Історик Андрій Бондаренко у своєму дослідженні промислової історії Підзамча називає район «неформатною» промзоною у межах радянської промисловості.

«Тут уже була сформована "міська тканина", оновлення якої вимагало значних ресурсів і зусиль. Із погляду соціалістичної влади традиційні для Підзамча харчова й легка промисловості посідали лише друге і третє місця у промисловій зорієнтованості Львова. Перше місце займало розвинене машинобудування разом з приладобудівною, радіоелектронною та електротехнічними галузями виробництва, які, за окремими винятками, розвивалися в інших, більш просторих, районах», – пише Андрій Бондаренко.

Не дуже громістка та досить давня промисловість Підзамча зберегла свій характер у часи радянської модернізації. Тому всі радянські підприємства району стали фактичним продовженням тих традицій, які розвивалися тут з початку століття. Без амбіційних проєктів та змін ландшафту. 

Кризові тенденції 90-х перенесли численні підприємства у нову реальність. Тоді велика частина заводів Львова почала занепадати. Великі підприємства стали «мертвими» плямами на мапі міста.

Проте підприємства Підзамча мали кілька суттєвих відмінностей. Перш за все, тут була розташована ланка легкої та харчової промисловості, продукція якої майже за будь-яких умов не втрачає попиту. Друга цікава особливість – це те, що занепалі території заводів опинилися у безпосередній близькості до центру міста, що теж вплинуло на їхній подальший розвиток.

РЕМА – «гіпстери» на виробництві

Завод радіоелектронної медичної апаратури був заснований 1944 року на базі трьох майстерень, які існували тут в довоєнні роки. Основна територія підприємства зайняла ділянку між вулицями Заводською, Жовківською, Дашкевича, Ткацькою та Бориславською (яка в середині 90-х років стала частиною сусіднього «Світоча»).

До 1960 року завод спеціалізувався на виготовленні дезінфекційного та медичного обладнання. З початком 60-х тут почали освоювати виробництво електронних медичних приладів, а в 1965 році на базі заводу з’являється окреме конструкторсько-технологічне бюро. 1970 року бюро трансформується у «Всесоюзний науково-дослідний і конструкторський інститут РЕМА».

Наприкінці 90-х підприємство переживає кризу, яка тоді накрила всю економіку України. На початку 2000-х завод оголошує про банкрутство. 2006 року в інтерв’ю одному із львівських видань голова правління  ВАТ «Львівський завод радіо-електричної медичної апаратури» Володимир Старічек розповідав, що на той момент штат працівників заводу налічував 167 співробітників. Затишшя тривало до 2015 року. Тоді на заводі оголосили про початок ревіталізації території та відкрили креативний простір «ReZavod».

Все, що нині нагадує про сувору режимність технологічного виробництва – шматки колючого дроту на похилених парканах та скромна прохідна із новим перепином для автомобілів. Перше, що впадає в око усім охочим завітати на відкриту територію колишнього заводу – стінописи та графіті. Вони тут майже на кожній стіні та навіть на старому заводському обладнанні. Зараз тут діє імпровізована вулична галерея, де митці можуть втілити свої задуми.

Територію довкола оточує доволі різноманітна забудова: з-за іржавих цехів визирають торці сусідніх житлових будинків, адже завод, зокрема, оточений і житловими кварталами. Одноповерхові заводські приміщення візуально продовжують лінію прилеглої вулиці Ткацької. Ці будівлі, зведені на початку ХХ століття, стали територією заводу, очевидно, коли останній розростався у повоєнні роки. На одному із будинків збереглися традиційні для Львова ніші в стінах для фігурок святих.

Увагу привертає велика будівля із червоної цегли, яку добре помітно із вулиці Жовківської. Це був один із основних виробничих корпусів.

Вхід до будівлі обклеєний оголошеннями та афішами. Темний коридор всередині спершу нагадує декорацію до фільму жахів, проте це відчуття швидко зникає, адже навіть у вечір п’ятниці тут доволі людно. Все тому, що на кожному із чотирьох поверхів будівлі нині працюють різноманітні студії та діють гуртки, тощо. На останній поверх колишнього цеху можна підійнятися ліфтом або ж сходами.

Стіни у проміжках між поверхами оздоблені чорно-білими мозаїками із логотипом підприємства. На одному із поверхів офіси та студії ділять простір із великими кімнатами, де компактно складене старе заводське обладнання, яке вже встигло припасти солідним шаром пилюки.

На протилежному кінці території височіє ще один корпус заводу. Увійти до нього можна з вулиці Заводської. Ця будівля має помітно інший вигляд та якісно відрізняється від виробничого цеху. Не дивно, адже за часів, коли підприємство працювало, тут була розташована адміністративна частина з кабінетами управлінців та бухгалтерією. Була тут і їдальня, про що нагадують цікаві металічні парапети та фіртки, на яких збереглися гнуті із металу візерунки з абстрактними зображеннями кухонного реманенту.

У порівнянні із попереднім корпусом – цей зазнав більше сучасних втручань та перебудов, як всередині, так і зовні. Всередині також розташовані численні студії, майстерня імпровізації, фітнес студія, школа фотографії. До початку карантину 2020 року тут діяв експериментальний театр «Гершом».

Вдень на території РЕМА досить людно. З невеликих будівель по периметру території доносяться звуки роботи техніки та гуркіт молотків. Тут працюють авторемонтні майстерні, підприємства з обробки каменю, майстерні з ремонту техніки, столярна майстерня.

Також поміж майстерень розташоване і соціальне підприємство «Зелена коробка», яке спеціалізується на зборі та сортуванні різноманітних побутових відходів на кшталт пластику, тощо.

Проте і ввечері життя на заводі не завмирає. «Друга зміна» тут починається ближче до настання сутінків. Тоді звуки роботи техніки змінює музика, а територія знову починає наповнюватися людьми. Все тому, що окрім майстерень та студій тут просто неба працюють декілька розважальних закладів.

«Нова різня». Кінець м’ясної історії

На відміну від заводу РЕМА, яке сформувалося уже в післявоєнний час, Нова різня була первісно створена саме як підприємство, що спеціалізувалося на обробці продуктів тваринництва, в основному – м’яса. Нову скотобійню відкрили 1901 року, хоч тут ще з 1870-х років були розташовані невеликі споруди для утримання худоби.

Корпуси новоствореного підприємства споруджувала фірма відомого львівського архітектор Івана Левинського. Всього, станом на початок ХХ століття, підприємство мало у своєму користуванні близька 40 споруд різного призначення. До Другої світової війни деякі споруди фабрики встигли реконструювати та модернізувати, тому після остаточного зайняття Львова радянською владою підприємство продовжило свою роботу.

Про те, що Нова різня, або ж колишній м’ясокомбінат, живе новим життям, помітно уже з вулиці Промислової. Ряд вивісок, якими рясно завішані фасади споруд м’ясокомбінату, одразу натякає на те, що територія вже досить давно переорієнтувалася до нових потреб.

Сюди майже щохвилини заїжджає транспорт, зокрема й великі вантажівки. Нині тут працює торгово-офісний центр «Промисловий». Про минуле комбінату, яке було пов’язане із тваринництвом, сьогодні нагадують хіба скульптури у вигляді голів худоби, що прикрашають фасади колишніх цехів.

Територія доволі простора, проте в будні дні щільно запаркована автомобілями. Майже у кожній будівлі тут працює комерція: від гуртівні посуду чи шкарпеток до магазинів електротоварів. Є на території і кафе з характерною назвою «Му-му», що також нагадує про минуле цих споруд. Трохи далі, в глибині ділянки, кількість магазинів меншає, натомість з’являються рампи для завантаження та розвантаження вантажівок.

Споруди старої скотобійні ззовні майже не зазнали суттєвих перебудов. Звісно, роки експлуатації помітно позначилися на них, проте їх все ще можна легко впізнати за характерною кладкою із уже тьмяної червоної цегли. Такий своєрідний «дизайн-код» наприкінці ХІХ століття мала вся промислова архітектура Львова.

Чи не найбільше зовнішніх змін зазнав найбільший цех м’ясокомбінату, що був зведений у радянську добу. Споруда уже не перший рік перебуває у стані реконструкції та поволі змінює свій зовнішній вигляд. 

Тиха виробнича дійсність «Прогресу» 

Територія заводу «Прогрес» лежить у великому кластері підприємств Підзамча. Так, з одного боку вона межує з підприємством «Світанок», що спеціалізувалося на обробці шкіри. З іншого боку її сусідом є підприємство «Маяк», що також спеціалізувалося на пошитті одягу.

Нині потрапити на територію заводу можна з вулиці Жовківської, де знаходиться головна прохідна. Споруда із написом «Прогрес» нещодавно пережила ремонт, що свідчить про те, що територія заводу не занепадає.

На в’їзді охочих потрапити всередину зустрічає охорона. Сьогодні на територію «Прогресу» не так легко потрапити, як на РЕМА чи на колишній м’ясокомбінат, адже до неї обмежений доступ.

«Зараз тут працює біля 50 фірм різного роду, є рекламне агентство. Є фірми, що шиють взуття. Ми пропускаємо на територію тільки тих, хто тут працює, або тих, кому треба на конкретну фірму. Просто так гуляти тут не можна»,  – каже охоронець.

Об’єм виробництва взуття на заводі значно скоротився, але воно все ще продовжує працювати. Штат працівників сьогодні сягає близько 100 людей, що дозволяє функціонувати виробництву. Окрім взуттєвого виробництва на території заводу працює фірма «НМФ Україна», яка виготовляє спеціальний одяг, зокрема й окремі елементи військової форми.

