінального виробу, аби потім виріб був відповідний за міцністю і витримував високу температуру.

Незважаючи на занепад деяких приміщень, стара кахлярня дійсно дуже затишна і тут на кожному кроці зчитується історія та особлива автентична атмосфера. І найцікавіше, що цій фабриці вдалося пережити різноманітні часи, вижити і не змінити напрям діяльності.

Сьогодні компанія «Окс», якій належить старовинний комплекс, своїми руками за невеликої кількості працівників продовжує давню традицію Львова та виготовляє розмаїтий кахель для пічок та камінів. І окрім цього, намагається зберегти дух самої старої фабрики і врятувати її для історії.

Анна Чистякова

Фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав