Про одного активіста єврейської громади Львова, який прагне врятувати останні історичні надбання

Білоруси та сирійці, греки-понтійці, ерзя, індійці, поляки, роми, кримські татари, вірмени та євреї – це лише невеликий перелік тих народів, які творять львівську спільноту. Хтось проживав тут століттями, а хтось опинився майже випадково – втікаючи від війни чи переслідувань. У спільному проєкті Школи журналістики та комунікацій УКУ та медіа-хабу «Твоє місто» «Львів. Мозаїка» ми прагнемо дослідити етнічний ландшафт нашого міста. У десяти репортажах студенти Школи журналістики та комунікацій УКУ розповідають про історії людей різних національностей та культурну мозаїку Львова.

Заходимо в малопомітну будівлю в центрі Львова. Вулиця Вугільна, 3. Виразною її роблять хіба лише круглі вікна з зірчастим візерунком. Фасад зовні вигорілий, стіни всередині знищені – споруда занепала. Переступаємо поріг і бачимо високі стелі, очі сліпить світло – перед нами відкриваються численні просторі кімнати, запорошені ремонтним пилом. Де-не-де лежить споряддя майстрів.

Це — синагога, збудована 1844 року. Її називали «Янкель Янцер Шуль». Саме тут хасиди нової течії хідушим відкрили релігійну школу для хлопчиків Талмуд-Тору. Вона пережила листопадовий погром 1918 року й навіть німецьку окупацію – у 1941-1944 роках приміщення використовували як склад. 

– Це хасидська синагога, – пояснює нам ставний чорноволосий чоловік в окулярах. Його звати Олександр Назар, він керує волонтерським центром Всеукраїнського благодійного єврейського фонду «Хесед Ар’є». Назва фонду означає «милосердя у Львові», адже «хесед» з івриту – милосердя, «ар’є» – «лев».

– Отут, у глухій стіні, – показує рукою Олександр, – куди потрапляє світло з усіх вікон, був Арон Га-кодеш – місце у молитовному залі, де зберігалися сувої Тори.

Синагога «на Вугільній», як її часто називають, – є однією з небагатьох уцілілих пам’яток, через яку можна розповісти єврейську історію Львова. Олександр Назар разом з іншими учасниками організації «Хесед Ар’є» та «Львівського товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема», вже понад 10 років займається збереженням їхньої культурної спадщини. 

Синагога «Янкель Янцер Шуль» всередині

Клаптик великого міста

Посередині просторої молитовної зали синагоги стоять чотири скляні коробки, накриті цупкою тканиною. Акуратно й повільно Олександр знімає кожну з них, і перед нами відкриваються мініреконструкції найвідоміших львівських синагог, які не збереглися до наших часів. 

Олександр у найменших деталях розповідає нам про побудову синагог і різницю між ними. Усі мініреконструкції виконані так, ніби майстер бачив ті синагоги, тому легко зміг відтворити. Кольорова гама юдейських храмів настільки різноманітна, що якби вони зараз прикрашали урбаністичний Львів, то були б, напевно, одними з найтуристичніших точок. 

Для єврейської громади синагога є місцем молитви й зібрання. Громада могла там вирішувати всі свої проблеми та навіть чинити суд, якщо конфлікт виникав у межах спільноти. Окрім цього, синагога була місцем навчання. 

Волонтери розуміють, що єврейська історична спадщина безпосередньо вплинула на формування сучасного Львова, тому для них важливо зберегти цей клаптик ковдри великого міста.

Активісти не лише дбають про відновлення синагог у Львові, містах і селищах Західної України, а й самотужки шукають матеріальну підтримку для дрібних реставрацій. Також допомагають літнім людям з громади, які потребують підтримки. Особливо в період карантину.

Макети синагог

Пам’ятати

Товариство імені Шолом-Алейхема у Львові спільно з іншими активістами заснував дідусь Олександра Назара, знаний публіцист і дослідник Борис Дорфман. Про нього можна прочитати десятки статей чи навіть переглянути документальний фільм - це людина-легенда, яка своєю життєвою місією обрала відновлення єврейської культури.  

Організацію зареєстрували 1988 року, вже перед розвалом Радянського Союзу, коли дихати стало вільніше. Місцем зустрічі стала та ж синагога «Янкель Янцер Шуль», у якій ми зараз стоїмо. 

Олександр Назар з дідусем

За кількасот метрів від неї за нацистської окупації починалося Львівське гетто — одне з найбільших на території колишнього СРСР. За словами істориків, на його територію переселили понад 136 тисяч людей. Врятуватися вдалося лише близько 300 євреям. 

– Найбільше від Голокосту постраждала родина мого дідуся, Бориса Дорфмана, – розповідає свою історію Олександр. 

– Майже всі загинули в Бессарабії. На фотографії, яку я зберігаю, видно мого прадідуся й прабабусю, які стоять разом з десятками інших людей. З тих п’ятдесяти вижити вдалося лише сімом.

Олександр має спеціальний блокнот, у який самотужки записує спогади родичів про Голокост. Каже, про ті події важливо пам’ятати, адже історія циклічна і пам’ять допомагає не повторити такого винищення і знущання з людей.

1943 року лише в одному львівському гетто та Янівському концтаборі знищили 250 тисяч євреїв. 

– Людина від тварини відрізняється лише тим, що жорстокіша, – каже Олександр.

Юдейське навчання

Про відновлення єврейської культури та пам’яті дбала й Олександрова бабуся,  Бетя Речістер. 1989 року вона заснувала недільну єврейську школу, яка також працювала на території синагоги Янкель Янцер Шуль.

