Фото: Львівська політехніка

Фото: Львівська політехніка

Таємниці підземних переходів Львівської політехніки

13352 0
Якою є історія будівництва підземних переходів Львівської політехніки, що можуть слугувати укриттям, скільки людей може перебувати в них одночасно і чи безпечно там ховатись у випадку обстрілів чи навіть ядерної загрози, редакція Tvoemisto.tv запитала завідувача кафедри архітектурного проєктування та інженерії професора Ігоря Гнеся.

Для чого потрібні підземні переходи

Підземні переходи, які поєднують головний корпус (вул. Бандери, 12), 2-ий (вул. Карпінського, 6) і 4-ий (вул. Митрополита Андрея, 5) навчальні корпуси та їдальню Нацуніверситету «Львівська політехніка», почали відновлювати за три дні до початку повномасштабного російського вторгнення. Це система площею близько 1200 метрів квадратних і протяжністю понад 300 метрів. Переходи збудували в 1970-их роках у розпал холодної війни. І під час російсько-української війни вони знову стали актуальні. 
 
 
Приходимо в Політехніку, щоби більше дізнатися про їхню історію і теперішнє використання. Головний корпус університету та його інтер’єр у стилі неокласицизму спроєктував Юліан Захарієвич. В 1873 році проєкт був затверджений, а в жовтні 1877-го спорудження будівлі завершили. В ній досі відчувається атмосфера віденських кав’ярень, тільки замість гуркоту давніх тамтешніх трамваїв чути дзеленчання сучасних львівських, які проїжджають неподалік. 
 
Сходами з пісковику та граніту піднімаємося до кабінету професора Ігоря Гнеся, який займається підземними переходами. Нас зустрічає завідувач кафедри архітектурного проєктування та інженерії – чоловік із розкішними сивими вусами.
 
Ігор Гнесь очолює цю кафедру майже 30 років, спроєктував гуртожитки і їдальню університету, спорткомплекс «Спартак», «Романтик» та величезну кількість житлових будинків у Львові. 
 
 
Професор розповідає, що підземні ходи використовували завжди: «У часи палеоліту люди ховалися в печерах і через таємні ходи йшли до джерела або використовували їх як шляхи відступу. У середньовічних замках підземними ходами користувалися, щоби перейти до сусіднього замку. В деяких вони збереглися, і сучасні європейці згадують, як бігали ними дітьми, а зараз їх використовують як переходи між станціями метро».
 
Ігор Гнесь каже, що у Львові підземні переходи між виробничими цехами і їдальнею збереглися на заводі «Електрон», що на вулиці О. Степанівни. Що й не дивно, адже, як правило, стратегічні об’єкти завжди мали їх на випадок війни, як-от «Азовсталь».
 
Як будували переходи Львівської політехніки
Ідея спорудження підземних переходів з’явилася на початку 1970-их років. Її втіленням зайнялося студентське проєктно-конструкторське бюро, яке спланувало й левову частку баз відпочинку в Карпатах та в Криму. Їх будівництво тривало ще тоді, коли Ігор Гнесь навчався в університеті.
 
 
Ініціатором цієї ідеї був проректор університету з будівництва Станіслав Жирновий, який знав, як працює радянська система, і вчасно подавав цікаві проєкти в міністерство.
«Він міг у Києві вирішити будь-яке питання. Політехніка так розбудувалася завдяки йому. Він мав хитру тактику: переконував тодішнього ректора Гаврилюка замовити проєкт у студентському СПКБ. Під кінець року в міністерстві виникала паніка, бо не могли освоїти купу коштів, за це в Кабміні «виписували». І в цей момент Жирновий підсовував готовий проєкт, казав, що треба і скільки, і радянські бюрократи охоче його брали, ледь не аплодуючи, бо він вирішував їхні проблеми. Так починалося будівництво. Переходи ці запрацювали в 1975 році і виглядали точнісінько як у метро. Природний камінь – габро, травертин, мармур – виблискував при світлі люстр. Ще студентом я користувався цими переходами, бо то було дуже зручно: можна було пройти в будь-який корпус, бібліотеку чи їдальню швидко та за будь-якої погоди. Щоправда, дуже шкода було гардеробниць, котрі інколи могли до ночі стерегти єдине пальто забудька, який не пам’ятав, куди саме його здав», – розповідає професор. 
 

Бомбосховище чи халтура?

І хоч переходи ці проєктували як потужні укриття цивільної оборони, будували їх не надто сумлінно. «Частину зробили дуже якісно, але потім почали халтурити: чи будівельники змінилися, чи що. Початок переходу, який робили вздовж 4-го навчального корпусу, є справжнім бомбосховищем, яке може витримати навіть пряме потрапляння бомби. Там монолітне перекриття на 400 міліметрів, над ним півметровий шар піску, відтак ще одна демпферна бетонна плита, яка має прийняти на себе удар, потім ґрунт, – пояснює Ігор Гнесь. – Але з часом для будівництва переходів замість монолітних почали використовувати круглопустотні плити, як у житлових будинках, шви робили неякісними. Наприкінці 1980-их деякими переходами вже не можна було користуватися, в них утворювалися калюжі, могла закоротити електропроводка, тому їх закрили. Проте залишилися два потужні укриття для керівництва університету, в які також можна було потрапити з переходів».
 
 
План підземних переходів
 
Реставрувати підземні переходи вирішили два роки тому. Тоді колеги попросили Ігоря Гнеся оновити там інтер’єри.
«Таке рішення ухвалили ще до повномасштабного вторгнення. Зайнявся цим Богдан Леонович Назаревич – великий спеціаліст із гідроізоляції, чи не найкращий з тих, кого я знаю. В будинку, який стоїть посеред болота, може зробити так, щоб у підвалі було сухо. Це, звісно коштує чимало, але є технології, які дозволяють це зробити, – пояснює співрозмовник. – Багато що переробляли, у тому числі гідроізоляцію переходів. Тепер там сухо. Очолювану мною кафедру теж долучили до проєктування інтер’єрів. Зауважу, що в Україні немає жодної такої кафедри, де працювало б стільки архітекторів – кандидатів і докторів наук, які проєктують житло». 
 
 
Ігор Гнесь охоче розповідає про генерацію архітекторів, інженерів та конструкторів, які займалися мережею підземних переходів: «Найбільше їх спроєктував Михайло Федик і конструктор Григорій Петрович Шевчук, з яким я співпрацював 40 років. Долучалися до цієї справи й Іван Петришин, Віктор Кравцов, Роман Гром – когорта архітекторів-практиків, які вчили нас».
 
Попри старше покоління, професор згадує і відомих сучасних архітекторів, які закінчили Львівську політехніку: «Юліан Чаплінський – викладач нашої кафедри. Коли він пішов у міністерство, на його місце прийшов головний архітектор Львова Антон Коломєйцев, який теж викладає у нас. Ще були Швець, Чамара та інші».
 

Скільки треба для цілковитого відновлення й модернізації

У скільки обійшлося будівництво цих підземних переходів, сказати не може ніхто. А якби й була конкретна сума, то на наші теперішні гроші перевести її складно. Визначити приблизну вартість можна хіба що за аналогією. «Якби зараз так будували, то витратили б як на спорудження підземного паркінгу – 800 доларів за квадратний метр. Мороки при проєктуванні таких споруд більше, аніж при наземних. Треба робити потужну вентиляцію, системи димовідведення, пожежогасіння, сигналізацію і багато іншого. Це недешеве задоволення. Але оскільки саму споруду вже маємо, то можемо потихеньку все доробляти», – вважає Ігор Гнесь. 
 
 
Візуалізація майбутньої зони відпочинку під вестибюлем навчального корпусу № 2
 
Спускаємося сходами в підземний перехід, який дійсно нагадує станцію метро «Майдан Незалежності». Окрім красивого фоє, бачимо лише білі стіни, але плани щодо цих приміщень у архітекторів, можна сказати, наполеонівські: «Використовуватимемо перехід, щоби перебігти з одного місця в друге. Маємо плани проводити тут студентські виставки робіт. Тут великі холи, в яких варто поставити автомати для снеків, облаштувати кав’ярню, щоби можна було відпочивати і працювати», – каже професор. 
 

 

Візуалізація фрагменту коридору в підвалі головного корпусу

Наскільки надійне це укриття

Зараз робота в переходах кипить. Ігор Гнесь розповідає, що в університеті готувалися до офлайн-навчання, тож підземки розчистили. Але потім вирішили проводити очне навчання тільки для студентів першого курсу. «Там одночасно запросто можуть сховатися студенти й викладачі всіх наших корпусів. Але мені важко уявити, як вони будуть збігатися в укриття. Може, раз чи два спустяться, а потім їм набридне. Тому ми не ризикнули переводити всіх на очне навчання», – пояснює співрозмовник.
 
 
І поки ми ходимо підземними коридорами, Ігор Гнесь розповідає, що тут можна перечекати навіть ядерне бомбардування: «Тут є вентиляція, туалети, умивальники – все для тривалого перебування. Ці стіни захистять від уламків конструкцій і снарядів. А наземні монолітні конструкції витримають навіть влучання ракет. Та й виходів достатньо, щоби вибратися за потреби. У випадку ядерного бомбардування в його епіцентрі всі загинуть, але радіація має обмежений радіус дії. І ті,що тут переховуватимуться, можуть пережити радіаційне забруднення. Наші укриття цілком можна використовувати для цього, тільки треба подбати про фільтровентиляційні установки, які очищають повітря від забруднення радіоактивним пилом і подають чисте повітря».
 
 
Виходимо нагору, до модернового навчального корпусу з бетону та сталі. У 1970-их він був вершиною архітектурної думки. Зараз багато хто може ганити радянську модерну архітектуру, але це фантастична робота величезної кількості фахівців, і за неї варто дякувати. Результат їхніх зусиль абсолютно реальний і потребує нового осмислення. 
 
Роман Тищенко-Ламанський
Фото: Іван Станіславський
 
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
 

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!