Проте, якщо раптом Вам пощастило потрапити за перепин у справах,чи просто так, то перше, що впадає в око, коли ви йтимете вглиб ділянки – барвиста мозаїка, викладена на галереї між двома цехами заводу.

Одна із цих споруд після ремонту була пофарбована у дещо ядовитий блакитний колір. Інші споруди на території залишилися майже у незмінному вигляді. 

«Азмазінструмент». Від горілчаних виробів до нового мікрорайону

Проте історія виробництва на цій території сягає початку ХІХ століття. Тоді Маєр Бачлес (пізніше – Бачевський) переносить сюди свою фабрику із виробництва лікеро-горілчаних виробів. Основні споруди фабрики, яка потім увійшла до складу території «Алмазінструменту», зводять 1908 року.  

До середини 2000-х років темпи і масштаби виробництва значно впали. Територію заводу віддали в оренду численним фірмам, а в одному із корпусів діяв спеціалізований магазин інструментів. 2019 року ділянку заводу викупила будівельна корпорація «Ріел», яка планує звести на території заводу житлові будинки, ТРЦ та дитсадок. 

Доля «Алмазінструменту» дещо відрізняється від тих векторів існування, в яких розвиваються території інших заводів Підзамча. Зараз найстаріша частина колишньої фабрики Бачевських в обоймі будівельних риштувань. Забудовник, що викупив цю ділянку, зобов’язався зберегти найбільш цінні споруди на придбаній території. Зокрема, зараз відбувається реставрація скульптур левів, які прикрашали головний в’їзд до фабрики.

Натомість про радянські цехи «Алмазінстументу», що виходили на вулицю Новознесенську, нині уже нічого не нагадує. За щільним рядом дерев уже встигли вирости житлові новобудови майбутнього житлового комплексу «Містечко Підзамче».

Все ще промислове Підзамче?

Попри те, що деякі великі промислові території Підзамча, підприємства сьогодні намагаються адаптуватися до нових умов, з тих чи інших причин, відійшовши від свого профільного виробництва, є й такі, що зуміли пережити всі економічні вітроломи й продовжили своє існування.

«Мені надзвичайно прикро, що «Алмазінструмент» нині припинив виробництво. Попри все, в районі Підзамче ми все ще маємо багато гарних підприємств, що зуміли зберегти виробництво. Є дуже відома фабрика «Світоч», де нині офіційно працює близько 1000 працівників, що для економіки міста є надзвичайно добре», – зазначила радниця міського голови та депутатка ЛМР Вікторія Довжик.

Окрім «Світоча», що належить до галузі харчової промисловості, в районі працює фармацевтичне підприємство «Галичфарм», де працює більше 1000 працівників. Поруч, на вулиці Кордуби та на Богдана Хмельницького, працює одразу два підприємства, що спеціалізуються на виготовленні лікеро-горілчаних продуктів. Це «Львівський лікеро-горілчаний завод» та завод «Гетьман».

Збереглося на Підзамчі й технологічне виробництво. Йдеться про «Львівський радіоремонтний завод» на вулиці Жовківській. Нині це підприємство виконує замовлення Міністерства оборони України та виготовляє радари й інші важливі прилади, які використовують на передовій.

Загалом, констатує Вікторія Довжик, на Підзамчі зараз чи не найбільше дрібних підприємств. Велика частина цих фірм нині працює на таких територіях, як колишній м’ясокомбінат чи РЕМА.

Досвід інших міст

Особливість промислової зони Підзамча, зокрема, у тому, що нині вона опинилася майже в самісінькому центрі. Ціна на землю та вектори розвитку міста – все це диктує нові умови для таких територій. Проте Львів далеко не перше місто, яке зіштовхнулося із проблемою реновації та реінтеграції до «міської тканини» таких територій.

До прикладу, якщо взяти Відень, столицю Австрії, то це місто часто порівнюють зі Львовом. Схожість і справді є, зокрема в тому, що у Відні ще на початку ХХІ століття теж постало питання реновації промислових об’єктів, які більше не виконували своїх функцій.

Досить незвичним прикладом компромісного проєкту перевтілення промислових споруд є перебудова Віденських газометрів. Ці об’ємні цегляні споруди циліндричної форми, які були зведені ще наприкінці ХІХ століття і використовувалися до майже до 1980-х, виконували функцію газосховищ.

Упродовж 1999 – 2001 років, після проведення архітектурного конкурсу, їх перебудували під житло та офіси і успішно експлуатують нині. Таким чином вдалося відновити занепалі об’єкти та пристосувати їх до сучасних потреб Відня.

Ще один приклад того, як промислові об’єкти відчиняють свої ворота для нових функцій, є в Івано-Франківську. Йдеться про колишній завод «Промприлад», який з 2017 року ревіталізують. Колишні промислові споруди тепер стали майданчиком для концертів та конференцій, а території працюють галереї, коворкінги та заклади харчування.

Володимир Караїм

Фото автора

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.