Там вчився й Олександр. У школі викладали іврит та історію єврейського народу, а також музику, малювання, інформатику. Основна ідея школи полягала в тому, щоб готувати дітей до релігійних свят. Наприклад, коли наступало важливе юдейське свято Песах, яким згадують Вихід з Єгипту, то всі готувались до нього. Вчили вірші, співали, робили театральні сценки. 

Принцип юдейського навчання полягає у тому, що групи по п’ятеро учнів читають Тору, а тоді її обговорюють. Кожен розповідає про те, як зрозумів прочитане, згодом отримує коментарі, над якими всі спільно дискутують та розмірковують. 

Олександр з братом

Недільна єврейська школа у Львові пропрацювала 14 років, і там навчалось понад двісті учнів. Втім, через брак коштів її довелося закрити. 

Закінчивши школу у Львові, Олександр вступив у Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, де закінчив фармацевтичний факультет і згодом працював в аптеці у Львові. 

Олександр з братом навчалися також і в Ізраїлі. Там жив бабусин брат, який дуже хотів перетягнути до себе хлопців. У 1996-1997 роках  вони відвідували релігійну школу в поселенні Кфар Хабаді неподалік Тель-Авіву. Брати жили й навчалися в інтернаті разом з іншими дітьми з усієї України. 

Навчання йшло у контексті релігії, і саме поселення, де вони мешкали, було консервативним. По трьох місяцях перебування у школі, закінчивши навчання, хлопці повернулись додому.

Олександр з братом і мамою

Олександр каже, йому все ж ближче світське навчання.

– Перебування в ізраїльській школі підвело мене до думки, що не можна в XXI столітті жити так, як у XIX, – розмірковує Олександр про релігійний консерватизм. – Звісно, ізраїльтяни мають на це право. Я вважаю, що людина має право на все, доки не претендує на права інших. 

2011 року брат Олександра таки виїхав в Ізраїль і живе там зі своєю сім’єю. Олександр натомість почувається комфортно у Львові: 

– Мене тут знають, а в Ізраїлі треба було б починати усе з нуля. Мені подобається у Львові. Тут я маю близьких, рідних, друзів, знайомих. 

Та й волонтерством займається недарма.

Діяти вже

2014 року Олександрові запропонували роботу в єврейській громаді.

Олександр залишився працювати у Львові, і з грудня 2010 року очолює «Львівське товариство єврейської культури імені Шолом-Алейхема».

Він разом з волонтерами їздить різними містами та селами України задля відновлення синагог, а також упорядковує єврейські кладовища. Волонтери вже побували у Самборі, Добромилі, Бродах, Трускавці, Бориславі. 

Схоже, зацікавлених у збереженні єврейської спадщини вкрай мало. В Самборі лишилося всього троє євреїв. Синагогу переробили в приміщення з клубом на першому поверсі та спортзалом на другому. Здебільшого жителі міста не знають, що там колись була синагога.

Стара синагога у Самборі

У Львові ситуація трохи краща. Хоча якщо за переписом населення у 1979 році тут жили 18 тисяч євреїв, то у 2001 році - всього 2 тисячі. 

За підрахунками Олександра Назара, зараз у Львові живе всього півтори тисячі євреїв. Втім, вони теж поступово переїжджають в інші країни. 

До Другої світової війни у Львові було близько 540 синагог та сотня молитовних кімнат-божниць. Про це йдеться у книжці, виданій Львівським товариством єврейської культури імені Шолом-Алейхема 2021 року. Зараз у Львові діє лише одна синагога – на вулиці Братів Міхновських. 

На питання, чи потрібна ще одна синагога у Львові, Олександр відповідає: 

– У цьому немає потреби, бо навіть ту, що є, відвідує не так багато людей. Тенденція така, що люди виїжджають за кордон, тож кількість євреїв буде тільки меншати. 

Утім, на його думку, важливо зберігати не лише релігійні місця, а й ті, що відкриють для нас єврейську історію та культуру. Бо кожне з них може розповісти щось про минуле. Не варто чекати, поки якась пам’ятка розвалиться, бо разом з нею зникне і пам’ять. 

Синагога «на Вугільній» – одна з небагатьох, які збереглися після нацистської окупації. Коли німецькі війська відступили й прийшла Червона Армія, тут зробили спортзал поліграфічного інституту. Якби не це, її б також знищили. 

На початку 1990-х будівлю передали Львівському товариству єврейської культури, однак серйозних кроків для відновлення синагоги зроблено не було. Тож вона почала ще більше занепадати. У серпні 2009 року під час сильного буревію зірвало частину даху, а охочих його відновити не знайшлося.  

– Ми вирішили, що треба діяти і шукати можливості самим, – розповідає Олександр. 

І зізнається, що буває непросто, бо на перешкоді стоїть пострадянська бюрократія в інстанціях. – Я часто стикаюся з бюрократичними проблемами щодо  документів збереження  єврейських синагог на Львівщині. 

Зараз активісти Товариства імені Шолом-Алейхема шукають можливості відновити дах і у болехівській синагозі. Кажуть, ця  проблема – нагальна. Скажімо, Велика бродівська синагога, колись одна з найбільших у Східній Європі, вже майже зруйнована. 

– Якщо не врятувати дах у болехівській синагозі, буде те саме, що в бродівській. Перекриття може коштувати й 30 тисяч гривень. Так, це дорого. Але коли даху немає,  все затікає, падає ліпнина. Тоді треба робити надзусилля, аби врятувати будівлю, а це ще дорожче. 

Тому треба діяти вже, переконаний активіст.

Вероніка Цебенко, Софія Шавранська

Фото авторок і надав Олександр Назар

Ідея проєкту «Львів. Мозаїка» – Світлани Жабюк. Кураторка проєкту – Олеся Яремчук. Рецензування – Марія Титаренко. Літературне редагування – Анастасія Левкова. Фоторепортажу студентів навчав Олександр Хоменко.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав